Складові інноваційного розвитку економіки

 ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність  теми. На сучасному етапі трансформації економіки України перехід на інноваційний шлях розвитку стає нагальною необхідністю. Виходячи з проголошеної Україною орієнтації на інтеграцію до світової економіки, особливої актуальності набуває питання залучення інвестицій у підприємства промисловості України, що займаються інноваційною діяльністю. Досвід країн з розвиненою економікою свідчить про те, що відмова від активного інвестування інноваційної сфери виробництва ставить під загрозу саме існування підприємства в конкурентному ринковому середовищі.

Інноваційна діяльність підприємства – потужний важіль розвитку економіки країни. Вона є багатовимірною та багатоаспектною. Концептуальні засади теорії інноваційного розвитку були сформульовані Й. Шумпетером та розроблялися такими видатними вченими, як К. Фрімен, М. Кондратьєв, А. Клайнкнехт, Д. Ван Дайн, Б.А. Лундвал, Р. Нельсон, Б. Мартін, Д. Сахал, Н. Розенберг, К. Перес-Перес, Б. Санто та ін.

Головний фактор, що стримує  інноваційну діяльність, як зазначають керівники підприємств, – це відсутність  належного фінансування. На сьогодні переважна більшість інновацій (80%) здійснюється за рахунок власних коштів підприємств промислового сектору економіки. Слід зазначити, що фінансування інноваційної діяльності з власних коштів обмежує реалізацію інноваційного потенціалу підприємства промисловості, оскільки для широкомасштабних інвестицій та реструктуризації підприємства, як правило, необхідні значні фінансові вкладення, яких само підприємство у більшості випадків не має. Тому проблеми визначення інвестиційної привабливості підприємств промисловості України, особливо таких, що займаються інноваційною діяльністю, є на сьогодні доволі актуальними, стратегічними з точки зору майбутнього піднесення рівня національної економіки та виходу її на принципово нові рубежі конкурентоспроможності.

Найважливішою метою  діяльності будь-якого підприємства, в тому числі того, що займається інноваційною діяльністю, є отримання прибутку, для чого необхідним є постійне оновлення номенклатури продукції, удосконалення технологічних процесів та забезпечення фінансової стійкості.

З огляду на той факт, що становлення ринкових відносин в Україні призвело до підвищення ролі економічних результатів у процесі прийняття управлінських рішень про доцільність здійснення будь-якого виду діяльності, останнім часом суттєво зросла значущість такого етапу інноваційного процесу як інвестиційне обґрунтування, в ході якого здійснюється перехід від невизначеної зацікавленості в нововведеннях до формування чітких та стійких економічних мотивів їхнього фінансування. Особливого значення вказаному етапу надає тяжкість можливих негативних наслідків від реалізації мало- або неефективних нововведень та існуючий дефіцит інвестиційних ресурсів.

В сучасних умовах інноваційне  зростання економіки України  неможливе без активізації інвестування і пошуку нових стабільних джерел інвестицій. Від обсягів, якості інвестицій, ефективності інвестиційного процесу значною мірою залежить розвиток вітчизняної економіки, яка потребує значних коштів на реструктуризацію і підвищення ефективності її функціонування.

Питанням дослідження  впливу науково-технічного прогресу, інновацій та інвестицій на економічний розвиток присвячено чимало робіт зарубіжних і вітчизняних економістів: С. Кузнєца, Е. Менсфілда, Г. Менша, У. Ростоу, К. Оппенлендера, Р. Солоу, Б. Твісса, Дж. Форрестера, Й. Шумпетера, О. Варшавського, С. Глазьєва, Н. Кондратьєва, Л. Оголевої, Ю. Яковця, А. Гальчинського, В. Гейця, О. Лапко, І. Лукінова, С. Науменкової, В. Семіноженко та ін.

Інноваційні процеси, що відбуваються в національній економіці  України знайшли відображення в працях Чумаченко М.Г., Яковлєва В., Стеченко Д.М., Пили В.І., Іванілова О. та інших.

Разом з тим, аналіз опублікованих  з даної проблеми робіт дозволив зробити висновок про недостатнє наукове і практичне розкриття  питань інноваційного розвитку економіки України.

Метою дослідження є подальший розвиток теоретичних основ та розробка методичних рекомендацій щодо інноваційного розвитку економіки України.

Інформаційну базу дослідження становлять роботи вітчизняних і закордонних авторів, які займалися проблемами, розглянутими в дослідженні, публікації в пресі та науково-практичних конференціях.

1. Сутність, неоднозначність поняття „інновація”

Аналіз робіт зарубіжних та вітчизняних науковців показав, що однозначного універсального визначення поняття “інновації” не існує - різні вчені нерідко трактують його в залежності від об’єкта і предмета своїх досліджень. У багатьох підходах не розкривається економічна сутність інновації, немає чітких критеріїв її визначення з позицій економічних результатів. Це призводить до виникнення суперечностей у розумінні та використанні цього поняття. Що стосується інновацій, то зараз тільки технологічні - мають системний опис у міжнародних стандартах. Проте інновації стають одним із головних елементів теоретичних сценаріїв і практичної реалізації сучасного науково-технічного прогресу, поступово займаючи позиції капіталовкладень, що функціонують багато років як головний фактор економічного зростання. Дотепер у багатьох теоріях, що стосуються розширеного відтворення, нарощування обсягу капітальних вкладень розглядається як основна умова НТП і економічного розвитку взагалі. Принципове підвищення ролі інновацій викликано зміною ринкової ситуації, і ця обставина визначає особливості взаємодії інновацій і ринку на сучасному етапі.

Термін «інновація»  слід розглядати як віддієслівний іменник, в значенні якого містяться не тільки стан (результат), але й процес, дія. Тобто інновацію слід розуміти як інноваціювання, - процес, що обґрунтовує неможливість чіткого визначення моменту завершення реалізації інновації [1, с. 124].

Головною перевагою  інновацій є те, що навіть країна, яка не має достатніх матеріальних та фінансових ресурсів, може досягти  високих темпів зростання і здійснити  технологічний прорив за рахунок  використання інтелектуального потенціалу нації та людського капіталу. Це твердження, як бачимо, дуже актуальне для сучасної України.

За рахунок реалізації головних напрямів державної інноваційної політики Україна може стати на інноваційний шлях розвитку та вийти на світові  ринки як “новий європейський тигр”, а не третьорозрядна країна, що постачає сировину та напівфабрикати.

Рис. 1. Класифікація факторів, які формують інноваційну діяльність підприємств [10, с. 29]

Інноваційний тип сучасного  економічного зростання змінює, по суті, його основу: зі сфери масового промислового виробництва рушійні сили переміщуються у сферу розробки, впровадження і комерціалізації різноманітної нової продукції і послуг малої серійності. Це змушує забезпечувати високу концентрацію не тільки матеріальних і фінансових ресурсів, а й приділяти особливу увагу інтелектуальним ресурсам та підприємницькій ініціативі. Техніко-технологічні і соціально-організаційні інновації створюють фундаментальну основу цих перетворень.

У зв’язку з цим ми вважаємо за доцільне введення на розгляд категорії “інноваційна складова економічного зростання”, що визначається як єдина консолідована система навичок, досвіду, знань, умінь і поглядів з втіленням їх у людських, техніко-технологічних, організаційно-управлінських та інших факторах економічного зростання. Таким чином, у сучасному економічному розвитку стираються грані між матеріалізованими та нематеріалізованими видами науково-технічного прогресу і формами його втілення.

Слід зазначити особливу важливість прийнятих управлінських рішень у відношенні інновацій. Останнє в істотній мірі обумовлено такими трьома аспектами:

• інновації, як правило, носять стратегічний характер;
• інновації мають істотний вплив на поточну діяльність підприємства;
• інновації безпосередньо пов’язані з фінансовим станом суб’єктів господарювання [7, с. 45].

Дослідження проблем  інноваційного розвитку, на наш погляд, може бути сконцентроване як на тенденціях макроекономічної динаміки, так і на доскональному вивченні найбільш вагомих типів інновацій. Найактивнішою частиною інноваційної складової економічного зросту вважаються нові знання і нові технології. Саме вони є одночасно і важелями інноваційного циклу, і порушниками рівноваги матеріальних факторів економічного зростання. На основі дослідження системних тенденцій інноваційного зростання у світовій економіці виявляється за можливе обґрунтувати необхідність інноваційного розвитку України.

2. Інноваційна діяльність і її вплив на економічний розвиток країн

Як показує досвід розвинених країн, економічний прогрес  суспільства в основному забезпечується на базі інновацій, які є результатом поєднання можливостей НТП із економічними потребами. Так, перше місце (близько 70%) в експорті найбільш розвинених країн (США, Німеччина, Японія) займають саме наукомісткі високотехнологічні товари. Рівень їхнього використання в окремих країнах світу й регіонах нерівномірний і залежить від готовності конкретного суспільно-економічного середовища споживати інновації.

У західній і вітчизняній  економічній літературі науково-технічний  прогрес все частіше пов’язується з поняттям інноваційних процесів. З певного погляду ці процеси поєднують науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Сутністю цього процесу є отримання інновації, тобто він простягається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи, таким чином, увесь комплекс відносин: виробництво, обмін, споживання. В результаті з’являється всебічно підготовлене до інновацій середовище для реалізації нових ідей у вигляді товарів. Тому в Україні необхідно реалізувати комплекс заходів щодо інноваційного розвитку, що прискорить процес її інтеграції в міжнародний ринок. Усе зазначене вище свідчить про нагальну потребу впровадження фінансово-ефективних інноваційних проектів, які підвищать інноваційну активність в економіці України.

Об’єктивні зміни в суспільному економічному розвитку призвели до нової моделі розвитку економіки, для якої характерні принципово нові риси та пріоритети. Важливу роль в житті суспільства стали відігравати  галузі, що базуються на  так званих «високих технологіях», а також галузі, що безпосередньо задовольняють потреби людей. Виробництво стає більш зорієнтованим на специфічні потреби окремих індивідів, тобто на невеликі за місткістю ринки. Швидкі темпи модернізації життя людей призводять до зростання вимог щодо якості товарів та послуг, їх різноманітності. Відповідно, суспільство стає більш відкритим та сприйнятливим до інновацій як засобу досягнення необхідного різноманіття. Проходить переоцінка людського фактору в економіці: зростає роль творчих кадрів - людей, що володіють знаннями і є носіями нововведень в сфері організаційної, науково-технічної  та екологічної культури [8, с. 20-21].

Нова модель економічного зростання, що ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну самого поняття науково-технічного прогресу і науково-технічного розвитку. З’являються нові пріоритети: добробут, інтелектуалізація виробничої діяльності, використання високих і інформаційних технологій, екологічність. Ця модель потребує нової фінансово-кредитної політики,  ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо-експлуатуючих галузей - на макрорівні; зміни типу підприємницької діяльності, активного залучення до виробництва дрібного та середнього приватного бізнесу - на мікрорівні. Характерною ознакою нової моделі економічного зростання є широкий розвиток венчурного підприємництва, залучення ризикового капіталу до фінансування інноваційного бізнесу.

Основним завданням  розвитку економіки України в  цих умовах є трансформація моделі економічного зростання - перехід до інноваційного типу розвитку з метою завершення структурної перебудови економіки і прискорення темпів економічного зростання, досягнення високої конкурентоспроможності на світовому ринку шляхом забезпечення відновлення продукції і технологій, збільшення експорту високотехнологічної продукції в його загальній структурі, поступового забезпечення необхідних темпів імпортозаміщення, розумного використання всіх необхідних ресурсів.

Необхідність  вдосконалення традиційних підходів до організації та здійснення інноваційного процесу визначає необхідність проведення поглибленого дослідження специфіки та змісту такого важливого його етапу, як інвестиційне обґрунтування нововведень, що в значній мірі обумовлено посиленням значущості інвестиційних розрахунків як стримуючого або стимулюючого фактора при здійсненні інноваційної діяльності, а також жорстким дефіцитом інвестиційних ресурсів.

Для підвищення ефективності інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності необхідний пошук  нових організаційних форм залучення інвестицій, що дозволяють перейти від стихійного стану до планованого і спрямовані на створення умов мінімізації суспільних витрат для просування інновації на споживчий ринок.

3. Інноваційний розвиток як пріоритет економічної політики

На початку ХХІ століття процес створення та нагромадження нових знань привів до переходу до якісно нового стану: знання стали самостійною продуктивною силою. Сучасна “нова економіка” – це виробництво і використання нових знань, перетворення їх на повноцінний фактор виробництва, який відіграє провідну роль у системі факторів.

Знання визначальним чином впливають не лише на сферу  виробництва, але й на структуру  та обсяги споживання. Переважна частина  товарів, що споживаються мешканцями найбільш розвинених країн світу складається з видів, потреба в яких та вміння користування якими стали можливими лише завдяки найновітнішим досягненням науки і техніки. За таких умов важливість дослідження ринкової кон’юнктури, індивідуалізації підходів до споживача та продукту піднімається на значно вищий щабель. Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу.

 Не так володіння  матеріальними благами, як володіння  інформацією та інтелектуальним  потенціалом визначають місце  людини в сучасному суспільстві.  Інвестиції в людський капітал  і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюються на пріоритетний загальнонаціональний інтерес. Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку [15, с. 50].

В свою чергу інноваційна  діяльність є складним процесом трансформації  новоотриманих ідей та знань в  об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “уречевлення” знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

На початок 90-х рр. Україна  володіла значними можливостями для  успішного розвитку в науково-технологічній  сфері. В Україні було створено науково-технічний  потенціал, який за багатьма параметрами  відповідав рівню найбільш розвинених країн. Вітчизняна наука та технології з окремих пріоритетних напрямів, наприклад, матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, захисних та зміцнюючих покриттів, біотехнологій тощо, зберігають передові позиції у світі.

Проте цей перехід стримувався загальною орієнтацією економічного розвитку на екстенсивний тип відтворення, що зумовлювалося застарілістю форм і методів директивного планування, обмеженим доступом галузей загального призначення до інноваційних результатів, недосконалістю критеріїв ефективності економічного розвитку, обмеженістю фінансових ресурсів та відсутністю налагоджених і постійно діючих механізмів їхньої концентрації на інноваційних пріоритетах. Безперечно, протягом десяти років економічних трансформацій, які здійснювалися вельми непослідовно та набули в Україні надмірної тривалості, годі було очікувати активізації інноваційної діяльності. Системний та інституційний злами не сприяли створенню належних для цього умов. З нашої точки зору, висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки, який досить часто робиться на підставі сучасного занепаду інноваційної діяльності, не можна вважати коректним.

Дійсним показником ефективності державної трансформаційної політики, в тому числі – і в інноваційній сфері, має стати створення передумов для органічного переходу до інноваційної моделі розвитку (за підсумками попередніх років економічних реформ). Оскільки інноваційна модель зростання є об’єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватними та ефективними були реформи, і чи привели вони до бажаної мети.

Важливим напрямом роботи стало створення законодавчої бази, яка забезпечує формування та проведення в державі узгодженої науково-технічної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери досліджень та розробок, поглиблення її зв’язків з виробництвом в умовах переходу від директивних методів управління до ринкових відносин. Уже в перші роки незалежності Верховною Радою України був прийнятий ряд законів України, спрямованих на регламентацію наукової та науково- технічної діяльності, зокрема: “Про основи державної політики в сфері науки і науково- технічної діяльності” (1991), “Про наукову і науково-технічну діяльність” (1991), “Про науково-технічну інформацію” (1993), “Про наукову і науково-технічну експертизу” (1995). Вихідні умови для формування вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності були визначені Законом “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та рядом інших, пов’язаних з ним, наприклад, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” та інші [3].

Між тим, тривалий час  інноваційному законодавству України  була властива певна фрагментарність  та непослідовність. Лише в 1999 р. Верховною  Радою України було прийнято Концепцію  науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері “Про інноваційну діяльність” вступив в дію після його підписання Президентом лише у 2002 році. Закон визначає мету та принципи державної інноваційної політики. Головною метою державної інноваційної політики визнається створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми  стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з Законом, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

Втім, і базовий для  інноваційної політики закон “Про інноваційну діяльність”, даючи  певний поштовх у сфері організації  інноваційної діяльності, все ж обходить її головні аспекти, залишаючи поза увагою головне питання – базових інновацій. Окрім того, вказаний закон не може діяти по суті до прийняття Закону “Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України” та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності [21, с. 66].

Таким чином, модернізація української економіки на засадах  інноваційного розвитку має забезпечуватися  комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної  політики та запобіганням конфлікту  між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.

4. Стимулювання інноваційного розвитку України

Роль інноваційних процесів для економічного зростання країни вже давно є безспірним фактом. Однак, їх активізація потребує активного  державного регулювання. Однак, питання  постає не в формуванні загальних  теоретичних напрямів державної інноваційної політики, а в пошуку шляхів стимулювання інноваційних процесів з боку держави, які фактично здатні сприяти розвитку національної економіки.

На сучасному етапі, інноваційний сектор економіки має  низькі показники розвитку, що вказують на доволі неефективне здійснення інноваційної політики в державі. Так, частка інноваційно активних підприємств в Україні зменшилась з 18% в 2000 р. до 10,3% в 2005 р., тоді як в Японії цей показник становить 70-80%, в країнах ЄС - 50-70% [1, с. 41]. В свою чергу, така ситуація негативно впливає і на конкурентоспроможність національної економіки, адже за індексом глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму для періоду 2006-2007 рр., Україна займає 78 місце із 125 країн (за період 2005-2006 рр. - 68 місце із 117).

Таблиця 1

Рівень науково-технічного та інноваційного розвитку деяких країн  за значенням інноваційного індексу, 2006

Таким чином, існує потреба  у подальшій оптимізації шляхів стимулювання інноваційного розвитку України, які спиратимуться як на існуючий досвід України, так і зарубіжний досвід.

Необхідно зазначити, що в Україні законодавчо передбачені  заходи по стимулюванню інноваційного  розвитку - зокрема, ухвалено Закони України "Про інноваційну діяльність", "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку наукоємних технологій", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки".

Однак, дія окремих  положень даних законів або призупинялась  на певний період, або механізми  регулювання та стимулювання інноваційної діяльності на практиці не є достатньо  ефективними, крім того, не відзначається  стабільністю державна політика щодо інноваційної інфраструктури (технопарків, технологічних інкубаторів), особливо в частині забезпечення їм передбачених законодавством пільг.

З метою сприяння створенню  фінансової бази для інноваційного  прориву вітчизняної економіки  державі необхідно акумулювати кошти як через бюджет, так і позабюджетні фонди; актуальним залишається питання сприяння акумуляції фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, в тому числі за рахунок відновлення в повному обсязі дії існуючої нормативно-правової бази щодо фінансування та податкового і митного стимулювання інноваційної діяльності.

Необхідним чинником стимулювання розвитку інноваційних процесів також є формування платоспроможного попиту в державі на наукомістку  продукцію та сприяння формуванню інфраструктури, оскільки, в іншому разі, продукція не матиме належної реалізації і, як наслідок, кошти будуть використані лише на розвиток фундаментальної науки, а не на впровадження її результатів у виробництво, що, звичайно, не сприятиме піднесенню економіки.

Вагомим елементом сприяння інноваційному розвитку є складання державних цільових програм, що повинні підтримувати розширення інноваційної діяльності та покращення умов її здійснення. Хоча, як свідчить досвід країн ЄС, Японії, Пд. Кореї та Китаю, вони не є запорукою ефективності інноваційної діяльності, однак дають можливість скоординувати заходи по інтенсифікації заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбачити контроль за витрачанням коштів.

Розвиненість інституційної  складової також впливає на розвиток інноваційних процесів. Вона передбачає як наявність дрібних центрів, що здійснюють інноваційну діяльність, так і єдиного державного центру, який хоч і не є гарантом ефективності, однак сприятиме координації інноваційних процесів, формуванню єдиного інноваційного простору. В даному аспекті цікавою є пропозиція щодо формування між окремими інституційними одиницями системи "вузи - наукові дослідження - виробництво" [3, с. 50], що передбачить єдність технологічних процесів.

Кадрове забезпечення є  основою сприяння інноваційному розвитку, оскільки без кадрів потрібної кваліфікації є неможливим розвиток науки і техніки. В даному випадку, увага приділяється державним навчальним закладам, які мають виступати основою отримання і оновлення знань відповідно до рівня розвитку науки.

Інноваційна культура суспільства  є також одним із складових  елементів розвитку економіки та інтенсифікації інноваційної діяльності, оскільки інформує про досягнення науки  і техніки, популяризує новинки, формує в них потребу, тобто покращує сприйняття населенням інновацій.

Крім того, інноваційний розвиток неможливий без узгодження інноваційної політики з іншими напрямами  державної політики [2, с. 17-18], оскільки перша пов’язана із різними сферами економіко-політичного устрою держави, через що потрібна скоординованість для отримання належного ефекту.

Отже, досягнення інноваційного  розвитку України передбачається можливим у випадку реалізації як вже впроваджених стимулюючих заходів, так і нових  елементів, однак, лише за умови розробки продуманих механізмів їх реалізації.

5. Шляхи розв’язання проблем інноваційної системи України

Шляхами розв’язання та вирішення проблем інвестиційного розвитку України може стати:

• вдосконалення нормативно-правової бази для забезпечення розвитку інноваційної системи України;

• необхідність системного і послідовного впровадження функціональних принципів державного управління інноваційною діяльністю;

• органічне включення  всіх окремих елементів інноваційного  розвитку в єдину активно і  цілеспрямовано функціонуючу національну інноваційну систему, що можливо лише за умови дії потужних системоутворюючих факторів.

Такими факторами могли  б стати загальнодержавні пріоритети інноваційної політики за умови їх усвідомлення на всіх рівнях як основного  засобу реалізації загальнонаціональної ідеї, досягнення єдиної і спільної для всіх мети:

• створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження  новітніх методів передачі та обробки  інформації в усіх сферах людської діяльності, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний простір;

• формування загальнодержавної  системи автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації, консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави;