Розвиток інформаційного простору та проблеми національної безпеки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Українська академія друкарства

Кафедра видавничої справи і редагування

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

Розвиток інформаційного простору та проблеми національної безпеки

 

 

 

 

 

Виконали:

студенти 5 курсу

групи Рм-51

Спас Марія, Гулоян Едік

           

 

 

 

 

 

 

 

Львів – 2013

ЗМІСТ

 

Вступ ……………………………………………………………………………… 3

1. Поняття «інформаційний  простір» …………………………………………… 4

2. Стан і тенденції розвитку інформаційного простору ……………………….. 7

3. Проблеми національної безпеки. Інформаційна безпека …………………... 13

Висновки …………………………………………………………………………. 17

Список використаної літератури ……………………………………………….. 18

Додатки …………………………………………………………………………... 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

За умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи захисту від негативних інформаційних впливів.

За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої  ваги і стає одним із найважливіших  елементів забезпечення національної безпеки. Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою впливають на рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку.

Від обсягу, швидкості та якості обробки інформації значною мірою залежить ефективність управлінських рішень, зростає значення методів управління з використанням інформаційних технологій соціальними та економічними процесами, фінансовими і товарними потоками, аналізу та прогнозування розвитку внутрішнього і зовнішніх ринків. Використання інформаційних технологій визначає структуру і якість озброєнь, необхідний рівень їх достатності, ефективність дій збройних сил.

Таким чином, інформаційна безпека є невід'ємною складовою  кожної зі сфер національної безпеки, від якої залежить розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави.

Завдяки унікальному  геополітичному розташуванню України, багатству духовної та історичної спадщини Українського народу, керуючись ідеями розвитку національного самоусвідомлення та цивілізаційної єдності української нації, Україна має стати інформаційно розвиненою державою, повноправним і впливовим учасником європейського життя, посісти гідне місце у глобалізованому світі [4].

 

 

1. ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНИЙ  ПРОСТІР»

 

Доба інформаційної  революції, яка внесла кардинальні  якісні зміни в життя людства  і яку прогнозували вчені, настала. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століть  заговорили про «золоту добу»  інформації і становлення інформаційного суспільства, чи не найбільшим досягненням якого було подолання інформацією будь-яких кордонів. Завдяки глобальній комп’ютеризації, телефонізації, Інтернету інформація стала доступною кожному членові суспільства у розвинених країнах, а в перспективі стане доступною кожному.

Тема захисту і розвитку інформаційного простору вже кілька десятиліть є приводом для запеклих наукових дискусій. Вона стала об’єктом досліджень закордонних вчених: М. Кастельса, А. Моля, З. Бзежинського, Д. Томпсона, Ф. Вільямса, а з утвердженням незалежності Української держави, і вітчизняних, зокрема це праці А. Москаленка, В. Шкляра, В. Здоровеги, І. Михайліна, В. Карпенка, Г. Кривошеї та О. Гриценко [8].

Світовий інформаційний  вибух спричинив переворот у  суспільній свідомості, примусив по-новому мислити, шукати нові підходи у всіх сферах суспільного життя. Очевидне одне – в інформаційному суспільстві новий імпульс і нові якості отримала вся система масової комунікації, а надто та частина соціальної інформації, яка входить до її складу та охоплює світоглядну, духовну, естетичну, публіцистичну, побутову інформацію тощо. Безумовно ж, базовим у розумінні масової комунікації є інформаційний простір, в якому вона реалізується та розвивається.

Інформаційний простір є основою соціально-економічного, політичного і культурного розвитку та забезпечення безпеки України; являє собою сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб. Іншими словами, єдиний інформаційний простір – це середовище, де здійснюється формування, збір, зберігання та розповсюдження інформації і складається з таких головних компонентів:

• інформаційні ресурси (IР) – бази і банки даних, усі види архівів, системи депозитаріїв державних IР, бібліотеки, музейні сховища тощо;
• інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура;
• науково-виробничий потенціал в галузях зв'язку, телекомунікацій, інформатики, обчислювальної техніки, поширення і доступу до інформації;
• організаційні структури, включаючи кадри, що забезпечують функціонування і розвиток національної інформаційної інфраструктури;
• ринок інформаційних технологій, засобів зв'язку, інформатизації і телекомунікацій, інформаційних продуктів і послуг;
• система взаємодії інформаційного простору України зі світовими відкритими мережами;
• система забезпечення інформаційного захисту (безпеки);
• система масової інформації;
• система інформаційного законодавства [11].

Національний інформаційний  простір – це інформаційний простір, на який розповсюджується юрисдикція України. Суб'єктами національного інформаційного простору є, передусім, юридичні особи. Це: державні та недержавні інформаційні агентства; органи державної влади, інші державні і недержавні установи – через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби; державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації; державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо); видавництва різних форм власності; професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо); виставкові організації та центри; бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності; поліграфічні підприємства; інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.

Суб'єктами національного  інформаційного простору визнаються також  фізичні особи – громадяни  України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально [4].

Національний інформаційний  простір – надзвичайно важливе  політичне поняття, яке у вартісній  шкалі соціальних цінностей можна  поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. У противному разі інформаційний простір буде використаний проти неї самої.

Отже, інформацію сьогодні треба розглядати як стратегічний продукт. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального й технологічного поступу, чинником національної безпеки, однією з основ успішної внутрішньої та зовнішньої політики.

Україні важко претендувати на інформаційне домінування у світовому  інформаційному просторі, тому перед нею стоїть головне завдання не відстати, зберігаючи національну, інтелектуальну, культурну та мовну самобутність. Усе це потребує замислитися над перспективами використання новітніх інформаційних технологій та розвитку інформаційного суспільства в Україні, для чого, передусім, необхідно розробити національну концепцію та стратегію, визначити потреби і можливості щодо масового використання інформаційних технологій в українському суспільстві.

 

 

 

2. СТАН І  ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО  ПРОСТОРУ

 

Інформаційний простір  України перебуває в процесі  становлення і розвивається досить нерівномірно. Окремі його сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв'язок) – хоч і не досягли передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання.

До розпаду Радянського  Союзу на всій його території панував  єдиний комуністично-радянський інформаційний  простір, який суворо охоронявся від  будь-якої інформації, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою було створено систему компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. У перші роки незалежності Україна зі свого дірявого бюджету надалі фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які мали і нині, на жаль, мають антиукраїнське спрямування [1].

Як і в роки СРСР, так і до сьогодні доступ громадян до високотехнологічних засобів зберігання та поширення інформації є обмеженим; зазнає обмежень і доступність традиційних джерел отримання інформації.

Засоби масової інформації є першорядною, за значимістю для  сучасного українського суспільства, складовою інформаційного простору. Високий рівень присутності держави на ринку друкованих та електронних ЗМІ не відповідає досвіду розвинутих демократичних країн, створює можливості для маніпулювання масовою свідомістю, порушення конституційних прав громадян на отримання та поширення інформації (Діаграма 1).

У секторі друкованих ЗМІ спостерігається тенденція  до збільшення кількості періодичних видань, однак тираж газет і журналів помітно скорочується – в розрахунку на одного жителя, він вже менший від визначених ЮНЕСКО стандартів. Мінімальна кількість примірників періодичних друкованих видань на одного жителя країни має становити 100; в Україні ж у 1999 р. цей показник не перевищував 60 примірників. Для порівняння: в СРСР наприкінці 1980-х років на одного жителя припадало близько 440 примірників (з них біля 95 – видавалося в Україні). У розвинутих державах на кожного жителя припадає не менше 300 примірників друкованих періодичних видань; у Швеції та Японії, наприклад, – по 550 [5].

Падіння тиражів друкованих ЗМІ зумовлене, головним чином, низьким попитом на друковані видання, спричиненим низькою платоспроможністю населення та відносно високою вартістю видань. Остання, в свою чергу, зумовлюється високими цінами на папір та несприятливою податковою політикою в галузі видавничої діяльності. Преса стає недоступною для населення – 62,4% громадян не передплачують її взагалі.

Певне уявлення про важливість окремих ЗМІ та рівень довіри до них з боку громадян дають діаграми, на яких представлені результати опитування, проведеного соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова [5].

Масив друкованих періодичних видань характеризується перевагою російськомовної преси. Щоденний разовий тираж російськомовних газет, що реально виходять в Україні, становить майже 25 млн. примірників, україномовних – близько 16 млн., тобто в півтора рази менше.

Цікаво й те, що понад 9% друкованих видань засновано державними органами. Такий високий рівень присутності держави на ринку друкованих ЗМІ не відповідає досвіду розвинутих демократичних країн, створює потенційні можливості для маніпулювання масовою свідомістю. В демократичних суспільствах державні органи, як правило, виступають засновниками не масових газет або журналів, а спеціальних інформаційних бюлетенів, в яких висвітлюється їх діяльність. Наприклад, у Польщі залишилася, фактично, єдина державна газета «Polska Zbrojna».

Незважаючи на досить велику присутність в інформаційному просторі України недержавних телерадіомовних організацій, держава має значний вплив на його формування та відповідно – на формування громадської думки. Така ситуація зумовлена наступними чинниками. По-перше, в країні функціонує досить потужна система державного телебачення і радіо. Вона включає Національну телекомпанію, Національну радіокомпанію, державну телерадіокомпанію «Крим», Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії, обласні державні телерадіокомпанії, Концерн радіомовлення, радіозв'язку і телебачення, студію «Укртелефільм». По-друге, держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення, яке традиційно має досить великий вплив на людей похилого віку та жителів сільської місцевості. По-третє, серед обставин, що впливають на формування інформаційного простору, вагомою є форма фінансування. Зрозуміло, що ЗМІ, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету, будуть транслювати інформацію, що відбиває переважно точку зору органів державної влади (іноді не зовсім об'єктивну). Таким чином створюються можливості для порушення конституційних прав громадян на отримання неспотвореної інформації.

В Україні поступово  створюється конкурентне середовище, в якому функціонують електронні ЗМІ, що сприяє диверсифікації джерел розповсюдження та отримання інформації. Відбувається конкурентна боротьба за глядача, особливо на загальнонаціональному рівні. За даними інформаційного агентства RegioNews, рейтинги телеканалів є наступними: "Інтер", "Україна", 1+1, ICTV, СТБ, УТ-1, "Новий канал", ТЕТ, НТН, 2+2, "5 канал".

В інформаційному просторі України помітною є присутність телерадіомовних організацій зарубіжних країн. Програми російських телеканалів ОРТ, РТР, НТВ приймаються на всій території України, популярні в східних областях, програми польського телебачення (канали POLSAT, TVP-1 у західних областях). Наприклад, у Закарпатській області, крім місцевих телерадіокомпаній, свої програми транслюють 6 загальнонаціональних ТРО: Національна телекомпанія України, ТОВ «ТРК «Ера», ТРК «Студія 1+1», АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація «Інтер». Дві ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення на супутникове телерадіомовлення отримала у 2006 р. Закарпатська ОДТРК («Тиса 1»). Розповсюдження загальнонаціональних телевізійних каналів у регіоні не є рівномірним. Зокрема, «ICTV», «Новий канал», «ТРК «Україна», «СТБ» мають свої телечастоти не у всіх районах області. Водночас в Ужгороді є доступними «СТБ», «Новий канал», «ICTV»; в Мукачеві – «ІСТV», «Новий канал», «Україна»; в Хусті – «ІСТV»; у Виноградові – «Новий канал». Охоплення території та населення Закарпатської області програмами трьох найбільших загальнонаціональних каналів є наступним: Перший Національний – 78,13 % або 973 тис. населення, «1+1» – 83,69 % або 1 002 тис. чоловік, «Інтер» – 73,03 % або 909,5 тис. осіб.

Водночас програми цих  телеканалів є недоступними для багатьох сільських районів [5].

 Помітною є присутність  зарубіжних мовників і в радіопросторі  України – перш за все, відомих радіостанцій, що традиційно користуються певною популярністю в Україні: радіо «Свобода», «Голос Америки», BBC. Присутність електронних ЗМІ іноземних держав (особливо російських) в інформаційному просторі України є досить високою. У Закарпатті вільно поширюють свої інформаційні продукти, фактично поза конкуренцією, 83 радіостанції трьох сусідніх країн – Словаччини, Польщі та Угорщини. З одного боку, це сприяє диверсифікації джерел отримання інформації, розвитку конкурентного середовища на ринку ЗМІ, підвищенню якості телерадіопрограм, а з іншого – створює можливості для формування суспільної думки в Україні в інтересах зарубіжних держав.

Що ж до інформаційних агентств (їх в Україні зареєстровано кілька десятків) справді впливовими на сьогодні можна вважати лише три з них: "Укрінформ", "УНІАН" та "Інтерфакс-Україна". Державне інформаційне агентство України ("Укрінформ") щоденно постачає інформацію (з них дві – англомовні) для понад 1000 вітчизняних і закордонних суб'єктів інформаційного ринку, зокрема для 300 місцевих періодичних видань. Серед недержавних інформаційних агентств впливовими є "Інтерфакс-Україна" та "Українське незалежне інформаційне агентство "Новини" (УНІАН). Їх передплатниками є практично всі центральні й переважна більшість регіональних ЗМІ. Решта інформаційних агентств має обмежений вплив на формування інформаційного простору України.

Характерною рисою діяльності українських інформаційних агентств є їх територіальна обмеженість: це агентства, які подають інформацію про Україну і їх філіали також  обмежені кордонами нашої держави. На час утвердження незалежної держави такий стан речей уже був досягненням. Україна отримала можливість самостійно інформувати громадськість та закордонні держави про внутрішні події. Однак порівняно із закордонним досвідом такі досягнення виглядають доволі тьмяно.

Справа в тому, що потужні  іноземні агентства (британське " Rater ", французькі "France press", "Galas ", американське "Associated press", російське "РИА-Новости" тощо) мають розгалужену світову мережу власних філій і великі можливості для формування громадської думки не тільки про власну державу, але й про події в інших. Образно кажучи, на події у світі ми дивимося очима "Rater" та "Associated press". Дослідження ООН показують, що близько 80 % новин формулюються в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку [6].

В бібліотеках та архівах  України недостатньо використовуються новітні інформаційні технології, зокрема електронний пошук інформації, мережа Інтернет. Можливості бібліотек в оновленні фондів та передплаті періодичних друкованих видань є недостатніми. Бібліотеки та архіви часто розташовані в непристосованих приміщеннях, діють в умовах обмеженого фінансування. Таке становище обмежує доступ до інформації громадян, дослідників, експертів, може спричинити втрату значного масиву сучасної та архівної інформації [3].

Обсяги книгодрукування  в Україні постійно скорочуються. За даними Української книжкової палати ім. Івана Федорова, лише 1 примірник припадає на українця [2]. Для порівняння в Росії це 4–5 примірників книг, у Білорусі – 6–7, в країнах Євросоюзу він коливається в межах 12 примірників (Таблиця 1, 2).

Продовжується стрімке скорочення кінопрокату, катастрофічно зменшується виробництво кінофільмів, що свідчить про руйнування цієї складової інформаційного простору. Щорічно на ринок кіновідеопродукції України надходить близько 20 тис. зарубіжних фільмів. З трьох кіностудій України сьогодні реально працює лише кіностудія ім. О. Довженка [5].

Поширення мережі Інтернет в Україні ще не відповідає показникам розвинутих країн. Рівень насиченості й розвитку Інтернетконтенту є низьким: вітчизняний сегмент мережі Інтернет у 6–10 разів менший у порівнянні з російським. У березні 2009 року українська аудиторія користувачів Інтернету становила 11,96 млн осіб. Все ж за рахунок Інтернет значно розширюються можливості ЗМІ. Функціонування Інтернет-видань дозволяє отримувати інформацію, практично, в режимі реального часу і за дешевшу ціну.

Отже, розвиток інформаційних  технологій, що призвів до вільного потоку інформації, підкріплений інформаційною  могутністю, створив таку ситуацію у світі, коли культурна автономія багатьох націй все більше ліквідується під тиском комунікаційних впливів ззовні, головним чином з боку могутніх економік, що контролюють інформаційний ринок. Розподіл інформаційних ресурсів між державами є також глобальною проблемою, як і світовий розподіл енергетичних чи продовольчих ресурсів. Поглибленню інформаційної нерівності сприяє практика, що склалася у відносинах між високорозвиненими західними країнами і менш розвиненими в галузі надання допомоги в розвитку національних інформаційних ресурсів. Великі капіталовкладення західних корпорацій в інформаційні підприємства країн, що розвиваються поставили ці країни в ще більшу залежність від Заходу. Тому таким важливим є питання подолання цифрового розриву і визначення достойного місця України в світовому інформаційному просторі. Саме тому, для вирішення зазначених завдань необхідно:

• розширити співпрацю з провідними міжнародними організаціями з розвитку інформаційного суспільства в рамках міжнародних договорів України щодо науково-технічного співробітництва та міжнародної технічної допомоги;
• забезпечити інтеграцію освіти, науки і культури України в глобальний культурний, освітній, науково-технічний інформаційний простір;
• реалізувати в рамках міжнародних договорів України спільні проекти, які забезпечують інтеграцію України в глобальний інформаційний простір;
• сприяти розвитку партнерських відносин між державним і приватним секторами економіки в контексті розбудови інформаційного суспільства відповідно до Декларації тисячоліття Організації Об'єднаних Націй [12].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

 

 

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних  та інтегральних явищ суспільного і  політичного життя. У Законі України «Про основи національної безпеки України», схваленій Верховною Радою України 19 червня 2003 p., національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам [10].

Національна безпека  України за суспільними сферами  функціонування поділяється на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову безпеки. Детальніше розглянемо інформаційну безпеку.

Інформаційна  безпека – стан захищеності інформаційного простору, який забезпечує формування та розвиток цього простору в інтересах особистості, суспільства та держави [10]. Основні організації та установи, що здійснюють діяльність в інформаційній сфері (Таблиця 3).

На сучасному етапі  основними реальними та потенційними загрозами інформаційній безпеці  України є (Діаграма 2):

• вияви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії. Моніторинг телеефіру засвідчив, наприклад, що протягом тижня на трьох каналах телебачення (УТ-2 разом зі Студією «1+1», Інтер та СТБ) демонструється в середньому 45 художніх фільмів (не враховуючи телесеріалів), з них до 50% – це фільми з елементами насильства;
• комп'ютерні злочинність та тероризм. Для прикладу, у грудні 2000 р., була зафіксована інформаційна диверсія проти Інтернет-провайдера «УкрНет», що мала на меті отримання інформації про поштові скриньки компанії;
• розголошення інформації, яка є державною та іншою, передбаченою законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;
• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, поширення недостовірної або упередженої інформації;
• маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;
• спроби запровадження цензури. Особливо гостро це питання постало після оприлюднення заяви колишнього офіцера безпеки М. Мельниченка, який звинуватив Президента України в протиправних діях, спрямованих на обмеження свободи слова в Україні. Непоодинокими є факти, коли журналістам відмовляють в акредитації в органах державної влади, що обмежує доступ журналістів і громадян до інформації [11].

До основних чинників, що знижують ефективність діяльності органів державної влади в сфері інформаційної безпеки належать:

1. Система державної влади, закріплена в Конституції України, є структурно надмірною і нестійкою: контроль за інформаційним простором та головні важелі інформаційної політики сконцентровані в президентських структурах, вплив Парламенту й Уряду є обмеженим.

2. В системі державної  влади України відсутні дієві  запобіжні механізми, які б  унеможливили використання державних  ЗМІ в інтересах переважно президентських структур, в т. ч. для здійснення впливу на хід і результати виборів та референдумів. Так призначення президентів національних теле- і радіокомпаній Президент України здійснює одноосібно, що обмежує можливості контролю за роботою впливових державних ЗМІ з боку Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

3. Неефективним є управління діяльністю системи забезпечення інформаційної безпеки України, що унеможливлює стійке функціонування центральних органів виконавчої влади, які визначають і реалізують політику в інформаційній сфері. Починаючи з 1997 р., органи виконавчої влади, що забезпечують інформаційну безпеку України, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Тривалий процес структурних змін, що практично щороку супроводжується утворенням одних державних органів, реорганізацією (ліквідацією, зміною статусу або схеми підпорядкування) – інших, не сприяє налагодженню їх стабільної й узгодженої роботи.

4. Відсутність цілісної системи інформаційно аналітичного забезпечення органів державної влади значно ускладнює прийняття ними виважених рішень, породжує конфліктні ситуації у владних структурах і в суспільстві Відсутня єдина національна система класифікації інформації, суттєвого вдосконалення потребує система стандартизації та сертифікації. В країні дотепер діють колишні радянські стандарти (системи ГОСТ), не узгоджені з міжнародним законодавством. Система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, що ускладнює прийняття адекватних рішень.

5. Затверджена Парламентом у 1997р. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України не виконала функцію базового документу для побудови системи забезпечення інформаційної безпеки України. Окремі важливі функції державних органів, передбачені Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, в інформаційній сфері не виконуються. Наприклад, у системі державних органів не налагоджено системного й постійного моніторингу та прогнозування загроз інформаційній безпеці України.

6. За оцінками фахівців, держава сьогодні може забезпечити не більше 20% інвестицій, необхідних для модернізації інформаційної інфраструктури та розвитку Інтернет в Україні. Отже, єдиний вихід – це створення державою сприятливого податкового клімату для залучення внутрішніх і зовнішніх приватних інвестицій.

7. Реалізацію Національної програми інформатизації України стримує також недостатнє організаційне забезпечення. Державний комітет зв'язку та інформатизації України, що відповідає за її виконання, не має своїх структурних підрозділів у регіонах – в обласних державних адміністраціях не передбачено створення окремих структур, які б реалізовували державну політику інформатизації регіонів, впровадження новітніх інформаційних технологій, Інтернет. Відділи комп'ютерного забезпечення обласних державних адміністрацій (2–3 особи) здійснюють лише інформаційне обслуговування цих органів.