Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Релігійний світогляд праукраїнців

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський Державний Університет ім. Петра Могили

Комплекс «Києво - Могилянської академії»

Кафедра історії

Реферат

з дисципліни: “Стародавня історія України”

на тему:

“Релігійний світогляд праукраїнців”

Виконала:

Студентка 134 групи

Бутенко Анастасія

Перевірив:

д.і.н., професор

Котляр Ю.В.

Миколаїв 2009

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

Найдавніші вірування праслов’ян…………………………………………...4
Демоністичні вірування………………………………………………………5
Політеїзм слов’ян……………………………………………………………...9

4. Жертвопринесення до сил природи…………………………………………12

Висновок……………………………………………………………………………..15

Список використаної літератури……………...……………………………………16

Додатки………………………………………………………………………………17

Вступ

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Слов’яни вперше були згадані під своїм іменем в І ст. н. е., але вже в межах пшеворської культури деякі археологи виокремлюють слов’ян, не кажучи вже про те, що праісторія слов’янства деякими вченими відноситься до III—II тис. до н. е.

Слов'яни займають близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги.. Але у визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один з основоположників слов'янознавства, чеський учений Шофарик проводив границю слов'янської прабатьківщини на заводі від устя Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до джерел Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря.

Проблеми походження і розселення слов'ян дотепер залишається дискусійної, але численні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів і лінгвістів дають можливість скласти загальну картину ранньої історії Східних слов'янських народів.

У середині I тис. н.е. на загальній території Східної Європи, від озера Ільмень до Причорноморських степів і від Східних Карпат до Волги, склалися східнослов'янські племена: білі хорвати, лучани, дуліби, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, уличі, тиверці та ін.

Вірування та повір’я слов’ян-праукраїнців – це основа їхніх світоглядних уявлень і найважливіша складова їхнього духовного життя, що і є головним в аналізі цього народу. Вони обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм. Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія розроблена мало, певна інформація про дохристиянських богів все ж відома науці.

Найдавніші вірування праслов'ян

Історичні дані щодо найдавніших вірувань слов'ян, на жаль, дуже обмежені, все ж дають підстави вважати, що серед них мали поширення фетишистські вірування (від португ. fetiko - "зачарована річ"). Ці вірування репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок з поховань Васильківського І могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної могили, що на Мелітопольщині тощо. Люди гадали, що фетишизовані предмети - камінці, кістки, панцирі черепах і т. ін. є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи притягати дощ, лікувати від пропасниці тощо.

Що ж до тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem - "його рід"), то вони полягали в уявленнях про кровні зв'язки даного роду чи племені з певним тваринним чи рослинним "співродичем". Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, "надчуттєві" якості, завдяки яким вона може надавати людям як своїм братам і сестрам певної помочі. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка і т. п. вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їх цінні риси - гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо.

Але особливо поширеними серед залишків найдавніших уявлень праслов'ян були анімістичні вірування (від лат. anima - "душа"). Вони полягали у вірі в існування у тілі двійника - душі, що видавалася цілком реальною істотою - чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров'ю і т. ін. Вважалося, що від душі, яка має особливі властивості, залежать стани людини - життя і смерть, сон і неспання, здоров'я й недуга і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою тощо). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органом. Про такі уявлення свідчать численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам'яних плит: вважалось, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя. Причому, первісні мисливці вважали, що душі померлих, залишаючи тіло, перебувають десь поблизу, в звичному для них довкіллі, а не відлітають на небо, у "Вирій" - такі уявлення з'являються пізніше, пов'язуючись з вірою в духів та обрядами трупоспалення.

Цікаво, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею. За свідченням Геродота, наприклад, стародавні слов'яни - неври вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людського образу.

Демоністичні вірування

Перші відомості про демоністичні вірування літописних слов'ян подають київські книжники та зовсім особливий фольклорний феномен - українська міфологічна новела, яка разом із казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів.

Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні "поверхи" в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь - уявлень, які зароджуються ще в глибинах індоєвропейських або й індійських часів, унаслідуються праслов'янами та їхніми нащадками. Другий "поверх" виникає, загалом кажучи, уже в епоху енеолітичної трипільської культури, коли праслов'яни виділилися з індоєвропейського масиву, наслідується слов'янами і не являє собою залишкового феномена аж до тих часів, коли наші пращури почали "кумирів творити". Звичайно, "нижчі" вірування в духів не зникають з появою "вищих", а живуть і в часи "ідольського мороку", і в християнські добу.

Упирі - один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла, від них ще дуже далеко до українського повір'я про злиднів - зловорожих духів, які уособлювали стражденну долю бідняка. Упирі - не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й чоловічого виду. Їх основне заняття - висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир - червономордий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, але й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Водночас упирі мають і деякі ознаки "чуттєво-надчуттєвого" типу вірувань. І. Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його "могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей..."

Упирі – персонажі, що стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Так двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про "нечистих" небіжчиків (утоплеників, убитих), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки - це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків. У останньому випадку це - знедолені істоти, у яких вкрадено людське ймення.

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань українського етносу та його попередників. Сюди належать також русалки, водяники, болотяними, відьми, чорти, домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П. Чубинського, О. Афанасьєва, В.Милорадовича, І. Нечуя-Левицького та ін., уявлення про істот, що заселили ріки, ставки, криниці, пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетів у царство водяних духів. Русалки, наприклад, - душі молодих утоплениць, самовбивиць, мертвонароджених.

Йдеться про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.

Але русалки (див. Додаток 1.) - не анімістичні, а демоністичні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони - духи. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. Хоч в русалок і є зооморфні риси, все ж таки їм більше притаманні антропоморфні, і вони мають вигляд дівчат з гарними лицями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо.

Мабуть, не менш поширеними були й повір'я про відьом та чортів. Відьми - напівміфічні істоти, що мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немов би й не відрізняються від інших людей, але можуть перекидатися різними звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху тощо. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, хто продав чортам свою душу й за те навчений ними зло вражому чаклунству. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна дужа, а злий демон, який таємниче єднає їх з "нечистою силою", й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочують різні нещастя, хвороби, висмоктують кров. Але чи не найбільш улюблене заняття відьом - доїти корів.

Найпотворнішими в язичницьких повір'ях є чорти, що водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, лісах тощо. Чорт (інші означення - дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций і т. ін.) - це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вод. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти - справжні виплодки зла.

Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції та християнських впливів. "Ранній" чорт не мав ніякого відношення до пекла, також він не творив світу.

Чорт не творить світу. Віра в духів не знає деміургічної функції, а чорти, відьми, упирі і т. ін. лише орудують "даністю". Це головна відміна демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв'язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вискорені зуби, перекидаються різним звіром. Можуть перекидатися й чоловіком, але з собачою мордою, пазурями на пальцях, ратицями й хвостом. Це - свідчення давнішності образа чорта. Чорти завдають людям різних прикрощів: заманюють у баговиння, крадуть гроші, залякують тощо.

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших "нечистих сил" згадані вище берегині є поліморфними образами добрих духів. Ймовірно берегині вважали за зичливих демонів, певним чином пов'язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Цікаво, що і берегині - жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це - один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про багатьох інших образів духів, як-от водяниць, полудниць, домовиків, лісовиків, польовиків тощо, які мали вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Генетично, треба гадати, вони пов'язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.

Рожаниці. Рожаниці, як і Род, не є дрібними демонами особистої людської долі або домовиків. Передусім, образи рожаниць та Рода певним чином пов'язані з культом предків.

Рожаниці, як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода. Вони, як образи духів-заступників, виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим відносно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіря й худоби. В змісті цього образу уже видніє зародок ідеї плідності як такої - ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузкі межі орудної функції. В образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, верві - сільської общини, яка приходила на зміну кровоспорідненої сім'ї), що було зовсім немислимим раніше - на "поверсі" духів-перевертнів.

Привертає увагу й таємничий образ Дива. Дослідники тлумачать образ дива по-різному: одні називають його божком, інші - лісовиком, ще інші - драконом, змієм, лиховісною птахою, пугачем. Але Див спершу постає як дух-перевертень (за "Велесевою книгою") - ранній різновид демоністичного; потім - як дух в образі матері-благодійниці (див-Ладо), що оберігає посіви й дає лад у сім'ї (за українською веснянкою) - пізній різновид демоністичного; нарешті, Ладо може бути ідентифікоаний як антропоморфний бог-дух, розпорядник природних явищ і деяких соціальних сфер, але не творець людини та її довкілля.

Отже, як можна бачити з наведеного, демоністичний тип вірувань охоплює велики період історії слов'ян, праслов'ян та їхніх індоєвропейських попередників. Характерним для демоністичних персонажів, створених уявоюлядини, яка ще не порвала з пуповиною родових відносин, є зооморфне уособлення їх; дух як особа у тваринній зовнішності. Елементи ж антропоморфізму тут або результат пізніших, теїстичних впливів, або є, і здебільшого, вияв натуралістичного уособлення, надання духам рис особи як елемента скоріше природно ряду, а не як особистості. Нарешті, демоністичним віруванням, через цілком зрозумілі причини, ще не властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення мають зародковий вигляд.

Політеїзм слов'ян

Богів у наших предків було багато. Олімп українських богів мав свою місцеву характеристику. У різні епохи були різні боги, кожне плем'я могло мати власних богів, хоча й були загальні, які могли мати різні назви. Існувала своєрідна ієрархія богів, де були «найстарші» боги, а після них ішли вже нижчі рангом, У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо однозначного визначення місця в цій ієрархії кожному з головних богів, особливо коли мова йде про «найголовнішого» бога – Перуна.

Золотовусий Перун був піднятий над усіма іншими божествами праслов’янського пантеону. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря — перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приносили плоди землеробства, в основному печений хліб.

Перун — бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Громовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун виступав як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог (див. Додаток 4), що дає буття, тобто дух і матерію. Як свідчить уже саме його ім'я, він джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, й досі використовується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух — це дух поля, житній дух, дух Дажбога.

Дажбога переважно вшановували поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослідники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хорс, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хорс був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хорс виступав божеством небес і доповнював Дажбога.

Стрибог — бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшановували не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім'я походить від слова «страта» («стріті» — знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «відповідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створював музику. Пізніше Стрибог мав ім'я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл — мало досліджене божество. Одні вчені ідентифікують його із грецьким Семигераклом, інші — з іранським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Симаргл — посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргл а охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства загалом.

Мокош (Макош, Мокоша) — єдине божество, пов'язане з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва загалом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, струмки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім'я богині — Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мокош походить від ще давнішого культу води — богині Дани, яку Геродот вважав ще й матір'ю всього живого, богинею родючості. Пізніше «обов'язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П'ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.

Велес (або Волос) – бога худоби. У давньослов'янських джерелах Велес порівнюється з еллінським богом Дикої природи і лісів Паном. Так, у «Повісті временних літ» літописець Нестор називає Велеса покровителем домашніх тварин. У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва (як давньоримський Меркурій).

У язичницькій Русі був також поширений культ богині Лади (див. Додаток 5). Лада була богинею любові і краси. Іменем Лада давні слов'яни називали не тільки початкову богиню кохання, але і весь лад життя - лад, де все мало бути ладно, тобто добре. Всі люди повинні вміти ладити один з одним. Дружина називала улюбленого ладо, а він її - ладушкою. «Лади» — кажуть люди, коли вирішують якусь важливу справу.

Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг виконувати старший в роді (сім'ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, ведуни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.

Жертвопринесення до сил природи

Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що спокушав і людину, і рослину. Більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, капища (див. Додаток 2.), на яких молилися за своїх близьких та за життя, яке мало бути кращим, звертаючись до небесних повелителів світу.

"Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися обряди спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тиждень (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівниннинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всього починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни.

Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . Виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею – дівою, яка являлася далекою попередницею християнській богородиці, діви Марії. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи, що саме вони були пристанищем відьом.

Дівоча ж горя в ряді випадків дає підтвердження своїй назві. На одній з дівочих гір був знайдений своєрідний жертовник пекти, що являв собою композицію з дев'яти напівсферичних поглиблень. Число дев'ять у сполученні з дівочим ім'ям цієї величезної гори наводить на думку (як і з приводу ворожильної чаші з дев'ятьма клеймами місяців), що творці жертовника з дев'ятьма складовими частинами насамперед співвідносили це центральне спорудження Дівочь-гори з дев'ятьма місяцями вагітності. Богиня - діва, як стійке представлення про жіноче аграрне божество, мислилося, мабуть, подібно християнській богородиці не просто дівчиною, а тою, котра вже "понесла в череві своєму" і їй залишилось дев'ять місяців підготовляти народження нового життя. Число дев'ять входить у розряд спільнослов'янських сакральних чисел ("за три-дев'ять земель", "у тер-дев'яте царство, тер-десяту державу" і т.д.). Так само в Поганскому городищу девятиямочний комплекс знаходиться в стіни язичеського храму, що передував будівлі костьолу.

Були гори, присвячені жіночому божеству, але, мабуть, іншого виду, чим богиня-діва; це могла бути богиня-мати наче б то Макоші, богині врожаю і долі, уособлення всієї земної природи (мати сира земля). Біля деяких Бабін гір були виявлені могильники з трупоспаленнями і трупопокладеннями. Їхня особливість була в збереженні дитячих черепів без ритуального інвентарю. На підставі цих знахідок можна згадати слова середньовічних письменників про древніх язичеських жертвоприношень.

Етнографія знає багато повір'їв про перевертнів - вовкулаках, присвячених головним чином до території Білорусії й України, тобто до тих місцям, де відома милоградская культура. Ходили повір’я, що раз у рік вони ставали вовками на кілька днів і потім знову поверталися в колишній стан.

Дотепер є для нас загадковим і не розгаданим болотні городища і язичеська сутність цього культу. Звичайно ж безсумнівно зв'язок з культом води і підводно-підземним "нижнім світом", найкраще вираженим самим болотом з його незвіданими і не доступними глибинами, болотними вогнями, підступництвом болотної зелені і трясовин, шкідливістю болотних лихоманок. Святилищу на болоті придавалась ідеально кругла форма. Можливо, що тут, як і при створенні кургану, мислилася модель видимої землі, правильне коло горизонту-кругозору, як антитеза підлоги ворожої стихії води. Виникає припущення, що болотні городища (іноді насипані, штучно зроблені людами) могли бути присвячені хазяїну цього нижнього світу, у ролі якого часто виступає ящір. У космологічній композиції в горянських чи самогильских шаманських бляшок нижній світ завжди зображувався у виді ящера з вовчим вухом і роззявленою пащею - ящір ковтає вечірнє призахідне сонце. Відсутність на городищі реальних слідів споживання жертв учасниками обряду може говорити про особливу форму жертвоприносини, відмінної від звичайного покладання жертовного м'яса на вогонь і наступного поїдання його.

Висновки.

Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одного;
усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;
етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;
з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;
на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;
етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу.

Список використаної літератури

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.
Історія релігії в Україні. — К., 1999. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
Шилов Ю. Святині. — К., 2001.

7. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія / Упоряд. приміт. І. П. Бетко, А. М. Покотай; Вступна ст. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1994. - 384с.

8. Історія релігії в Україні: У 10т./ Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. - К.: Український центр духовної культури, 1996 - 1998.

9. Дивосвіт прадавніх слов'ян: Науково-попул. нарис. К.: Рад. письменник, 1991.-171с.

10. Іван Нечуй-Левицький, „Світогляд українського народу” (уривки). Хрестоматія з української літератури К. 1997

Додатки

Додаток 1. Зображення русалки у праукраїнців

Додаток 2. Інтерпретація капища на честь Перуна

Додаток 3. Сакральні знаки у праслов’ян

Додаток 4. Даждьбог

Додаток 5. Лада

Релігійний світогляд праукраїнців 📙 Реферат → 🆔 236795