Система інформаційного законодавства

Міністерство культури та туризму  України

Київський Національний Університет  Культури і Мистецтв

Юридичний факультет

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Система інформаційного законодавства

 

 

 

 

студентки

групи ЮР-128м

юридичного факультету

заочної форми навчання

Користова Ю.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2013

 

 

 

Зміст

  1. Інформація в нормативно-правових актах
  2. Загальна характеристика законодавства України, що забезпечує регулювання інформаційних відносин

  1. Інформаційне законодавство України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інформація  в нормативно-правових актах

Стаття 1 Закоту України  „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року дає визначення інформації, під якою розуміються „документовані або  публічно оголошені відомості про  події та явища, що відбуваються у  суспільстві, державі та навколишньому  природному середовищі”. В цілому Закон „Про інформацію” встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.

Джерелами інформації с  передбачені або встановлені  Законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи.

Документ – це передбачена законом  матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

Первинний документ – це документ, що містить в собі вихідну інформацію.

Вторинний документ – це документ, що являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Стаття 18 зазначеного закону дає  перелік основних видів інформації:

  1. статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя (державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню);
  2. адміністративна інформація (дані) – це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції;
  3. масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація (друкованими засобами масової інформації с періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо);
  4. інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування (основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування);
  5. інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження);
  6. інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище (основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваженими на те державними органами та органами місцевого і регіонального самоврядування, об'єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційними системами);
  7. соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів (основними джерелами соціологічної інформації с документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень);
  8. правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Закон України „Про інформацію”  виокремлює правову інформацію як окремий  самостійний вид інформації. Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності.

Як видно з вищезазначеного, правова інформація чітко поділяється на нормативну і ненормативну. Нормативна правова інформація створюється в порядку правотворчої діяльності та міститься в нормативно-правових актах. Ненормативна правова інформація створюється в порядку правозастосовної діяльності (при практичному застосуванні положень нормативно-правових актів), а також в ході інформування суспільства чи окремих осіб про результати такої діяльності.

До ненормативної правової інформації відносяться:

  1. Повідомлення засобів масової інформації, що стосуються виконання чи невиконання правових приписів, прийняття законів чи інших правових актів, винесення рішень по кримінальних, адміністративних, господарських справах тощо.
  2. Офіційні та неофіційні виступи представників влади, громадськості та окремих громадян, пов'язані з правовою тематикою.
  3. Загальна інформація про стан законності та правопорядку:
    • характеристика звернень до правоохоронних та судових органів;
    • статистичні дані щодо кримінальних та адміністративних правопорушень;
    • інформація щодо дотримання прав та свобод людини;
    • результати соціологічних досліджень правових проблем тощо.
  4. Інформація про адміністративну діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування з виконання вимог правових актів.
  5. Інформація про діяльність органів судової влади (судові справи; постанови, рішення тощо).
  6. Інформація, що пов'язана з виявленням, розкриттям та розслідуванням правопорушень (оперативно-розшукова інформація; криміналістична інформація; судово-експертна інформація; кримінологічна інформація і ін.).
  7. Інформація про цивільно-правові відносини, договірні та інші зобов'язання (угоди, договори, рішення суду тощо).

Виходячи з аналізу  національного інформаційного законодавства, інформацію можна класифікувати  за режимом доступу до неї: відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Режим доступу до інформації –  це передбачений правовими нормами  порядок одержання, використання, поширення  і зберігання інформації.

Відкрита інформація – це інформація, яка не має правових обмежень кола осіб щодо її одержання, використання, поширення і зберігання (нормативна правова інформація, інформація ЗМІ, рекламна інформація, архівна, статистична, бібліотечна та музейна інформація тощо).

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється  на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні  окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю  держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів  місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться  в користуванні органів державної  влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій  усіх форм власності, не можуть бути віднесені  відомості:

  • про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
  • про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
  • про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
  • стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;
  • про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
  • інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною  на власні кошти, або такою, яка с  предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також  інформація, правовий режим якої встановлено  Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських  операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю .людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які  становлять державну та іншу передбачену  законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії  таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї  громадян здійснюється відповідно до Закону України „Про державну таємницю”.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Інформація також може бути класифікована  наступним чином:

  • за природою існування: соціальна (знаходиться та існує в межах .людського суспільства), природна (існує поза межами людського суспільства: інформація ДНК, інформація про устрій часток матерії, рефлекторна інформація між живими організмами та ін.);
  • за територіальною значимістю: інформацію регіонального масштабу, національного, міжнародного, світового значення;
  • за формою власності інформація поділяється на: приватну, державну, колективну;
  • за видом носія інформація може бути: на папері, на електронних носіях, в каналі зв'язку, у вигляді зображень на твердих поверхнях тощо.

Чинне інформаційне законодавство  передбачає й інші види інформації, закріплені в окремих нормативних  документах:

  • науково-технічна інформація – це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності (ст. 1 Закону України „Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 року);
  • інформація в інформаційно-телекомунікаційних системах - інформація, що обробляється в таких системах, та програмне забезпечення, яке призначено для обробки цієї інформації (ст. 2 Закону України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” від 5 .липня 1994 року);
  • недостовірна інформація – це негативна інформація, поширена про особу, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (ст. 277 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року).

Загальна  характеристика законодавства України, що забезпечує регулювання інформаційних відносин

Під категорією інформаційне законодавство (право) України ми будемо розуміти сукупність нормативно-правових актів, які регулюють суспільні  відносини, пов'язані з обігом інформації. Згідно ст. 4 Закону України "Про Інформацію" законодавство про інформацію складають: Конституція України, зазначений Закон України "Про Інформацію", законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права.

Звернемо увагу на те, що єдиної точки зору на характер відносин, що регулює інформаційне законодавство, в теорії інформаційного права немає. Більшість дослідників (В.А. Копилов  та ін.) вважають, що інформаційне законодавство регулює виключно відносини, безпосередньо пов'язані з обігом інформації, що виникають в інформаційній сфері у зв'язку з реалізацією інформаційних прав та свобод, здійсненням інформаційних процесів при обігу інформації.

А деякі автори (Г. Красноступ) до переліку відносин, які є предметом регулювання джерел інформаційного законодавства, відносять і такі, що пов'язані з електронним зв'язком; передачею даних; технічними засобами радіомовлення та телебачення; спеціальними телекомунікаційними системами; космічними та іншими видами зв'язку; тарифами, зборами, пільгами за послуги зв'язку; засобами масової інформації; реалізацією інформаційної політики України; інформаційною діяльністю та її видами; ліцензуванням інформаційної діяльності; захистом інформації; правом власності на інформацію та відповідальністю за порушення інформаційного законодавства.

При аналітичному огляді навчально-методичної літератури студентам та слухачам треба  віддавати пріоритет першій точці  зору, оскільки не завжди відносини в телекомунікаційній, технічній та інших сферах пов'язані з обігом інформації. Втім, треба зважати на особливість інформаційних відносин, яка полягає в тому, що вони регулюються нормами окремих галузей законодавства в залежності від характеру інформації та інформаційної середи (законодавством про ЗМІ, цивільним законодавством тощо).

Джерела інформаційного законодавства  – це видані державою та визнані  нею офіціально-документальні форми  вираження та закріплення інформаційно-правових норм.

На думку Г.В. Виноградової, джерела інформаційного законодавства, як комплексної галузі, можуть бути класифіковані на декілька груп:

  1. норми Конституції України, що закріплюють інформаційні права та свободи, встановлюють права та обов'язки суб'єктів інформаційних відносин з приводу створення та поширення інформації певного виду, а також встановлюють обмеження в обігу інформації в державі та суспільстві;
  2. галузі законодавства, що повністю присвячені питанням регулювання інформаційних відносин. До них належать:
    • законодавство про засоби масової інформації;
    • законодавство про формування інформаційних ресурсів, створення інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг споживачу (складовими якого, в свою чергу, є законодавство про правову інформацію, законодавство про персональні дані, про бібліотечну справу, про архіви, музеї, про рекламу, про видавничу справу, про статистичну інформацію, законодавство про міжнародний обмін інформацією тощо);
    • законодавство про інтелектуальну власність;
    • законодавство, що регламентує порядок реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформації;
    • законодавство про створення та використання інформаційних систем, їхніх мереж, інших інформаційних технологій та засобів їх забезпечення;

- законодавство про  інформаційну безпеку;

  1. інші галузі законодавства, акти яких містять окремі ін-формаційно-правові норми. Такі норми включаються в такі групи актів:
    • нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус відповідних органів влади (Конституція України, конституційні та звичайні закони, які визначають компетенцію органів державної влади, в тому числі щодо формування та використання державних інформаційних ресурсів);
    • нормативно-правові акти цивільного законодавства, в яких отримують розвиток питання реалізації права власності на інформацію, в тому числі питання укладання, виконання та розірвання договорів на одержання та використання інформації;
    • нормативно-правові акти, що регулюють відносини в різних галузях господарської діяльності (зокрема, законодавство про землю, про надра, про охорону природи тощо). Адже різні види господарської діяльності і супроводжуються створенням інформації певного виду та призначення, що включається в господарський обіг;
    • нормативно-правові акти про відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері.

Однак, зважаючи на зміст загальної теорії права та спираючись на положення Закону України „Про інформацію”, необхідно доповнити зазначений перелік джерел ще декількома групами:

  1. міжнародні нормативно-правові акти, що декларують інформаційні права людини, встановлюють обмеження щодо отримання та використання інформації про особу, що присвячені питанням дотримання промислової, комерційної таємниці, встановлення принципів рекламної діяльності тощо;
  2. міжнародні угоди у галузі здійснення інформаційної політики (Угода між КМУ та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво у галузі технічного захисту інформації від 22 січня 2003 року; Угода між КМУ та Урядом Республіки Казахстан про взаємний захист секретної інформації від 7 квітня 2006 року);
  3. рішення органів судової влади, що стосуються інформаційних відносин (Рішення Конституційного Суду України у справі К.Г. Устименка № 5-зп від 30 жовтня 1997 року щодо офіційного тлумачення ст.ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію”; а також постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” – торкається питань спростування інформації редакцією засобу масової інформації, відшкодування моральної шкоди у разі розголошення конфіденційної інформації тощо).

Інформаційне законодавство  України

Підрозділи:

  • Про державну таємницю
  • Про першочергові засоби щодо забезпечення доступу публічної інформації в допоміжних органах, створених президентом України
  • Про Національний архівний фонд та архівні установи
  • Про науково-технічну інформацію
  • Про Систему суспільного телебачення і радіомовлення України
  • Про захист персональних даних
  • Про захист суспільної моралі
  • Про звернення громадян
  • Про інформацію
  • Кодекс адміністративного судочинства
  • Закон України Про авторське право і суміжні права
  • Кодекс про адміністративні правопорушення (витяг)
  • Розяснення Міністерства фінансів щодо стягнення плати за копіювання і друк документів для відповіді на запит
  • Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації
  • Про першочергові заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації в допоміжних органах, створених Президентом України
  • Про доступ до судових рішень
  • Про друковані засоби масової інформації (персу) в Україні

 

Відповідно  до основних положень, поданих вище, розглянемо систему правового регулювання  суспільних інформаційних відносин. Ця система умовно поділяється (за суб'єктами регулювання і виникнення норм права)на дві частини: 
1)приватно-правове регулювання (на рівні правочинів, звичаїв, угод,традицій, норм суспільної моралі, корпоративної(ділової) етики);

2)публічно-правове (державне) регулювання.

Публічно-правове регулювання  знаходить місце у законодавстві: законах, нормативно-правових актах, прирівняних  до законів, та підзаконних нормативно-правових актах. Під категорією "інформаційне законодавство України" ми розуміємо  множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. За правовою доктриною нашої країни основні положення інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у сфері регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України. У публічному праві України вже створено велику кількість нормативних актів, які прямо або опосередковано регулюють інформаційні відносини у різних галузях суспільного буття. Зазначені у Конституції України положення набувають розвитку в 260 Законах України та у 290 Постановах Верховної Ради.

Окремі положення правового  регулювання суспільних інформаційних відносин відображено (у дужках показано кількість нормативно-правових актів): в Указах (370) та розпорядженнях Президента України (87); постановах (1160) та розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нормативних актах міністерств і відомств (близько 1095).

Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон закріплює конституційні  засади щодо права громадян України  на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. На підставі Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. 

Мету і завдання Закону викладено у ст. 2: "Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації".

Ст. З Закону визначає сферу  його дії. Вона поширюється на інформаційні відносини, які виникають в усіх сферах життя і діяльності суспільства  і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Законодавство України про інформацію утворюють: Конституція України; Закон України "Про інформацію"; законодавчі  акти про окремі галузі, види, форми  і засоби інформації; міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною;принципи і норми міжнародного права.

Окремі під інститути  інформаційного законодавства формуються на основі системо утворюючих законів  України. Наприклад, Закон УРСР "Про  мови в Українській РСР" (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принципові положення щодо мови в інформаційних відносинах.

Україна визнає життєдайність  та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні  та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Україна забезпечує українській  мові статус державної з метою  сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Виховувати у громадян незалежно від їхньої національної належності розуміння соціального  призначення української мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов'язок державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації республіки. Вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід'ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм  завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших  мов, якими користується населення  республіки, в державному, економічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, подальшого зміцнення дружби і співробітництва народів.

Декларуючи плюралізм  мовної політики, законодавець добре  розуміє необхідність стандартизації інформаційних відносин, зокрема у сфері діловодства і документації. Ст. 11 "Мова роботи, діловодства і документації" Закону визначає, що в Україні мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій ст. З цього  Закону, мовою роботи, діловодства  і документації поряд з українською  може бути й національна мова більшості  населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, — мова, прийнятна для населення певної місцевості.

У ст. 13 Закону "Про мови в Українській РСР" виділяється  в окрему норму мова технічної  і проектної документації: технічна і проектна документація в Україні виготовляється українською або російською мовами. Це пов'язано з багатовіковою традицією і державною політикою, які сформувались і впроваджувались на території нашої держави у складі колишньої Російської імперії.

Слід звернути увагу на третій розділ Закону "Про мови в Українській РСР" "Мова освіти, науки, інформатики і культури". У ньому визначаються важливі засади здійснення інформаційних відносин.

Ст. 30 "Мова у сфері  науки" визначає, що в Україні  результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовами.

Виконавці науково-дослідних  робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів

. У періодичних наукових виданнях, що публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів подається російською та іншими мовами. У періодичних наукових виданнях, які публікуються російською або іншою мовою, виклад основних положень наукових результатів подається українською мовою.

Слід зазначити, що в  юридичний лексикон законодавець вперше вводить (ст. 31) категорію мова інформатики. В Україні інформатика здійснюється на основі української та російської мов. Комп'ютери, що використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науково-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, у закладах освіти й культури, повинні забезпечувати можливість працювати з україномовними і російськомовними текстами. 

Розділ IV Закону про мови визначає загальні засади мови інформації та зв'язку. 

Мовою офіційних засобів  масової інформації відповідно до ст. 33 Закону в Україні є українська мова. Мовою офіційних засобів  масової інформації можуть також  бути мови інших національностей.

Мова роботи пошти і  телеграфу визначена у ст. 34 Закону.

Поштово-телеграфна кореспонденція від громадян, державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій для пересилання в межах республіки приймається українською або російською мовами.

Пошта і телеграф забезпечуються конвертами, листівками, бланками і т. ін., написи на яких виконані українською та російською мовами.

Мова маркування товарів  визначена у ст. 36 Закону. Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими  в Україні, виконуються українською мовою.

Маркування товарів  для вивозу за межі України здійснюється українською або російською мовами.

Назви у знаках для товарів  і послуг українськими заявниками подаються  українською мовою, якщо товари реалізуються, а послуги надаються виключно на території України (частину третю ст. 36 Закону змінено згідно із Законом від 28 лютого 1995 р. № 75/95-ВР).

Отже, Закон України "Про  мови в Українській РСР" започаткував регламентацію інформаційних відносин, створивши передумови для формування комплексного інституту національного законодавства нашої країни.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки  і науково-технічної діяльності" (від 13 грудня 1991 p.). Мета Закону — створення  правових основ державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі — науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України. 

Науково-технічний прогрес  є головним фактором розвитку суспільства, підвищення добробуту його громадян, духовного та інтелектуального зростання їх. Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон визначає роль держави  в розвитку науки і техніки, використанні науково-технічних результатів для перетворення суспільного виробництва та задоволенні потреб людей; основні цілі, напрями та принципи державної науково-технічної політики; форми та методи державного регулювання в науково-технічній сфері; повноваження державних органів у здійсненні науково-технічної політики; економічні та правові гарантії розвитку науково-технічної діяльності.

Система інформаційного законодавства 📙 Реферат → 🆔 249396

Система інформаційного законодавства 📙 Реферат → 🆔 249396

Система інформаційного законодавства