Реалізація права на судовий захист

Реалізація права на судовий захист, згідно з принципом  диспозитивності, починається зі звернення  особи, яка вважає свої права порушеними, до суду. Суд позбавлений можливості самостійно ініціювати процес, інакше він перестане бути судом і  перетвориться на звичайний контролюючий орган.

 

Важливо визначитися  з назвою процесуального документа, з яким звертатимуться до адміністративного  суду з проханням розв’язати публічно-правовий спір, – скарга, заява чи позов. Аналізуючи положення частини першої ст. 55 Конституції України, яке кожному гарантує «право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (виділено автором.

 

258

 

– Р.К.), можна дійти  висновку, що формою звернення у цьому випадку має бути скарга. Однак такий висновок прямо не випливає з наведеного положення Конституції, оскільки термін «оскарження», на наш погляд, позначає дію, а не форму звернення.

 

Сьогодні низка положень Цивільного процесуального кодексу  України, які регламентують судове провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, передбачають таку форму звернення до суду як «скарга». Однак, на наш погляд, термін «скарга» вказує на нерівність того, хто скаржиться, і того, на кого скаржаться. Цю нерівність ще можна зрозуміти в адміністративно-правових відносинах «громадянин – адміністрація», оскільки ці відносини засновані на принципі субординації. Зберігається ця нерівність і у відносинах щодо оскарження рішень адміністрації в адміністративному порядку. Тому в адміністративній процедурі оскарження вживати термін «скарга» цілком обґрунтовано. Однак недопус­тимим видається його використання в адміністративному процесі, оскільки перед судом мають бути рівними і громадянин, і адміністрація. З ідеологічних міркувань скарга як форма звернення до суду є небажаною. Крім того, скарга не дасть можливості уніфікувати форму звернення до суду.

 

Набагато сильніше ідеологічне  навантаження в адміністративному  процесі нестиме адміністративний позов, який вказуватиме на повну рівність того, хто звертається до адміністративного суду (позивача), і того, до кого спрямовані вимоги (відповідача). Тоді адміністративний орган буде ймену-ватися не просто «зацікавлена особа», як сьогодні у цивільному процесі, а «відповідач».

 

Посилання на те, що позов  у свідомості громадян асоціюється  переважно з приватно-правовими  вимогами, а тому небажаний в адміністративному  процесі, на нашу думку, є непереконливим і не є перешкодою для того, щоб  використовувати його в адміністративних судах. Скажімо, у господарському процесі позов використовується для звернення до суду з будь-якими вимогами, зокрема про визнання правових актів органів влади недійсними.

 

До того ж термін «позов», на відміну від «скарги» допускає не лише оскарження рішення, дії чи бездіяльності (з вимогою визнати їх протиправними), а й висунення вимог про зобов’язання адміністративного органу вчинити певні дії чи утриматися від такого, про відшкодування збитків тощо. Крім того, позов дає можливість уніфікувати форму звернення до суду і фізичних чи юридичних осіб, і адміністративних органів.

 

Компромісним, на наш  погляд, є вживання терміна «заява», який звучить більш нейтрально, ніж  «адміністративний позов», і позбавлений  ідеологічного змісту. Заява (англ. арріісаііогі) використовується як форма звернення до Європейського Суду з прав людини, який захищає права та свободи людей і юридичних осіб, що передбачені Європейською Конвенцією з прав людини від порушень з боку держав, які визнали юрисдикцію цього суду (серед них і Україна).

 

В адміністративному  процесі можна без застережень  застосовувати вчення про структуру  позову, розроблене у доктрині цивільного та господарського судочинства. Так, елементами адміністративного позову можна  визна-

 

259

 

ти підставу, предмет  і зміст позову. Підставу позову становитимуть обставини (юридичні факти) і норми права, які у своїй сукупності дають особі право звернутися до суду з вимогами до іншої особи. Предмет позову складатимуть матеріально-правові вимоги особи, яка звертається до адміністративного суду, до відповідача (наприклад, вимоги вчинити певну дію на користь позивача). Зміст позову – це адресоване адміністративному суду прохання позивача процесуально-правового характеру задовольнити його вимогу до відповідача (наприклад, прохання до суду зобов’язати відповідача до вчинення певної дії). Практичне значення матимуть тільки підстава і предмет адміністративного позову, оскільки вони допоможуть визначити тотожність позову. Повторне подання позову між тими самими сторонами з тих самих підстав і з того самого предмета, якщо він уже розглядався судом, згідно з правилами судового процесу, не допускається. В адміністративному процесі важливо передбачити, щоб від фізичної чи юридичної особи, яка не є адміністративним органом, не вимагалося обов’язкове зазначення у позовній заяві правовові підстави її вимог, тобто конкретної норми права. Досить було б зазначити, яке суб’єктивне право чи інтерес особа вважає порушеним.

 

Цікавим є питання  про можливість зустрічного позову в адміністративному процесі. На наш погляд, інститут зустрічного позову має право на існування в адміністративному процесі, оскільки можна передбачити випадки, коли відповідачем може бути подана зустрічна вимога до позивача, яка пов’язана з первинною вимогою.

 

Наприклад, адміністративний орган після відмови надати статус біженця іноземцю, який незаконно перетнув державний кордон, звертається до суду за рішенням про примусове його видворення. Цілком логічно, щоб іноземець мав право у цьому ж процесі оскаржити відмову в наданні йому статусу біженця.

 

Так само зустрічний позов  можливий, наприклад, у спорах, які  виникають з приводу адміністративних договорів. Одна сторона договору звертається  до адміністративного суду з вимогою  зобов’язати іншу сторону виконати умови договору, а інша – оспорює дійсність самого адміністративного договору. Очевидно, що ці вимоги є зустрічними й у різних провадженнях розглядатися не можуть, оскільки задоволення зустрічної вимоги однієї сторони усуває можливість задоволення первісної вимоги іншої сторони, і навпаки.

 

Важливим з точки  зору демократичності правосуддя та гарантування правосудності судових  рішень є вирішення питання про  одноособовий та колегіальний розгляд  адміністративних спорів.

 

Наприклад, у Нідерландах  слухання адміністративних справ у  першій інстанції здійснюється суддею одноособове. Однак якщо судця вважає, що справа складна для вирішення одним суддею, він передає її до колегії суддів. Згідно з німецькими правилами адміністративного процесу, справа передається на розгляд одного судді, якщо вона не є дуже складною з фактичного чи юридичного боку або не має принципового значення. В інших випадках справа розглядається колегією з трьох професійних суддів та двох

 

260

 

суддів на громадських  засадах (останні обираються територіальною громадою). Такий досвід вартий того, щоб урахувати його під час запровадження адміністративного судочинства в Україні.

 

Доцільно встановити загальним правилом, що розгляд і  вирішення всіх адміністративних справ  у суді першої інстанції здійснюється одноособове суддею, який діє від імені суду і головує у судовому засіданні. Адміністративну справу доцільно розглядати колегіальним складом, якщо суддя, який почав провадження у справі, дійде висновку, що справа є особливо складною. Оптимальний склад колегіального суду – колегія з трьох професійних суддів. Менша кількість – два судді – викличе труднощі у прийнятті рішення, якщо голоси суддів поділяться порівну. Більша кількість приведе до невиправданого і зайвого навантаження на суддів. До складу колегії професійних суддів можна залучати суддів без юридичної освіти, які мають фахову підготовку в галузі юрисдикції адміністративних судів.

 

Колегією суддів у  складі одного професійного судді та двох народних засідателів можуть розглядатися і вирішуватися адміністративні  справи, предметом оскарження у яких є нормативно-правові акти. Для вирішення адміністративних справ, предметом оскарження у яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, вищого або центрального органу вико­навчої влади, іншого державного органу, повноваження якого поширюються на всю територію України, його посадової чи службової особи, доцільно передбачити колегію суддів у складі трьох професійних суддів та двох народних засідателів, що мало б підвищити гарантії незалежності суду під час ухвалення судового рішення.

 

Значення участі народних засідателів у тому, шо вони забезпечать  представництво суспільства у здійсненні правосуддя. Народні засідателі допомогли  б професійному судді подивитися на справу очима звичайного громадянина, а не лише з точки зору сухої  букви закону. Участь народних засідателів обумовлена необхідністю збалансувати у судовому рішенні інтереси громадянського суспільства і держави. Народні засідателі вноситимуть у судочинство своє бачення соціальної реальності й інтересів різних соціальних груп, яке може бути невідомим професійним суддям. Довіра громадян до такого складу суду має бути значно вищою. Крім того, участь народних засідателів у здійсненні правосуддя змушуватиме професійних суддів аргументувати правову позицію так, щоб вона була зрозуміла і нефахівцям. Це дуже важливо, тому що судові рішення в адміністративних справах можуть мати велике суспільне значення, а тому вони повинні викладатися чіткою й доступною мовою.

 

В адміністративних судах  слід уникати практики, коли розподіл справ, утворення колегій суддів та призначення головуючого здійснюється головою суду, щоб зменшити можливості впливу голови суду на результати розв’язання адміністративних справ. У зв’язку із цим доцільно, на наш погляд, залучати суддів до складу колегій і розподіл адміністративних справ здійснювати у порядку, який визначався б органами суддівського самоврядування (наприклад, зборами суддів адміністративного суду) з урахуванням черговості, завантаженості, спеціалізації суддів тощо. У складі колегії суддів го-

 

261

 

ловуючим міг би бути професійний судця з найбільшим суддівським стажем, а суддею-доповідачем – суддя, який почав провадження у справі.

 

Наступним важливим для  регламентації адміністративного  процесу є питання про склад  його учасників. Воно має значення для визначення ролі кожної групи учасників у розгляді адміністративної справи судом і кола їхніх процесуальних прав та обов’язків.

 

За роллю у судовому розгляді та характером зацікавленості учасників адміністративного процесу  можна поділити на дві групи:

 

особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники

 

сторін та третіх осіб);

 

особи, які сприяють розгляду справи (свідки, експерти, спеціалісти,

 

перекладач, секретар судового засідання, судовий розпорядник).

 

Першу групу учасників  об’єднує те, що всі вони зацікавлені у результатах вирішення справи. За характером інтересу їх можна поділити на тих, які мають матеріально-правову зацікавленість у результатах вирішення адміністративної справи (сторони й треті особи), і на тих, що мають процесуально-правову зацікавленість (представники сторін і третіх осіб). Свідки, експерти, спеціалісти, перекладач, секретар судового засідання, судовий розпорядник не мають ні матеріально-правової, ні процесуально-правової зацікавленості у розв’язанні справи. Така класифікація має не тільки теоретичне значення. Вона спрощує визначення правового статусу кожної з груп учасників.

 

Особи, які беруть участь у справі, здійснюють свої процесуальні права у судовому процесі для  того, щоб домогтися певного правового  результату, у якому вони зацікавлені. Судове рішення у справі стосуватиметься прав і обов’язків сторін і третіх осіб.

 

Сторонами в адміністративному  процесі, з одного боку, є особа, яка  вважає, що її право, свобода чи правовий інтерес в галузі публічно-правових відносин порушено, і звертається до адміністративного суду за захистом цього права, свободи чи правового інтересу (позивач), а з іншого боку – особа, що, як вважає позивач, порушила його право, свободу чи правовий інтерес і повинна усунути це порушення чи компенсувати шкоду (відповідач).

 

В адміністративний процес можуть вступати або залучатися судом  і треті особи, прав, свобод та правових інтересів яких стосуються вимоги позивача у справі. Як і в цивільному та господарському процесах, в адміністративному  судочинстві доцільно розрізняти третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і третіх осіб, які не заявляють таких вимог.

 

Наприклад, адміністративний орган помилково видав дозволи  двом радіокомпаніям на ведення передач  на одній радіочастоті. Дізнавшись про це, радіокомпанія, яка одержала дозвіл першою, звернулася до адміністративного суду з вимогою визнати протиправним рішення про надання дозволу на транслювання на тій самій частоті іншій радіокомпанії. Про розпочату справу стало відомо другій радіокомпанії, яка вирішила вступити у справу, заявивши вимогу про скасування першого дозволу і підтвердження чинності другого. Приклад гіпотетичний, але він яскраво показує можливість

 

262

 

вступу у спір між  позивачем (перша радіокомпанія) і  відповідачем (адміністративний орган) третьої особи (друга радіокомпанія), яка також претендує на предмет спору (право використання певної частоти для ведення передач). Вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами є взає-мовиключними, а тому вони не можуть діяти як співпозивачі, оскільки між позивачем і третьою особою наявний конфлікт інтересів. Зрозуміло, що третя особа із самостійними вимогами повинна бути наділена такими самими правами, як і позивач.

 

Треті особи без самостійних  вимог можуть виступати в адміністративному процесі як на стороні позивача, так і на стороні відповідача. Наприклад, якщо особою оскаржується підзаконний нормативно-правовий акт, знайдуться особи, на яких поширює дію цей акт. Одні з них можуть погоджуватися з вимогами позивача і підтримувати їх, а інші можуть підтримувати позицію відповідача – органу, що видав цей акт. Перші можуть вступити у справу і взяти участь як треті особи на боці позивача, другі – як треті особи на боці відповідача.

 

Практичні труднощі складатимуть адміністративні справи, у яких предметом розгляду будуть нормативна-правові акти. Вони стосуватимуться інтересів багатьох осіб, на яких поширюють дію ці акти. А тому було б правильно, щоб адміністративний суд повідомив усіх зацікавлених осіб про відкриття провадження у такій справі, щоб вони за бажання вступили у справу як треті особи. Зрозуміло, що кожного особисто суд повідомити не зможе. Можна запровадити правило, згідно з яким про початок провадження в адміністративній справі про нормативно-правовий акт суд повинен повідомити через офіційні видання, у яких цей акт було опубліковано. Це приведе до збільшення часу розгляду справи. Але таке правило, на наш погляд, є доцільним і виправданим.

 

Сторони і треті особи  можуть брати участь у процесі  разом із представниками або тільки через них. Процесуальні права й обов’язки представників є похідними від процесуальних прав та обов’язків сторін і третіх осіб, їхній обсяг залежить від уповноваження представника довірителем (стороною або третьою особою), якщо представник діє на підставі договору, або від увстановлених законом меж, якщо представник діє на підставі закону (наприклад, батьки як законні представники неповнолітніх, керівники як законні представники органів, підприємств, установ, організацій тощо).

 

Процесуальне становище  інших учасників адміністративного процесу (свідків, судових експертів, секретаря судового засідання, перекладача) в адміністративному судочинстві та інших видах судочинства не повинно мати суттєвих відмінностей.

 

Варто звернути увагу  на нові фігури, які пропонується запровадити у судочинстві, і в адміністративному зокрема. Це – спеціаліст і судовий розпорядник. Спеціаліст – це особа, яка є фахівцем у певній галузі й володіє спеціальними знаннями, необхідними для надання технічної допомоги адміністративному суду в процесі доказування. Наприклад, як спеціаліст може бути запрошений фахівець у галузі діловодства для роз’яснення перед судом процедури розробки, документування, візування, погодження та за-

 

263

 

твердження рішень органу, чи фахівець у галузі комп’ютерної техніки для роз’яснення процесу електронного документообігу і можливостей втручання в нього, для відтворення електронних документів перед судом тощо. На відміну від висновків експерта, результати роботи спеціаліста не є джерелом доказів, а лише допомагають суду та іншим учасникам процесу розібратися в інформації, яка постає перед ними, та зрозуміти її.

 

У зв’язку із запровадженням Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. служби судових розпорядників  виникає необхідність визначити  правовий статус судового розпорядника в адміністративному процесі. Виходячи із завдань судових розпорядників, визначених частиною першою ст. 132 Закону, можна закріпити за ним забезпечення належного стану судового залу і дотримання порядку присутніми у залі, запрошення до залу учасників адміністративного судочинства, оголошення про вхід суду до залу, виконання розпоряджень головуючого у судовому засіданні тощо.

 

На сьогодні ці дії  виконує переважно секретар судового засідання, що, як правило, відволікає його від виконання основного завдання – протоколювання ходу судового засідання. У зв’язку з прогнозованим невеликим навантаженням на судового розпорядника недоцільно передбачати обов’язкову його участь у процесі. Рішення про залучення судового розпорядника до участі в судовому засіданні мав би приймати головуючий, виходячи з кількості сторін, інших учасників адміністративного процесу та присутніх у залі. У простих справах функції судового розпорядника міг би виконувати секретар судового засідання.

 

1. Адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою.

 

2. На прохання позивача  службовцем апарату адміністративного  суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви.

 

3. Адміністративний позов  може містити вимоги про:

 

1) скасування або визнання  нечинним рішення відповідача  - суб'єкта владних повноважень  повністю чи окремих його положень;

 

2) зобов'язання відповідача  - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;

 

3) зобов'язання відповідача  - суб'єкта владних повноважень  утриматися від вчинення певних  дій;

 

4) стягнення з відповідача  - суб'єкта владних повноважень  коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;

 

5) виконання зупиненої  чи невчиненої дії;

 

6) встановлення наявності  чи відсутності компетенції (повноважень)  суб'єкта владних повноважень.

 

4. Позовна заява може  містити, крім визначених частиною третьою цієї статті, інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Стаття 106. Вимоги до позовної заяви

 

1. У позовній заяві  зазначаються:

 

1) найменування адміністративного  суду, до якого подається позовна  заява;

 

2) ім'я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

 

3) ім'я (найменування) відповідача, посада і місце  служби посадової чи службової  особи, поштова адреса, а також  номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;

 

4) зміст позовних вимог  і виклад обставин, якими позивач  обґрунтовує свої вимоги;

 

5) у разі необхідності - клопотання про звільнення від  сплати судового збору; про  звільнення від оплати правової  допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;

 

6) перелік документів  та інших матеріалів, що додаються.

 

2. На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

 

3. До позовної заяви  додаються її копії та копії  всіх документів, що приєднуються  до неї, відповідно до кількості відповідачів, документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.

 

4. Позовна заява підписується  позивачем або його представником  із зазначенням дати її підписання.

 

5. Якщо позовна заява  подається представником, то у  ній зазначаються ім'я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.

Стаття 107. Відкриття провадження в адміністративній справі

 

1. Суддя після одержання  позовної заяви з'ясовує, чи:

 

1) подана позовна заява  особою, яка має адміністративну  процесуальну дієздатність;

 

2) має представник  належні повноваження (якщо позовну  заяву подано представником);

 

3) відповідає позовна  заява вимогам, встановленим статтею  106 цього Кодексу;

 

4) належить позовну  заяву розглядати в порядку  адміністративного судочинства  і чи підсудна позовна заява  даному адміністративному суду;

 

5) немає інших підстав  для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

 

2. Суддя відкриває  провадження в адміністративній  справі на підставі позовної  заяви, якщо відсутні підстави  для повернення позовної заяви  чи відмови у відкритті провадження у справі.

 

3. Питання про відкриття  провадження в адміністративній  справі суддя вирішує не пізніше  наступного дня після надходження  позовної заяви до адміністративного  суду або закінчення строку, встановленого  для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху.

 

4. Про відкриття провадження  у справі чи відмову у відкритті  провадження у справі суддя  постановляє ухвалу. В ухвалі  про відкриття провадження у  справі зазначаються:

 

1) найменування адміністративного суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження в адміністративній справі, номер справи;

 

2) ким і до кого  пред'явлено адміністративний позов;

 

3) зміст позовних вимог;

 

4) дата, час і місце  попереднього судового засідання,  якщо суд вважає його проведення необхідним;

 

5) пропозиція відповідачу  подати в зазначений строк  письмові заперечення проти позову  та докази, які у нього є;

 

6) яким складом суду  розглядатиметься справа.

 

5. Копія ухвали про  відкриття провадження в адміністративній  справі невідкладно після постановлення надсилається особам, які беруть участь у справі, разом з інформацією про їхні процесуальні права і обов'язки. Відповідачам надсилаються також копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Стаття 108. Залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви

 

1. Суддя, встановивши,  що позовну заяву подано без  додержання вимог, встановлених  статтею 106 цього Кодексу, постановляє  ухвалу про залишення позовної  заяви без руху, у якій зазначаються  недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.

 

2. Якщо позивач усунув  недоліки позовної заяви у  строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до адміністративного суду.

 

3. Позовна заява повертається  позивачеві, якщо:

 

1) позивач не усунув  недоліки позовної заяви, яку  залишено без руху;

 

2) позивач до відкриття  провадження в адміністративній справі подав заяву про її відкликання;

 

3) позовну заяву подано  особою, яка не має адміністративної  процесуальної дієздатності;

 

4) позовну заяву від  імені позивача подано особою, яка не має повноважень на  ведення справи;

 

5) у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

 

6) справа не підсудна  цьому адміністративному суду.

 

4. Копія ухвали про  повернення позовної заяви невідкладно  надсилається особі, яка її подала, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.

 

5. Ухвали про залишення  позовної заяви без руху або  про повернення позовної заяви  можуть бути оскаржені особою, яка подала позовну заяву.

 

6. Залишення позовної  заяви без руху або повернення позовної заяви не позбавляють права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Стаття 109. Відмова у  відкритті провадження в адміністративній справі

 

1. Суддя відмовляє  у відкритті провадження в  адміністративній справі лише, якщо:

 

1) заяву не належить  розглядати в порядку адміністративного  судочинства;

 

2) у спорі між тими  самими сторонами, про той самий  предмет і з тих самих підстав  є такі, що набрали законної  сили: постанова суду чи ухвала  суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв'язку з відмовою позивача від адміністративного позову або примиренням сторін;

 

3) настала смерть фізичної  особи чи припинено юридичну  особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред'явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

 

4) подана заява щодо  протоколу територіальних (окружних) виборчих комісій щодо встановлення  підсумків голосування у межах  територіального виборчого округу під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також протоколу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці.

 

2. Про відмову у  відкритті провадження в адміністративній  справі суддя постановляє ухвалу.

 

3. Копія ухвали про  відмову у відкритті провадження  в адміністративній справі невідкладно  надсилається особі, яка подала  позовну заяву, разом із позовною  заявою та усіма доданими до  неї матеріалами.

 

4. Ухвала про відмову  у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржена особою, яка подала позовну заяву.

 

5. Повторне звернення  тієї ж особи до адміністративного  суду з таким самим адміністративним  позовом, щодо якого постановлено  ухвалу про відмову у відкритті  провадження, не допускається.