Роль Міжнародного Суду ООН

Роль Міжнародного Суду ООН

Київ–2013

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Міжнародно-правові передумови виникнення Міжнародного Суду ООН...4

2. Діяльність Міжнародного Суду  ООН, як головного судового  органу ООН.6

3. Структура та компетенція Міжнародного Суду ООН……………………...10

4. Процедура визнання державою  юрисдикції Міжнародного Суду  ООН…..13

5. Роль Міжнародного Суду ООН  у вирішенні суперечки між  Україною та Румунією розмежування  морських просторів у Чорному морі………………16

Висновки………………………………………………………………………...24

Список використаних джерел…………………………………………….….26

Вступ

Виходячи із ст. 92 Уставу Організації Об’єднаних Націй (Далі – ООН), Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Його основне  призначення - у вирішенні будь-яких міжнародних спорів, що будуть передані Суду державами, які спорять. У п. 1 ст. 33 Уставу ООН названі мирні засоби врегулювання міжнародних спорів, одним з яких є судовий розгляд, а саме Міжнародним Судом, що постійно функціонує.

Усі члени ООН одночасно  є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 13 Уставу ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для держав - не учасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки (ст. 35 Статуту).

Нідерландське місто  Гаага постійно на слуху: ЗМІ регулярно  повідомляють про міжнародні судові процеси, що тут відбуваються. Однак  неважко і заплутатися: у Гаазі  розташовані одразу три органи правосуддя ООН: найчастіше в новинах йдеться про Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії. Саме в стінах цього суду протягом декількох років тривав процес над югославським диктатором Слободаном Мілошевичем, який, щоправда, помер від серцевого нападу, так і не дочекавшись вироку. У липні 2002 року у Гаазі також було засновано Міжнародний кримінальний суд. Однак, на відміну від цих двох органів правосуддя, Міжнародний суд, якому виповнюється вже 60 років, не проводить процеси над окремими особами. Натомість Міжнародний суд покликаний вирішувати спірні питання між державами. Він складається з 15 незалежних суддів з різних країн, термін повноважень яких складає дев’ять років [1].

Найчастіше Міжнародному суду доводилося розглядати численні суперечки про кордони між африканськими країнами. Розгляд порушується одним з двох наступних способів: За допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода є двосторонньою по своєму характеру, полягає державами, охочими спільно представити спір на розгляд Суду, і складається з одного тексту питань, які вони погодилися передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може порушити розгляд, повідомивши Секретаріат про цю угоду; За допомогою заяви: заява, яка є односторонньою за своїм характером, подається державою проти іншої держави на основі юрисдикційної статті в договорі або заяв в рамках системи “факультативної обмовки”[5].

Одним із прикладів визнання юрисдикції Суду є розгляд суперечки  між Україною та Румунією. Одразу після  підписання українсько-румунського Договору про відносини добросусідства та співробітництво у 1997 році сторони розпочали переговори про розмежування морських просторів у Чорному морі. Однак після 24-х раундів переговорів, які тривали до 2004 року, згоди так і не дійшли. Україна вважала доцільним продовжувати переговори, але Румунія вирішила звернутися до Міжнародного Суду ООН, оскільки про таку можливість сторони домовились при підписанні Договору 1997 року. Причиною міждержавної суперечки став острів Зміїний. 2008 року рішенням суду у Гаазі було поставлено крапку у багатолітньому конфлікті. Однак далеко не завжди постановою Міжнародного суду можна вирішити суперечки між державами. Адже для мирного і справедливого розв’язання конфлікту у гаазькому суді необхідна згода обох сторін йти саме правовим шляхом. Втім, безперечно, діяльність Міжнародного Суду ООН впливає на формування норм міжнародного права. У зв’язку із чим, актуальним є дослідження питань пов’язаних із визнанням державами компетенції та юрисдикції Міжнародного Суду ООН. 

1. Міжнародно-правові передумови виникнення Міжнародного Суду ООН. Міжнародний Суд, відповідно до пункту 1 статті 7 Статуту ООН, є одним із головних судових органів Організації Об’єднаних Націй. Виходячи зі статті 92 Статуту ООН Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення полягає в тому, що він повинен вирішувати будь-які міжнародні суперечки, які будуть передані йому державами, що сперечаються. У пункті 1 статті 33 Статуту ООН перераховані мирні засоби врегулювання міжнародних суперечок, одним із яких є судовий розгляд, а саме міжнародний суд, що функціонує постійно[2].

Звернення за вирішенням міжнародних суперечок до безстороннього органа, що виносив би рішення на основі права, далеко не нова ідея. Найбільш древня форма міжнародної юрисдикції - третейські суди, практика застосування яких була відома вже народам древнього Сходу. У примітивному виді ця форма вирішення спорів зустрічалася досить часто в середні століття. Сучасна історія міжнародного судового розгляду починається з договору Джея, укладеного в 1794 році Великобританією й США. Договір передбачав створення змішаних комісій для вирішення ряду спорів між цими двома країнами. Комісія складалася з рівного числа членів, призначуваних кожною зі сторін і очолюваного третейським суддею[2].   

 Хронологічно першим  міжнародним судовим органом  став Центральноамериканський суд.  Він був заснований в 1907 році  Гватемалою, Гондурасом, Коста-Рікой,  Нікарагуа й Сальвадором під  прямим політичним тиском США.  Суд створювався для забезпечення політичної стабільності й форсування політичного об’єднання держав регіону. Він проіснував тільки десять років, виявивши повну нездатність упоратися з поставленими перед ним завданнями. Центральноамериканський суд не зробив скільки-небудь помітного впливу на розвиток міжнародного права й практику побудови міжнародних судових органів[6].

Фактично історія міжнародних  судових органів веде відлік від  Постійної палати міжнародного правосуддя при Лізі націй - першого універсального міжнародного судового органу загальної компетенції. Створення в 1920 році Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, передбаченого статтею 14 Статуту Ліги Націй, ознаменувало великий крок вперед в області судового вирішення міжнародних суперечок. Постійна Палата Міжнародного Правосуддя являла собою судовий орган у повному змісті цього слова й у будь-який момент була готова до виконання своїх функцій. Однак, як і у випадку з Постійною Палатою Третейського Суду, її компетенція повністю залежала від згоди сторін у суперечці. З іншого боку, та обставина, що новий судовий орган був відкритий для держав у будь-який час, дозволив їм визнавати юрисдикцію суду не тільки при розгляді якоїсь конкретної суперечки, але й всіх суперечок, які можуть виникнути в майбутньому, тобто до виникнення якої-небудь суперечки[8].

Перше засідання Постійної  Палати Міжнародного Правосуддя відбулося  в 1922 році. Діяльність цього судового органа була перервана під час  другої світової війни, а в 1946 році Постійна Палата Міжнародного Правосуддя була розпущена у зв’язку із припиненням діяльності Ліги націй.  Відповідно до Статуту ООН в 1945 році був заснований новий судовий орган - Міжнародний Суд. Стаття 92 Статуту ООН зазначає, що Міжнародний Суд є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй. Його утворення означало реалізацію пункту 1 статті 33 Статуту ООН у тій частині, яка передбачала, що в якості одного з мирних засобів вирішення міжнародних суперечок можливість організації судового  розгляду[8] .

Статут Міжнародного Суду разом із главою ХIV Статуту  ООН, невід’ємною частиною якого він є, був розроблений на конференції в Думбартон-Оксе (1944 рік), у Комітеті юристів у Вашингтоні й на конференції в Сан-Франциско 1945 року. За винятком незначних змін, більша частина яких носить чисто формальний характер, Статут Міжнародного Суду аналогічний Статуту Постійної Палати Міжнародного Правосуддя.

Відповідно до Статуту, підписаному 26 червня 1945 року й  що набрав чинності 24 жовтня того ж року, Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Значення й місце Суду в рамках ООН добре підкреслив у своєї промові 18 квітня 1946 року, тодішній голова Генеральної Асамблеї Статуту Суду пан Спаак: “Шановні члени Суду! Я не ризикну заявити, що Міжнародний Суд є найважливішим органом ООН, але мені здається, можна стверджувати, що немає іншого більш важливого органу. Звичайно, Генеральна Асамблея є більш численною, Рада Безпеки - більш ефективним. Ваша робота буде, скоріше менш помітної, але я переконаний, що вона виняткова по своїй значимості. Особисто я сподіваюся, що з кожним днем ваші обов’язки будуть ставати все більше важливими”. Всі члени ООН є одночасно учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, обумовлених Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 13 Статуту ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи й для інших держав-неучасників Статуту на умовах, обумовлених Радою Безпеки[1].  

  Отже, зазначимо, що історія міжнародних судових органів веде відлік від Постійної палати міжнародного правосуддя при Лізі націй - першого універсального міжнародного судового органу загальної компетенції до створення в 1945 році Міжнародного Суду ООН, який є головним судовим органом ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями.

2.Діяльність Міжнародного Суду ООН, як головного судового органу ООН  

  Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Відповідно до пункту 1 статті 23 Статуту Суд засідає постійно, за винятком судових вакацій, строки й тривалість яких встановлюються Судом. 

  Члени Суду зобов’язані перебувати в розпорядженні Суду повсякчас, за винятком часу знаходження у відпустці й відсутності через хворобу або по іншим серйозним підставам.

Засідання Суду відбуваються в повному складі, крім випадків, спеціально передбачених у Статуті. Для утворення судової присутності  достатній кворум у дев’ять суддів. Відповідно до пункту 1 статті 30 Суд  приймає Регламент, що визначає порядок виконання їм своїх функцій, і, зокрема, встановлює правила судочинства[3].

На першому засіданні  Міжнародний Суд прийняв без  істотних змін як свій Регламент суду-попередника. Деякі виправлення до Регламенту були прийняті 10 травня 1972 року, вони набули чинності у вересні 1972 року, а 14 квітня 1978 року Міжнародний Суд затвердив повністю переглянутий Регламент, що став діяти з 1 червня того ж року. Зміни були внесені, зокрема, з метою спростити й прискорити судочинство в тій ступені, у який це залежить від Суду, забезпечити більшу гнучкість у роботі Суду й зменшення судових витрат .

Судочинство в Суді ведеться на французької або на англійської  мовах, хоча кожна сторона в справі може користуватися й іншою мовою, переводячи мови й документи на одну із двох офіційних мов.

Кожна справа проходить, як правило, дві стадії - письмову й  усну.

Письмова стадія триває звичайно кілька місяців, оскільки потрібне надання кожної зі сторін у справі письмових пояснень-меморандумів. Як правило, справа починається передачею в Суд угоди двох держав так званого компромісу про розгляд справи в Суді[3].

Якщо держава прийняла на себе зобов’язання підкорятися  компетенції Суду, справа проти неї  може бути почато однобічним письмовим  зверненням держави-позивача.

Усний розгляд наступає, коли справа вважається готовою до слухання. Ця стадія триває звичайно кілька днів, рідше - тижнів. Сторони виступають через представників і можуть користуватися допомогою повірників і адвокатів. Після такого розгляду проходить закрита нарада Суду. У публічному засіданні оголошується лише рішення Суду. Воно приймається простою більшістю голосів суддів, при поділі голосів нарівно вирішальний голос належить голові.

Стаття 57 Статуту Суду надає кожному судді право  представляти свою особливу думку, якщо рішення в цілому або в частині не виражає його думки. По пункту 2 статті 74 Регламенту Суду судді можуть або тільки заявити про свою незгоду з рішенням або представляти особливу думку, виражаючи незгоду з мотивами рішення або із самим рішенням. У першому випадку думка судді називають індивідуальною, у другому – особливою[1].

Відповідно до практики Постійної Палати міжнародного правосуддя, сприйнятої Міжнародним Судом, особлива й індивідуальна думки повинні  представлятися до другого читання  проекту рішення, щоб вони могли бути одночасно із цим проектом спрямовані для надрукування.

Держави не зобов’язані  визнавати юрисдикцію Міжнародного Суду, але, відповідно до статті 94 Статуту  ООН, якщо по конкретній справі вони її визнали, то зобов’язані виконати рішення Суду по такій справі.

Після винесення Судом  рішення, що є остаточним і оскарженню не підлягає, сторони мають лише право звернутися в Суд із проханням  витлумачити рішення (у випадку  суперечки про зміст рішення  або сферу його дії)[7].

У пункті 2 статті 94 передбачений спосіб забезпечення виконання рішення Міжнародного Суду. Так, якщо яка-небудь сторона в справі не виконує зобов’язання, покладених на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, що може, якщо визнає це необхідним зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для приведення рішення до виконання. 

  Міжнародний Суд складається з п’ятнадцяти чоловік, що утворюють колегію незалежних суддів, обраних позазалежністю від їх громадянства із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або такими які є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права (статті 2 і 3 Статути). 

Кандидати в члени  Суду висуваються в кожній державі так званими “національними групами”, що складаються із членів Постійної палати третейського суду. Якщо держава не бере участь у Палаті, то вона утворює національну групу спеціально для висування кандидатів у члени Міжнародного Суду. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки із числа осіб, внесених у список за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду[2].

Умови, на яких держава - учасник Статуту, але не член Організації  Об’єднаних Націй може брати участь в обранні суддів, визначаються при відсутності особливої угоди Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Відповідна резолюція була прийнята Генеральною Асамблеєю 8 жовтня 1948 року. Відповідно до цієї резолюції, всі держави - члени й не члени ООН перебувають в однакових умовах при висуванні кандидатів у судді й при їхньому обранні. 3 жовтня 1948 року Швейцарія, що не є членом ООН, бере участь в обранні суддів.

Суд обирає Голову й Віце-голову на три роки із правом їхнього переобрання. Вибори провадяться таємним голосуванням на основі принципу абсолютної більшості. Якщо Голова є громадянином держави-сторони в справі, розглянутій судом, він уступає головування. Те ж правило застосовується як до віце-голови, так і до того із членів суду, що буде покликаний здійснювати функції голови.

Суд абсолютною більшістю  голосів, таємним голосуванням обирає свого секретаря на семирічний строк  із правом переобрання. У такому ж  порядку обирається заступник секретаря[8]. 

Функції секретаря судна досить великі й визначені докладно в Статуті й Регламенті Суду. Діяльність секретаріату Суду здійснюється в чотирьох сферах:

- судова, що міститься,  наприклад, у добірці різних  судових і історичних прецедентів,  законодавчих і договірних текстів,  а також думок юристів;

- дипломатична, міститься, зокрема, у різного роду повідомленнях від імені суду;

- адміністративна й  фінансова, наприклад, питаня  персоналу, приміщень, підготовки  бюджету й т.п.;

- лінгвістична - виконання  роботи з редагування й перекладу  різних документів. Докладний статус  персоналу секретаріату суда був затверджений судом 14 березня 1947 року.

Крім п’ятнадцяти  членів Суду, при розборі окремих  справ можуть брати участь так  звані судді ad hoc, тобто судді, що обираються у відповідності зі статтею 31 Статуту на вибір держави-сторони в суперечці, якщо вона не представлена в судовій присутності. У випадку, якщо в складі судової присутності перебуває суддя, що складається в громадянстві однієї сторони, будь-яка інша сторона може обрати для участі в засіданні як суддя ad hoc по даній справі особа за своїм вибором.

Судді ad hoc не є постійними членами Суду й беруть участь у  засіданні тільки по конкретних справах  для розгляду яких вони призначені. Судді ad hoc беруть участь у розгляді справи на однакових правах з іншими членами Суду.

Суд може також запросити асесорів для участі в засіданні по розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу й обираються самим Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації за своїм вибором провадження розслідування або експертизи[3].

Слід зазначити, що Міжнародний  Суд може утворювати одну або кілька камер у складі трьох або більше суддів для розбору певних категорій  справ. Слід більш докладно зупинитися на такому важливому аспекті діяльності Міжнародного Суду як вирішення спорів між державами за допомогою його камер по певним спорам.  Всі положення про камери базуються на пункті 1 статті 25 Статуту, що говорить, що, крім спеціально зазначених у Статуті випадків, Суд засідає в повному складі. Суд може утворити три види камер:

- спрощеного провадження,

- для розгляду певної  категорії справ,

- для розбору окремої  справи.

Останній вид камер  має деяку подібність із арбітражем. Причому воно збільшується, якщо при  створенні камер застосовується стаття 31 Статуту Суду, пункти 2 і 3 якої надають сторонам у суперечці право вибрати суддю по власному розсуду, якщо в складі судової присутності немає судді - громадянина однієї зі сторін або обох сторін. Отже, камера ad hoc може складатися із суддів - громадян кожної із сторін і третього судді, призначеного Судом. Число суддів, що утворять камеру ad hoc у відповідності зі Статутом “визначається Судом із схваленням сторін”.

Отже, можливе створення  камери, що складається з одного судді.

До 1982 року держави не прибігали до використання камер ad hoc, хоча у своїх заявах представники різних держав визнавали їхні переваги[2].

Використання камер  Суду має ряд переваг перед  Судом у повному складі. Насамперед це скорочення строків розгляду й  видатків. Так, можливість проводити засідання камер за межами Гааги (стаття 28 Статуту), у місці, більш підходящому для сторін, їхніх експертів, радників і свідків. Крім того, розгляд у камері фінансується не сторонами, а Міжнародним Судом, видатки якого у відповідності зі статтею 33 Статуту несе ООН. Як правило, судова процедура в камерах менш громіздка: сторони можуть, наприклад, відмовитися за згодою камери від усного судочинства. Таким чином, як ми бачимо, камери ad hoc Міжнародного суду ООН повинні привернути увагу сторін у суперечці.

Уперше камера ad hoc була затверджена в 1982 році. До теперішнього часу таких камер утворено чотири. Першою справою, що перебувало на розгляді камери ad hoc була суперечка про делімітацію  морської границі в районі затоки Мен між США й Канадою, потім  спор про делімітацію частини прикордонної території між Республікою Верхня Вольта (пізніше  Буркіна Фасо) і Республікою Малі; справа про Компанію Elettronica Sicula S.p.A. (ELSI) (США проти Італії); суперечка між Сальвадором і Гондурасом у відношенні сухопутних і морських границь і границь між островами.

Вирішення міжнародних  суперечок шляхом звертання до камер ad hoc, безсумнівно, сприяє активізації  діяльності Міжнародного Суду ООН. У  принципі, пункт 2 статті 26 Статуту не містить виражених обмежень відносно спірних питань, і, отже, у камеру ad hoc можуть передаватися будь-які суперечки, що мають або технічний (як у справах затоки Мен; ELSI), або регіональний аспект (Буркіна Фасо/Малі; Сальвадор/ Гондурас). Так само, відповідно до Статуту Суду камери не мають потреби в представництві всіх найголовніших форм цивілізації й основних правових систем миру. Але система звернень до камери ad hoc може бути сприйнята як можливість компромісу між судовим рішенням і арбітражем. Це неправильно, тому що камери ad hoc жодним чином не повинні бути прирівняні до арбітражного суду, оскільки сторони не цілком вільні у визначенні складу камери й правил судочинства. Камера є відгалуженням Суду, її рішення, як передбачає стаття 27 Статуту, є рішенням Суду. Таким чином, камери ad hoc можуть діяти тільки на підставі Статуту й Регламенту Суду[2].

Крім властиво судових  функцій, Суд має право давати консультативні висновки по будь-якому  юридичному питанню, по запиту будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити самим Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Це прямо передбачено у статті 96 Статуту ООН і статті 65 Статуту Міжнародного Суду ООН. У відповідності зі статтею 96 Статуту право запиту в Міжнародний Суд щодо  консультативних висновків по будь-якому юридичному питанню належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки. Інші органи ООН, а також і спеціалізовані установи ООН, яким Генеральна Асамблея може дати в будь-який час право на це, також можуть запитувати консультативні висновки суду по юридичних питаннях, що виникають у зв’язку з їхньою діяльністю.  

  Підсумовуючи, зазначимо, що загальноприйнятим є положення, відповідно із яким держава-позивач повинна обґрунтувати компетенцію Суду в розгляді даної суперечки по суті. Більш того, саме на цю державу покладається обов’язок довести факт існування суперечки і його юридичну природу. Порушення цього положення робить претензію безпредметною й, таким чином, неможливим застосування юрисдикції Міжнародного Суду ООН.

3. Структура та компетенція Міжнародного Суду ООН

Одним з головних принципів формування складу суду є принцип представництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових систем миру. Так, місця в Суді розподілені по головних регіонах миру: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи і інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію і Нову Зеландію і двох членів від Східної Європи.  

  У складі Суду 15 суддів. Вони обираються ГА ООН і РБ ООН, що голосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидат повинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпечення спадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються в одне і теж час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду[1]. 

  Слід зазначити, що судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.  

  Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не як представники держав, громадянами яких вони є, проте в числі суддів не може бути більш за одного громадянина будь-якої держави. До роботи судді залучаються також тимчасові судді[2]. 

Суд шляхом таємного голосування, в якому беруть участь все 15 суддів Міжнародного суду ООН, обирає строком на три роки голову і віце-голову (заступника) Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря.

На посаду голови Міжнародного суду ООН в 6 лютого 2009 був обраний японець Хісасі Овада (Hisashi Owada). 76-річний Хісасі Овада замінив на цій посаді британську суддю Розалін Хіґґінc (Rosalyn Higgins). Заступником нової голови суду був вибраний 52-річний словацький суддя Петер Томка (Peter Tomka).  

  Хісасі Овада, випускник юридичного факультету Гарвардського університету, є суддею Міжнародного суду ООН з 2003 року. З 2001 року він також є членом Постійного міжнародного арбітражного суду. З 1994 по 1998 рік він був постійним представником Японії при ООН.  

  Останній раз склад суду оновився на третину 6 листопада минулого року на 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а за виконання своїх повноважень п’ятеро нових суддів узялися з 6 лютого, після чого і було переобрано керівництво суду. 

Склад Міжнародного суду ООН (станом на 6.02.2009) Голова - Хісасі Овада (Японія); Віце-голова - Петер Томка (Словаччина); Судді: Ронні Абраам (Франція), Бернардо Сепульведа Амор (Мексика), Мохаммед Беннуна (Марокко), Томас Бюргенталь (Сполучені Штати Америки), Бруно Зимма (Німеччина), Кеннет Кіт (Нова Зеландія), Абдул Г.Корома (Сьєрра-Леоне),  Гонсало Парра-Арангурен (Венесуела), Раймон Рандзева (Мадагаскар),  Леонід Скотников (Російська Федерація), Аун Шаукат аль Хасауна (Йорданія), Розалін Гіггінс (Велика Британія), Ші Цзююн (Китай).

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цією главою Статуту  встановлюються границі компетенції  Міжнародного Суду[5].

По-перше, компетенція  Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою й тим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14).

Факультативний характер передачі державами спорів на вирішенні  суду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 Статуту  Міжнародного Суду, “до ведення  Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами…”. Держави - учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов’язковою по певних категоріях справ.

В 70-их - 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введення обов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-их - країни, що розвиваються.  

  Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язковою, а факультативною. 

  Незважаючи на відносно низький рівень визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі розв’язання міждержавних спорів.