Система земельного права

Система земельного права

  Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких складається з груп юридичних норм, які регулюють однорідні земельні відносини.

   Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних земельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природно-заповідного фонду та природоохоронного призначення, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплексний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління земельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за використанням та охороною земель, інститут правового забезпечення моніторингу земель та інститут державного земельного кадастру.

   Земельно-правові норми регулюють  суспільні земельні відносини,  в яких земля водночас виступає  як нерухомий об'єкт, як природний  об'єкт і як об'єкт господарювання. Більшість норм земельного права  належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуальних норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.

   Кожний окремий правовий інститут  залежно від його співпідпорядкованості  з іншими інститутами у структурі  земельного права посідає певне місце. Найважливіші земельно-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціація земельно-правових норм, що становлять зміст земельного права як самостійної галузі права, випливає зі сталої традиції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеціальну частини.

   Інститути, що містять відправні  положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегульованих земельним правом відносин, становлять у своїй сукупності загальну частину земельного права. До неї звичайно включаються: інститут права власності на землю (земельні права громадян та юридичних осіб, які є власниками земельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинення земельних прав), інститут права землекористування тощо. Ці правові інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої частини.

   Особлива частина земельного  права виконує конкретизуючі  та деталізуючі функції правового  регулювання. Правові інститути  цієї частини підлеглі інститутам Загальної частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

   Кожен правовий інститут має  свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих відносин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законодавства. В земельному праві так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.

   Земельне право як галузь правової  науки вивчає суспільні процеси  і проблеми, які виникають у  зв'язку з регулюванням земельних  відносин.

   Система науки земельного права тісно пов'язана із системою земельного права як навчальною дисципліною. Земельне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст земельного права, які викладаються з метою підготовки професійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка викладається виходячи з учбових планів навчальних закладів.

   Основними положеннями, які вивчаються  у Загальній частині земельного  права звичайно є такі питання  і проблеми, як предмет, метод,  принципи і система земельного  права, історія становлення і  розвитку земельних відносин  та формування земельного права,  джерела регулювання земельних  відносин та їх особливості,  методологічні і теоретичні основи  земельного права тощо. Головними  питаннями Особливої частини  земельного права є вивчення  питань використання та охорони  різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоплюються системою вітчизняного земельного права.

Предмет земельного права та його особливості

Земельні відносини являють собою самостійний вид суспільних відносин і характеризуються істотними особливостями, які зумовлені предметом врегулювання — використанням та охороною земельних ресурсів країни. Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин.

   Термін “земля” можна розглядати  в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом правового регулювання (наприклад, екологічного права).

   Зовсім в іншому значенні земля  виступає як об'єкт правового  регулювання у земельному праві.  В ньому під терміном “земля” розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах території, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що використовуються людиною і суспільством.

   Характерними рисами землі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.

   Однією з найважливіших характеристик  землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

   Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні  відносини — це суспільні відносини  щодо володіння, користування  і розпорядження землею. Вони  виникають між державою, її органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулюють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято називати земельним законодавством.

   Земельне право як галузь права  відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні відносини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різнорідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

   Земельне право включає лише  ті компоненти правового режиму  земель, які безпосередньо пов'язані із земною поверхнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауністичні та інші відносини, що мають специфічні риси і властивості та становлять у вітчизняній правовій системі самостійні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення поняття земельного права.

   Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні  та інші природно-ресурсні відносини  регулюються спеціальним законодавством, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання саме земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише земельні відносини.

   Разом з тим, відповідно до  ст. З ЗК України земельні відносини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що були включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимогам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписами цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресурсного законодавства.

   Для існування самостійної галузі  в системі права необхідна наявність: предмета правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

   Про закономірні процеси становлення  нових напрямів у правовій  системі свідчать також фундаментальні пошуки з цієї проблематики, встановлення особливих правових режимів при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують гірничі, водні, лісові та інші відносини, за своїм змістом істотно відрізняються від норм, покликаних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісове та гірниче право традиційно визнавалися відомими вченими як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

   Про самостійність галузі права  свідчить наявність спеціального, особливого предмета правового регулювання. Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами даної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульованих нормами права.

   Аналіз норм земельного права  дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин грунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

   У сучасному земельному законодавстві є норми, що регулюють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нормами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-правові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.

   У чинному земельному законодавстві є чимало адміністративно-правових норм. Вони стосуються управління і контролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного кадастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адміністративно-правових відносин.

   Земля стає предметом земельних  відносин у зв'язку з привласненням  її продуктів і використанням  її корисних властивостей. При  цьому вона залишається об'єктом  природи. Особливості земельних  відносин полягають у тому, що  їх виникнення і розвиток безпосередньо  пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

   Земельне право виходить з  певної кількості суб'єктів права  власності на землю та видів прав на земельні ділянки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Земельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонального використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю та додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.

Методи  регулювання земельних відносин

Земельне  право як самостійна галузь права  у правовій системі України має  свої методи регулювання земельних  відносин. Вони являють собою відповідні характерові земельних відносин способи та засоби впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Сутність такого правового регулювання полягає в офіційному виданні та застосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів земельних відносин.

   У юридичній літературі виділяють  властивий публічному праву метод  імперативного впливу, за допомогою  обов'язкових до виконання розпоряджень  і заборон та метод диспозитивний,  який визначає лише межі поведінки  учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового регулювання.

   Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.

   Диспозитивний метод притаманний  регулюванню стосунків власників  земельних ділянок з приводу  використання землі та самостійного  господарювання на ній. Власник  має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.

   У земельно-правовій літературі  висловлена обгрунтована точка  зору, відповідно до якої існують  три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований.

   Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав припинення прав на земельну ділянку передбачено право добровільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ділянки та землекористувачеві надається право альтернативного вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у встановленому порядку.

   Санкціонований метод полягає  в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

   Делегований метод правового  регулювання полягає в наданні  прав і свобод суб'єктам земельних  відносин щодо того чи іншого  кола правомочностей. Прикладом  делегованого методу регулювання  земельних відносин може бути  ст. 11 ЗК України, згідно з якою  повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаманний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршення екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього суспільства з урахуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучасному земельному праві спостерігається поєднання диспозитивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

Принципи  земельного права

  В основі правового регулювання земельних відносин лежать принципи, які відображають характер і тенденції розвитку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права поділяють на конституційні, загальні та спеціальні.

   Конституційні принципи є універсальними  і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є результатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в земельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеціальних земельно-правових принципів. Тому наявний взаємозв'язок конституційних, загальних та спеціальних принципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

   Відомо, що земельне законодавство  базується на принципах: поєднання  особливостей використання землі  як територіального базису, природного  ресурсу та основного засобу  виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет вимог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові засади, як першочергове забезпечення прав на землі громадян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона ґрунтів тощо.

   Система спеціальних принципів ґрунтується на структурній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

   Принцип цільового і раціонального  використання земель пронизує  зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

   Суть раціонального використання  земель полягає в забезпеченні  водночас ефективного використання  земель та їх охорони. Законодавством  встановлено спеціальні вимоги  з метою збереження ґрунтової  родючості земель, підвищення їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і придбаних якостей землі. Земельно-правові норми передбачають певні вимоги щодо розміщення промислових і будівельних об'єктів, запобігання негативному впливу на стан земель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи істотно впливають на стан забезпечення цільового і раціонального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

   Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

   Під правовим режимом земель слід розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпечення й охорону прав власників землі та землекористувачів, здійснення державного управління земельним фондом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування заходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

   Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності використання земель для сільськогосподарських потреб. Земельне законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з введенням стандартів і нормативів охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.

   Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів.

   Поряд з державним контролем  за використанням та охороною  земель здійснюється самоврядний  та громадський контроль у  цій сфері. Самоврядний контроль  за використанням та охороною  земель здійснюють сільські, селищні,  міські, районні та обласні ради. Громадський земельний контроль покладено на громадських інспекторів, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на основі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

   Принцип платності використання  земель був запроваджений Законом  України “Про плату за землю”  від 3 липня 1992 р., який діє у  редакції від 19 вересня 1996 р..

   Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

Джерела земельного права

Поняття та класифікація

Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

У загальній  теорії права виділяють такі види джерел права:

правовий  звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права (крім певних винятків, зафіксованих, зокр., у Кодексі торговельного мореплавства – ст.ст.293, 295, 308, які не мають відношення до регулювання земельних відносин);

правовий  прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні1. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»2), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики.

Як  вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики3. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові4, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні.

правові принципи (див. вище питання 6);

нормативно-правові  акти – офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох – навіть єдиним джерелом права в Україні. Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є:

закони  України, насамперед, Основний закон  нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони – кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів  України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст.97-1 Конституції УРСР5). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, КУ. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов’язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст.9 КУ), причому такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства (див. ст.19 ЗУ «Про міжнародні договори України»; аналогічне застереження міститься в багатьох інших нормативно-правових актах);

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного  – Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Напр., у п.7.3 ст.7 ПКУ передбачено, що «[б]удь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства». Наведене положення суперечить КУ і, звичайно ж, не може заборонити Верховній Раді прийняти закон з питань оподаткування, не включивши його до кодексу.