Розвиток охорони праці в Україні. 5

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА  СЛУЖБА УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ДЕРЖАВНОЇ

ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

 

 

 

Кафедра техногенно-екологічної беспеки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

з дисципліни «Основи охорони праці»    

на тему: «Розвиток охорони праці в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Роботу виконав

студент групи ОБА 12-3

Жбанов Андрій Юрійович

Перевірила:

          Жданова Вікторія Генадіївна

кандидат педагогічних наук, доцент

 

 

                                                            

 

 

 

 

 

Ірпінь – 2012

ЗМІСТ

 

Вступ

     І. Історія розвитку охорони праці на Україні.

     ІІ. Розвиток охорони  праці України після проголошення  незалежності.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Створення безпечних умов праці  – це невід’ємна частина соціально-економічного розвитку держави, складова державної політики, національної безпеки та державного будівництва, одна з основних функцій органів виконавчої влади, місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад та підприємств.

Розвиток охорони праці в  Україні має свою тривалу історію. Історичні умови диктували розвиток цеї галузі відповідно до внутрішньої політики держав до яких входила наша країна. І лише після проголошення незалежності, Україна почала творити власну структуру охорони праці спираючися на досвід світовоїї спільноти.

Метою даного реферату стало прослідкувати  розвиток охорони праці на Україні. Особлива увага приділяється розгляду цього питання в уже незалежній Україні.

При написанні реферату були використані  тематичні підручники та спеціалізоваті праці в яких йде мова про розвиток охорони праці на Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Історія розвитку охорони праці  на Україні.

 

Підхід до вирішення  проблем охорони праці в різних країнах і в різні часи був  неоднаковим і змінювався в залежності від багатьох обставин.

Бурхливий розвиток у XIX столітті важкої промисловості, складних та небезпечних  виробництв, що супроводжувався численними аваріями та нещасними випадками, зумовив  необхідність виникнення відомчо-професійних  або державних служб технічного нагляду.

В Російській імперії, в межах якої знаходилась більша частина України, один з найстаріших видів нагляду  – це нагляд за безпечною експлуатацією  посудин, що працюють під тиском. Безпека  використання парових котлів у Російській імперії контролювалася з 1843 р. спочатку губернськими інженерами, а з 1894 р. – Фабричною інспекцією Міністерства торгівлі і промисловості. У 1910 р. функції котлонагляду були передані товариствам котловласників з правом огляду парових котлів нарівні з фабрично-заводськими інспекціями.

Історія гірничого нагляду починається  у XVIII столітті. Спершу його функцією був  контроль за додержанням права власності  на надра, а пізніше - за порядком розробки надр. У другій половині XVIII століття виникла потреба в організації  спеціального нагляду за забезпеченням безпеки в гірничій промисловості як найбільш небезпечній і такій, що в разі аварії завдає величезних збитків.

Законом від 9 березня 1892 р. була утворена особлива гірничо-заводська інспекція, яка складалася з окружних інспекторів та їх помічників. Так безпека гірничих робіт стала предметом спеціального нагляду.

В кінці XIX століття видання обов'язкових  постанов з охорони життя та здоров'я працюючих, розробка нормативних документів з охорони праці стали виключним правом Головної служби з фабричних та гірничозаводських справ.

 

 1 січня 1885 року на території Росії вводиться Указ «Про працю малолітніх», відповідно до якого праця у промислових закладах дозволялася із 12-річного віку, а тривалість праці дітей віком від 12 до 15 років не повинна була перевищувати 8 годин на добу. Заборонялося використання дитячої праці в нічний час. 1886 року було видано закон про правила розпорядку на фабриках і заводах, яким також врегульовувались окремі моменти, пов'язані з умовами праці робітників, а 1897 - закон про обмеження робочого дня до 11 годин і встановлення днів святкового відпочинку. Відповідно до закону від 7 червня 1889 р. видання обов'язкових постанов з охорони життя та здоров'я працюючих стало виключно правом Головної служби з фабричних та гірничозаводських справ. Та все ж важкі та небезпечні умови праці викликали численні страйки та заворушення.

Профспілки, що офіційно утворились в Росії лише після  подій 1905-1907 рр., та політичні партії, які відстоювали інтереси працівників, висували вимоги 8-годинного робочого дня, щотижневого відпочинку, заборони понаднормових робіт і праці підлітків до 16 років, надання безкоштовної медичної допомоги і збереження заробітної плати під час хвороби робітника. Ці вимоги містились і в першій програмі РСДРП, прийнятій у 1903 році з дуже характерним мотивуванням: «В інтересах охорони робітничого класу від фізичного та морального виродження, а також в інтересах розвитку його здатності до визвольної боротьби...». Нестерпні умови праці стали одним з вагомих чинників, що привели у 1917 році до зміни в Росії суспільного ладу і створенню на теренах цієї імперії нової держави - СРСР, до складу якого входила Українська РСР¹.

Тяжке економічне і соціальне  становище робітників західних областей України, які до Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, викликало створення одних з перших не лише в Австрії чи Росії, а й у всій світовій історії професійних спілок. Перша професійна спілка в Україні була утворена 6 листопада 1817 року в приватній друкарні Пілкера у Львові. Одним із перших переможних страйків у Галичині був страйк, організований і проведений професійною спілкою «Товариство поступове» у Львові у січні 1870 року. Однією з причин цього страйку була відсутність обмеженості тривалості праці.

Другу половину XIX ст. можна було б назвати періодом створення та становлення промислового законодавства. Цей період проходив у важкій та впертій боротьбі між двома класами - класом робітників і класом роботодавців. З'являються законодавчі акти, якими владні структури намагаються вплинути на хід подій. Австрійське законодавство виглядало навіть дещо прогресивнішим за російське. Статут про обмеження тривалості праці на виробництві, який австрійський цісар підписав 8 березня 1885 року, регламентував 11-годинний робочий день на 12 років раніше ніж в Росії. В грудні 1887 року в Австро-Угорщині вийшов закон «Про забезпечення випадків при праці».

В особливо важкому становищі  опинилися робітники та селяни західноукраїнських земель у період між Першою та Другою світовими війнами. До загальних проблем кризового періоду економіки Польщі, Румунії та Чехословаччини - країн, між якими була поділена Західна Україна, долучилися труднощі, викликані її колоніальним становищем. В цей час в Радянській Україні йшла інтенсивна індустріалізація з суттєвим покращанням умов праці в порівнянні з дореволюційним періодом².

Незважаючи на те, що Україна - член МОП (Міжнародної Організації Праці) з 1954 року, ефективна робота нашої країни в рамках цієї організації фактично почалась лише після 1991 року, по закінченні радянського періоду історії, який тривав з часу жовтневого перевороту 1917 року в Петербурзі.

Одним з перших декретів радянського уряду був Декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року «Про восьмигодинний робочий день». 17 червня 1918 р. прийнято Декрет про створення інспекції праці, підпорядкованої Наркомату праці, на яку було покладено нагляд, контроль за втіленням в життя декретів, постанов, актів радянської влади в сфері захисту інтересів трудящих, а також вживання заходів щодо безпеки, захисту життя та здоров'я працюючих. У грудні 1918 р. було видано перший радянський Кодекс законів про працю РРФСР, а у 1922 р. - другий Кодекс, в якому передбачались розгорнуті заходи з охорони праці.

З друго половини ХХ століття почала виокремлюватися і охорона праці, як самостійна навчальна дисципліна, що остаточно сформувалась протягом останніх семидесяти років XX століття. До 1966 р. «Охорона праці» викладалась, в основному, як складова частина окремих спеціальних та інженерних дисциплін, і лише в окремих технічних вузах існувала як самостійна дисципліна. З 1966 р. «Охорона праці», як окрема спеціальна дисципліна була введена в програми навчання студентів усіх інженерних спеціальностей, а вищим технічним навчальним закладам було запропоновано створити кафедри охорони праці.

У липні 1970 р. сесія Верховної  Ради СРСР прийняла «Основи законодавства  Союзу РСР і союзних республік  про працю», на підставі чого у грудні 1971 р. сесією Верховної Ради УРСР було затверджено «Кодекс законів  про працю Української РСР», який з багатьма змінами і доповненнями діє дотепер.

Розвиток охорони праці  за радянської влади характеризується багатьма суперечностями. Систематично і на різних рівнях приймалось багато рішень, спрямованих на покращання умов праці, зниження професійної захворюваності та виробничого травматизму, але вже навіть з того, що протягом десятиліть приймались одні й ті ж рішення щодо охорони праці, видно, що стан її залишався незадовільним. Причинами цього були низька ефективність виробництва через відсутність приватнопідприємницької ініціативи, переважна спрямованість суспільного виробництва на потреби військово-промислового комплексу, прагнення будь-якою ціною утримувати лідируючі позиції військового потенціалу країни у світі. Через закритість суспільство не володіло інформацією про справжній стан травматизму і захворюваності на виробництві, не могло порівнювати умови праці в СРСР і розвинених капіталістичних країнах, на віру сприймало заяви, що проголошувались з високих трибун³.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Розвиток охорони праці України після проголошення незалежності.

 

Умови та безпека праці, їх стан та покращання - самостійна і важлива  задача соціальної політики будь-якої сучасної промислово розвинутої держави. Для того, щоб краще усвідомити на якому рівні знаходиться стан охорони праці в сучасній Україні необхідно зважити на те, що 1991 року розпочалася не лише розбудова нової держави, а й те, що країна, опинившись у стані економічної кризи, водночас вирішувала (та ще й зараз продовжує вирішувати) задачі зміни соціального, економічного та державного устрою.

Рівень безпеки будь-яких робіт  у суспільному виробництві значною  мірою залежить від рівня правового  забезпечення цих питань, тобто від  якості та повноти викладення відповідних  вимог в законах та інших нормативно-правових актах. У 1992 році вперше не лише в Україні, а й на теренах колишнього СРСР було прийнято Закон України «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності та принципи державної політики у цій сфері, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в країні. Відповідно до цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. № 62 було створено Державний комітет України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці), якому було передано функції державного нагляду за охороною праці в усіх галузях народного господарства.

Заявивши про свій намір приєднатися до Європейського  Союзу, Україна взяла на себе зобов'язання щодо приведення національного законодавства  у відповідність з законодавством ЄС. З цією метою 1992 р. прийнято нову редакцію Закону «Про охорону праці», розроблюються нові нормативно-правові акти, ведеться робота по внесенню змін до діючих нормативних актів по таким напрямкам: загальні вимоги безпеки праці та захисту здоров'я працюючих на робочих місцях, безпека машин, безпека електрообладнання, засоби індивідуального захисту, використання вибухових речовин, гірничі роботи, захист від шуму тощо.

Починаючи з 1994 року в  Україні розроблюються Національні, галузеві, регіональні та виробничі  програми покращання стану умов та безпеки праці на виробництві, в ході реалізації яких були закладені основи для удосконалення державної системи управління охороною праці, впровадження економічних методів управління, вирішення⁴.

Зрештою, столо було визначено, що управління охороною праці – це підготовка, прийняття та реалізація правових, організаційних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів, які спрямовані на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі її діяльності.

Необхідність визначення основних напрямків управління охороною праці зумовлена реальними політичними та  соціально-економічними процесами. Основні з них є такими:

· структурні зміни в економіці, розвиток процесів роздержавлення, утворення нових форм та методів господарювання, суттєве збільшення кількості об’єктів господарювання, що значно ускладнює управління охороною праці традиційними методами і потребує переходу до якісно нових методів;

· проведення адміністративної реформи в Україні;

· переходом міністерств (та інших центральних органів виконавчої влади) від галузевого принципу управління до функціонального ;

· скорочення чи повна ліквідація служб охорони праці, низька ефективність їх діяльності, яка зумовлена, як правило, відсутністю кваліфікованих фахівців з охорони праці;

· відсутність системи підготовки у навчальних закладах спеціалістів з охорони праці;

· недостатня взаємодія між органами, які здійснюють функцію управління охороною праці, відсутність належного розмежування їх функцій;

· інтеграція України у світове співтовариство;

· високий рівень аварійності, травматизму та профзахворювань тощо⁵.  

У 2000 р. після кількох реорганізацій  було утворено Державний департамент  з нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики із штатною  чисельністю працівників територіальних управлінь Держнаглядохоронпраці 2733 працівники. Для забезпечення технічної підтримки державного нагляду в системі Держнаглядохоронпраці діяло 27 експертно-технічних центрів (ЕТЦ) із загальною чисельністю працюючих 1500 чоловік.

 Відповідно до Указу Президента України від 5 серпня 2005 року за № 1149/2005 та Постанови Кабінету Міністрів України від 15 липня 2005 року № 590 було перейменовано Держнаглядохоронпраці в Державний департамент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду.

В Україні питаннями подальшого вдосконалення охорони праці в сучасних умовах, проведенням фундаментальних та прикладних наукових досліджень з вищеназваних питань займаються: Національний науково-дослідний інститут (НДІ) охорони праці (м. Київ), Український НДІ пожежної безпеки (м. Київ), Інститут медицини праці АМН України (м. Київ), Державний НДІ техніки безпеки хімічних виробництв (м. Сєверодонецьк), НДІ медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості (м. Донецьк), Український НДІ промислової медицини (м. Кривий Ріг), Харківський НДІ гігієни праці та профзахворювань, Інститут екогігієни та токсикології ім. Л. І. Медведя (м. Київ), Український НДІ медицини транспорту (м. Одеса), галузеві НДІ, проектно-конструкторські установи, навчальні заклади та ін.

Велике значення в процесі створення  безпечних і здорових умов праці  має законодавче регулювання  питань охорони праці. Охорону праці  і здоров'я громадян віднесено  до пріоритетних напрямків соціальної політики України. На сьогодні основними  законами та підзаконними актами, які регулюють правові відносини у сфері охорони праці в умовах виробництва і загалом в суспільстві, є:

− Конституція України;

− Кодекс законів про працю (КЗпП);

Закони:

− «Про охорону праці»;

− «Про охорону здоров'я»;

− «Про пожежну безпеку»;

− «Про використання ядерної енергії  та радіаційний захист»;

− «Про забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя населення»;

− «Про дорожній рух»;

− «Про загальнообов'язкове соціальне  страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»⁶.

Особливе місце серед  перерахованих вище юридичних документів посідає закон України «Про охорону праці».

Закон України «Про охорону  праці» — це самостійна гілка в  законодавстві України про працю. Закон визначає основні положення конституційного права громадян на охорону життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці, а також встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Дія закону поширюється  на всі підприємства, установи і  організації незалежно від форми власності та видів діяльності (далі — підприємство), фізичних осіб, які, відповідно до законодавства, використовують найману працю, та на всіх громадян, які працюють за наймом.

Закон не відмінив жодної з діючих норм і дозволив:

• створити органи управління охороною праці та систему органів нагляду за охороною праці;

• створити власну нормативну базу з охорони праці;

• забезпечити гласність з питань охорони праці;

• ввести економічні важелі управління охороною праці;

• визначити роль колективних  договорів;

• увести нові інститути  управління і нагляду за охороною праці на підприємстві (уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці);

• розпочати підготовку дипломованих спеціалістів з охорони  праці. Розглянемо основні принципи державної політики в галузі

охорони праці:

« пріоритет життя  і здоров'я працюючих, відповідальність роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці;

• комплексне вирішення  завдань охорони праці на основі створення національної програми поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого  середовища;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди потерпілим від нещасних випадків, профзахворювань;

• встановлення єдиних вимог  з охорони суб'єктів підприємницької  діяльності незалежно від форм власності;

• організація навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працюючих з питань охорони праці⁷.

 

 

 

 

 

 

Висновки

Отже, поняття «охорона праці» визначено статтею 1 Закону України «Про охорону праці». Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі праці.

Головною метою охорони  праці є створення на кожному  робочому місці безпечних умов праці, безпечної експлуатації обладнання, зменшення або повна нейтралізація дії шкідливих і небезпечних виробничих факторів на організм людини і, як наслідок, зниження виробничого травматизму та професійних захворювань.

Створення безпечних і здорових умов праці сприяє підвищенню її продуктивності та зниженню собівартості продукції. Підвищення продуктивності відбувається за рахунок зниження стомлюваності працюючих протягом робочого часу, його раціонального використання. Собівартість продукції знижується при зменшенні витрат на компенсацію втрат робочого часу в зв'язку з тимчасовою або стійкою непрацездатністю, а також при зниженні витрат на оплату пільг за роботу в несприятливих умовах.

У Законі «Про охорону  праці» вперше в історії України  економічні заходи управління охороною праці зведені до рангу державної політики. Цим Законом у суспільстві стверджуються принципово нові взаємовідносини, що базуються на економічному механізмі управління умовами праці — формуванні у власника (роботодавця) економічної зацікавленості у здійсненні заходів щодо поліпшення умов праці.

 

 

 

 

 

Cписок використаної літератури:

1. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.
2. Землякова Є.М., Следь О.М. Розвиток охорони праці в україні//Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції молодих учених і студентів «Актуальні проблеми економічного та соціального розвитку виробничої сфери». − В 2-х томах. − Т.1. – Донецьк, − С. 246-247.
3. Грищук М. В. Основи охорони праці: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -238 с.
4. Лекції з охорони праці. Навчальний посібник. О. К. Шуаібов,  – Ужгород, -2006, - 94 с.
5. Основи охорони праці: Підручник. 21ге видання, доповнене та перероблене. / К. Н. Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз’яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К., 2006 — 448 с.

 

¹ Основи охорони праці: Підручник. 21ге видання, доповнене та перероблене. / К. Н. Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз’яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К., 2006 – С.4.

² Основи охорони праці: Підручник. 21ге видання, доповнене та перероблене. / К. Н. Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз’яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К., 2006. - 5.

³ Основи охорони праці: Підручник. 21ге видання, доповнене та перероблене. / К. Н. Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз’яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К., 2006 – С.7-8.

⁴ Грищук М. В. Основи охорони праці: Підручник. -К.: Кондор, 2005. –С.34-35.

⁵ Лекції з охорони праці. Навчальний посібник. О. К. Шуаібов – Ужгород,-2006, - С.8-9.

⁶  Землякова Є.М., Следь О.М. Розвиток охорони праці в україні//Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції молодих учених і студентів «Актуальні проблеми економічного та соціального розвитку виробничої сфери». − В 2-х томах. − Т.1. – Донецьк, − С. 246-247.

⁷ Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.