Різноманітні форми власності в економіці України

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ  КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ЧЕРКАСЬКИЙ  ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

 

 

Кафедра документообігу

 

 

РЕФЕРАТ

З предмету «Економіка»

На тему: «Різноманітні  форми власності в економіці  України»

 

 

                  Виконав:

                  студент 2–го курсу

                  групи ДМ–49

                  Маруніч В.В.

 

                 Перевірив:

                 Здір В.А.

 

 

 

ЧЕРКАСИ – 2010

План

1. Вступ

2. Основні форми та види власності

3. Еволюція відносин власності

4. Домінуючий об’єкт власності

5. Використані джерела

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

Фундаментом усієї  системи економічних відносин є  відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної  точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого — спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

В економічному житті існують різні форми  відносин, тому наявність різних форм власності – закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому дослідження  даного питання “Форми власності” є вкрай важливим і необхідним. Особливо актуальним його дослідження  є в Україні, де природа власності  мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така форма власності як приватна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Основні форми та види власності

У процесі тривалого  історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної  власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих  типів економічної власності  зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності.

Оскільки суспільна  власність існувала тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується, розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього  типу власності в Україні є:

а) індивідуальні  підприємства, засновані на особистій  власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих  іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці  громадян — членів однієї сім'ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності  та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між  двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Частина цього  майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом  приватної власності є приватні капіталістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається передусім в якісному аспекті власності.

Внаслідок цього  слід розмежовувати право приватної  трудової власності та право приватної  капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.

Виходячи з  цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна  власність (як економічна категорія) —  привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної  власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної  власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:

а) добровільного  об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання  державних підприємств в оренду;

г) надання державних  субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права  колективної власності, згідно з  чинним законодавством, є:

1) колективні  підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

2) господарські  товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства  та їхні спілки;

5) орендні підприємства  та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних  підприємств, політичні партії, інші  об'єднання громадян;

9) релігійні організації  та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної  власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.

Державна власність —  привласнення державою (як суб'єктом  власності) засобів виробництва, робочої  сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у  різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту  загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого  національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України  та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної  сфери;

7) державні резервні, страхові  та інші фонди, майно вищих  і середніх спеціальних навчальних  закладів;

8) оборонні об'єкти, майно  Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих  бюджетів;

2) державний  житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

3) майно підприємств  комунальної власності, закладів  народної освіти, культури, охорони  здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт,  системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке  забезпечує діяльність відповідних  Рад і утворюваних ними органів,  та ін.

Згідно з  чинним законодавством підприємницькою  діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної  власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від  форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій  та установ, а отже види підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

3.Еволюція  відносин власності

Ще не так  давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства — відносинах власності — можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим  постає цілком природне питання: у чому смисл  процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна  складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного  розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

4. Домінуючий об’єкт власності

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим  об'єктом власності аграрної цивілізації  стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі  як засобу виробництва полягає у  тому, що вона у своїй первісній  основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися  і на вислів одного з відомих англійських  економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями  етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна  практика внесла і у це питання  свої корективи. В історичних межах  аграрної цивілізації в різних районах  земної кулі відповідно до природнокліматичних  та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і германська.

В умовах азійської  цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації  панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма  власності на землю склалася в  умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали  одночасно община (сім'я) і глава  сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний  ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово  нові процеси у відносинах власності  зароджуються у зв'язку з розвитком  сучасної технологічної революції  та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного  економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватнокапіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації індивідуальної (приватнотрудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

 

 

 

 

Висновок:

З вищесказаного видно, що головними формами власності виступають:

- приватна;

- колективна,

- державна.

Кожна з цих  форм власності має свою історію  виникнення і особливу природу економічного життя. В свою чергу форми власності  формують відносини власності.

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання  робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну  структуру суспільства, його поділ  на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

• специфіку  обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва  та характер управління економічними процесами.

Для України, на сьогоднішній день, визначальною досить стає приватна форма власності, але  при цьому аж ніяк не зменшується роль державної та колективної форми власності, хоча остання зазнає радикальних змін. Гадаю, що даний реферат частково розкрив особливості існування та виникнення головних форм власності.

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані джерела:

1. С. В. Мочерний;"Основи економiчної теорiї".;Київ 1997.
2. Ю. В. Нiколенко;"Основи економiчної теорiї".;Київ "Либiдь" 1998.
3. Основи економічної теорії/ С.В.Мочерний, С.А.Єрохін, Л.О.Каніщенко та ін. За ред. С.В.Мочерного. – К.: ВЦ “Академія”, 1997.
4. http://ebk.net.ua/Book/OsnEkTeor/Oet01-05/5301.htm
5. http://libr.org.ua/book/93/2694.html
6. http://uk.wikipedia.org/wiki/Власність