Розвитку партійної системи в Україні

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

1. Становлення партійної системи України …………………………………...5

2. Формування сучасної української багатопартійності ………………….....11

3. Особливості розвитку  політичних партій в Україні………………………22

Висновки………………………………………………………………………..25

Список використаних джерел…………………………………………………27

Вступ

З початку 90-х рр. ХХ ст. у всьому світі спостерігається  процес змін у політичних системах і активізація суспільних трансформацій у країнах різного рівня розвитку. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища – від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв’язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід’ємним елементом демократичної політичної системи.

Політичні партії України  посідають особливе місце і відіграють значну роль у суспільно-політичному житті, суттєво впливають на формування та діяльність органів державної влади, на економіку, соціальні процеси, суспільні відносини між громадянами. Але особливості формування і роль партій безпосередньо залежать від ступеня розвиненості самого суспільства та його політичної еліти. Ця обставина визначає специфіку українських політичних партій та партійної системи, якою вона склалася протягом останніх двадцяти років так само, як і характер та глибину їх впливу на владу та суспільство [3, с. 15].

В Україні на сучасному  етапі її розвитку спостерігаються  як намагання до консолідації наявних  партійно-політичних сил з метою  створення дієздатної партійної  системи, так і деструктивні процеси, характерні перехідним суспільствам. У зв’язку з цим процес трансформації партійної системи України від однопартійної моделі до плюралістичної за роки незалежності набуває особливої актуальності. Саме тому доцільним і особливо актуальним видається дослідження природи партійної системи і тенденцій її розвитку в умовах трансформації суспільства, функціонування політичних партій України, різних моделей їх діяльності, особливостей українського переходу від багатопартійності загалом до багатопартійної системи, а також її становлення і розвитку в українському суспільстві.

Тема розвитку партійної  системи в Україні особливо актуальна  на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної  системи, розміщення партій та різні  конфігурації їх об’єднань на політичному  ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного  
правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації партійної системи України [9, с. 23].

1. Становлення партійної системи України

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського  зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

На східноукраїнських  землях про партійне життя можна  говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським.

Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні вимоги (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко.

Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.

У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності [15, с. 21].

На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.

Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша  спрямована на захист національних інтересів, друга – соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значні зміни  в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.

У 1920 р. для боротьби з окупаційним режимом виникає Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції, котра пізніше об'єдналася з Українським національно-демократичним об'єднанням.

28 січня – 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників всіх націоналістичних організацій. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебічні інтереси нації. її основними засадами були «всеукраїнство, надпартійність і монократизм».

У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію [13, с. 31].

У 1925 р. було створене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке відстоювало соборність та державність України. Перехідним етапом на шляху до досягнення кінцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективізація, голодомор і репресії у східній Україні змусили її відмовитися від радянофільства і перейти на про-, польські позиції. В 1938 р. УНДО виступило за автономію Західної України в складі Польської держави.

Українська соціал-демократична партія не мала помітного впливу. Після  переходу керівництва партії на комуністичні позиції її діяльність була заборонена польським урядом. Частина її симпатиків перейшла до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а інша частина відновилися як соціал-демократична партія, увійшовши до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рішенням III Інтернаціоналу.

Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується, лише на початку      90-х pp. у період так званої «перебудови».

Головними гаслами «перебудови» стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної  партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об'єднань, згодом – народних фронтів, а далі партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.

Недивно, що в період з 1987 р. до 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань.

Шукаючи відповіді на питання, чому в цей період активність громадян не вписалася в традиційні для радянської системи форми громадської діяльності, можемо виділити наступну систему детермінант:

– неможливість представництва групових специфічних інтересів у тодішній системі суспільних об'єднань, у якій інтереси розглядались на рівні великих соціальних груп, а їх природна різноманітність ігнорувалася;

– загальна криза політичної системи, яка знаходила свій прояв у кризі легітимності її політичних та державних інститутів, традиційної системи вартостей і особливо у кризі участі, оскільки зростаюча активність населення, його прагнення впливати на суспільно-політичне життя, на процеси прийняття політичних рішень не могли бути реалізовані в рамках традиційних громадських організацій. Нетрадиційні суспільні організації стали формою прояву зростаючої політичної та громадянської активності населення;

– зростаюча незадоволеність людей власним становищем у суспільстві, можливостями самореалізації та впливу на суспільні процеси сприяли привабливості нових суспільних утворень, які були закладені в механізмі їх функціонування – вільний вхід та вихід, вільне обговорення будь-яких проблем, самостійність первинних організацій;

– можливість реалізації в нових суспільних утвореннях потреби у спілкуванні на основі спільних інтересів [12, с. 23].

Не в останню чергу ріст числа політичних об'єднань був зумовлений надмірною бюрократизацією держави, розчаруванням широких верств населення в офіційних владних структурах, які виявилися нездатними до ефективної управлінської діяльності. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та інтересів, а це зумовлювало процес утворення нових секторів політичного життя.

Суттєвим фактором розвитку політичної самодіяльності мас були суперечності перебудовних процесів, які вели до поглиблення кризи влади та економіки, росту злочинності, загострення міжнаціональних, релігійних, мовних та інших стосунків. Все це викликало політизацію мас, збурювало опозиційну активність, яка зростає особливо стрімко в кризові періоди.

Надзвичайно великий політизуючий вплив на населення України мали вибори до Верховної Ради СРСР, які відбувалися в березні 1989 р. Це проявилось у бурхливих кампаніях по висуненню кандидатів у депутати, повній та прямій трансляції телебаченням найбільш відкритого і суперечливого за останні 75 років офіційного зібрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т.ч. і кдб).  
«Групами тиску», які поводили себе, по суті, як самостійні партії, були парламентські групи у складі Верховної Ради СРСР, сформовані за ідейною (Міжрегіональна депутатська група, група «Союз»), професійною (аграрники) або іншими ознаками (молодіжна група Смена» Партійність» їх діяльності проявилась у підкреслено демонстративній конфронтації за ознаками ми – вони», «наші – чужі». Величезний політизуючий вплив на населення України справила діяльність Народної Ради – першої легальної опозиції в українському парламенті. Вона об'єднала близько 125 народних депутатів – представників депутатських груп «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність», «Демократична платформа КПУ, які протистояли комуністичній більшості парламенту т.зв. «групі 239»).

До зазначених причин слід додати і зовнішні чинники. Це, насамперед, значне відставання України від перебудовних процесів, що проходили в центральних регіонах країни, республіках Прибалтики, повна дискредитація діяльності республіканського керівництва КПУ.

Після усунення в 1972 р. першого секретаря компартії України П. Шелеста, якого запідозрили в націоналізмі, його наступник В. Щербицький доклав значних зусиль, щоб в апараті компартії України не було й* сліду інакомислення й непокори. Тому за часів «перебудови» серед українських керівників компартії не виявилося жодного реформатора на зразок Б. Єльцина чи О. Яковлєва в Росії.  
Установчі з'їзди народних фронтів Естонії, Латвії, Литви, які відбулися в жовтні 1988 р., дали значний імпульс політичній активності населення України, стали свого роду зразками опозиційної поведінки.

Поява багатопартійності в 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини        XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану», а разом з ним і громадянського суспільства. Історична пам'ять без особливих труднощів відновила тут традиційні інститути та цінності.  
Історія Лівобережжя, а значною мірою і центральної України, розвивалась у зовсім іншій системі координат. Практично аж до 1917 р. говорити про скільки-небудь серйозний розвиток тут громадянського суспільства не доводиться. Усі ті інститути та цінності, які в Галичині були природними, тут починали творитися практично з нуля [5, с. 19].

Таким чином, дві частини України  підійшли до утворення багатопартійності  з цілком різним історичним минулим. Різна історична традиція багатопартійності наклала, безперечно, свій відбиток на формування багатопартійності в сучасних умовах, відвівши Галичині (на перших етапах її становлення) роль «політичного п'ємонту».

2. Формування сучасної української багатопартійності

Протягом останнього століття в українській політичній думці домінували різні напрямки. Панування соціалістичних ідей після розгрому УНР змінилось надією, що українську державність зможуть вибороти націонал-комуністи. Після їхнього знищення прапор визвольної боротьби на тривалий час підхопили інтегральні націоналісти, які згуртувалися в ОУН і створили УПА. В 60-х pp. цей напрям реалізовував так званий Український національний фронт, хрущовська відлига привела до переважання загальнодемократичної, ліберальної тенденції пов'язаної з діяльністю журналу «Український вісник і Української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод (УГС).  
Окремої уваги заслуговує питання про безпосередній вплив українського дисидентського руху 60–70-х pp. на процес формування партійної системи в Україні. Відзначимо два основних моменти у розвитку українського дисидентського руху, які, здійснили визначальний вплив на формування специфіки системи політичної багатопартійності в Україні:

1. І. Лисяк-Рудницький та Б. Кравченко незалежно один від одного підкреслювали монолітність українського дисидентського руху, в основу якого було покладено національний патріотизм. Повз їх уваги не пройшла непоміченою важлива тенденція: в 60–70-х pp. направленість векторів національного і демократичного протесту в рамках українського дисидентського руху співпадали. Ця одновекторність виявилася принципово важливою в період безпосередньої підготовки створення політичних партій в Україні, а також на першому етапі розвитку багатопартійності. Завдяки їй розбудова системи багатопартійності в Україні почалася зі створення партій націонал-демократичного і націонал-патріотичного спрямування.

Дисидентський правозахисний рух  ідейно підготував та обґрунтував необхідність зламу радянського ладу і досягнення Україною незалежності. Представники дисидентського руху висунули як завдання політичного розвитку – основні ознаки демократичних суспільства: ринок, плюралізм, демократія. Завдяки дисидентському рухові вони були перенесені безпосередньо на український ґрунт у другій половині 80-х – на початку 90-х pp. Однак, на жаль, ці положення носили, скоріше, характер побажань і висувалися скоріше від протилежного.

2. Дисидентський рух зумовив  також значний суб'єктивний вплив  на розвиток процесу розбудови багатопартійності в Україні. Мається на увазі те, що з його рядів вийшла плеяда політичних діячів, які безпосередньо взяли участь у створенні політичних партій, привнісши тим самим у партійний рух традиції та досвід дисидентства і правозахисної діяльності. Ряд з них організували та очолили політичні партії. В числі перших політичних партій, які виникли в Україні, лідерами п'яти були колишні дисиденти. А загальний тюремний стаж 12 народних депутатів Верховної Ради України XII скликання складав майже 10 років.  
Таким чином, поява перших елементів багатопартійності в Україні на рубежі 80–90-х pp. була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склалися в Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність пануючої в ньому влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес виборів до Верховної Ради України 1990 р. Партії повинні були б виявитися більш придатними виконувати функцію боротьби за владу, оскільки порівняно з рухами мали ряд переваг. Можливість реалізації власних політичних програм через владні структури зумовлювала потребу чіткої організації, яка була властива не так об'єднанням і рухам, як партіям. Вони були організованішими та структурованішими, мали чітко окреслену ідеологічну орієнтацію, якісно однорідний склад учасників, а також конкретно визначені функції та завдання. З іншого боку, виникнення українських політичних партій було детерміноване внутрішньою логікою розвитку неформальних суспільно-політичних організацій. Це підтверджує законі помірний характер процесу партійного будівництва в Україні.

Аналізуючи історію  виникнення системи багатопартійності в Україні, можна помітити, що поява політичних клубів, спілок, товариств та рухів хронологічно передувала появі політичних партій. Так, восени 1987 р. у Львові виникає молодіжне об'єднання «Товариство Лева» у Києві Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина», в Київському університеті – студентське об'єднання «Громада», в серпні 1987 р. в Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК) та діяльність усіх цих організацій з самого початку набирає політичного характеру [11, с. 20].

Значну політичну роботу проводить у цей час і Спілка письменників України, яка, по суті, разом із своїм друкованим органом – газетою «Літературна Україна» перетворюється на штаб демократично настроєних сил.

11–12 лютого 1989 р. за активною участю українських письменників відбулася установча конференція Товариства української мови (ТУМ). 4 березня 1989 р. проходить установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». 29 грудні 1989Р. відбувся І з'їзд Асоціації «Зелений Світ».

Виникнення ТУМу, «Меморіалу», «Зеленого Світу» свідчило про значну політизацію суспільства, його потенційну готовність до створення всеукраїнського політичного об'єднання. У цей же час відбувається організаційне оформлення й інших форм соціальної самодіяльності населення. Ця обставина і зумовила розбіжності в означенні початку багатопартійності в Україні. Частина дослідників датують початки багатої партійності в Україні осінню 1989 р., інші – весною 1990 р.

Подібні розбіжності в хронологічному визначенні початків багатопартійності не є принциповими. Проте належить зауважити, що другий підхід більш адекватно відображає реалії, передусім з формальної точки зору. Адже саме навесні 1990 р. в Україні на регіональному рівні почалася реєстрація політичних утворень, які декларували себе в якості політичних партій. У цей час виникають Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське політичне об'єднання Державна Самостійність України» (ДСУ) на чолі з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партія (УХДП В. Січко), Українська народно-демократична партія (ундп – Є. Чернишов, А. Ки-реєв), а 1 липня 1990 року – відбувся установчий з'їзд Української міжпартійної Асамблеї (згодом Українська Національна Асамблея (УНА) Ю. Шухевич). Всього в Україні за відносно короткий час виникає 20 партій і об'єднань загальною чисельністю близько 30 тис. членів. Однак, незважаючи на велику кількість різних угруповань, жодне з них не стало достатньо впливовим навіть у західних областях України [18, с. 10].

Проте якщо брати до уваги сутнісний  зміст процесу творення багатопартійності  в Україні, то більш раціональним видається перший підхід. Саме восени 1989 р. в Україні було вперше задекларовано намір створення політичної партії – партії зелених України (ПЗУ).

Той факт, що вперше в Україні про  намір створити політичну партію заявили учасники екологічного руху – «зелені» – є зовсім не випадковим. Чорнобильська атомна катастрофа, що сталася у квітні 1986 р. не знає аналогів в історії людства. Найтрагічнішим було те, що у сукупності з іншими регіональними екологічними катастрофами (Донбас, Чернівці, Південь України) Чорнобиль створив реальну загрозу знищення традиційного для українського етносу географічного середовища, що дорівнювало би самогубству української нації.

Пасивність і безвідповідальність  компартійних функціонерів на тлі абсолютної незахищеності пересічних громадян від наслідків екологічних потрясінь  сприяли політизації світогляду учасників екологічного руху. Невідкладність у вирішенні комплексу екологічних проблем диктувала швидку радикалізацію їх політичних позицій. Слід узяти також до уваги, що екологічний рух довгий час компартійними чиновниками вважався значно «безпечнішим», ніж національно-визвольний або демократичний. Однак попри декларацію намірів, екологічний рух в Україні так і не зумів організаційно оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія «зелених» була створена лише восени 1990 р.).

Даній обставині сприяло те, що, по-перше, цілі екологічного руху об'єктивно підпорядковувалися завданням національно-визвольної боротьби. По-друге, національно-визвольний рух наприкінці 80-х pp. в Україні перетворився на основну опозиційну до КПРС силу, а ідея національного відродження в поєднанні з демократичними ідеалами зуміла об'єднати навколо себе найбільш широкі верстви населення України [7, с. 43].

Легалізацію політичного плюралізму в Україні більшість дослідників  пов'язують з утворенням Народного  Руху України. До його організаційного оформлення в різних регіонах України виникають об'єднання, які ставлять собі за мету створення широкого загальнодемократичного руху (Демократичний фронт у Львову «Народна спілка сприяння перебудові' у Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині). Активну діяльність у цьому напрямку ведуть УГС та Українська демократична спілка (до складу якої ввійшло багато членів Українського культурологічного клубу). 16 лютого 1989 р. ініціативна група, до складу якої увійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР, в газеті «Літературна Україна» опублікувала проект програми Руху. Організаційне оформлення НРУ завершилось установчим з'їздом, який відбувся 8–10 вересня 1989 р. 109 делегатів з'їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасників цієї масової організації. Головою Руху було обрано І. Драча, а головою секретаріату – М. Гориня.

На першому етапі  Руху вдалося об'єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів – комуністів-реформаторів до членів УГС. Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Участь письменників, літераторів, відомих усій Україні (таких як філософ М. Попович) надали ідеї Руху своєрідної «легітимності», дозволили залучити до Руху більшу кількість людей, ніж ту, яку могли на той час повести за собою дисиденти-правозахисники. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС в політичній сфері прийшов кінець. Разом з тим із початку створення Руху в ньому існували різні політичні напрями, об'єднані ідеєю національного відродження та антикомунізму, що закладало підвалини для створення нових партій на базі Руху.

Згодом, коли почалася кампанія по виборах до Верховної Ради УРСР, за ініціативою НРУ, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, асоціації «Зелений Світ» і багатьох інших організацій для координації дій було створено виборчий Демократичний блок України.  
Слід, однак, зауважити, що серед демократичних сил України на той час єдності ще не було. Зокрема, Українська національно-демократична ліга (УНДЛ), Союз незалежної української молоді (СНУМ) тп деякі інші радикали виступали на виборах із гаслом: «Ради без комуністів», а Українська національна партія (УНП), Державна самостійність України Великої Ради (ДСУ) закликали бойкотувати вибори. Усвідомлення того, що головною перешкодою на шляху до виходу з кризи є існуюча система влади, неможливість у подальшому впливати на дії владних структур із метою їх гуманізації, підштовхувала реформаторів до висновку про необхідність боротьби за політичну владу. Перебраний політичної влади в свої руки – ось єдине повноцінне рішення, яке могло задовольнити прихильників радикальних реформ тоталітарного суспільства.

Визначення головної мети передбачало напрям пошуку способів її реалізації. В пригоді тут став світовий досвід, який переконував, що найбільш придатною структурою для  боротьби за владу виступає політична  партія.  
Включення лідерів та учасників українського національно-демократичного руху у систему політичної боротьби за владу в державі шляхом участі у виборчому процесі підштовхнуло усвідомлення ними необхідності створення власних політичних структур [1, с. 76].

8 березня 1990 р. в «Літературній Україні» було надруковано заяву «До членів Руху та до всіх громадян України (відому як «звернення 23-х»). У ній містився заклик «негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії». Однак IV сесія Великої Ради Руху, яка відбулася наприкінці березня в м. Хуст, не підтримала цієї ідеї. Дискусія про майбутнє НРУ як політичної партії була нібито відкладена, як виявилося згодом, ненадовго, оскільки на цій же сесії І. Драч і Д. Павличко заявили про намір створити Демократичну партію. Провідним теоретиком нової партії став відомий правозахисник, літературознавець Юрій Бадзьо, який ще навесні 1989 р. склав проект програми «Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності». Наприкінці травня 1990 р. було опубліковано Маніфест Демократичної партії України (ДемПУ). А 22 вересня 1990 р. в м. Теребовля на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і теребовлянської районної організації ДемПУ був затверджений Статут партії. Цей день і був проголошений днем заснування ДемПУ. Установчий же з'їзд партії відбувся в Києві 15–1 б грудня 1990 р.  
У листопаді 1989 р. відбулася гостра дискусія в керівництві Української Гельсінської спілки (УГС) щодо реорганізації її в політичну партію. У квітні 1990 р. на основі УГС проведено установчий з'їзд – створено Українську республіканську партію (УРП).

У лютому 1990 р. відбувається організаційне оформлення плюралізму в лавах компартії України. Слідом за Москвою, напередодні XXVIII з'їзду КПРС в Україні виникають осередки Демократичної платформи. Перша республіканська конференція партклубів Демплатформи відбулася 29 березня 1990 р. у м. Харкові. На ній були присутні 109 делегатів із 21 області України. Конференція прийняла «Звернення до комуністів України». В українському парламенті 37 народних депутатів підтримали ідеї Демократичної платформи й об'єднались у депутатську групу «Демократична платформа КПУ, яка ввійшла до складу опозиційної Народної Ради. Початковою метою Демократичної платформи була демократизація КПУ зсередини, однак хід і підсумки останні: партійних з'їздів розвіяли всі надії на можливість докорінної демократизації компартії. Саме після цього остаточно визріває рішення про створення нової партії парламентського типу. 1–2 грудня 1990 р. В Києві відбувається установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (в підготовчих документах – Українська партія демократичної згоди).