Скіфи на території України

 

 

Херсонський державний університет

Скіфи на території України

 

Херсон 2011

 

 

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………………………………………………………3

Розділ І: Політика

1.1 Політичний устрій. Внутрішня політика

1.2 Зовнішня політика

Розділ ІІ: Економіка

2.1 Торгівля. Ремесла.

2.2 Сільське господарство

Розділ ІІІ: Культура

3.1 Традиції, звичаї, обряди

3.2 Побут

3.3 Мистецтво

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І

1. Політичний устрій. Внутрішня політика

 

У VII—VI ст. до н. є. більшість скіфських племен вже перебувала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв’язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в той час ще не існувало.

Водночас у VII—VI ст. до н. є. у скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих землеробів — виокремилася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, дедалі помітнішою ставала майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутому скіфами розвитку відповідала організація управління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів.

Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами.

На рубежі V—IV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфологів, відбувається формування класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і до 40-х років IV ст. до н. є. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну від Азовського моря до Дунаю і перетворити Скіфію в могутнє царство. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. є. виникло велике укріплене поселення, так зване Кам’янське городище в районі сучасного Нікополя. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років — з IV до III ст. до н. е.

Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам’яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було знищене готами.

Із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокремилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім’я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. У скіфів, за даними Геродота, було багато жерців — відособленої соціальної групи. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників.

У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецькими містами.

Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласницького типу. За формою правління воно являло собою один з різновидів рабовласницької монархії.

Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов’язки жерця. Цар виконував також судові функції.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Па лаком на чолі». А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради.

Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час давалися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за своїми функціями — підтримання відносин землевласності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки суспільства величезних багатств — вона була вже політичною організацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з’явилися саме у скіфську добу.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були зафіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип’яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з поховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя виробництва, прикраси.

Верховна власність на землю належала царю, який установлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов’язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів стверджувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім’ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім’ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім’ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царському наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших злочинів провадився розшуковий процес. [14]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Зовнішня політика

 

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії, і не випадково вони згадуються навіть у Біблії (Ветхий завіт). Найбільше відома оборонна війна скіфів проти агресії перського (іранського) царя Дарія (Близько 515 р. до н.е. [2]).  Перський цар Дарій І повів свої війська на територію Північного Причорномор´я. Причини війни давні історики подають по-різному. Геродот пише, що Дарій вирішив помститися скіфам за події столітньої давності - завоювання Мідії. Інші автори стверджують, що Дарій хотів одружитися з дочкою Ідантірса (царя Скіфії), але отримав відмову. Однак, найбільш вірогідною причиною є припущення сучасних істориків - бажання підкорити Скіфію було частиною великого стратегічного задуму Дарія в його прагненні до світового панування, у межах відомої на той час ойкумени.   

      Дарій вислав  уперед 700-тисячне військо очолене  його намісником сатрапом Аріарамном. Його шлях пролягав від столиці Персії Суз через наплавні мости на Босфорській протоці та Дунаї. Військо Дарія І складалося з 80 різних народів і племен, які тоді входили до його імперії. Загроза значно переважаючих сил противника змусила скіфів звернутися по допомогу до сусідніх споріднених племен савроматів, гелонів і будинів. За підрахунками сучасних істориків, скіфське військо могло налічувати близько 150 тисяч воїнів. Тому скіфи вибрали тактику "кочування", відступаючи і пускаючи ворога вглиб країни.

      Перси скрізь  бачили порожні степи, де не  було для них жодної поживи. Зайшовши далеко, Дарій злякався, що скіфи зруйнують мости і  відріжуть персам шлях назад. Він послав послів до скіфського  царя Ідантірса із запитанням-насмішкою, скільки ж той буде тікати? Ідантірс відповів: "Я досі нікого не лякався і не тікав ні від кого, ні в минулому, ні тепер від тебе [кочування було його природними способом життя. - Г. Л.] ... Але спробуй тільки зруйнувати отчі могили, тоді взнаєш, чи будемо ми з тобою воювати, чи ні!" Тікати довелось Дарію, який під час втечі втратив 80 тисяч свого війська. [15] Цар Дарій змушений був залишити Скіфію. Поразка Дарія уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю й безжалісністю до ворогів. [11]

У 496 р. до н.е. Скіфи здійснили похід на Дунай до Херсонеса Фракійського. [2] І Хоч вони і підкорили фракійців на Дунаї, ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. [13]  На заваді скіфській експансії на захід стало могутнє фракійське царство Одрісів. Скіфи відійшли за Дунай, який став кордоном між обома царствами. Дружні стосунки між ними було закріплено шлюбом скіфського царя Аріапіфа з донькою фракійського царя Терсса. Ще однією дружиною Аріапіфа стала істріянка. Свідченням агресивної політики скіфів у цей час були сутички з агафірсами, які мешкали в Карпатському регіоні. Під час одного з таких зіткнень загинув Аріапіф, як стверджує Геродот, від руки царя агафірсів.[5]

У 339 р. до н.е. відбулася війна з македонським царем Філіппом ІІ [2] Однак сутичка  закінчилася поразкою і загибеллю у битві 90-річного скіфського царя Атея. [14] Чимало скіфів потрапили в полон до македонян.[5] Царство скіфів збереглося, хоча розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів. [14]

331 р. до н.е. – похід  Зопіріона, полководця Александра Македонського, із 30-тисячним військом проти скіфів.[ 2] Військо Зопіріона, вирушивши з Фракії, просунулось у Скіфію до Пд. Бугу. Відомо, що воно обложило грецьке місто Ольвію на правому березі Бузького лиману. Правляча верхівка міста змушена була відпустити на волю рабів, надати права громадянства іноземцям, які жили там, скасувати борги біднякам. Лише завдяки цим надзвичайним заходам, які дали можливість збільшити кількість оборонців, Ольвія змогла витримати облогу. За повідомленнями античних істориків, скіфи повністю знищили військо Зопіріона. Відомості про похід Зопіріона є в творах рим. істориків, зокрема Павла Оросія. [4] Пізніше Александр Македонський, який перебував у Бактрії, плекаючи надію завоювати Північне Причорномор'я, направив до скіфів посольство з дарунками. У 310 р. 30-тисячне військо скіфів брало участь у війні за боспорський престол на боці Сатіра, а онук Перисада знайшов притулок у Агара — останнього відомого, за писемними джерелами, скіфського царя.[5]

Найвищої могутності пізньоскіфське царство в Криму досягло за царя Скілура наприкінці II ст. до н. е. В цей час розбудовується столиця царства Неаполь Скіфський. Скіфський флот, започаткований за часів царя Скілура, мав суттєве значення в північній частині Чорного моря, однак пересувався в основному попід берегом, оскільки складався з невеликих суден. [12]

Скілур встановив дружні зв'язки з Боспорським царством, про що свідчить знахідка в Пантікапеї жертовного стола (трапедзи), поставленого дочкою Скілура царівною Сенамотіс — дружиною знатного боспорянина Геракліда.

Можливо, між двома державами було укладено угоду. Скілур установив свій протекторат навіть над відносно далекою Ольвією, де карбувалися його монети. Отже, зміцнивши державу й забезпечивши її тили угодами, Скілур міг спокійно повернути зброю проти давнього ворога — Херсонеса. Близько 114 р. до н. е. скіфи почали бойові дії нападом на поселення хори. Згодом вона була завойована, і скіфи обложили Херсонес. Херсонесити звернулися по допомогу до Мітрідата, і восени 113 р. до н. е. до Криму прибув його полководець Діофант. Він завдав поразки скіфам та виїхав до Боспорського царства. Наступного 112 р. скіфи відновили військові дії, скориставшись відсутністю в Криму Діофанта з військом. Скілур на той час помер, і влада перейшла до його сина Палака. Йому допомагали 50 тисяч роксоланських вершників на чолі з царем Тасієм. Але восени Діофант раптово дістався Криму, взяв захоплені скіфами Керкінітиду та Калос-Лімен і блискавичним ударом вщент розгромив Палака і Тасія.

Покінчивши зі скіфами, Діофант 111 р. до н. е. знову прибув до Пантікапея, щоб приєднати Боспор до держави Мітрідата. Але тут раптово спалахнув путч, який очолив скіф Савмак. Він був, імовірно, ватажком придворного війська, що складалося зі скіфських найманців. Боспорського царя Перісада було вбито, а проти Діофанта «вчинено заколот». Однак йому пощастило втекти, і навесні наступного року він на чолі війська знову з'явився в Криму. Війська Діофанта взяли Феодосію та Пантікапей, Савмака було захоплено і відправлено до Понту, а Боспорське царство приєднано нарешті до держави Мітрідата.

Протягом першої половини І ст. н. е. скіфське об'єднання знову посилилося. Це посилення пов'язане з припливом до Криму сарматів. скіфи, можливо, разом із сарматами (в одному херсонеському написі цього часу йдеться про якихось союзників), знов обложили Херсонес, який був змушений звернутися по допомогу до Риму. 63 р. н. е. намісник Мезії Тіберій Плавцій Сільван спорядив десант до Херсонеса, щоб «примусити царя скіфів зняти облогу», як написано в епітафії цьому вельможі. В Херсонесі був поставлений римський гарнізон, а неподалік засновано фортецю Харакс, де також розквартирувалися римські війська. Римська військова присутність стримувала войовничість скіфів та підривала їхню політичну силу. В II ст. н. е. вексиляцію ХІ Клавдієвого легіону розмістили на Усть-Альминському городищі, тобто просто в скіфському місті. Від цього часу скіфське об'єднання починає слабнути. Скіфи зазнали низку поразок від боспорських царів Савромата І (93—123 рр.), Котіса ІІ (123—132 рр.) та Савромата ІІ 193 р., а в першій половині III ст. н. е. опинилися на шляху готської навали до Криму. Частково скіфське населення увійшло до складу готської держави, частково було асимільоване аланами. [1]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

2.1  Торгівля. Ремесла.

 

В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. [8] Добре були розвинуті у скіфському суспільстві виробництво шкіри, ткацтво та ін.[14] Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. [8]   Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше. [7] У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це  підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. [8]

Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: хліб, солону рибу, конопляне полотно, збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. [13] [8] Одними з провідних статей імпорту, як і в усіх варварів, залишалися олія та вино, які ввозили в амфорах. Зважаючи на їхні типи, в елліністичний час найжвавіші торговельні зв'язки підтримувалися з Родосом, Херсонесом, Косом, Кнідом, Синопою, в римський — з містами Малої Азії та Північного Причорномор'я. Вплив еллінської культури позначився на ще одній статті імпорту — черепиці, що застосовувалася при будівництві. Як і сармати, пізні скіфи ввозили у великій кількості дорогий червонолаковий, червоноглиняний та скляний посуд, фібули, ювелірні вироби та предмети особистого вбрання. [1]  За це вони отримували вина, ювелірні вироби, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини,  інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації   Середземномор'я. [13][8] Головним торговельним контрагентом мешканців нижньодніпровських городищ була Ольвія, серед імпорту до кримської Скіфії переважають херсонеські, боспорські та малоазійські товари. [1] 

 

 

 

 

2.2 Сільське господарство

 

Господарство пізніх скіфів визначалося їхнім осілим способом життя. Це була економіка з приблизно однаковою часткою скотарства та землеробства у виробництві. [1]

Скіфи-хлібороби  жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж.  [13] Оранка землі здійснювалася за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирали залізними серпами, зерно змолочували у зернотерках. [14] Провідними культурами були пшениця, ячмінь, просо. Є дані про виноградарство та виноробство.  [1]

Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. [13] У череді переважала велика та дрібна рогата худоба, далі йшли коні, свині, знайдено також кістки віслюка, верблюда та собаки. Допоміжним джерелом видобування білкової їжі були полювання та рибальство. [1]

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. [13]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ

3.1 Традиції, звичаї, обряди

 

Геродот так писав про життя і звичаї скіфів: «обряд скіфського побратимства — клятвенно освяченого договору про дружбу:  до великої посудини вливають і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх [12]

Вони шанують тільки таких богів: вище за всіх Естію, потім Зевса і Землю, визнаючи останню дружиною Зевса, далі Аполлона, Небесну Афродіту, Іріду і Арея. Ці божества шанують усі скіфи, а так звані скіфи царські приносять жертви ще й Посейдонові. Естія – по-скіфському зветься Гавіті, Зевс – Папай, на мою думку, цілком правильно. Земля – Апі, Аполлон – Гіпосір, Афродіта Небесна – Аргім-паса, Посідон – Фагімасад. Скіфи не мають звички ставити кумирів, вівтарів і храмів жодному божеству, крім Арея; споруди ж на честь останнього у них у звичаї.

 Спосіб принесення  жертв усім божествам у всіх  скіфів однаковий і полягає  в такому: жертвена тварина ставиться із зв’язаними передніми ногами, а той, хто приносить жертву, стоячи позаду тварини, тягне за кінець вірьовки і перекидає її на землю; в той час як тварина падає, він звертається до того божества, якому приносить жертву, потім накидає петлю на шию тварини, повертає палку, встромлену в петлю, і задушує тварину, не запаливши вогню і не виконавши посвячень і узливання; задушивши тварину і знявши з неї шкіру, жертвоприноситель починає варити м’ясо.

 Через те, що скіфська  земля дуже бідна на ліс, то  скіфи придумали такий спосіб  варити м’ясо: здерши з тварини  шкіру, очищають кістки від м’яса, потім кладуть його в казани  місцевого виробу, якщо такі є; ці казани найбільше схожі  на лесвійські чаші, тільки далеко більші за них; поклавши м’ясо в ці казани, запалюють кістки тварин і на них варять м’ясо; якщо казана нема, то вкладають усе м’ясо в шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять прекрасно, а очищене від кісток м’ясо легко вміщується в шлунку. Таким чином бик сам себе варить, а також і всі інші жертвені тварини. Коли м’ясо звариться, то жертвоприноситель, відділивши божеству найкращі шматки м’яса і нутрощів, кидає ‘їх уперед. У жертву приносять різну скотину, а особливо коней…

 …Військові звичаї  у них такі: скіф п’є кров  першого забитого ним ворога, а голови всіх забитих у  бою відносять до царя, бо той, хто приніс голови, дістає частину  захопленої здобичі, а той, хто  не приніс, не дістає.

 …Царські гробниці  містяться в Геррах, до яких іде судноплавний Борисфен. Коли в них (скіфів) помре цар, тут викопують велику чотирикутну яму, виготувавши її, намащують труп покійного воском, розрізують живіт, наповнюють рубленим купером, ладаном, насінням селери, ганусом, потім знову зашивають, беруть труп і на возі везуть до другого племені. Ті, до яких везуть покійника, роблять те ж, що царські скіфи: відрізують собі частину вуха, обстригають навкруги волосся, надрізують руки, роздряпують лоб і ніс і простромляють стріли крізь ліву руку. Звідти везуть на возі труп царя до другого підвладного їм племені, причому ті, до яких приїжджали раніш, ідуть за ними. Об’їхавши таким чином з трупом усіх, вони приїжджають до Геррів, які з усіх підвладних народів живуть на найвіддаленішій окраїні і в землі яких знаходиться кладовище. Тут кладуть труп у могилу на підстилці, по обидва боки його стромляють списи, на них кладуть дошки і вкривають їх очеретом, а в решті простору могили ховають одну з наложниць царя, перед тим задушивши її, а також винодара, кухара, конюха, слугу, візника, коней, по добірній штуці різної іншої скотини і золоті чаші (срібло і мідь зовсім не вживається); після всього цього вони всі насипають великий курган, намагаючись зробити його якомога більшим.

 Після того, як мине  рік, знову роблять так: із слуг, що залишались, вибирають найздібніших (вони природні скіфи, бо цареві служать ті, яким він сам накаже, а купованих рабів у них зовсім немає) і з них п’ятдесят чоловік, а також п’ятдесят найкращих коней задушують… Розставивши навколо могили таких вершників, скіфи розходяться.»[15]  Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх голів чаші.[7]

На випадок же смерті одного із інших скіфів найближчі родичі обвозять покійного на возі по всіх його друзях; кожний з них частує провожатих, причому і покійникові пропонує частину всіх подаваних іншим страв. Приватних осіб возять таким чином сорок днів, а потім ховають…[15]

На Землі лише два народи - єгиптяни і скіфи - приділяли стільки уваги переходу людини в інший світ. Вихідці з надр афанасьевской сакральної цивілізації, ці кочівники намагалися забезпечити собі безсмертя, споруджуючи грандіозні кургани, кладучи і муміфіціруя тіла покійних, влаштовуючи масові жертвопринесення і ретельно охороняючи спокій покійних.[6]

Поховальний обряд пізніх скіфів також став значно відрізнятись від обрядів їхніх предків — кочовиків VII—IV ст. до н. е. Передусім, курганний спосіб поховання поступився місцем ґрунтовому. Проте, найперші пізньоскіфські поховання III—II ст. до н. е. (Тавель, курган біля городища Кермен-Кир, маєток Пастака) все ще здійснені в курганах. Далі з процесом формування культури узвичаївся новий поховальний обряд, і вже з кінця II ст. до н. е. домінують ґрунтові поховання. Некрополі розміщувалися за межами городищ, неподалік від них. [1]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2  Побут

 

Геродот про життя Скіфів так казав : «…В їх землі ростуть коноплі, дуже схожі на льон, крім висоти і товщини; з цього погляду коноплі значно перевищують льон; вони ростуть і в дикому стані і сіються. Фракійці роблять з них одяг, дуже схожий на лляний, так що навіть людина, яка не дуже на цьому знається, не може розібрати, чи зроблене вбрання з льону, чи з конопель; а хто не бачив конопляної матерії, той вважатиме конопляне вбрання за лляне.

 Скіфи беруть насіння  цих конопель, входять під повсть  і кидають насіння на розпечене  каміння. Від кинутого насіння  здіймається такий дим і пара, що ніяка грецька парова баня  не перевершить цієї скіфської. Скіфи захоплюються такою банею  і виють від утіхи: це заміняє  їм обмивання, бо вони зовсім  не миють собі тіла водою. Жінки  їх труть об шорсткий камінь, кипарисове, кедрове й ліванне дерево, підливаючи до них води, і густою масою, що при цьому утворюється, вимазують собі все тіло і обличчя: це дає тілу приємний запах, а коли на другий день знімуть мазь, то воно стає чистим і глянцюватим.» [15]

А ось як казав про побут Скіфів Гіпократ: «…живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні, вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві і по три пари безрогих волів, роги в яких не ростуть від холоду. В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються стільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її невистачить, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять “іпаку” (це сир з кобилячого молока).»[15]

Характерною рисою побуту пізніх скіфів була наявність стаціонарних поселень та городищ. Оборонні споруди складалися з земляних валів та кам'яних мурів, іноді з круглими чи квадратними вежами. Як правило, уздовж муру викопувався рів. Уся територія обмежена міськими мурами поділялася на окремі ділянки — квартали або садиби.