Роль провідних політиків та громадських діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Факультет психології

Кафедра педагогіки

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему :

«Роль провідних політиків та громадських  діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

 студентка  першого курсу

Спеціальності «Соціальна педагогіка»

Свінціцька  Марія Іванівна

 

Перевірила:

доктор історичних наук

професор історичного  факультету

Орлова Тетяна Володимирівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ - 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….......3

РОЗДІЛ  І . Українська революція 1917-1920 років. ……………………………….4

РОЗДІЛ  ІІ . Роль провідних політиків та громадських діячів в подіях української  революції 1917-1920 років…………………………………………...….8

2.1 Михайло Грушевський………………………………………………………....8

2.2 Володимир Винниченко……………………………………………………....12

2.3 Дмитро Антонович……………………………………………………….…....13

2.4 Сергій Єфремов………………………………………………………………..15

2.5 Дмитро Дорошенко …………………………………………………………...17

2.6 Павло Скоропадський……………………………………………………....…18

2.7 Симон Петлюра………………………………………………………………..21

2.8 Євген Петрушевич…………………………………………………………….23

2.9 Нестор Махно………………………………………………………………….24

2.10 Микола Міхновський………………..…………………………………….....26

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………....30

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………….………………………....33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Історія Української революції 1917 – 1920 рр. стала однією з найбільш популярних тем української історіографії після проголошення незалежності.

Наукову актуальність цієї теми зумовили ряд факторів. Революція  узагальнила динамічний розвиток національного руху ХІХ – початку ХХ століть, стала якісно новим етапом процесу формування української нації та національної ідентичності. Для формування державної ідеології неодмінним є врахування відповідних історичних традицій українського народу та генезису ідейно-політичних орієнтирів його політичного проводу. Зростанню наукового зацікавлення державотворчим досвідом української революції сприяло також скасування ідеологічних перешкод.

Першою ознакою  принципово нового погляду на події 1917 – 1920 рр. стало оновлення понятійного апарату. Одним з цікавих питань історіографії української революції є оцінка потенціалу ідеологічних доктрин українського керівництва та його національна самоідентифікація. Крім того, проблема „національної ідентичності” українських політичних діячів доби Української революції 1917 – 1920 рр. є важливою, оскільки поняття „національна ідентичності” виступає як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації.

Великий внесок у хід та результат Української революції 1917 – 1920 рр. зробили визначні політичні, громадські та культурні діячі не лише українського походження, а й інших національностей. Без діяльності хоча б одного з них ця революція могла б понести зовсім інший характер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І . Українська революція 1917 – 1921 рр.

 

Після повалення царизму в Росії  в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним  Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні  виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації  ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії  України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд - Генеральний секретаріат - у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ - Б. Мартос, із міжнаціональних - С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал  Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських  Установчих Зборів, які мають закріпити  автономію України, про невідокремлення  від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого - як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Дальше  погіршення соціально-економічного і  військово-політичного становища  в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

У Києві  розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але  згодом стали активно агітувати  проти неї. Відтак уряд приймає рішення  про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях - через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Ще  раз наголосимо: проблема для України  полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину - радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Проте домогтися цього Центральній  Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ.Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини  взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада  1918 p. у Львові Українською Національною  Радою був створений виконавчий  орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада  Українською Національною Радою  був затверджений тимчасовий  Основний Закон, відповідно до  якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

Значення об'єднання  УНР і ЗУНР:

Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

Ця подія, за словами канадського історика українського походження О.Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

Велике значення для наступних подій мала взаємодія  Української Галицької армії й армії Директорії.

    Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання  УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

 

 

РОЗДІЛ  ІІ . Роль провідних політиків та громадських діячів в подіях української  революції 1917-1920 років

 

2.1 Михайло  Грушевський

 

Михайло Грушевський  походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід  мав козацькі корені та первісне прізвище Груша.

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський  після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді  батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під часнавчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

З 1886 року Михайло  продовжує здобувати освіту на історико-філологічному  факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього  вчителя — відомого історика, професора  Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.

За рекомендацією  В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський  отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії  України у Львівському університеті.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій вуніверситеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця  в Науковому товаристві імені  Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке  завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академіїнаук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної  історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив  світ у 1898 році. В основу цієї працібула покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

Наукова концепція  Грушевського історика про етнічну  соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так  і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада — єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіз українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський.

Обрання Михайла  Сергійовича Головою Центральної  Ради було, звичайно, визнанням передусім  його величезних наукових заслуг, беззастережного  авторитету серед українства. Для  теоретичного обгрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М.Грушевський був, мабуть, порівняно з іншими, найбільш підготовленим. Грунтовне знання історії українського народу, його проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когортитогочасних діячів, винесених на гребінь політики потужною революційною хвилею. Тому за весь час існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про можливість заміни Грушевського на посту голови.

Протягом першого  місяця перебування в Україні  Михайло Сергійович зосередив увагу  на популяризації рішень Всеукраїнського  конгресу, який відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, на з’ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній і літературній галузях. Досить детально окреслив Грушевській і риси ладу, до якого, на його думку, мають прагнути українці.

Можливо, деякі  аспекти поглядів вченого на українську державність недосконалі і помилкові, але вони були прогресивними на той час і варто ще раз переглянути їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати демократичну правову державу.

Визначний історик  вважав, що багатовікові прагнення  українців до свободи і рівності справдяться з перемогою Лютневої революції. Як послідовний демократ (і в чомусь, можливо, ідеаліст і навіть утопіст), він виходив з уявлення, що “у вільній російськійреспубліці не може бути невільних людей.” Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових реалій.

На думку  М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися українці, що повинно було стати  центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому повалення самодержавства вчений сприйняв як початоквизволення, а в підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків. Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням українського визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей.

Основне місце  в концепції державотворення, розробленій  вченим, займала проблема автономії  України в складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російськоїдержави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”.

Далі Михайло  Сергійович зазначає, що домагання  народоправства “зостанеться тою середньою  політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України  без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.”

Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії  України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави.

Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія недопустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: “...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... сенаша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією...” Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України “твердоголовими централістами і об’єдинителями, нездібнимичого-небудь навчитися від революції”, віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою.

Тому М.Грушевський  мріє вже не просто про автономію  в складі Російської республіки, а  про Україну Велику, “велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”.

 Будуючи  соціально-економічне життя Великої  України, головною рушійною силою  її вчений вважає селянство.  Він досить точно підмітив, що  серед українців переважають  селяни, тому “... в українськім  життю мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть вщирім контакті з селянською масою”. Тому важливо створити умови для підвищення рівня життя селян. “Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту”.

Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття державницько-правової концепції  М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах “Про національно-персональну автономію”, “Про виборче право”, “Про громадянство”, в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах.

Так, у Конституції  УНР, в якій проголошувалася рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у зако-нодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось “вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів”. Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу.

В Конституції  проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на об’єднання в організації, на страйки, на зміну  місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці.

Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося  в Законі “Про вибори до УНР”, відповідно до якого “право участі до виборів мають громадяни... обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років”. Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося “загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення”. Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення — наприклад, “винуваті в самовільнім здійманні, розірванні,закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців, каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців.”

Характер Української  революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з'являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі,Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність.

 

2.2 Володимир Винниченко

 

Володимир Винниченко (14 (26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської  губернії - 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та державний діяч.

Після Лютневої революції 1917 переїхав з Москви до Києва, став одним із лідерів української революції 1917–1921, активним і дійовим укр. політиком. Очолював УСДРП, був гол. ред. «Робітничої газети». Керував роботою Укр. нац. конгресу, двох військових, селянського та робітничого всеукр. з’їздів. У трав.–черв. 1917 очолював укр. делегацію, яка передала Тимчасовому урядові вимогу УЦР про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 11–12 лип. (29–30 черв.) 1917. Стояв біля витоків укр. державності, був чл. та заст. голови УЦР, головою першого укр. уряду – Генерального секретаріату Української Центральної Ради, ген. секретарем внутр. справ, автором та співавтором усіх гол. законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів (див. Універсали Української Центральної Ради ).

31(18) січ. 1918 під тиском міжпарт. розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки та залишив держ. діяльність. Перебував в опозиції до влади гетьмана П.Скоропадського (див. Українська Держава). 18 верес. 1918 став головою Українського національного союзу, відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання 1918. 14 листоп. 1918 очолив Директорію УНР. В лют. 1919 вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту. Виїхав за кордон, заявив про перехід на позиції комунізму, утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії.

На поч. 1920 почав  контактувати з більшовицьким урядом України. В трав. 1920 прибув до Москви, зустрівся з Л.Троцьким, Л.Каменєвим, Г.Зінов’євим, Х.Раковським. Отримав пропозицію стати заст. голови РНК і наркома закордонних справ УСРР. Дотримуючись принципу, що рад. влада в Україні має бути нац., в. висунув вимогу про введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, але йому було відмовлено. Пересвідчившись у неможливості спів-працювати з рад. владою, знову відбув за кордон.

В 1919–20 рр. написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де підбив підсумок своєї політ. кар’єри та виклав власні погляди на укр. революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу зх. лібералізму. У політ. уподобаннях в. коливався між укр. нац. самостійницькою платформою і концепцією укр. рад. республіки.