Роль жінки в хрестових походах

Міністерство освіти та науки України

Львівський Національний університет  імені Івана Франка

Кафедра історії середніх віків 

та візантиністики

Реферат

На тему:

Роль жінки в хрестовий  походах

Реферат

З нормативного курсу «Історія середніх віків»

Студентки Іст -25

Греділь Олени

Львів 201

Майже два століття (1096 - 1270) тривав воєнно-колонізаційний рух західноєвропейських  феодалів в країни Східного Середземномор'я  під знаком боротьби християнства з  ісламом за святі місця.

   Організатором походів  виступала католицька церква, яка  надавала їм характеру релігійних  війн. Але це лише їх ідеологічне  забарвлення, а не причини.

   В першу чергу  хрестові походи були породжені  зростанням агресивності західноєвропейських  феодалів, їх прагненням до захоплення  багатих земель на Сході, до  примноження власних багатств. Це  прагнення стало особливо помітним  з кінця ХІ ст. у зв'язку із  збільшенням матеріальних потреб  класу феодалів, що обумовлювалось  загальним економічним піднесенням,  ростом торгівлі. Задовільнити потреби, що зростали, феодалам було легше силою зброї.

   Католицька церква  прагнула до поширення свого  впливу на Схід, а значить, зростання  прибутків. Схизма 1054 була ще недавньою  подією і можна було сподіватись  на об"єднання шляхом походів  східної та західної церков - під  владою папи.

   Із Сходу і з  Візантії в Західну Європу  йшли якісні товари - по рівню  матеріальної і духовної культури  Схід був вищим. Прочани, що  відвідали святі місця, оповідали  про казкові багатства Сходу.  В уяві європейців це був  земний рай.

   У ІХ ст. на Близькому  Сході склалася обстановка, яка  сприяла здійсненню цих загарбницьких  планів.

«Чоловіча» сторона хрестових  походів досліджена в сотні разів  краще, ніж «жіноча». Уявлення про  образ жінки в цю епоху було або ідеалізоване (бідна вірна  дружина багато років чекає свого  чоловіка з далекої Палестини, самотньо сидить у вежі, та ще й змушена  відбиватися від домагань могутніх сусідів), або опошлена (юна нахабна дружина хрестоносця, ламало голову, як би підібрати ключ до поясу вірності, щоб облагодіяти чергового коханця). Подібні уявлення з'являлися вже в XIX-XX столітті, завдяки відродженню інтересів до «темних століть» і таким течіям, як романтизм та неоромантизм.

Звичний образ лицаря, що вирушає в хрестовий похід, залишивши дружину одну в замку, де вона у ледарстві вбиває час, дозволяючи інколи юному пажу себе втішити, користувався найбільшим успіхом в псевдоромантичній літературі та її течіях, не кажучи вже про пікантні подробиці, що випливають то там, то тут. Найбільш типовим прикладом цього може слугувати знаменитий «пояс вірності», який, за стійкою легендою, нібито до сих пір зберігається в музеї Клюні.

Реальність була зовсім іншою. Звичайно, не всі барони брали із собою в хрестовий похід своїх дружин, але багато чинили саме так, і, якщо добре придивитися, стає видно, що жінка в цих обставинах в усьому розділяла похідне життя свого чоловіка. Її роль у Святій Землі виходить на перший план, тим більше що за феодальними кутюмами (знаменитий «салічний закон» ще не згадували. Він вступив у силу тільки завдяки легістам в XIV ст), жінка могла бути спадкоємцем чоловіка і, як наслідок, стати на чолі фьєфа, або навіть самого Єрусалимського королівства.

Усі вони дуже різні. Серед них зустрічаються амазонки: наприклад, маркграфиня Іда Австрійська, відома красуня і загартована спортсменка, яка, взявши хрест нарівні з баронами під час другого походу, в 1101 р., супроводжувала Вельфа герцога Баварського. Їй судилося увійти в легенду: вона пропала під час битви при Гераклії, що обернулася катастрофою для франкських військ. Розповідали, ніби вона закінчила життя у далекому гаремі, народивши майбутнього мусульманського героя Зенгі, завойовника Едесси.

Були й зовсім дівчатка, такі як маленька принцеса Ізабелла, дочка Жана де Брієнна, якій випала зла доля стати дружиною людини, абсолютно не здатної зрозуміти дитину, імператора Фрідріха II. Відразу ж після весілля він реалізував мрію німецьких імператорів, додавши до своєї корони вінець латинського королівства, перед тим, грубо вирвавши його з рук свого тестя (незважаючи на обіцянку зберегти за тим довічне регентство).

Три роки по тому Ізабелла, якій не було й сімнадцяти років, закінчила своє існування, тоді як її чоловік, імператор, накликав на себе настільки люту ненависть, що протягом деякого часу боротьба на Сході проти імперців, заступила битву проти мусульман.

Скандальна хроніка не пощадила й Елеонору Аквітанську. Дружина Людовика VII зі своїми аквітанськими васалами супроводжувала чоловіка в поході, коли той почув заклик Бернарда Клервоського і першим серед французьких правителів взяв хрест оборони (1147 р.). Елеонора ж відправилась у Сирію, де зустрілась зі своїм дядьком, красенем Раймундом де Пуатьє. Він був князем Антіохійським та правив разом із спадкоємицею цього князівства Констанцією Антіохійською. Чи виникло між Елеонорою та її дядьком, почуття більш глибоке, ніж природна радість від нової зустрічі? Візантійський історик Вільгельм Тирський в своїх хроніках безсумніву натякав саме на це. В будь якому випадку, Людовіка таки пробило на ревність, і після п'ятнадцяти днів гостювання він майже силою забрав Елеонору із собою в Єрусалим.

Наслідки цієї сварки були більш ніж згубними для походу, який вже встиг відзначитись жорстокими боями під час проходу через Малу Азію. Замість того, щоб послухати поради Раймунда, який уже мав певний досвід на святій Землі та бажав атакувати Апелло, в якому правив жахливий султан Нуреддіна, Людовик вперто наполягав на облозі Дамаску. Він не зважав на те, що султани Дамаску вже багато років непогано ладнали із франками і навіть укладали з ними союз, що за інших обставин міг би бути відновлений. Цей політичний прорахунок посилився незграбною стратегією, в результаті чого облога Дамаска плачевно провалилася. Людовик і Елеонора відправились у зворотній шлях, який був досить неспокійним: бурі, викрадення візантійськими піратами королеви та її звільнення завдяки сміливій атаці сицилійських нормандців. Їх одіссея закінчилася в Римі, де папа Євгеній III, вражений такими пригодами, поспішив на час примирити подружжя. Але, як відомо, повернувшись до Франції, вони не вагаючись розлучились, тепер уже назавжди, оскільки через два місяці після їхнього розлучення Елеонора повторно вийшла заміж за герцога Нормандії та майбутнього короля Англії Генріха Плантагенета. Тим часом до неї дійшла звістка про загибель Раймунда де Пуатьє. Він загинув в битві з атабеком Алеппо при Маарафі, впродовж року після того як хрестоносці пройшли через Антіохію.

Але куди більш драматичною є  історія кохання латинського  імператора Константинополя Роберта  де Куртене, що відбулася сто років опісля. Барони зробили його своїм ватажком в період, коли їх завоювання піддавалися сильній небезпеці з боку воєнної діяльності грецьких «опозиціонерів» на чолі з Іоанном Ватаку та Феодором Ангелом. Проте абсолютно байдужий до своїх обов'язків, юний імператор був поглинутий тільки любов'ю до дочки артезіанського лицаря, який загинув у битві при Адріанополі, Балдуїна де Невіла. Розлючені барони задумали трагічну помсту: вбили матір дівчини, яку звинуватили в заступництві зустрічей закоханих і спотворили саму винуватицю, відрізавши їй ніс. Роберту було призначено ненадовго пережити цю драму.

Поруч з фатальними жінками  знаходилися жінки мужні. Не бракує прикладів, коли ситуація була врятована  завдяки жіночій хоробрості. Найбільш відомий випадок з Маргаритою Прованською, дружиною Людовика Святого, яка разом із ним вирушила в перший хрестовий похід. В Дамьєтті, де вона через три дні народила, Маргарита дізналася, що армія хрестоносців зазнала поразки, король полонений, а місто знаходиться під загрозою захоплення. Жуанвіль розповідає, що вона діяла із розсудливістю та енергією, властивими їй від природи.

«Перш ніж народити, вона наказав усім покинути кімнату, за винятком восьмидесятирічного старого лицаря (то була її стара довірена людина, що спала біля її ліжка), вона схилилася перед ним і випросила у нього милості; і лицар їй в тому поклявся, і вона йому сказала «Я прошу вас, заради вірності, якої ви мені зобов'язані, якщо сарацини увійдуть в місто, відрубайте мені голову перш, ніж вони мене схоплять». І лицар відповів: «Знайте ж, що я це обов'язково зроблю, бо вже подумував вас убити перш, ніж вони нас схоплять».

Однак це не все. Ледь оговтавшись  від пологів, королева дізналася, що італійські, пізанські, генуезькі та інші купці, які прийшли слідом за хрестоносцями, збираються залишити Дам'єтту: Місто ось-ось було б кинуто напризволяще разом з жінками, старими та хворими; королева зібрала очільників купців у своїй кімнаті (зустріч відбулася на наступний день після народження маленького Жана-Трістана) і просила їх виявити до неї співчуття-«і якщо це вам не до вподоби, пошкодуйте це маленьке дитя, що лежить тут. Почекайте, хоча б, до того як я встану з ліжка ». Проте купці були людьми розсудливими: «Що ми можемо зробити? Адже ми помремо з голоду у цьому місті! »Тоді королева запропонувала реквізувати, за її рахунок, всю провізію, що знаходиться у місті і почати продовольчі роздачі. Завдяки цьому італійці погодилися залишитися. Маргарита витратила триста шістдесят тисяч ліврів на цю закупівлю і налагодила пайкову роздачу продовольства, що дозволило утримати Дам'єтту, яку пізніше обміняли на короля та його людей. Вона покинула місто тільки безпосередньо перед здачею і попрямувала в Акру, де і знайшла свого чоловіка: вони обидва вели себе згідно із своїм становищем в однаково драматичної ситуації, уособлюючи ідеали Лицаря і Дами в середні віки.

Проте не всі жінки латинських королівств належали до «хрестоносців». Із самого початку своєї тривалої авантюри франкські лицарі виявили  повну байдужість до того, що ми зараз  називаємо «расовими проблемами», охоче беручи за дружини уродженок захопленої країни, за умови, що ті були християнками або погоджувалися прийняти християнську віру. До 1180 р. в Палестині проживало близько п'яти тисяч воїнів, багато з яких були одружені на місцевих мешканках, вірменках або сарацинках; у результаті в Єрусалимі було безліч напівкровок, які говорили на арабській мові.

Барони першими подали приклад, і ось тому свідчення - Балдуїн  дю Бур'г, двоюрідний брат і спадкоємець Балдуїна Булонського, ставши графом Едесси, одружився на вірменській князівні Морфії, дочці Гавриїла, власника Меліта. Він був бездоганним чоловіком, хоча його відносини з родиною дружини від самого початку ознаменувалися грубуватим жартом. Балдуїн, бажаючи домогтися від тестя грошей для оплати своїх військ, нібито переконав того, що він дав людям клятву поголити бороду, якщо платіж не відбудеться. Гавриїл, приголомшений думкою отримати безбородого зятя, не вагаючись, передав Балдуїну необхідну суму, попросивши,  в майбутньому бути більш обережним у виголошенні клятв.

Балдуїн дю Бург лише наслідував приклад Балдуїна Булонського, який після смерті своєї дружини Годвери, одружився на вірменці Арде. Правда, через деякий час він розлучився, звинувативши дружину в перелюбстві. Ймовірно у нього дійсно були підстави для цього, оскільки його екс-дружина, ув 'язнена в монастирі Св. Анни Єрусалимської, незабаром втекла до Константинополя, і вела в цьому величезному місті безтурботне життя до кінця своїх днів. Тоді Балдуїн, взявшись шукати багату наречену, вирішив, що графиня Аделаїда, регентша Сицилії, чий син Роджер II вже досяг повноліття, буде йому гідною партією. Він попросив її руки, на що та, відразу ж погодилася. У серпні 1113 Аделаїда прибула в порт Акри з надзвичайною пишністю, зазначеною в анналах королівства: сидячи на килимі, вишитому із золота, на галері, ніс якої був прикрашений золотом і сріблом, дві триреми супроводу везли її арабську гвардію, одягнену у все біле, а позаду них пливли сім кораблів з майном графині. Балдуїн, який чекав на березі, щоб не вдарити в бруд обличчям, вирядився в золото і пурпур, так само як і лицарі його свити; збруя на їх конях була тих же кольорів. Незважаючи на такий багатообіцяючий початок, шлюб тривав недовго, бо папа, сповіщений про розвиток подій, став енергійно протестувати, звинувативши Балдуїна Булонського в двоєженство - адже його дружина Арда ще не померла, - і закликав його розлучитися з графинею. Вимушена підкоритися, Аделаїда, через чотири роки після свого тріумфального приїзду, відпливла в Сицилію.

Через сторіччя шлюби з місцевими уродженка також не втратили популярності. Відомо, що навіть Генріх, граф Ено, ставши імператором, одружився на дочці болгарського царя Боріля. Згодом імператрицю болгарку звинуватили в отруєнні свого чоловіка, який раптово помер у Салоніках, а йому ще не виповнилося тридцяти дев'яти років; ця історія увійшла в грецький фольклор. Імператор Балдуїн II перетворив укладання шлюбних союзів в справжню політику: він уклав союз з куманами, ще напівкочовими народом, і під час урочистої церемонії, дотримуючись звичаїв цього народу, скріпив договір, проливши в кубок кілька крапель своєї крові, як і вожді степовиків, а потім відпив ковток із чаші; двоє з його лицарів Наржо де Туямі та Гільом де Море взяли в дружини дочок двох вождів Жонаса і Заронія; дівчата прийняли християнство - кумани ще були язичниками - і зайняли почесне місце в імператорському оточенні. У свою чергу, один болгарський князь Слав одружився на позашлюбній дочці імператора Генріха, що дало привід укласти між князями угоду.

Декількома роками раніше, коли візантійська столиця впала  під натиском франкських лицарів, загарбники, проникнувши в палац Буколеон, і привітали «безліч найшанованіших дам, які сховалися в цьому замку»; серед цих жінок була Агнеса, рідна сестра Філіпа Августа, яка у віці 11 років вийшла заміж за імператора Андроніка. Робер де Кларі розповів про їхню зустріч, що так сильно розчарувала його співвітчизників:

«Тоді барони пішли туди побачитися з нею, і вітали її, і  гаряче обіцяли служити їй, а вона зробила їм дуже поганий прийом, і вона не хотіла розмовляти з ними, але вона все ж говорила з ними через тлумача, а тлумач сказав, що вона ні слова не знає по-французьки ».

Вдова Андроника була настільки  асимільована в грецькій середовищі, що вийшла заміж за візантійського феодала Феодора Врана. Усама розповідав про ще дивовижні ший випадок: юна дівчина франкського роду вийшла заміж за мусульманина, правителя Табра. Але потім, хоч її син став можновладних князем, вона повернулася до франків та поєднувалася шлюбом з одним із них.

Шлюби та сімейні статки зіграли вирішальну роль в історії Єрусалимського королівства - втім, як і в усьому середньовічному суспільстві: зв'язок між різношерстими баронами залежав від кровних спілок так само або майже так само, як від самих феодальних відносин між васалом і сеньйором. Коли Понс Тріполійський був осаджений в Монферрану, король Фульк прийшов йому на допомогу саме під тиском своєї дружини - сестри Понса Неодноразово траплялося, що жінки вимагали для себе регентства. Спадкові кутюми в кожній місцевості були різними. У Тріполі жінка не могла розраховувати на спадщину, але зате їй належала удовина частина з родових земель, якою вона могла розпоряджатися на свій розсуд. Відомо, що графиня Цецилія, по черзі виходила заміж за Танкреда і Понса Тріполійского та від свого імені подарувала Мон-Пелерен. У XIII в. іншій жінці, Плезанції Антіохійській десять років довелося бути регентшею на острові Кіпрі, заслуживши репутацію, за словами Мартіна Канальского, «найхороброї дами в світі».

Проте, ймовірно, що найбільш вражаючою  буде історія регентства королеви Мелісанди, що правила в перші роки існування єрусалимського королівства. Саме її регентство породило перший значний розбрат між франками латинського королівства - розбрат, про який арабські хроністи розповідають з подивом: «серед них (франків) таке не часто трапляється» - писав Ібн-ал-Каланіси.

  Мелісанда, дочка короля Балдуїна II в дитинстві дружила з сином одного хрестоносця, Гуго де Пюїзе, який помер у Святій Землі разом зі своєю дружиною; цей юнак, також названий Гуго, отримав виховання в Апулії, і в шістнадцять років прибув на Святу Землю, щоб вимагати собі під фьеф Яффу - спадщину його батька. Саме тоді він з'явився в королівському дворі в Єрусалимі, де він зустрів Мелісанду і вступив з нею в інтимні стосунки, яким не зміг завадити навіть шлюб цієї дочки Балдуїна з Фулько Анжуйським.

Тим не менш Гуго одружився з графинею Еммою, яка була старшою за  нього та ще й вдовою барона Євстахія Гарньє.  Від першого чоловіка вона мала двох синів. Між ними та їх юним вітчимом негайно виникли розбіжності. Один з них, Гарньє, одного разу прилюдно звинуватив Гуго в аморальності і викликав на поєдинок на мечах. В призначений день Гуго, чи то злякавшись, чи то відчувши свою вину, не з'явився. Всі відвернулись від нього, і тоді лицар, не витримавши загального осуду, зробив помилку, якої не повинен був робити: він попрямував в Ашкелон (події розгорталися в 1132 р., коли Ашкелон ще знаходився в руках мусульман) і просив допомоги у єгипетського гарнізону цього міста.

Втішені наданим приводом мусульмани негайно ж здійснили спустошливі набіги на околиці Яффи і Зарона. Зрозумівши, що він накоїв, Гуго, охоплений докорами сумління, вирушив у зворотній шлях до Єрусалима та кинувся до ніг короля, благаючи про прощення.

Сам король Фульк ніколи не прислухався до овинувачень свого васала, крім того, будучи людиною мудрою, він побоювався, що справа ще більше ускладниться і сарацини зможуть отримати користь з розбіжностей баронів - прихильників або супротивників Гуго. Він простив юнака і, за наполяганням королеви, покарав його всього лише трьома роками заслання. Однак, коли Гуго залишав місто, на нього було скоєно напад, в результаті якого він отримав колоту рану, плановану смертельну (насправді, він видужав). Для короля це було небажаним фактором, оскільки саме його могли запідозрити в намірі позбавитися молодої людини. Тому він, не зволікаючи, наказав схопити нападника, який, будучи підданим прилюдної тортурам, поклявся, що діяв без спільників.

Поступово пристрасті вщухли і, коли через кілька років король Фульк помер від падіння з коня (1143 р.), Мелісанда стала правити від імені свого сина, майбутнього Балдуїна III, якому тоді не виповнилося й тринадцяти років. Саме вона приймала хрестоносців, які прибули на допомогу королівству, і очолювала знамениту асамблею, 24 червня 1148 в Акрі - одне з найбільш блискучих зібрань того часу, оскільки на ньому були присутні багато коронованих осіб Європи. Там бачили короля Франції Людовіка VII, імператора Конрада і його братів, один з яких, Фрідріх Швабський, був батьком майбутнього Фрідріха Барбаросси, і, звичайно, всі прелати та князі Святої Землі.

  Серед хрестоносців  був також Альфонс - Йордан - живе  нагадування про перший хрестовий  похід - син Раймунда Сен-Жілльского, який колись народився в Мон-Пе-Лерен, в розпал облоги Тріполі. Він помер майже відразу після свого прибуття, і деякий час ходив слух, що Раймунд Тріполійскій позбувся від нього, побоюючись, як би він не зажадав свою спадщину.

Роки йшли, а Мелісанда настільки пристрастилася до влади, що не бажала взагалі її втрачати. Балдуїну III, який досягнув двадцятидворічного віку, самому кортіло взяти правління в свої руки, але Мелісанда під будь-якими приводами зволікала з коронацією. Одного разу - у Великодній вівторок 1152 - Балдуїн з'явився в церкві Святого Гробу Господнього і наказав патріарху Єрусалимському Фульхерію негайно ж приступати до церемонії коронації. Прелат був змушений коритися, і Балдуїн на самоті прийнявши помазання і корону, сповістив згодом матері про цю подію. Між ними відбулася сварка, яка, втім, тривала недовго. Мелісанда, переможена, пішла з політики, і через якийсь час Балдуїн, пішовши назустріч бажанням своїх підданих, заради інтересів королівства одружився на Феодорі, племінниці імператора Мануїла Комніна, та влаштував весільні торжества на кілька днів.

Ми також бачимо обличчя жінок  в епізодах, що були поворотними  для історії латинських королівств. Перш за все, це Констанція Антіохійська, через романтичних мрії якої Антіохійське князівство дісталося такого фатальному персонажу, як Рено де Шатійон. Будучи вдовою двадцять років, вона весь цей час відмовлялася від запропонованих їй блискучих партій. Хроніст писав, що «княгиня дуже добре знала по собі, як нудно знаходитися у владі чоловіка, і як мало свободи залишено дамі, що має сеньйора». Між іншими вона відкинула Рожера Соррентского, родича візантійського імператора, який з досади став ченцем, а ще іншому візантійському «кесарю» - Андроніку-Іоанну Комніну. На превеликий жаль для Святої Землі, вона раптово закохалася в простого лицаря, молодшого сина в родині, уродженця Шатійон-сюр-Луен, жебрака, що знаходився на утриманні в короля, якого звали Рено. Однак, охоплена сумнівами, «вона не захотіла, - писав Гійом Тірський - оголосити про свій вибір перш ніж сеньйор король, чиєю кузиною вона була і під заступництвом якого перебувало князівство Антіохійське, не підтвердить його своєю владою і своєю згодою». Балдуїн III в той час попрямував осаджувати Ашкелон. Рено поспішно проскакав відстань, що відділяє Антіохію від Аскалона:

 «Він доставив королю  послання княгині, отримав його  згоду, повернувся в Антіохію  і негайно ж одружився на  ній, викликавши подив у багатьох  людей, які не могли зрозуміти,  як жінка, настільки вишукана, могутня і знаменита, вдова  такого великого князя, зійшла  до одруження на людині, яка в минулому була простим лицарем ».

Але, мабуть, найбільш зворушливі жіночі риси часів хрестових походів  проступають не на сторінках хронік. Їх ми бачимо на могильному камінні - без сумніву, майбільш патетичній статуї, яка збереглося з скульптур XII ст. Вона існує і у наш час в кордельєрській церкві в Нансі. У ній втілено зображені Гуго і Анни де Водемон, які уособлюють «повернення хрестоносця». Видно, як стоять, тісно обнявшись, хрестоносець в лахміття і його дружина. Ця скульптура нагадує про історію очікування, яка тривала, якщо вірити легенді, майже все життя для Гуго де Водемона, що перебував у полоні в Святій Землі протягом шістнадцяти років. Його визнали загиблим, проте його дружини Анна Лотарінгська, наполегливо відкидала всі спроби знову видати її заміж. Одного разу повернувся той, кого вже не чекали. Саме цей момент зобразив скульптор на могилі, де через кілька років були поховані лицар і дама, які зберігали вірність один одному все своє життя.

Список використаної літератури

1. Перну Р. Крестоносцы. Перевод с французского: Карачинский А. Ю. и к.и.н. Малинин Ю. П. / Научный ред. к.и.н. Малинин Ю. П. — СПб.: «Евразия», 2001. — 320 с.

2. С. И. Лучицкая. Крестовые походы // Словарь средневековой культуры