Ґрунтовий покрив Австралії

Зміст

Вступ………………………………………………………………………..3

Розділ І «Фізикоко  – географічне положеня материка»………………5

1. Геологічна будова……………………………………………….5
2. Рельєф Австралії…………………………………………………6
3. Клімат…………………………………………………………….
4. Рослинний і тваринний світ Австралії…………………………

       Розділ  ІІ «Ґрунтовий покрив Австралії»………………………………..

2.1 Загальна характеристика ґрунтів Австралії………………..

         2.1.1 Ґрунти тропічних сухих саван……………………………..

        2.1.2 Ґрунти  пустель………………………………………………

Висновки………………………………………………………………….

Додатки…………………………………………………………………..

         Список використаних джерел………………………………………….

ВСТУП

Австралія - це гігантське плато, увігнуте у центральній частині. Гірські підняття займають усього 5% території. Уздовж східного узбережжя

простягається система старих гір, об'єднаних під загальною  назвою Великого Вододільного хребта. Західну частину займає Західне плато, на сході якого є невисокі гори Макдоннелл і Масгрейв. Північніше цих гір розміщені пустелі: Велика Піщана пустеля та кам'яниста пустеля Гібсона; південніше - Велика пустеля Вікторія. На півдні Західного плато - плоска посушлива карстова рівнина Наларбор.

Австралія (від латин, "австраліс" - південний) найменший материк на Землі (площа 7,7 млн км²), який виділяється своєрідністю природи. Тут відсутні діючі вулкани, льодовики, в органічному світі багато ендеміків. 
Австралія повністю розміщена у Південній півкулі. Майже посередині материк перетинає Південний тропік. Крайня північна точка материка - мис Йорк (10°4Г пд. ш., 142°32' сх. д.), південна - мис Південно-Східний (39° 11' пд. ш., 146°25' сх. д.). Стосовно початкового меридіана вона далеко віддалена на схід. Крайня західна точка - мис Стіп-Пойнт (26°09' пд. щ., 113 сх. д.), східна-мис Байрон (28°38' пд. ш., 153° сх. д.). Австралія - відокремлений материк, віддалений від всіх інших материків, крім Євразії й Антарктиди. На півночі архіпелаги і внутрішні моря зв'язують його з Південно-Східною Азією. Протяжність Австралії із заходу на схід по паралелі 26° пд. ш. становить 40° (майже 4000 км), а з півночі на південь по меридіану 142° сх. д.- 29° (3219 км). Із півночі, заходу і півдня Австралія омивається Індійським океаном, а зі сходу - Тихим. Гілка теплої Південної Пасатної течії Тихого океану проходить уздовж північного узбережжя континенту. Холодна течія Західних Вітрів омиває його південні береги. Оточуючі океанічні простори мало впливають на ландшафти через незначну розчленованість берегової лінії. 
Більша частина території Австралії (південна) розташована в помірному тепловому поясі, а менша (північна) - у жаркому. Обриси материка прості, береги порізані слабо. Великих заток тільки дві - Карпентарія на півночі та Велика Австралійська - на півдні. Австралії належать острови (Тасманія, Кенгуру, Кінґ, Мелвілл і деякі дрібніші), які займають всього 73 тис. км². Уздовж північно-східного узбережжя майже на 2000 км простягнулось скупчення мілководь, островів і коралових рифів - Великий' Бар'єрний риф, унікальний витвір природи, подібного якому немає ніде у світі.

РОЗДІЛ І ФІЗИКО – ГЕГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ МАТЕРИКА

1. Геологічна будова

Велика (західна і центральна) частина Австралії належить до області  стародавньої Австралійської платформи, що включає також північне, західне  і південне підводне продовження  материка, Арафурське море і південь  острова Нова Гвінея. Східну окраїну  Австралії складає Східно-Австралійський складчастий геосинклінальний пояс, що розвивався протягом протерозою і  фанерозою. Австралійська платформа має архейсько-нижньопротерозойський фундамент, складений глибокометаморфізованими вулканічними породами основного складу і теригенними опадами, перетвореними в гнейси і заміщені граніти. Породи архею виступають на заході (брили Пілбара і Калгурлі), у центрі (хребет Масгрейв). У Північній Австралії дрібніші брили архею, перекриті протерозойським осадовим чохлом, розділені вузькими геосинклінальними складчастими системами нижньопротерозойського віку. Східно-Австралійський складчастий пояс за віком поділяється на заході і сході на три системи: 1) Аделаїда (пізньобайкальська-ранньокаледонська), що виклинюється на північ; 2) Лакланська (каледонська), що продовжується на південь у Тасманію; 3) Система Нової Англії (герцинська), відокремлена від попередньої пізньопалеозойським крайовим прогином Боуен-Сідней. Дві останні системи нерідко поєднуються в історичному змісті за назвою Тасманської геосинкліналі. Фундамент Австралійської платформи вміщує значні родовища золота (Західна Австралія), поліметалевих і уранових руд, бокситів (Західний Квінсленд та ін.), протерозойський осадовий чохол багатий на родовища залізних руд (хребет Хамерслі в Західній Австралії та ін.). У верхньопалеозойських, а також більш молодих утвореннях на сході Австралії є поклади вугілля. В останні роки у ряді районів Австралії (Великий Артезіанський басейн, узбережжя Вікторії, Західна Австралія, прогин Амадієс) відкрито також поклади нафти і газу в осадових відкладах різного віку.

2. Рельєф Австралії

У рельєфі Австралії переважають рівнини. Близько 95% поверхні не перевищує 600 м над рівнем моря. Головні орографічні одиниці: 1) Західно-Австралійське плоскогір'я - середні висоти 400-500 м, з піднятими краями: на сході - хребет Масгрейв (м. Вудрофф, 1440 м) і Макдоннелл (м. Зил, 1510 м), на півночі - масив Кімберлі (висота до 936 м), на заході - плосковершинний пісковий хребет Хамерслі висотою до 1226 м, на південному заході - хребет Дарлінг висотою до 582 м. 2) Центральна низовина з переважними висотами до 100 м над рівнем моря. У районі о. Ейр найнижча точка Австралії - 12 м нижче рівня моря. На південному заході - хребет Фліндерсі Маунт-Лофті. 3) Великий Вододільний хребет, середньовисотний, з плоскими вершинами, крутим, сильно розчленованим східним схилом і порожнім, східчастим західним, що переходить у горбкуваті передгір'я (даунси). На півдні, в Австралійських Альпах, найвища точка Австралії - гора Косцюшко, 2230 м.  
Сучасний рельєф Австралії значною мірою успадковує риси стародавнього рельєфу, що не зазнав з докембрійського часу різких тектонічних рухів. Поверхня Австралії піддавалася тривалому впливові, у результаті якого на виступах фундаменту утворився пенеплен - великі рівнини з острівними горами. Місця найбільшого занурення платформи зайняті алювіально-озерними рівнинами Центрального басейну і рівнинами морської й озерної акумуляції басейну Муррея та узбережжя затоки Карпентарія. Дещо вищі пластові рівнини розвинуті на схилах синекліз і сідловинах між ними, а також на північному заході і півдні Західно-Австралійського плоскогір'я, в областях крайових синекліз древнього фундаменту. Цокольні плоскогір'я і рівнини переважають у Західній Австралії. Кількаразова зміна плювіальних і аридних епох у неогені і плейстоцені визначила сполучення стародавніх і сучасних форм різного генезису. Великий Вододільний хребет виник на місці палеозойських складчастих систем. Кайнозойський вулканізм обумовив появу тут лавових плато і рівнин, дрібних кратерів, вулканічних озер; з палеозойським вулканізмом пов'язане виникнення плато Антрим. Форми плейстоценового гірського заледеніння обмежені масивом Косцюшко. Найбільші райони карстового рельєфу: рівнина Налларбор, Блакитні гори, плато Барклі, плато Атертон.

          1.3 Клімат

Значна частина Австралії лежить у тропіках, північ - у субекваторіальних широтах, південь - у субтропічних. Сумарна сонячна радіація постійно висока: на півночі і півдні - близько 590 кДж/см² на рік, у внутрішніх районах - 750 кДж/ см²; радіаційний баланс на більшій частині території - 250-290 кДж/ см², на півночі і північному сході - 335 кДж/ см². При невеликих висотах рівнин Австралії це зумовлює постійно високі температури на всьому материку. Австралія майже повністю лежить у межах літніх ізотерм 20, 28, зимових 12, 20°С. Сезонні коливання температур виявляються головним чином у внутрішніх районах тропічного поясу і в субтропіках. Жаркий район із січневими температурами вище 40°С - на північному заході (Марбл-Бар). Абсолютний максимум температур 53,1°С спостерігався у Клонкаррі (Квінсленд). Абсолютні мінімуми температур у внутрішніх районах Австралії падають до -4, -6°С. Морози стійкі тільки в Австралійських Альпах, де зафіксовані температури до -22 °С.  
Положення більшої частини Австралії у континентальному секторі тропічного поясу обумовлює сухість клімату, що посилюється розтягнутістю материка із заходу на схід, слабкою розчленованістю берегів, бар'єром Великого Вододільного хребта на шляхах вологих вітрів з океанів.  
38% площі Австралії отримує менше 250 мм опадів на рік. Однак тривалих посух не буває, тому що рівнинність материка і невелика довжина з півночі на південь сприяють проникненню всередину вологих вітрів як з півночі, так і з півдня. Улітку (грудень-лютий) над сильно нагрітою Австралією встановлюється австралійський мінімум тиску, у який з північного заходу і півночі втягується вологий екваторіальний мусон, що приносить опади на узбережжя (понад 1500 мм на рік при 6-7 вологих місяцях). На південь від 22° пд.ш. вони скорочуються до 300 мм на рік з 4-5 дощовими місяцями, на західному узбережжі - до 250 мм. На півдні материка проходить серія антициклонів, що обумовлюють літню сухість південно-західної частини Австралії, рівнини Налларбор і Вікторіанських гір. На рівнинах Муррею і Дарлінгу літні посухи пом'якшуються конвективними опадами. На сході вітри з Тихого океану несуть прогріте над теплою Східно-Австралійською течією вологе повітря. Його підняття схилами гір зумовлює орографічні опади, особливо значні між 16 і 19° пд.ш. У Кернсі випадає найбільша кількість опадів в Австралії - 2243 мм. Літній максимум опадів спостерігається на півночі від лінії Сідней - мис Північно-Західний.

4. Рослинний і тваринний світ Австралії

Органічний світ Австралії із середини крейдового періоду розвивався в умовах тривалої ізоляції, тому флора материка дуже своєрідна (до 75% видів ендеміки) і виділяється в Австралійську область. Найбільш характерні для неї евкаліпти й акації. Про докрейдяні сухопутні зв'язки Австралії з Південною Америкою та Африкою свідчать загальні сімейства протейних і деяких хвойних, південні буки та ін. Флористичні зв'язки з Малайським архіпелагом і островами Меланезії у неогені обумовили малезійський характер флори тропічних лісів північних і східних районів Австралії при значному її ендемізмі. Рослинний покрив Австралії відбиває як історичні особливості його формування, так і сучасні гідротермічні умови, у першу чергу ступінь зволоження території. Окраїни материка (крім західної) зайняті вологими лісами - вічнозеленими тропічними на північному, евкаліптовими підтропічними на південному сході і південному заході.  Зі збільшенням континентальності клімат у глиб материка – вологі ліси змінюються тропічними і підтропічними сухими евкаліптовими лісами, рідколіссями і саванами. У сухих внутрішніх частинах Австралії розвинуті чагарникові і трав'янисті формації. Перевага чагарникових заростей – скребів у напівпустелях і злакових у пустелях – специфічна особливість Австралії. Найбільше значення серед рослинних ресурсів Австралії мають природні пасовища в областях напівпустель і саван. Ліси товарного значення займають близько 2% площі материка. Велика частина їх складається з евкаліптів, які дають тверду деревину, що не піддається гниттю, цілющі олії і камедь.  
Тваринний світ

Своєрідність тваринного світу Австралії дозволяє виділити її в особливу Австралійську область. Фауна Австралії відрізняється стародавністю, високим ступенем ендемізму, відсутністю копитних, приматів і хижих (крім дикого собаки дінго, завезеного людиною). На материку збереглися представники фауни мезозою і третинного часу, у тому числі більшість існуючих на землі сумчастих, а також найдавніші із ссавців - однопрохідні яйцекладні єхидна і качкодзьоб. Багато тварин Австралії винищені в результаті полювання і зміни ландшафту внаслідок господарської діяльності людини. Завезення кроликів, що знищують значну частину пасовищ, сприяло зменшенню сумчастих. Зникли деякі види кенгуру, на межі вимирання сумчастий вовк, деякі види вомбатів.

Отже, зазначенні вище фактори ґрунтоутворення сприяють утворенню в Австралії червоно-бурих, пустельних ґрунтів та тропічних сухих саван.

РОЗДІЛ ІІ ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ АВСТРАЛІЇ

2.1 Загальна характеристика ґрунтів Австралії

Велику частину Австралії  займають тропічні ґрунти, на південь  від 30° пд.ш. – субтропічні ґрунти. У внутрішніх районах переважають примітивні ґрунти тропічних і субтропічних пустель і піски, переважно напівущільнені. На Заході – Австралійське плоскогір'я – щебеневі ґрунти і великі покриви пісків, на рівнинах Центральної низовини – піщано-глинисті і глинисті, навколо озер Центрального басейну – засолені. На заході, півночі і сході у міру зростання літніх опадів і ступеню латеритизації ґрунтової товщі примітивні ґрунти пустель переходять у червоно-бурі напівпустельні, червоно-бурі і червоні латеритні ґрунти саван. На вологих північній і східній окраїнах материка розвинуті червоно-жовті латеритні, частково опідзолені ґрунти і їх гірські різновиди, а в низинах і в гирлах долин, затоплюваних притоками, – болотні засолені ґрунти мангрів і маршів. Пустельні ґрунти сухих субтропіків на рівнині Налларбор змінюються зі збільшенням вологості клімату на південний захід і південний схід сіро-коричневими і коричневими, що переходять на навітряних схилах хребта Дарлінг і в передгір'ях Великого Вододільного хребта в червоно-коричневі. На крайньому південному заході зустрічаються реліктові червоноземи і жовтоземи на латеритних корах. На навітряних схилах Великого Вододільного хребта на північ від 28° пд.ш. формуються гірські латеритні ґрунти, у міжгірних долинах, на стародавніх і сучасних алювіальних наносах і на вивітрених лавах – тропічні чорні. У субтропічному поясі на схилах – гірські жовтоземи і червоноземи гірські жовто-бурі лісові, на вершинах гір в Австралійських Альпах – гірські лугові ґрунти. Ґрунти сильно страждають від ерозії і площинного змиву.

Ґрунти саван Австралії відносяться до типу червоних ферраллітних, а в більш сухих місцях - червоно-бурих сильно вилужених і червоно-коричневих слабко вилужених ґрунтів. Від найбільш вологих областей півночі і сходу Австралії відбувається поступовий перехід до більш сухих областей центральної і західної частин материка. При русі зі сходу на захід і з півночі на південь ліси розріджуються і приймають стають більш ксерофітними. Поступово вони переходять у своєрідні чагарникові зарості, що називаються в Австралії «скреба». Скреб — це зарослі колючих  чагарників чи низькорослих дерев із дрібним шкірястим листям. Вони складаються переважно з евкаліптів і акацій. У залежності від переважання в них тих чи інших рослин виділяють різні типи скреба. У складі скреба також багато протейних і казуарин. Заросли скреба покривають великі простори на Центральній рівнині і на крайньому заході материка, відповідаючи кліматичним умовам напівпустель. Ґрунти під ними червоно-бурі, часто засолені, перехідні в безструктурні ґрунти пустельних областей. У пустельних районах на Західно Австралійському плоскогір'ї, а частково і на Центральній рівнині великі площі займає так звана спініфексова пустеля. Спініфексом в Австралії називають гостролисті тверді злаки, що  ростуть на сипучих пісках і кам'янистих ґрунтах, утворюючи рідкі, але щільні дерновини.

У центральних, найбільш сухих  частинах материка великі простори зовсім позбавлені рослинності і являють собою суцільні кам'янисті  розсипи чи ділянки рухливих піщаних дюн. Для кам'янистих пустель Західно-Австралійського плоскогір'я характерні ділянки, покриті могутніми залізистими корами, що не відповідають сучасним кліматичним умовам і являють собою древні утворення, що сформувалися в умовах більш вологого клімату.

На півдні материка пустеля підходить до самого океану. Там, на безплідних вапняках рівнини Налларбор, можна зустріти тільки рідкі кущики лободи і деяких солянок чи зарослі карликових евкаліптів.

На південно-заході і південно-сході Австралії переважає деревна і чагарникова субтропічна рослинність, але є розходження в складі флори.

2.1.1 Ґрунти тропічних сухих саван

Червоно-бурі грунти сухих саван формуються в тропічному поясі при річній сумі опадів 800-1000 мм із сухим сезоном 6 місяців і більше, Кз у сезон дощів 0,6-0,9 в сухий – 0,3-0,4. Рослинний покрив представлений своєрідною формацією, що одержала назву сухої савани. Окремі досить крупні дерева (баобаби, акації та інші) підвищуються над покритою травою місцевістю. Кореневі системи цих дерев розвинуті надзвичайно широко й потужно. Вони забезпечують збереження дерев в сухий період. У вологі літні періоди, коли випадає 75% річної кількості опадів, суха савана зеленіє, трави досягають висоти більше 4 м. Взимку, в період засухи, дерева скидають листя, трави вигорають, органічна речовина мінералізується в основному на поверхні грунту і підстилка не формується. Суттєве значення має діяльність мурах і термітів для оструктурювання грунтів і збагачення їх органічною речовиною шляхом заповнення нею ходів термітів. Зони червоно-бурих грунтів чітко виражені в Африці між 15° і 30° пн.ш. та на півдні на підгірних рівнинах Драконових гір. Невеликі масиви цих грунтів є в Мексиці, Бразилії, Індії, Південно-Східній Азії, Австралії.

Червоно-бурі грунти мають  фералітний (каолініт-ілліт-монтморилонітовий) склад.

Будова профілю червоно-бурих грунтів така:

Н – гумусний, червонувато-бурий, супіщаний або суглинковий, брилисто-грудкуватий, щільний, потужністю 25-30 см;

Нрт – перехідний, темно-червонувато-бурий, глинистий, нечітко виражена призматична структура, щільний, потужністю 15-20 см;

Рhmк – нижній перехідний, червонувато-бурий, глинистий, щільний, з призматичною структурою, потужністю 70-80 см;

Рк – грунтотворна порода жовтувато-червоного забарвлення, глиниста, містить карбонати.

Гумусовий горизонт слабко розвинений (20-25 см), гумусу в ньому  біля 1%. Реакція грунту від слабокислої  до слаболужної. Склад гумусу гуматно-фульватний. У нижній частині профілю може спостерігатись ілювіально-карбонатний горизонт, насичений основами. У ґрунті багато рухомого заліза (що утворюється при фералітизації), яке забезпечує добру мікроструктуру його верхніх горизонтів. Французькі грунтознавці називають ці грунти залізистими. У верхніх горизонтах червоно-бурих грунтів спостерігається зменшення мулу, що пов'язується або з лесиважем, або з більш інтенсивним глиноутворенням в нижній частині профілю. У вологий період ґрунти сухих саван глибоко промочуються й легкорозчинні солі в більшості випадків вимиваються із зони грунтоутворення.

Чорні тропічні грунти зустрічаються серед червоно-бурих і коричнево-червоних грунтів. Значні території ці грунти займають в Австралії, Африці їй Індії. Вони утворюються на багатих основами грунтотворних порогах – габбро, базальтах, трапах, на породах вулканічного походження, на осадових безкварцових глинистих породах, а також на вапняках. Вивітрювання багатих основами порід в умовах змінно-вологого клімату веде при нейтральній і слаболужній реакції до утворення глинистих мінералів не каолінітової, а монтморилонітової групи. Чорні грунти мають важкий грансклад, високу ЄП (15-60 мг-екв), насичені Са та Mg, рідко в них зустрічається ввібраний Na. Молекулярне відношення SiО2:A2О3 більш широке (3-5), що відрізняє їх від багатьох тропічних грунтів. Гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю 1 м і більше, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%). Це пояснюється особливою формою органічної речовини – найбільш стійкими групами ульміну та гуміну й щільним зв'язком з мінеральною частиною грунту, багатою монтморилонітом.

Профіль чорного тропічного грунту:

Н – гумусний, чорного або коричнево-сірого забарвлення, горіхуватої структури, в нижній частині злитий, щільний, можлива наявність карбонатів і залізистих конкрецій, потужністю 50-100 см;

HPm/к – перехідний, темно-жовтувато-бурий, глинистий, з великою кількістю карбонатних новоутворень, інколи виділяються Fe-Мn конкреції;  
Р(к) – монтморилонітова глина або інші основні продукти вивітрювання.

Чорні тропічні грунти добре  використовуються в сільському господарстві й є найбільш родючими грунтами тропіків.

Тропічні напівпустелі й  пустелі є на всіх континентах:

Південноамериканська область (північ Чилі і пустелі Тихоокеанського  узбережжя); Афро-Азіатська (південь  Сахари і південь Аравійського півострова); Південноафриканська (пустелі Калахарі й Наміб); Австралійська (центр материка).

Червонувато-бурі грунти – зональний тип грунту тропічних напівпустель, де вони займають площу 460 млн.га. Зустрічаються на півночі Чилі, півдні Африки, в Австралії. Формуються ці грунти під низькотравною розрідженою опустеленою саваною, при річній сумі опадів менше 300 мм, тривалості вологого сезону не більше 1-2 місяців. Відрізняються від попередніх меншим ступенем фералітизації, мають переважно ферсіалітний склад. Забарвлення буре, гумусу до 1%, диференціація мулу по профілю відсутня. Вони карбонатні, але рідко містять солі. Склад гумусу гуматний, профіль: Н+НРк+Рк. Землеробство можливе лише при зрошенні. В пустельній зоні найбільш розповсюджені примітивні пустельні грунти.

2.1.2  Ґрунти  пустель

Залежно від характеру  ґрунтів розрізняють декілька типів  пустель.

·           піщані — на рихлих відкладеннях древньоалювіальних рівнин;

·           лесові — на лесових відкладеннях підгірних рівнин;

·           суглинні — на слабокарбонатних покривних суглинках рівнин;

·           глинисті такирові — на підгірних рівнинах і в стародавніх дельтах річок;

·           глинисті — на низькогір'ях, складених соленосними мергелями і глинами;

·           галечні та піщано-галечні — на гіпсованих плато і підгірних рівнинах;

·           щебнисті гіпсовані — на плато і молодих підгірних рівнинах;

·           кам'янисті — на низькогір'ях та дрібносопковиках;

·           солончакові — в засолених пониженнях рельєфу і вздовж морського узбережжя

Ці ґрунти розповсюджені в пустелях всієї земної кулі, їх площа складає 70 млн. га. Ґрунти – результат первинного процесу ґрунтоутворення, мають примітивну будову профілю (К+НР+Р), потужність профілю коливається від декількох міліметрів (примітивні елювійовані кірки) до 10 см ( примітивні ґрунти). Гумусу в усіх різновидах грунтів <0,5%. часто бувають гіпсоносні, засолені, карбонатні, ЄП = 2-4 мг-екв, у тропічних пустелях мають червонуватий відтінок (завдяки залишковій фералітизації). В сільському господарстві не використовуються.

Ґрунти пустель примітивні, часто це просто кори вивітрювання: вапнякові, гіпсові, сульфатні, кремнієві. Іноді зустрічаються бідні на гумус сіроземні грунти.

Сіроземи біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів  різноманітний, як і склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і навіть птахів. Тому до певної глибини сірозем абсолютно переритий тваринами, завдяки великій біогенності напруга процесу мінералізації дуже висока, незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в грунті утворюється небагато.

Сірозем як грунтовий тип  уперше описаний у 1909 р. С.С. Неуструєвим. Головним фактором, що визначає особливості  генезису сіроземів, є специфічний  гідротермічний режим, відсутність  промерзання, сприятлива температура  весною, висока – влітку. Хоча ТВР непромивний, весною грунт глибоко промочується, зволожуючись до стану найменшої вологоємності (НВ). Висушування починається з травня й триває по жовтень, грунт знаходиться в стані максимальної гігроскопічності (МГ), всі біологічні процеси припиняються. Відповідно до вказаних особливостей гідротермічного режиму, генезис сіроземів іде в два періоди: 1 – недовгий весняний теплий і вологий, коли активно розвиваються біологічні процеси, гумусоутворення, мінералізація новоутвореного гумусу, внутрішньогрунтове вивітрювання – оглинення верхньої та середньої частини профілю, вимивання карбонатів; 2 – довгий літній сухий і спекотний період, коли повністю припиняються всі процеси, крім підтягування карбонатів.

Профіль типового сірозему має таку будову :

Н – гумусово-акумулятивний, слабко забарвлений в світло-сірі тони, дрібно-грудкуватий, пухкий, дуже пористий, потужністю 12-17 см;

НР(ш)/к – перехідний, світліший за попередній, нестійко дрібногрудкуватий, у нижній частині карбонатний, пухкий, багатопористий, потужністю 75-100 см,перехід малопомітний;

Pk/(s) – материнська порода – лес, дрібнобагатопористий, пухкий, карбонатний, інколи в нижній частині засолений.

Особливостями морфологічної  будови сіроземів є слабкі диференціація  профілю на генетичні горизонти та гумусованість, відсутність макроструктури при дуже добрій мікроагрегованості, велика пористість (50-70%), карбонатність, слабка оглиненість середньої частини профілю. Ґрунт не диференційований за валовим хімічним складом. Кількість гумусу у верхньому горизонті коливається від 1 до 3,5%, у його складі вміст фульвокислот дещо більший (Сгк:Сфк = 0,7-0.9), гумінові кислоти представлені відносно простими формами. ЄП невисока, 13-18 мг-екв у Н- горизонті, поступово зменшуючись униз по профілю. ГПК насичений Са, з глибиною зростає вміст обмінного Mg . Сіроземи відносяться до ґрунтів пилувато-суглинкового гран-складу, в середній частині міститься дещо більше мулистих часток порівняно з материнською породою. Ґрунти мають хороші водно-фізичні властивості, високу водопроникність, добру вологоємність. Лугово-сіроземні грунти відрізняються оглеєнням, яке, щоправда, простежується дуже глибоко, та більшим вмістом гумусу. Зрошувані сіроземи еволюціонували в умовах дуже тривалого (тисячі років) сільськогосподарського використання та зрошення. Іригаційний водний режим призвів до інтенсивного привносу в грунт карбонатів, солей, дрібнозему, суттєвого збільшення біогенності. Особливостями зрошуваних сіроземів є: слабка диференційованість профілю, що складається з товщі іригаційних наносів потужністю 40-100 см і більше, під яким знаходиться похований профіль вихідного сірозему; слабке оглеєння; часті включення життєдіяльності людини; зменшена пористість, ущільнені підорні горизонти. Помічено, що протягом тисячоліть при правильному зрошенні суттєвого засолення цих грунтів не відбулось, у перші періоди використання вміст гумусу зменшувався, зате в подальшому, при окультуренні значно зростав. Ґрунти високородючі. Сіроземи – це грунти, на яких виникли й розвинулись стародавні людські цивілізації. Зрошення – найважливіша умова землеробства на сіроземах. На зрошуваних ґрунтах вирощуються зернові та кормові культури, баштанні, овочеві та плодові, виноград і бавовна. Бавовництво – найбільш важливий напрямок сільського господарства. Сіроземи володіють властивостями, сприятливими для зрошення: мікроагрегованістю, високою пористістю, хорошим природним дренажем, особливо в випадках, коли грунтові води залягають глибоко. В умовах утрудненого відтоку вод без активного дренажу відбувається вторинне засолення сіроземів. Для запобігання йому потрібна складна система заходів.

ВИСНОВКИ

Ґрунтовий покрив Австралії  досить різноманітний і представлений  червоно-бурими фералітними, чорними  і сірими злитими тропічних пустель, ґрунти тропічних сухих саван  та пустельних.

Ґрунт – природо –  історичне біокосне тіло, що формується в результаті таких факторів:

• Материнська порода;
• Рельєф;
• Клімат;
• Вік ґрунту;
• Рослинний і тваринний світ;
• Антропогенна діяльність.

Отже, природні умови Австралії  характерні для утворення  більшості  вище зазначених типів ґрунтів. Їх вміст  гумусу становить – 1-2% та потужність гумусового горизонту – 10-20 см до 1 м. Також ці ґрунти вважаються  слабо  лужними.

Ґрунти тропічних сухих саван мають слабко розвинений (20-25 см) гумусовий горизонт, гумусу в ньому біля 1%. Реакція грунту від слабокислої до слаболужної. Склад гумусу гуматно-фульватний.

Червонувато – бурі ґрунти відрізняються від попередніх меншим ступенем фералітизації, мають переважно ферсіалітний склад. Забарвлення буре, гумусу до 1%, диференціація мулу по профілю відсутня. Вони карбонатні, але рідко містять солі. Склад гумусу гуматний.

Чорні тропічні -  гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю 1 м і більше, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%). Це пояснюється особливою формою органічної речовини – найбільш стійкими групами ульміну та гуміну й щільним зв'язком з мінеральною частиною грунту, багатою монтморилонітом.