Родина Тобілевичів та її внесок в розвиток українського театрального мистецтва

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ

МОЛОДІ ТА СПОРТУ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни: Історія української  культури

з теми: «Родина Тобілевичів  та її внесок в розвиток

українського театрального мистецтва»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка I курсу

групи 102

Супруненко Катерина

 

 

 

 

 

Київ 2012 р.

Зміст

   1. Театральне мистецтво  19 ст. та початок театральної діяльності  родини Тобілевичів

   2. Іван Карпович  Тобілевич (псевдонім Іван Карпенко-Карий)

   3. Марія Карпівна  Тобілевич (псевдонім Марія Садовська-Барілотті)

   4. Микола Карпович  Тобілевич (псевдонім Микола Садовський)

   5. Панас Карпович  Тобілевич (псевдонім Панас Саксаганський)

   6. Висновок

   7. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Театральне мистецтво  19 ст. та початок театральної діяльності  родини Тобілевичів

 

Історичний шлях, пройдений  українським театром протягом XIX ст., дуже багатий на великі імена  й події. Починається він після  довгого провалля в розвитку українського театрального мистецтва, що проходить  через усю другу половину XVIII ст. і кінчається лише в 1819 р., коли з'явилася  на театрі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського. Шкільний театр в цю добу став явищем цілком анахронічним і майже перестав існувати. Лишився ще вертеп, який од часу до часу демонстрували по містах і селах України київські бурсаки. Але й цей маленький ляльковий  театр доживав свій вік.

Український театр його класичної  доби починається з аматорських  гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого “Наталку Полтавку” (П’єса Котляревського “Наталка Полтавка” стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), “Сватанія на Гончарівці” та “Назара Стодолю” Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало “Товариство, кохаюче рідну мову” під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої  єлизаветградської сім’ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

 

   2. Іван Карпович  Тобілевич (псевдонім Іван Карпенко-Карий)

 

Важливе місце в історії  духовного життя українського народу останніх десятиріч XIX — поч. XX ст. посідає  творча і громадська діяльність Івана  Карповича Тобілевича, драматурга, актора і режисера української сцени, який виступав під псевдонімом Карпенко-Карий.

Українська драматургія  своїм розвитком багато в чому завдячує Іванові Карпенку-Карому. Адже саме він разом із Марком Кропивницьким  та Михайлом Старицьким дав могутній поштовх розвитку українського театру. Іван Карпович належав до однієї з  тих славетних українських родин, силою духу яких живилася вітчизняна історія. Його брати — сподвижники  Микола Садовський і Панас Саксаганський, обдаровані актори, режисери, театральні антрепренери. Їхня сестра Садовська-Берелотті — талановита актриса та співачка. Обираючи творчі псевдоніми, усі вони підкреслювали зв’язок із родинним гніздом.

І. К. Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, колишнього Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку.

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І.Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі  комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії  української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем  для наступних поколінь комедіографів.

Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській  літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання  найрізноманітніших проявів взаємин  між людьми та організації їхнього  внутрішнього світу в системі  координат загальнолюдських цінностей.

Досвідчений театральний  критик, теоретик і організатор театральної  справи в Україні, І.Тобілевич добре  розумів ідейно-тематичну та естетичну  обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформеної доби, і свіжими  віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, — взаємозумовленими факторами  всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії  і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ  століття, він зафіксує у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач  стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І.Тобілевича-комедіографа.

Надзвичайний ерудит і  трудоголік Карпенко-Карий знав, як розумів серйозну комедію Педро Кальдерон, читав трактат Дені Дідро про серйозну комедію, був знайомий з висловами О.Пушкіна, М.Гоголя, Т.Шевченка й О.Островського.

Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І.Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Хоча дві останні  — «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904) - зарахувати до цього жанру можна  лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії  І.Карпенка-Карого «Розумний і дурень». Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє  дослідження І.Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості  людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми, розпочата п'єсами  «Бурлака», «Підпанки», що також мають  окремі риси комедії. Головний персонаж п'єси — Михайло Окунь —  безсердечний син і брат, шахрай, зажерливий набуватель. Для нього немає нічого святого. Він порушує Господню заповіді — «не пожадай добра ближнього свого», «шануй батька й матір своїх»; хитрощами намагається позбутися з господарства свого брата Данила — втілення чеснот і совісті. (Про Данила односельці говорять, що той «і Євангеліє, і Біблію всю прочитав»), зваблює і одружується з його нареченою.

П'єса «Розумний і дурень» - зразок своєрідного осмислення вічних образів Каїна і Авеля. На думку  драматурга, причиною цих вчинків  Михайла стала надмірна любов  та увага батьків, які несправедливо  і незаслужено протиставляли  своїх дітей змалку.

Карпенкознавці минулої епохи стверджували, що комедія «Розумний і дурень» започаткувала трилогію (два інших твори — «Сто тисяч» та «Хазяїн»), в якій тріумфує реалістичне. об'єктивне зображення життя, виповнене в досконалій і новій для українського театру художній формі.

«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, —  як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».

Соціальний зміст своїх  п'єс І.Тобілевич вміло поглиблював  життєвими джерелами — типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М.Смолечука «Я взяв життя».

І. Карпенко-Карий помер  після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі "Надія".

 

   3. Марія Карпівна  Тобілевич (псевдонім Марія Садовська-Барілотті)

 

Народилася у квітні 1855, с.Кам’яно-Костувате, тепер Миколаївська область. Українська драматична актриса і співачка (сопрано).

Сестра І.Карпенка-Карого, М.Садовського, П.Саксаганського. Сценічну діяльність почала 1876 року у російській трупі під режисурою М.Кропивницького (Катеринослав, антреприза Л.Д.Ізотова), в якій ішли оперети, а також українські вистави під режисурою того ж  М.Кропивницького. З 1883 року – на українській  сцені в театрі М.Кропивницького. Тривалий час виступала в трупі  М.Старицького, а з 1890 року – в  трупі П.Саксаганського.

Ролі: Кулина („Чорноморці” М.Старицького), Панночка („Утоплена” М.Лисенка), Наталка („Наталка Полтавка” І.Котляревського), Олена, Текля, Оришка („Глитай або ж Павук”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Пошились у дурні” М.Кропивницького), Одарка („Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського), Харитина („Наймичка” І.Карпенко-Карого).

Чудовий голос їй передався  від матері. Молодший із братів Тобілевичів - Панас згадував про матір: "А  як співала вона чарівним ліричним голосом, що мав цілющою   водою, мився в душі”. Характер того співу на нотах не передати, його можна тільки перейняти. І це зробила сестра Маруся, що так дивно співала. Отож, першою людиною, яка відкрила дочці красу музичного співу, зокрема української народної пісні, була її мати.

Закінчивши жіночу школу, а потім - приватну гімназію, Марія  почала вчителювати в народній школі  і брала участь в аматорських  театральних гуртках Єлисаветграда. Співала у молодіжному хорі. У 1875 році до Єлісаветграду прибув композитор Ніщинський, автор славнозвісних "Вечорниць". Його приймала родина Тобілевичів. Марія Карпівна зачарувала Ніщинського своїм прекрасним лірико-драматичним сопрано. „Ваша доля - то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!" сказав композитор І потис дівчині руку.

І після деяких вагань при  підтримці старшого брата Марія  Карпівна розпочала сценічну діяльність у 1876 році в російсько-українській  трупі. Пізніше грала в російських опереткових трупах. Власне життя  не склалося. Певний час - не дуже довго  вона була заміжньою, одруживши італійським  співаком Барілотті. Можливо, він, звичайний чоловік, не витримав життя із незвичайною жінкою. Може, вона не погодилася проміняти рідну землю на сонячну Італію. Марія Карпівна одержала розлучення, вже маючи двох дітей. Здібності актриси були вище за опереткового репертуару. Їй мріялося про справжній театр, цікаві драматичні ролі. Вона була присутня, коли Кролівницький читав Івану Тобілевичу свою драму "Дай серцю волю заведе в неволю". Спалахнуло бажання зіграти роль Марусі, сердечна щирість якої виразила Марію Карпівну. А тут і не забарилось запрошення самого Кропивницького до вступу в їх сценічне товариство, що гастролювало у Харкові. Так, з 1883 року актриса, прибравши ще ім’я матері, стає чином перлом прецесійної української драматичної трупи під прізвищем Садовська-Барілотті. Потім були трупи М.Старицького, М.Садовського і П.Саксаганського.

Хоч би де виступала Марія  Садовська, хоч би які ролі виконувала скрізь і завжди преса високо оцінювала її гру: "блискуче", "абсолютний успіх".

Акторка створила прекрасні  сценічні образи Харитини ("Наймичка"), Катрі Дзвонарів ("Не так склалося, як жадалося"), Мар’яни ("Розумний і дурень"), Оксани ("Доки сонце  зійде, роса очі виїсть”), А роль Софії в драмі "Безталанна" була чи не найсильніша в її репертуарі.

Глядачі завжди наділяли Марію  Карпівну шквалом оплесків, в усі  пори року підносили свіжі квіти. Це була актриса музично-драматичного діапазону з блискучими вокальними даними, сценічним темпераментом, майстерністю перевтілення. Легко і гармонічно вона переходила від словесного тексту до співу, від співу до танцю. Як того вимагав театр народних традицій, що сягали корінням українського фольклору, народних ігор, інтермедії. А відтак поєднувала в одне ціле-слово, музику, пластику.

В Миколаєві Садовська-БарІлоттІ гастролювала в 1883, 1889, 1890 роках В театрі Монте вона дебютувала у ролі Наталки-Полтавки. Газета "Южанин" у 1890 році писала: Про гру Садавської-Барілотті в опері М.Дибенка "Утопліенница”: - "Госпожа Садовская – Панночка -Утопленная, благодаря своей талантливой игре сумела сделать маленькую роль волнующей, пение же этой артистки была особенно интересным".

І все ж таки в сузір’ї  корифеїв вона була як метеорит: яскрава, промениста і - короткочасна. Її талант промайнув на сцені, не встигнувши розквітнути. У зеніті слави 35-річна співачка пішла з життя, зігравши близько  двадцяти ролей.

Померла 27 березня 1891р. в  Одесі, похована в Єлиcаветграді (прах перенесено на хутір Надія, поблизу с.Миколаївки.).

 

   4. Микола Карпович  Тобілевич (псевдонім Микола Садовський)

 

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він  народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського  та Марії Заньковецької розпочалася  в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через  півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія  Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в  Києві перший стаціонарний український  професійний театр, якому аж через  рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила  українські, російські та зарубіжні  п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю  Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана  Карпенка-Карого. Суперечливий образ  освіченого козака, спочатку ватажка  повстанських мас, а потім ревного  служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала  остання частина твору у виконанні  корифея: "Похиливши голову, Чалий  запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали  його. Технічно це робилося так: шабля  Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садовський був  напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися  до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло  додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був  М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих  творчих театральних угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував  дух колективізму настільки, що режисер  взагалі втрачав провідну роль у  трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і  Садовським театральна трупа здійснила  у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і  мала неабиякий успіх, головним чином  через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити  Марію Заньковецьку, яка довгі  роки була його дружиною і яка все  ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже  на гастролі не їздив. Він переніс  інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним  у печально відомому 1933р. Похований  на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч  поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

 

   5. Панас Карпович  Тобілевич (псевдонім Панас Саксаганський)

 

Панас Саксаганський був  рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився  він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через  те, що Панас, як і Микола, захопившись  виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати  театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького  та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В  епізодичних комічних ролях актор  показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого  В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський  роль Шпоньки у водевілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея  була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав  прекрасні поради про створення  сценічного образу у статті "Моя  робота над роллю" театральній  молоді адресував працю "До молодих  режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши  всього дві драми такого жанру  — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві  на Байковому кладовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

   1. Іван Карпенко-Карий  // Історія української літератури  у 2 т. Т. 1. — К., 1987.

   2. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого //Дивослово. — 1995. — №12.

   3. Карпенко-Карий  Іван. Твори в 3 томах. - Київ: Державне  вид-во художньої літератури, 1960-1961.

   4. Мороз Л. Іван  Карпенко-Карий //Історія української  літератури: XIX ст. Кн. 3. — К., 1997.

   5. Рильський М.  Гордість української драматургії:  Про творчість Карпенка-Карого // Рильський М. Статті про літературу. — К., 1980.

   6. Наукові записки  КДПУ ім. В.Винниченка. Випуск XXVII. Серія:  філологічні науки (літературознавство). — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. — 380 с. С. 52-61

   7. Енциклопедія українознавства.  У 10-х т. / Гол. ред. Володимир  Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

   8. Саксаганський П.  К. Статті і спогади про корифея  укр. сцени. — К.-X., 1938