Римське сімейне право

                                                                    Зміст

1. Сім’я в Римі

1.1 Поняття сім’ї                                                              

1.2 Види  сімей у Римі

2. Шлюб у римському праві

2.1 Поняття шлюбу

2. 2 Види шлюбів

2.3 Умови вступу у шлюб

2.4 Порядок укладення та розірвання шлюбу

2.5 Форми проведення шлюбів

3. Відносини у римській сім’ї

3.1 Особисті  та майнові відносини між подружжям

3.2 Правові  відносини між батьками і дітьми

4. Опіка і  піклування за римським правом

Список використаної літератури

1.  Сім’я у Римі

1.1Поняття сім’ї

Появі сім'ї в її більш пізньому значенні передував тривалий період інших форм відносин між чоловіком  і жінкою. Є припущення, що зародком сім'ї було викрадення жінки у чужого племені. Подібний звичай спостерігається у багатьох народів, що підтверджують легенди, перекази. Зокрема, в історії римського права відома легенда про викрадення сабінянок..

З найдавніших часів  римська сім'я була моногамною й  патріархальною. Як усталене об'єднання  вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша історична форма моногамії  вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване  на шлюбі чи кровному спорідненні  об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною  відповідальністю.Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу, вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Пам'ять  римського народу не зберегла жодних слідів періоду, який би передував встановленню сім'ї. У відомостях про римлян, що дійшли до наших часів, йдеться вже  про патріархальний лад, який міцно  склався і в основі якого була моногамна сім'я. Вона являла собою  тип проміжної патріархальної сім'ї, що об'єднувала під владою глави  сім'ї - paterfamilias -жінку, дітей, інших родичів, кабальних осіб, а також рабів. Така сім'я нагадувала окремий автономний світ, який повністю підпорядковувався  главі сім'ї. В одній своїй особі  він представляв усю сім'ю назовні, а його влада була безмежною щодо всіх домочадців. Домовладика міг  піддавати їх будь-якому покаранню, продати в рабство і навіть позбавити життя. Це торкалося й  дружини, становище якої прирівнювалося до становища дітей.

Така  структура римської сім'ї зумовила поділ громадян за їх сімейним станом на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осіб власного права - persona sui juris і на осіб чужого права -persona alieni juris. Самостійним був лише домовладика, який володів власними правами. Усі  інші члени сім'ї були особами  чужих прав.

Як особи чужих прав діти домовладики, незалежно від віку, сімейного  чи суспільного становища, за життя  батька або діда завжди були підвладними -вони не могли бути самостійними власниками майна. Набуте ними майно автоматично ставало власністю домовладики. Підвладні могли укладати цивільно-правові угоди тільки від імені й на користь домовладики. Навіть тоді, коли сам домовладика наділяв своїх підданих певним майном, то за його правовим становищем таке майно прирівнювалося до пекулія і залишалося власністю домовладики.

Однак розвиток товарного виробництва  потребував певного обмеження абсолютної влади домовладики. Водночас й особа  підвладних починає набувати визнання в цивільному праві. Усе привело  до того, що єдиновладдя глави сім'ї  над усіма підвладним членами  поступається місцем її диференціації. Отож уже розрізняється влада чоловіка над жінкою - manus, над дітьми - patria potestas, над рабами - dominica potestas. Наведена термінологія заслуговує на увагу тому, що вона відображає соціальні процеси, які відбувалися в римській сім'ї в міру розвитку товарного виробництва. Ці зміни зумовили певні зміни у правовому становищі окремих членів сім'ї. Влада домовладики втрачає свій деспотичний характер, хоч різниця між ним і окремими членами сім'ї не зникала ніколи.

Як уже зазначалося домовладика  мав однакову владу над усіма  членами сім'ї, і всі його підвладні  вважалися членами сім'ї та родичами.

       1.2. Види сімей в Римі

Римське право розрізняло два види сім'ї: агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім'я. Агнатами називалися особи, які були підвладними одному домовладиці, а  саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій  лінії. Такі ж особи по жіночій  лінії не вважалися агнатами і  перебували лише в кровному споріднені. Агнатами були взяті в кабалу вільні люди (неоплатні боржники), куплені  у бідняків діти, а також раби. Агнати могли бути пов'язані між  собою і кровними зв'язками, але  юридичне значення мало лише підпорядкування  владі домовладики.

Отже, єдність давньої сім'ї в  Римі визначалася не спорідненістю  по крові, а єдністю влади домовладики - хто підпадав під цю владу, той  був членом сім'ї. Разом з тим  з числа агнатів вилучалися навіть власні діти, які одружувались і  підпадали під владу іншого домовладики.

Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси  в римському суспільстві, поступово  розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім'ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало прагнення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім'ї. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, але когнатична сім'я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.Якщо агнатичне споріднення могло змінюватися, то когнатичне - це споріднення природне і тому не може зазнавати змін. Очевидно, саме тому споріднення по крові перемогло агнатичне споріднення.

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднення. Стосовно когнатичного споріднення  слід розрізняти такі лінії і ступені  споріднення:             а) пряма лінія, що пов'язує осіб, які походять одна від одної, наприклад, батько, син, онук і правнук;

б) побічна лінія, що поєднує осіб,-які  мають спільного предка, наприклад, брат - сестра, дядько - племінник. Пряма лінія називається ще висхідною і низхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

Для визначення родинної близькості недостатньо було встановити лише лінію, яка пов'язує цих осіб. Необхідно  ще вказати ступінь родинності, яка  визначається кількістю народжень між тими особами, між якими бажано з'ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син перебувають у першому ступені споріднення, брати і сестри - в другому. У той же час серед братів і сестер розрізняють повнорідні (які походять від спільних батьків) і непов-норідні (тобто такі, які мають лише спільну матір (єдиноутробні) або тільки спільного батька (єдинокровні).

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво - це відносини між  чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а  також між родинами і жінки, і  чоловіка. Ступені родинності й свояцтва мали значення у випадках спадкування  і вступу в шлюб. Римське право  не допускало шлюбу між близькими  родичами. Така заборона поширювалася і на близькі ступені свояцтва.

        2. Шлюб у римському праві   

2.1Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські  Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою  і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження. Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.

2.2Види шлюбів

Римське право розрізняло (аж до часів  Юстиніана):

1) законний римський шлюб, тобто  шлюб між особами, які володіли  правом jus connubii - між громадянами;

2) шлюб між особами, які цим  правом не володіли - між перегринами.  Своєю чергою римський законний  шлюб історично поділявся на  два види: cummanu - з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu - без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий конкубінат.

Законний римський шлюб укладався  у невідворотній відповідності  з нормами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus connubii. Шлюб між римським громадянином, з одного боку, а з іншого -негромадянином (перегрином, вільновідпущеником, деякими латинами) категорично заборонявся. Деякі обмеження у вступі в шлюб збереглися навіть після того, як усі піддані Римської імперії були оголошені громадянами. Зокрема, особи сенаторського звання не могли одружуватися з вільновідпущеницями.

Перегрини вступали в шлюб між собою  відповідно до норм jus gentium -права народів. Латини, вільновідпущеники, колони вступали в шлюб між собою згідно зі своїм  правовим статусом. Діти від таких  шлюбів не ставали римськими громадянами.

Шлюб cum manu. Як уже відомо, жінка  в римській сім'ї тривалий час  була позбавлена всяких прав і цілком підпадала під владу чоловіка. Влада чоловіка над жінкою називалася manus; такий шлюб, коли жінка підкорялася владі чоловіка, відомий під назвою cum manu. Перебуваючи у цьому шлюбі, жінка підпадала в повну особисту і майнову залежність від чоловіка, а якщо він сам був під владою свого батька, то й від домовладики. Жінка була на становищі дочки у батьків свого чоловіка. Вона втрачала агна-тичні родинні зв'язки зі своїми батьками, братами і сестрами й іншими родичами та близькими їй людьми. Отож влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна. Проте шлюб cum manu характерний лише для раннього періоду римської історії, і з часом влада чоловіка поступово слабшає. Це зумовлюється розвитком соціально-економічних відносин, зокрема індивідуалізацією приватної власності. Жінка набуває певних майнових прав на сімейне майно, а разом з тим і деяку особисту незалежність від чоловіка. Так поступово на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб без влади чоловіка - sine manu, і вже в період класичного римського права він витісняє повністю шлюб cum manu.

Шлюб sine manu . За своїми принципами цей  шлюб був повною протилежністю шлюбу cum manu. Вступ у такий шлюб не тягнув за собою зміни правоздатності жінки. Вона або зберігала за собою статус рersona sui juris (якщо мала його), або продовжувала підпадати під владу батька. Отже, кровні зв'язки з попередньою сім'єю не переривалися, не виникало й агнатське споріднення між жінкою та сім'єю чоловіка. Чоловік за умов шлюбу si ne manu не мав жодної влади над жінкою. Подружжя в особистому відношенні вважалися рівноправними суб'єктами і хоч здебільшого питання сімейного життя остаточно вирішував чоловік, його влада зовсім не була подібною до manus .

Із запровадженням шлюбу sine manu стався великий переворот в історії  римського сімейного права. Жінка  виходить з-під влади чоловіка і  формально стає незалежною особою. Разом з тим важливо зазначити, що запровадження цього шлюбу  призвело й до негативних наслідків. Незалежність жінки, свобода розлучень  негативно вплинули на сімейно-моральні устої римського суспільства. Римським імператорам довелося вжити рішучих  заходів, скерованих на зміцнення шлюбних  відносин .

Конкубінат. Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні  були володіти jus connubii. Відсутність  – у однієї із сторін jus cоnnubіі не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає так званий конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, набували статусу матері, а не батька, хоч не були для нього юридично сторонніми як позашлюбні діти. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадковувати частину його майна. Отже, діти, які народилися в конкубінаті, хоч і не набували статусу батька, не вважалися законними; проте відрізнялися від незаконних і називалися liberi naturales- природні діти.

2. 3Умови вступу у шлюб

Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прийшло з християнством, як про таїнство, що відбувається на небесах, хоч Модестін, як уже було зазначено вище, говорив про шлюб, як про союз чоловіка і жінки, союз на все життя, оснований на праві божому і людському. Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

•   згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;
•   важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;
•   додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;
•   не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;
•   недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;
•   дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі іnfamіа, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

Тут перелічені лише деякі основні  умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у  шлюб.

2.4Порядок укладення та розірвання шлюбу

У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався  складний ритуал, який мав яскраво  виражене релігійне забарвлення.  Він здійснювався у присутності  десяти свідків, які були представниками  десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні  обряди, які супроводжувалися проголошенням  різних формул і жертвопринесенням.  Серед цих обрядів основне  місце займає посвячення і  вкушаняя молодими особливого  хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія  як найстародавніша і по-своєму  релігійна здійснювалась головним  чином у жрецьких родинах з  тим, щоб народжений від такого  шлюбу син міг успадкувати  сан свого батька. Подібна процедура  укладення такого шлюбу між  плебеями не допускалася.

2. Плебейська церемонія укладення  шлюбу здійснювалася за допомогою  "міді і ваги", як це звичайно  робили, якщо справа торкалася  купівлі певних речей. Очевидно, це була вдавана купівля жінки  в їїдомовладики або опікуна,  яка подібно до інших покупок  у той час здійснювалася за  правилами манципації. У присутності  п'яти свідків, вагаря з вагою  наречений проголошував певну  формулу, а потім передавав  батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною  платою. Цьому актові передував  обмін питаннями про згоду  молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене  гідною домовладичицею?" - запитував  наречений. "Ти мене знайдеш  там, де будеш ти", - відповідала  наречена. Ці запитання і відповіді  супроводжувалися також виконанням  певних обрядів. Проте юридична  суть акту полягала не в  цих шлюбних обрядах, а в  акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.

Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення manus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке Співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною.

Деякі дослідники римського права  вважають, що usus був історично першим способом укладення шлюбу sine manu , який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu при формальності інших менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu. збереглися вримському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.

Від порядку укладення шлюбу  залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало  виконання формальностей, подібно  до тих, які здійснювалися під  час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався  за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і  здійснені відповідні сакральні  обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п'яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з  боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з  головних засад римського сімейного  права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі  часи. У.стародавні часи, перебуваючи  в шлюбі cum manu, розлучення мав право  вимагати тільки чоловік, а жінка  як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні  наслідки. У кінці республіканського  періоду під впливом морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особливо з утвердженням християнства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік  мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний  характер. Борючись з нахилами до позашлюбних  відносин і бездітності, імператор  Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню невірність і співжиття, що мало позашлюбний характер. Так у 18 р. до н.е. був прийнятий закон  Юлія, який встановлював покарання  за перелюбство. Характерно, що покаранню  піддавалися не тільки безпосередні винуватці, але й ті, хто потурав  цьому. Зокрема, підлягали покаранню  чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не порушували питання про  її переслідування.

У цей же час були прийняті й  інші закони (наприклад, закон Папія  і Поп-пея у 9 р. до н.е.), які скеровані  на подолання нахилів до позашлюбних  відносин та бездітності. Звільнялося  від покарання лише таке співжиття, яке здійснювалось з наміром  утворити сім'ю, і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами, усі чоловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком  від 20 до 50 років повинні обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше  трьох дітей. Бездітні особи позбавлялися права на спадщину. Проте ці досить суворі закони не до-сягли своєї  мети і не змінили становища. Однак  ці закони існували протягом усього класичного періоду і були анульовані тільки імператором Костянтином.

Важливо зазначити, що законодавство  Августа не змінило принципу свободи  розлучення, хоч і були встановлені  деякі формальні обмеження. Разом  з тим законодавство Августа  не залишило поза увагою питання про  причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні  штрафи. Від негативних наслідків  звільняли переважно законні  причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з  часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п'яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці  одного з подружжя. Розриваючи шлюб s і ne manu сторони звільнялися від  сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося  за їх взаємною згодою.

Такі головні риси виділяються  у загальній теорії римського  шлюбу. Римське право, яке знало  спочатку тільки патріархальний шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило  відразу історичний стрибок і  набагато випередило інші народи в  розвитку шлюбних відносин. Відразу  було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не визнавалось. У шлюбі sine ma n u подружжя рівні і  незалежні одне від одного. Римське  право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою він може бути розірваний.

Практика шлюбних відносин в  Римі свідчить, що визнання свободи  розлучень зовсім не веде ні до руйнуванн  і сім'ї, ні до загибелі суспільства.

2.5Форми проведеня шлюбів

Здавна в  Римі існували три форми  проведення шлюбів:  два найдавніших  і одна порівняно нова.  Найдавніші відбувалися  в  урочистій  обстановці  і віддавали жінку-наречену під  владу чоловіка.  У першому  випадку (confarreatio) шлюб відбувався в  релігійній формі,  у присутності  жреців, супроводжувався поїданням  спеціально виготовлених коржів і урочистою  клятвою дружини випливати всюди  за чоловіком. Друга форма (coemptio) шлюбу  складалася у формі покупки нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони XII таблиць знають безформальну форму  шлюбу - "sine manu"- тобто  "без влади чоловіка".  Можна припустити,  що цей шлюб диктувався нестатком збіднілих  патриціанських родин у  союзі  з  багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там ні було, але саме в цій формі шлюбу - sine manu - жінка знайшла собі значну  волю, включаючи волю розводу (якої вона не мала в "правильному шлюбі"). З розводом жінка забрала своє власне майно, внесене в загальний  будинок як придане, як дорівнює і  придбане після вступу в шлюб.

З часом саме шлюбу sine manu набув найбільшого  поширення,  тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючи головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.

Специфічною особливістю шлюбу sine manu  було  те,  що  його випливало  відновляти щорічно, інакше на підставі Законів чоловік одержувала усі  права як у шлюбі conventio in manum у силу давнини володіння.  Для збереження шлюбу у формі sine manu дружина в  покладений день на три дні ішла з чоловічого будинку (до батьків, друзям) і тим переривала термін давнини (VI.4.).

Витрати на утримання родини лежали,  природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним,  по чоловіку,  звичайно,  не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.

По переказам, перший розвід у Римі мав місце в 231 р. до н.е., однак, мабуть, що родини в Римі розпадалися і  раніш. Так у Законах XII таблиць  уже зустрічається стаття, що регулює  цю сферу сімейно-шлюбного права.

Розвід був доступний чоловіку при усіх формах шлюбу, для дружини  тільки в шлюбі sine manu. Для формального  розводу чоловіку досить було вимовити дружині «Бери свої речі і йди  геть» і відняти ключ (IV.3.).

Також Законам XII таблиць відомий  і інститут опіки, що встановлювалася  над жінками («V.I..…унаслідок властивого ним легкодумства…», неповнолітніми, божевільними і марнотратами).

Закони Дванадцяти таблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.

Другий законопроект Канулея передбачав  обрання консулів з плебеїв; законопроект цей не пройшов, але з 444 р. замість консулів стали обиратися військові трибуни з консульською владою.

Ця посада була доступна плебеям. Спочатку військові трибуни обиралися на кожний рік, вибори їх чергувалися з виборами консулів, але на початку IV ст. до н. е. військові трибуни замінили консулів на досить довгий час.

Законом  Канулея  закінчується перший період боротьби між патриціями і плебеями.

Успіхи плебеїв зумовлені передусім їх економічною потужністю, що зросла і роллю їх в армії, але частково успіхам плебса сприяло і те, що між патріціанськими родами не було згоди. Окремі роди ведуть навіть самостійну зовнішню політику. Так, в 477 р. в боротьбі з Вейями загинуло 306 Фабієв, що намагалися, очевидно, незалежно від держави заснувати колонію. По дослідженню Моммзена, з початку Республіки до середини V cт. зникло не менше ніж 20 патріціанских родів. Це пояснюється, головним чином, боротьбою між окремими родами патриціїв. Після закону Канулея відбувається консолідація патрициата в боротьбі з плебсом, завдяки чому розбрат і зіткнення між родами пом'якшуються.

3. Відносини у римській сім’ї

3.1Особисті та майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній  природі шлюбів cum manu і sine manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Отже, в особистому відношенні вона підлягала юридично необмеженому праву чоловіка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був обмежений лише громадською думкою.

Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення  його кредиторів. Однак така майнова  несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини  між жінкою і чоловіком у шлюбі sine raanu. У цьому шлюбі принцип  підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.