Роль держави у становленні державного корпоративного права

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Історичний аспект розвитку та світовий досвід..............................4

РОЗДІЛ 2. Сутність поняття державного корпоративного права……………7

РОЗДІЛ 3.Роль держави у становленні державного корпоративного права.12

РОЗДІЛ 4. Базові показники та індикатори......................................................15

РОЗДІЛ 5. Нормативно-правова база державного регулювання....................18

РОЗДІЛ 6. Перспективи і напрями удосконалення..........................................21

ВИСНОВОК.........................................................................................................24

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.....................................................26

ДОДАТКИ............................................................................................................28

ТЕСТИ..................................................................................................................29

ЕКОНОМІЧНИЙ ДИКТАНТ.............................................................................31

ВСТУП

В умовах трансформації економіки України, процесу роздержавлення власності постійно виникає питання формування підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави. Трансформація фундаментальної основи національної економіки можлива лише завдяки створенню ефективної системи взаємозв’язків усіх форм власності, в якій акціонерній формі належатиме провідне місце.

Система управління корпоративними правами є недосконалою з таких причин: брак економічних і соціальних критеріїв установлення і збереження державних корпоративних прав; недосконалість механізмів управління товариствами з державною часткою, визначення необхідного і достатнього їх обсягу стосовно конкретних підприємств; недосконалість критеріїв оцінювання ефективності реалізації державних корпоративних прав; відсутність стрункої і розгалуженої інституціональної системи управління ними. За таких умов постає необхідність в удосконаленні корпоративного управління такими товариствами, що зумовлює актуальність досліджень щодо підвищення ефективності механізмів управління державними корпоративними правами.

Проблемами вивчення діяльності господарських товариств з державною часткою в статутному фонді займалися різні теоретики, практики, науковці в галузі управління, економіки, адміністративного та господарського права, зокрема, такі як: І.О. Жадан [6], Л.С. Винарик [3], Е.Р. Кибенко [10], В.В. Клочай [11], П. Порошенко [15], М.В. Чечетов [21] та ін. Однак залишається недостатньо висвітленим питання визначення зв’язку між досконалістю механізмів управління державними корпоративними правами та ефективністю корпоративного управління товариствами.

Об’єкт дослідження – система управління корпоративними правами держави. 
Предмет дослідження – механізми управління корпоративними правами держави на регіональному рівні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що результативність управління корпоративними правами держави безпосередньо залежить від дієвості організаційного механізму управління державними частками власності в акціонерних товариствах завдяки функціонуванню регіональних компаній з управління корпоративними правами держави.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД

Аналіз моделей приватизації виявив, що приватизація в 70-80-ті роки ХХ століття стала загальносвітовим явищем. Теоретичним обґрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше.

У країнах із розвиненими ринковими системами приватизація має обмежені масштаби, припускає використання ринкових (грошових) засобів відчуження й спрямована, насамперед, на оздоровлення державних фінансів, скорочення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних підприємств, збільшення дохідної частини за рахунок продажу капіталу та великих податкових надходжень від підприємств, які «вилікувалися» в приватних руках.

Товариства в країнах Заходу до 1985 р. не визнавались юридичними особами і не включалися в поняття «корпорації». При цьому останнім часом все виразніше виявляє себе тенденція поступового визнання їх як юридичних осіб та включення в число корпорацій.

Масштаби грошової приватизації в світі у 1990-ті роки неухильно росли аж до 1997 року і збільшилися з 30 млрд. дол. у 1990 році до приблизно 150 млрд. дол. у 1997 році та дещо скоротилися у 1998 році до 115 млрд. Загальна виручка за 1990 - 1998 роки склала 700 млрд. дол.

Роздержавлення на Заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. У перехідних економіках відомо декілька основних моделей приватизації: масова програма приватизації (МП); модель інсайдерів; модель встановлення одноразового мажоритарного контролю; модель «соціально-орієнтованої» власності; модель «стандартних продажів» за відкритою підпискою; модель «case-by-case».

В українських умовах розробка та реалізація приватизаційної політики особливо ускладнювались через дії таких загальновизнаних факторів: по-перше, паралельно з процесом вибору глобальних моделей відбувався спонтанний перехід державних підприємств та майна в інші форми власності на мікрорівні; по-друге, високий рівень концентрації нарівні з відсталістю багатьох секторів української промисловості перешкоджав проведенню ефективної та соціально «м’якої» структурної перебудови до й після приватизації; по-третє, і це, на наш погляд, найбільш важливо, саме приватизація та проблеми перетворення власності є тією галуззю організаційно-економічних реформ, де політичний та популістський пресинг був і є найважчим.

Стрижнем української приватизаційної програми 1992-1999 років стала модель масової приватизації, яка об’єднала широкомасштабну корпоратизацію (сторона пропозиції) та розподіл приватизаційних сертифікатів серед громадян України (сторона попиту). Прагматичним запровадженням введення цієї моделі став облік реальної ситуації на момент початку технічної приватизації: відсутність платоспроможного попиту населення; «нульовий» інтерес іноземних інвесторів; наявність понад 110 тис. державних та муніципальних підприємств; необхідність максимально високих темпів легального приватизаційного процесу для блокування інтенсивної спонтанної приватизації й ряд інших.

Основний акцент приватизаційних програм 2000-2005 років зроблено на отриманні грошових коштів у державний та місцеві бюджети. Проте з початком «грошового» етапу в українській приватизації, дилема «інвестиції-бюджет» абсолютно явно вирішена на користь останнього.

У цілому ж, якщо абстрагуватися від бюджетної кризи, то стосовно 2000-2005 років можна говорити про трансформацію єдиної приватизаційної політики: спонтанний, по суті, процес «залишкової приватизації»; домінування бюджетних мотивацій при ухваленні приватизаційних рішень; використання приватизаційних інструментів для залучення політичних спільників серед регіональної еліти й найбільших фінансових угруповань; помітна «регіоналізація» приватизаційного процесу, у тому числі в політичних цілях.

Існуюча система управління державними частками характеризується наступними ознаками:

• низькою фінансовою ефективністю для бюджету регіону;
• низькою капіталізацією фондового портфеля у зв'язку з фактичною відсутністю підприємств, акції яких котируються на фінансовому ринку, значною кількістю підприємств з часткою власності регіону менше 25%;
• наявністю підприємств, фінансово-економічна діяльність яких неефективна;
• обмеженим набором управлінських рішень і способів приватизації, а також відсутністю затвердженої системи делегування функцій управління професійним керуючим організаціям і особам.

До основних чинників, що зумовлюють вплив приватизації й реструктуризації власності в Україні на модель управління корпоративними правами держави, належать такі: скорочення частки державної власності й створення підприємствам умов для роботи в ринковій економіці; реструктуризація економіки України в напрямі задоволення потреб людини шляхом проведення ефективної структурної інвестиційної політики.

Участь держави в управлінні підприємствами, що мають державний пакет акцій, передбачає три основні механізми: представлення інтересів держави; довірче управління; внесення державних пакетів акцій до статутних фондів (капітали) організацій, що знаходяться під контролем держави, зокрема із створенням холдингових компаній.

Відносно висока частка участі держави в економічних структурах характерна не тільки для постсоціалістичних країн, але й для країн із розвиненою економікою. Так, наприклад, для європейських країн з властивою їм моделлю розвитку характерна вища частка участі держави в економіці, ніж для США. Таким чином, можна зробити висновок, що для України, яка тяжіє до європейської моделі розвитку, висока частка державної власності, виходячи з досвіду інших країн, є організаційно й економічно зумовленою.

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА

 Визначення поняття “управління державними корпоративними правами” в повному обсязі відсутнє як на законодавчому рівні, так і в науковотеоретичній літературі, що зумовлює різні підходи до тлумачення цього явища. Було досліджено насамперед визначення поняття державних корпоративних прав та механізмів їх управління (правовий, організаційно-управлінський).

Як зазначає Д.А. Медведєв, корпоративні права є специфічним видом прав, які не можна віднести ні до зобов’язальних, ні до речових прав [13].

Українські спеціалісти із корпоративного права визначають державні корпоративні права як:

–акції, частки в статутному фонді господарських товариств, що належать державі [7, с. 409; 10, с. 103];

–специфічний вид прав, які не можна віднести однозначно ні до зобов’язальних, ні до речових прав [13, с. 115];

–суб’єктивні права засновника (учасника) господарського товариства, що виникають унаслідок створення останнього і являють собою комплекс правомочностей управлінського та майнового характеру [15, с. 42].

Узв’язку з тим, що держава є головним учасником (акціонером) в управлінні корпоративними правами, ці процеси повинні регулюватися лише законодавством та мати чітке визначення поняття “державні корпоративні права” на законодавчому рівні. Але в українському законодавстві однозначного визначення немає.

Так, наприклад, відповідно до Цивільного кодексу України (ЦКУ), корпоративні права (далі – КП) – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, вони включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) конкретної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону [19].

Господарський кодекс України (ГКУ) стаття 167 дає таке визначення: КП – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, вони включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) конкретної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [4]. Крім цього, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом, а законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Але, як зазначає І.О. Жадан, це визначення не відповідає у частині визначення корпоративних прав як права власності на частку в статутному фонді (капіталі) теорії права власності, оскільки “з моменту внесення власниками майна до статутного фонду юридичної особи, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право власності, а набувають відповідних корпоративних прав” [6].

Визначення корпоративних прав держави також наводяться у Законах України “Про акціонерні товариства” [9], “Про оподаткування прибутку підприємств” [8], Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави” [16].

Управління державними корпоративними правами (далі – ДКП), незважаючи на всю різноплановість, означає вплив на діяльність відповідних суб’єктів господарювання й воно пов’язане з необхідністю дотримання балансу інтересів суб’єктів корпоративних відносин і має враховувати інтереси зацікавлених осіб. Корпоративні норми, тобто це правила поведінки, що виробляються корпораціями і поширюються на їхні колективи.

Відповідно, цей баланс інтересів досягається за допомогою нормативноправових норм, на основі яких функціонує правовий механізм управління ДКП.

Формування нормативно-правових засад управління ДКП безпосередньо відображає тенденції розвитку політичних та економічних ідей, державної політики щодо управління об’єктами державної власності та визначає подальший розвиток самого управління ДКП.

На сьогодні основні положення щодо управління корпоративними правами держави законодавчо урегульовані, при цьому застосований диференційний підхід до управління корпоративними правами держави залежно від їх обсягу (пакетів акцій, що забезпечують контроль держави за діяльністю господарського товариства та дрібних пакетів акцій), регламентовані корпоративно-дивідендна політика, контроль за грошовими та фінансовими потоками, управління державними корпоративними правами через інститут своїх представників у господарських товариствах [6].

Але незважаючи на це, процеси управління корпоративними правами держави в Україні характеризуються кількома загалними проблемами:

1.Насамперед, недостатня  глибина приватизації корпоратизованих  підприємств, унаслідок чого в управлінні держави перебуває значна кількість розпорошених корпоративних прав, які не забезпечують можливості реального впливу на діяльність об’єктів.

2.Занадто швидка приватизація об’єктів, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Роздержавлення таких підприємств не завжди є виправданим.

3.На багатьох підприємствах спостерігається незадовільний рівень управління корпоративними правами держави з боку уповноважених органів та їх представників через відсутність дієвих механізмів забезпечення матеріальної зацікавленості та відповідальності таких осіб за результати управління [20].

Вищезазначені проблеми управління ДКП обумовлені особливістю становлення національної моделі корпоративного управління та впливають на ефективність організаційно-управлінського механізму ДКП.

Механізми корпоративного управління умовно можна об’єднати у дві основні групи: внутрішні – організаційно-управлінський механізм, та зовнішні – організаційно-економічний механізм. Зовнішні механізми мають загальний характер для всіх акціонерних товариств (далі – АТ). Внутрішні механізми враховують специфіку кожного конкретного АТ. Від того, яким чином реалізуються механізми корпоративного управління, залежить їх ефективність. При цьому реалізація внутрішніх механізмів визначає роботу окремих АТ, а реалізація зовнішніх механізмів є підсумком діяльності корпоративного сектора економіки в цілому в країні.

Вищезазначені механізми корпоративного управління створюють правове поле для визначення повноважень, прав і відповідальності різних учасників корпорації й регулюють їх взаємовідносини. Особливостями управління акціонерними товариствами, в статутних фондах яких є державний пакет акцій, є те, що держава як особливий суб’єкт права використовує представництво для реалізації своїх прав. Представництво держави в корпоративних відносинах здійснюється через взаємодію цілої системи державних органів – законодавчих і виконавчих.

Забезпечення ефективного використання державного майна і впровадження прозорого та раціонального механізму реалізації державою своїх прав власника стають домінуючими функціями головного приватизаційного відомства країни – Фонду державного майна України (ФДМУ) [14].

До суб’єктів управління корпоративними правами держави належать:

– Кабінет Міністрів України;

– Фонд державного майна;

– органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України управляти об’єктами державної власності;

–уповноважені особи з управління корпоративними правами держави [3].

Таким чином, механізм управління державним сектором економіки виявляється через взаємодію між міністерствами як суб’єктами управління державним сектором і товариствами, які до нього відносяться, і такий механізм залежить від організаційно-правової форми державних товариств. На особливу увагу заслуговують питання управління державними корпоративними правами, оскільки державний сектор економіки включає у свою структуру акціонерні товариства з державною часткоювстатутномуфонді.

Управлінський вплив держава справляє через органи виконавчої влади шляхом приватизації, передачі в довірче управління, передачі в оренду, встановлення завдань державним товариствам, участі в органах управління акціонерних товариств, внесення майна до статутного фонду господарських товариств, передачі в господарське ведення та оперативне управління. Пряме управління здійснюється щодо таких казенних товариств і таких, пакети акцій яких належать державі.

Аналіз економічних аспектів управління державною акціонерною власністю дав можливість визначити ряд цілей, які має держава при управлінні корпоративними правами:

–на макрорівні (управління всією акціонерною власністю) – за рахунок ефективного управління державною власністю забезпечення суспільного відтворення, збільшення податкових зборів державного бюджета за рахунок дивідендів та інших форм прибутку;

–на мікрорівні (управління акціями окремого акціонерного товариства) – максимізація вартості пакета акцій і збільшення різних форм прибутку, які отримує держава-акціонер при здійсненні управлінської функції відповідно до індивідуально прийнятих завдань [19, с. 32]. Актуальною на сьогодні залишається проблема вдосконалення вищезазначених механізмів управління державними корпоративними правами з метою підвищення ефективності корпоративного управління товариствами, яке для України набуває особливого значення, оскільки корпоративний сектор економіки формує основу сучасної ринкової економіки і визначає її конкурентоспроможність.

Удосконалення механізмів управління державними корпоративними правами безпосередньо пов’язане з визначенням оптимальних критеріїв оцінювання ефективності управління державними корпоративними правами, як і державного підприємництва в цілому.

У західній та російській науковій літературі значну увагу приділяють пошуку універсального критерію, який би зміг інтегрувати велику кількість показників оцінювання ефективності управління в державному секторі [2;11].

Для оцінювання економічного потенціалу державної власності і виявлення її функціональної ролі велике значення мають кількісні показники, що фіксують масштаби прямої державної участі в підприємницькій діяльності. Можна виділити, принаймні, чотири блоку корпоративних норм: фінансово-правові, адміністративно-правові, трудові та цивільно-правові норми. В результаті складається ряд змінних показників, що в сукуності дають динамічну картину явища [6].

Основними об’єктами контролю виступають акціонерні відносини, організація управління державним майном, складові (схеми) органу корпоративного управління, організаційні форми забезпечення якісної реалізації державних інтересів, оцінювання ефективності управління державним пакетом акцій [12].

Отже, основним залишається питання вдосконалення механізмів управління державними корпоративними правами, а саме: правового, організаційно-управлінського, яке сприятиме підвищенню ефективності корпоративного управління товариствами з державною часткою в статутному фонді та всією акціонерною власністю в цілому. 
РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНОГО КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА

На сучасному етапі розвитку економіки України управління державним корпоративним сектором має здійснюватись шляхом реалізації державних корпоративних прав. Необхідним є визначення організаційної структури, яка має реалізовувати державні корпоративні права, і відповідної законодавчо-нормативної бази; визначення переліку об'єктів державного корпоративного управління; встановлення і юридичне оформлення умов та засад управління конкретними об'єктами.

Особливість механізму управління державною власністю в Україні зумовлюється трансформаційним характером національної економіки. При розгляді процесів управління необхідно розрізняти як власне систему управління, так і способи управління у двох взаємозалежних, але відносно самостійних аспектах: по-перше, процес перетворення однієї форми власності на іншу, постійну (приватизація) або тимчасову (оренда, застава, довірче управління); по-друге, управління державною власністю у випадку, коли вона не змінює форму і залишається державною постійно або протягом тривалого часу. Такий розподіл тимчасовий і повинен тривати до завершення активних процесів приватизації як системного соціально-економічного процесу.

Основними завданнями управління державною власністю є, зокрема:

• оптимізація структури державної власності (як шляхом приватизації, так і нарощування активів у відповідних сферах діяльності та націоналізації);
• зростання доходів державного бюджету за рахунок ефективного управління державною власністю;
• використання державних активів для залучення приватних інвестицій до реального сектора національної економіки та створення сприятливих умов для функціонування суб'єктів господарювання різних форм власності.

Водночас результати критичного аналізу змісту основних елементів механізму управління державною власністю свідчать про те, що ці елементи не повною мірою відповідають сучасним вимогам.

Інституційні функції з управління державним корпоративним сектором еволюціонують у функції багатовекторного аналізу і всебічного контролю, а також захисту державних корпоративних прав. Це об'єктивно спричиняє принципову зміну акцентів у діяльності відповідних державних органів, які від імені держави регулюють процеси управління державними корпоративними правами, що потребує створення вагомої організаційної та інформаційної інфраструктури. Необхідність вдосконалення системи корпоративного управління в Україні вимагає запровадження відповідної законодавчої бази, яка повинна реалізувати: координування роботи органів державного управління різних функцій та рівнів; розробку обов'язкових вимог до пропозицій про способи досягнення цілей, відомостей про поточні результати діяльності товариств; встановлення порядку затвердження державним органом управління форми та періодичність звітності про результати діяльності; проведення атестації державних службовців - керуючих пакетами акцій; висунення вимог щодо професійних, майнових та інших обов'язків до недержавних претендентів на управління; встановлення порядку ухвалення управлінських рішень при недосягненні запланованих цілей; визначення порядку і форми укладання контракту з керуючими державними пакетами акцій, тощо.

Для захисту майнових інтересів держави в процесі корпоративних відносин Урядом запроваджено конкурсний відбір реєстраторів для ведення реєстрів власників акцій акціонерних товариств, у статутних фондах яких державна частка становить понад 50%. Ця процедура дозволяє створити засади для дієвого контролю з боку держави за надійністю ведення обліку прав власності держави. Подальшого розвитку набула система професійної підготовки та перепідготовки осіб з питань управління корпоративними правами держави, яка здійснювалась у навчальних закладах, визначених на конкурсних засадах за затвердженими Фондом навчальними програмами.

Сучасний стан корпоративного управління характеризується відсутністю прозорості діяльності акціонерних товариств, недостатньою координацією дій органів державного управління у сфері регулювання корпоративних відносин, неефективністю управління державними корпоративними правами. Недостатній рівень корпоративної культури, невідповідність існуючої практики корпоративного управління загальноприйнятим принципам та неготовність діючих товариств до їх опанування призвели до непрофесійних схем управління товариствами.

Подальший розвиток корпоративних відносин в Україні повинен відбуватися на основі загальноприйнятих принципів ефективного корпоративного управління з урахуванням світового досвіду та особливостей України. Формування системи корпоративного управління України в сучасних умовах економічного розвитку повинно визначатися потребами створення необхідних передумов для втілення загального принципу управління корпораціями - розмежування власності і управління. Однак, механізми та конкретні інструменти впливу держави на цей процес мають відповідати особливостям структурної моделі корпоративного управління, що вже визначилися в Україні.

Державне регулювання у сфері корпоративних відносин потребує:

1) чіткого  визначення та розмежування повноважень  органів державного управління  у галузі корпоративного управління;

2) посилення  державного контролю за дотриманням  акціонерними товариствами та  професійними учасниками фондового  ринку прав акціонерів;

3) визначення  та оприлюднення державної політики  щодо підприємств з державними  частками (закріплення за державою  пакетів акцій цих підприємств, їх відчуження, управління підприємствами), яка впливає на корпоративне  управління;

4) підвищення  ефективності управління державними  корпоративними правами;

5) підвищення  кваліфікації державних службовців  у галузі корпоративного управління.

Важливими чинниками ефективного розвитку вітчизняного корпоративного сектора є вдосконалення політики державного стимулювання діяльності корпорацій; державне стимулювання утворення акціонерних товариств з малою чисельністю власників і працюючих за класичним типом, який ґрунтується не на перерозподілі існуючих фондів, а на акумуляції капіталів; введення у практику стимулювання економічної діяльності корпорацій через диференціацію податку на додану вартість; встановлення знижених ставок податку на додану вартість дня підприємств, що освоюють імпортозамінюючу продукцію.

Держава, навіть не будучи акціонером, але виступаючи регулятором корпоративних відносин, зберігає щодо українських корпорацій дієві механізми перерозподілу капіталу, використовуючи для цього систему оподаткування, ліцензування, контролю та Інші засоби впливу. Втім, на сьогодні залишається несформованою прийнятна і виважена політика щодо реалізації завдань регуляторної діяльності держави в корпоративному секторі економіки. У даний час держава бере участь у капіталі 1135 корпоративних підприємств, причому в 76,5% із них його частка перевищує 25% статутного капіталу.