Релігійно-церковна ситуація в Україні

      План

      Вступ

      1. Релігійно-церковна ситуація в  Україні

      2. Свобода совісті в історії  України

      3. Конституція і законодавство  України про свободу совісті

      4. Ставлення політичних партій  і громадських рухів до релігії,  церкви, віруючих

      5. Сучасний стан релігійності в  Україні 

      Висновки 

      Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВСТУП 

      Сьогоднішній  світ, завдячуючи інформаційним технологіям, являє собою строкату цілісність. Як ніколи раніше, різні нації та народи, які проживають на колосальних відстанях одні від одних, переймаються проблемами загального характеру, добре знаючи в обличчя один одного. Людство досягло тієї стадії розвитку, в основі якої лежить повна взаємозалежність всіх людських груп, націй, культур та релігій. Зараз ми живемо в одній зоні тісної взаємодії. Будь-яка подія на будь-якому континенті зараз же здійснює вплив на благополуччя та поведінку людини на всіх інших континентах. Релігія – це теж певна форма відносин. Буддизм, християнство, мусульманство, маючи зони основного зосередження, між тим переплилися і розповсюдилися по всьому світу. Релігії, а звідси й окремі конфесії, в світлі нового часу вимушені існувати пліч-о-пліч, зберігаючи власну ідентичність, але і вшановуючи водночас ідеали та догми сусідів.

      Статус релігії виходить на зовсім інший, порівняно з останніми роками ХХ століття, рівень. Вона починає відігравати роль легітимізації процесів національного будівництва і постає потужним чинником політичної, етнічної й культурної мобілізації.

      Глобальна цивілізація, яка формується і глобальний світовий устрій породжують серйозні виклики для релігійної свідомості і релігійних інститутів. Відповіддю на ці виклики стають специфічні процеси глобалізації релігійних інститутів і структури релігійності в цілому. Глобальний світоустрій в якості цінностей і реального стану справ включає в себе релігійний плюралізм. Це означає, що жодна релігія не може розглядати себе як домінуючу віроповчальну систему.  

      1. Релігійно-церковна  ситуація в Україні 

      Україна – частина світової цивілізації, відтак глобальні релігійні трансформації в сучасному світі впливають на процеси, що відбуваються в нашій державі. На підставі аналізу динаміки розвитку релігійно-інституційної мережі, порівняльного аналізу місіонерської діяльності релігійних організацій різних конфесій та міри представленості їх в інформаційному просторі обґрунтовується ряд заключень щодо перспективних тенденцій в церковно-релігійному житті українського суспільства: Процес відновлення релігійно-інституційної мережі, зруйнованої протягом радянського часу, в цілому завершився, темпи її зростання прибрали усталеного характеру (5-7% на рік) і надалі мережа релігійних осередків традиційних напрямків розвиватиметься приблизно в таких же параметрах.

      Особливістю релігійної карти України є поява та функціонування новітніх релігійних течій. На сьогоднішній день більшість неорелігійних громад вже організаційно оформилися, уточнили віросповідні положення, певною мірою зміцнили свої позиції в соціумі. Отже, в цілому відбулася стабілізація кількості неорелігійних громад представлених в Україні. Найбільш оріанізаційно стабільними нині є харизматичні церкві Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, новоапостольці, кришнаїти. Вони вже увійшли в русло нормального функціонування. Варто зауважити, що ще, залишилися такі релігійні течії, які і організаційно не є цілісними.

      Зазначені тенденції свідчать про недовершеність духовних пошуків українців, недоформованість релігійно-інституалізаційних процесів в Україні. Крім того, є підстави гадати, що з часом активізується власне українське релігієтворення. Цей процес може супроводжуватися загостренням протистоянь між традиційними церквами та неорелігійними організаціями, а також - проявами несприйняття новітніх релігійних течій з боку громадськості, яка трактує культову практику та організаційні принципи деяких із неорелігійних утворень як тоталітарні й деструктивні у впливі на психічне здоров'я та соціальну поведінку своїх послідовників.

        Розглянута панорама нетрадиційної  релігійності й проведений аналіз останньої дає можливість спрогнозувати деякі явища і процеси в цьому середовищі на найближчу перспективу. Тенденція до розширення кордонів поліконфесійності на релігійній карті України має незворотній xaрактер. Існуюча палітра новітньої релігійності збережеться, а можливо, навіть і дещо збільшиться. Протягом ближчих років релігійний інноваційний процес (рєлігієтворення) буде продовжуватися, проте з різною інтенсивністю. Повільно, але зростатиме, мабуть, кількість нетрадиційних релігійних громад як за рахунок появи і поширення нових течій, так і в процесі об'єднання або дроблення вже існуючих. При цьому християнська домінанта в Україні збережеться.

      Розгортання нових течій у наступні роки відбуватиметься  в дещо складніших умовах. На перших порах ні суспільство, нi державні органи, ні громадська думка не визначилися щодо нових течій. Нині ситуація змінилася. Суспільство у своєму ставленні до нетрадиційної релігійності в цілому стає менш терпимим. Державні органи частіше вдаються до заборон діяльності новітніх течій, чим порушують і законодавство, і демократичні права громадян. Супротив поширенню новітніх течій з боку державних, церковних та частини громадських структур цілком зрозумілий. Українське суспільство має підстави для невдоволення діяльністю тих релігійних течій, які не враховують історичну релігійну традицію українців, у непритаманній українській ментальності силовій формі нав'язують те чи інше вчення, вважають цінності деяких з них вищими за традиційно українські, а також примітивно проводять місіонерську роботу, не поважають українську мову тощо. Ясно, що й у нових течій до нашого суспільства багато претензій. Серед тих, які найчастіше трапляються, назвемо певну ворожість і упередженість людей щодо НРТ, невиконання державою конституційних і законодавчих норм щодо свободи совісті, необґрунтовані обмеження з боку держави пропаганди нео-течіями релігійних учень тощо. Сподіваємося, що означені суперечності будуть подолані і не стільки шляхом заборон, протестів, протистоянь, скільки через діалог, спільну працю над розв'язанням різноманітних, насамперед міжконфесійних і міжрелігійних проблем в Україні.

      Толерантність та діалог повинні стати засобами мирного співіснування на індивідуальному  й суспільному рівнях в нашій  неоднорідній, поліетнічній, поліконфесійній державі. Толерантність (від лат. tolerantia - терпимість) - поняття, яке характеризує суспільно, індивідуально прийнятний рівень терпимості до чужих ідей, традицій, звичаїв, думок, віровчень, способу життя.

      Діалог  – це певна міра культури взаємин, форма співпраці з метою пошуку спільних рішень, шляхів до взаєморозуміння та злагоди. Діалог і толерантність передбачають деяке уникнення акцентів щодо “істинності” або “неістинності” тих чи інших конфліктуючих парадигм, ціннісних орієнтацій. Діалог виявляє прагнення до розуміння суті поглядів конфліктуючих сторін, уміння безпристрасно аналізувати твердження опонентів. Це дає змогу суб'єктам діалогу залишатися на ґрунті власних світоглядних, життєвих переконань, ціннісних засад, традицій, релігійних орієнтирів і водночас проникнути в суть альтернативних думок, переконань, принципів, визнати їхнє право на існування. Завдяки діалогові можливе розуміння і терпиме ставлення до “чужої правди”. Умовою становлення діалогу є дотримання принципу автономності і взаємодоповнення певних духовних, інтелектуальних, культурних, релігійних традицій, повчань.

      Варто мати на увазі, що кожна традиція, релігійна  парадигма, світоглядна орієнтація “мають свою специфічну домінанту  і роблять свій специфічний акцент в культивуванні всезагальних духовних цінностей і досягненні всезагальних істин”. Тому прагнення довести переваги, винятковість та особливість “істинності” однієї релігії щодо іншої, “першість” й “вагомість” однієї культурної традиції щодо іншої є негативним для діалогу і безперспективним для толерантних взаємин. Діалог вимагає певних поступок та самообмежень. Звичайно, толерантність і діалог бувають слушними лише у певних межах, які визначають звичаї, традиції, нормативно-правові акти суспільства. Суспільство повинно поважати себе і захищатися від сторонніх впливів. Приклади цього: суд над керівниками ВББ в Києві і АУМ Сінрікьо у Токіо. Складні проблеми, які виникають за мінливих та суперечливих обставин у сучасній релігійній сфері, доцільно вирішувати, використовуючи досвід, закріплений нормативно-прововими документами, який має світове товариство, деякі з них Україна вже підтримала, підписавши їх і включивши у своє правове поле, а традиція вислухати обидві сторони будь-якої суперечки чи конфлікту побутує на українській землі вже більше, ніж дві тисячі років.

      Пояснюючи зміщення, що відбуваються в релігійній свідомості, можна виділити основні  закономірності еволюції релігії у  сучасних умовах.

      По-перше, активне релігієтворення, збільшення релігійних організацій і кількості  віруючих по країнах, поява і поширення нових релігійних течій. Кількість і різноманітність релігій помітно зростає: якщо ще у 1980 році у світі існувало 1 720 000 церков 20 800 різних напрямів, то до 1993 року обидва показники зросли на 17%.

      Щодо  України, то тут теж маємо збільшення релігійних організацій. Якщо в 1995 році їх налічувалося 15 787, то в 2003 році – 27 286.

      По-друге, активізація міжнародної місіонерської  діяльності, міжнародних контактів. Зараз будь-яка релігія може поширюватися за національні межі, що дозволяє навіть невеликим неорухам включитися в процес закордонного прозелітизму, що веде до небаченого раніше релігійного розвитку. Спостерігається збільшення використання релігійними організаціями сучасних інформаційних технологій для поширення свого віровчення, часто в прозелітичних формах, зокрема, видання повчальних і проповідницьких матеріалів на аудіо та відеокасетах, CD; використання мережі інтернет: створення веб-сайтів, форумів релігійних організацій, створення інтернет-церков.

      По-третє, спорідненість палітри НРР. Планетарне поширення в цьому столітті нових релігій актуалізує питання щодо моделей їхнього поширення, міжнародних механізмів та організаційних аспектів. Новітні досягнення допомагають церквам привертати нових послідовників, функціонувати на глобальному – вселенському рівні.

      По-четверте, для еволюції релігії основною тенденцією є неосинкретизм: комбінація окремих  елементів різних релігійних течій.

      Явище синкретизму притаманне суспільствам, де співіснують різноманітні релігійні  традиції. Синкретизм спостерігаємо між язичництвом та християнством в Україні, сінто та буддизмом в Японії, синкретизм існував між даосизмом, конфуціанством та буддизмом в Китаї. Але різниця між класичними формами синкретизму та неосинкретизмом полягає в тому, що в неосинкретизмі доктрини та ритуали поєднані штучно, просто на основі досяжності інформації. Отже, синхронізація релігійних процесів – неминуча, в силу глобалізаційних та інтернаціональних процесів, розвитку НТП, планетаризації людської свідомості, всезагальних екологічних проблем. Кризовий стан, який характерний для нашої держави засвідчує, що побудова громадянського суспільства неможлива без його духовно-морального відродження. Сьогодні в час падіння суспільної моралі, релігія виступає носієм загальнолюдських цінностей, спостерігається відносно великий рівень довіри до церковних інституцій.

      За  даними соціологічних досліджень значна частина респондентів бажала б виховати своїх дітей релігійними. Таким  чином виникло питання про  доцільність запровадження релігійно орієнтованих дисциплін в програму середньої школи. Оскільки, за законом, школа відокремлена від церкви думки з цього приводу розділилися до крайньо полярних.

      Таким чином щоб зняти напругу в  суспільстві відносно цього питання  необхідно детально продумати правові засади викладання релігієзнавих дисциплін у загальноосвітній школі. Cоціологічні опитування, на яких грунтується це дослідження, як правило свідчать, що близько двох третин населення України визнають себе віруючими. На підставі цих даних у колах духовенства та науковців робляться висновки про pіст релігійності в країні. На нашу думку це твердження є дискусійним оскільки якісні прояви сучасної масової релігійності вивчені недостатньо.

      Соціологічний аналіз релігійності населення навряд чи дасть справжню картину, якщо буде опиратися тільки на самооцінки респондентів. Існує ряд інших показників, які дозволяють реально оцінити ступінь і характер вірування людей. Це і знайомство з релігійною літературою, знання основних догматів якого-небудь віровчення, виконання визначених вимог, канонів церкви, участь в богослужіннях, обрядах, діяльності громади і т.д.

      Результати  наведених соціологічних досліджень дозволяють зробити наступні висновки:

       1. В українському суспільстві  продовжує зберігатися чітка тенденція зростання числа громадян, які прихильно ставляться до релігії та церкви.

       2. Стійкою залишається тенденція  високої релігійності серед жінок, людей з середньою освітою та старшого покоління.

      3. Релігійність серед українського  населення в більшості носить зовнішній характер і проявляється в періодичному відвідуванні храмів (в більшості під час церковних свят), здійсненні релігійних обрядів при невисокому рівні знань основ релігійного вчення та фінансовій підтримці церкви.

       4. Особливо слід відмітити виникнення і розвиток інституту приватної віри. Носії «приватної віри», поза конфесійної релігійності, не намагаються ввійти в традиційні релігійні організації, відмовляються реєструватися в органах влади в якості релігійних організацій і або приймають статус світської організації (наприклад, культурно-просвітницької), або взагалі відмовляються від будь-якої реєстрації.

      Таким чином, складаються умови для  суттєвого розширення понять релігійний інститут чи релігійні групи. Підсумовуючи вище наведене, можна стверджувати, що релігійно-церковне життя зберігає, на жаль, низку актуально та потенційно конфліктогенних проблем, що все більше турбує громадськість, зацікавлену в досягненні злагоди в українському суспільстві. У цій ситуації актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті. 

      2. Свобода совісті  в історії України 

      Гуманістичні  ідеї мислителів Західної Європи істотно  вплинули на формування та поширення  ідей релігійної терпимості, свободи  релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважував В. В. Вернадський, «національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь і нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».

      Візантійські  історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської  взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу і нікому не давали змоги  нав'язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпимими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів.

      Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх  богів, свої особливості в традиціях  та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було певною мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства.

      Торговельні та інші зв'язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також  сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, «зісталися на завсігда» при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло «українське населення» і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості й нетолерантності, яка їх супроводжувала.

      Теодосій  Грек (грецький місіонер), який жив і  працював у Києві в XII ст., дорікає  киянам за те, що «вони з похвалами  відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що „і сю віру і ту Бог дав"». Фео-досій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму по-сланні-зверненні до князя Київського писав: «Ти, чадо безупинно хвали свою віру..., одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди...». Ці приклади також засвідчують, що наші далекі предки усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості.

      Загальна  атмосфера толерантності, віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного розвою на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів.

      Дух релігійної нетерпимості, навіть при  переході українського православ'я  під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в  Україні. Адже саме тут знаходили  притулок старообрядці, прихильники  раціоналістичних і містичних сект, які зросли на грунті російського православ'я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іосафа митрополиту Макарію (1561 р.) зазначалося, що «люторське вчення» розбестило Малу Росію».

      Український вчений, церковний діяч І. Огієнко, який глибоко вивчав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, твердив, що «український нарід  і українське духовенство завжди ставилось терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості». Безперечно, цьому слугувало й те, що природна терпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалася культурно-гуманістичними впливами Західної Європи. Україна, як відомо, перебувала в «силовому полі» європейських реформаційних рухів.

      «Український  корабель, — як слушно зауважив М. Грушев-ський, — плив повними вітрилами під  вітром Реформації». На «протестантський фермент» впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов. Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначали, що саме Реформація запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті.

      Значний вплив на поширення в Україні  ідей свободи релігійної совісті, віротерпимості здійснили ащіани, общини яких активно  діяли в багатьох регіонах України (Волинь, Поділля, Київщина). Тут працювало понад 150 соціанських шкіл, інших навчальних закладів. Відомі були в Україні і повчання Феодосія Косого, який був тісно пов'язаний із соціанами і проповідував «рівність народів і вір», обстоював принципи релігійної свободи.

      Зв'язки із Західною Європою, поширення протестантизму на українські землі, гоніння, яких зазнавала Українська православна церква з боку Польщі, спроби окатоличення українців, релігійна нетерпимість, яка насаджувалася російською державною православною церквою, все це, у своїй сукупності сприяло тому, що ідеї свободи релігії, свободи совісті знаходили в Україні благодатний грунт.

      У Російській імперії, до складу якої входила  більша частина території України, майже до 1917 р. не було свободи релігії, свободи віросповідань. Хоча «Звід  законів Російської імперії» і проголошував «свободу віросповідань», однак на практиці реалізовувався чітко дозований і диференційований принцип віротерпимості. Існувала чітка градація релігій, їх прав і можливостей, а відтак і віруючих. Невіросповідний стан чи атеїзм взагалі державою не визнавався. В основу церковної політики царизму було покладено православний конфесіоналізм. Православна віра конституювалася як панівна, а православна церква була державною. Інші віросповідання були лише «терпимими» чи гонимими. Релігійне інакомислення — старовірство, сектантство — жорстоко переслідувалося. До 1905 р. переміна релігійної належності, вихід з «панівного віросповідання» розглядалися як кримінальний злочин.

      Саме  в умовах такого «духовного, державно-церковного тоталітаризму» в Російській імперії передові мислителі проповідували ідеї свободи релігії, свободи совісті, вели боротьбу за їх практичне втілення. Поміж них — керівники декабристів, товариства яких діяли в Україні, а саме в Тульчині, Василькові, письменники, філософи: М. І. Новиков, Д. І. Фонвізін, О. М. Радищев, О. І. Герцен, М. П. Огарьов, М. Г. Чернишевський, В. Г. Бєлінський, М. О. Булгаков, М. О. Бердяев та інші.

      Активну боротьбу за свободу релігії як «першоелемента будь-якого здорового церковного, державного і суспільного життя» вели старообрядці, які, пройшовши через страшні гоніння, приниження, вимагали свободи совісті не лише для себе, а й для інших віросповідань.

      В Україні ідеї свободи релігії, віротерпимості пропагували, обстоювали: український  філософ Г. С Сковорода, який розглядав свободу взагалі й свободу релігії, зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як «ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини»; Т. Г. Шевченко та значна частина кирило-мефодіївців, зокрема М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов. Останній, як глибоко обізнаний із західноєвропейськими ідеями свободи релігії, свободи совісті, чимало зробив для їх пропаганди. Ним були підготовлені аналітичні праці: «З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі», «Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XV—XVII ст.», «Про волю віри» тощо.

      Розкриваючи сутність ідеї свободи совісті, М. П. Драгоманов твердив, що це означає «не  тільки кожному вільно триматись  якої хоче віри і церкви, або й  не триматися ніякої, але жоден уряд не може видавати із скарбу, зібраного із спільних податків, жодної плати, або помочі ніякому духовенству, або церкві — а кожне духовенство і церква має утримуватися тільки на вільні дари своїх вірних. Це зветься повним відокремленням церкви од держави».

      Вагомий внесок у популяризацію ідей свободи  совісті, віросповідання здійснили  І. Я. Франко, а згодом М. С. Грушевський, який наголошував, що «церква має  бути відділена від держави, духовенство  таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державним урядовцем тої чи іншої релігії...».

      Боротьба  за свободу релігії, свободу совісті, яка відбувалася в Росії, мала свою специфіку, вона була взаємопов'язана  з боротьбою, спрямованою на ліквідацію монархії, союзу держави та православної церкви. Революційні події 1905 р. змусили царський уряд розпочати роботу над новою редакцією законів, що стосувалися проблем свободи релігії. 17 квітня 1905 р. був виданий указ «Про зміцнення основ віротерпимості», який певною мірою зменшив релігійні утиски, проте не ліквідував їх основи. Проблеми релігійної свободи, реформи віросповідної політики активно обговорювалися на засіданнях Державної Думи Росії чотирьох скликань, вносилося чимало проектів з цих питань, однак вони так і не були прийняті. Росія продовжувала жити без юридично гарантованої свободи совісті.

      І тільки після лютого 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято ряд постанов, декретів, які скасовували віросповідні обмеження. У липні 1917 р. був опублікований закон «Про свободу совісті», в якому остання розглядалася як свобода віросповідань, як віротерпимість. Були відмінені найбільш одіозні норми законів Російської імперії з релігійних питань. Терпимі й гонимі віросповідні напрями одержали широкі права. Однак держава, як і раніше, тримала під контролем діяльність релігійних організацій. Принцип «позакон-фесійності держави», як і сама цілісна віросповідна реформа, не були доведені до логічного завершення.

      Після Жовтневого перевороту перші декрети  радянської влади суттєво змінили становище релігійних організацій. Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства» («Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви») від 23 січня 1918 р. створив правове поле для реалізації принципів свободи совісті. Церква була відділена від держави, а школа від церкви. Набула чинності світська система освіти. Кожен громадянин одержав можливість вільно вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, бути невіруючим, атеїстом. Усі віросповідання одержали рівні права. Заборонялося прийняття будь-яких місцевих законів, постанов, які б утруднювали чи обмежували право на свободу совісті, свободу церкви. Релігія була оголошена справою совісті кожної окремої людини. Наприкінці 1922 р. Україна, знаходячись у «силовому революційному полі» Росії, формально залишалася самостійною державою. У сфері державно-церковних відносин, декларації й реалізації принципів свободи совісті, свободи релігії Україну не обминули процеси, які відбувалися в Росії. Зі створенням Української Народної Республіки її Генеральний Секретаріат прийняв резолюцію, яка визнавала релігію приватною справою кожного громадянина. Уряд УНР не визнавав і не створював жодних установ у справах релігії та церкви. Більш активну політику щодо церкви провадив уряд П. П. Скоропадського, а з його падінням — Директорія УНР, що взяли напрям на фактичне створення національної церкви. В законі «Про тимчасовий державний устрій України» (1918 p.), а згодом у декреті УНР «Про віру» (1919 р.) було проголошено свободу віровизнання і зазначено, що «...верховна влада в УНР не може сповідувати іншої віри, крім православної». Згідно з декретом Директорії Українську православну церкву мав очолити Синод, який призначався урядом. Рішення Синоду, його постанови ставали чинними лише після затвердження їх урядом. Усю церковну владу Директорія брала на своє утримання. Цей декрет був сприйнятий у світському та значною мірою в релігійному середовищі (зокрема, протестантськими організаціями) як порушення принципів свободи совісті. Він практично не був реалізований.