Соціальне страхування. 2

1. Види та принципи соціального страхування.

Світовий досвід засвідчує, що до основних видів (галузей) соціального  страхування, що забезпечують прийнятний рівень соціального захисту, належать:

• страхування пенсій (за віком і по інвалідності через загальні захворювання, нещасні випадки в побуті й на транспорті);
• страхування від нещасних випадків на виробництві (виробничий травматизм і професійні захворювання), що передбачає страхування на випадок тимчасової та постійної втрати працездатності;
• страхування на випадок тимчасової втрати працездатності;
• страхування на випадок безробіття;
• медичне страхування.

Такі види соціального  захисту, як допомога малозабезпеченим сім'ям, інвалідам з дитинства, сім'ям з неповнолітніми дітьми, не пов'язані  з трудовою діяльністю, не є страховими за природою і забезпечуються, як правило, через систему державної соціальної допомоги та інші державні соціальні програми.

У сучасних умовах значної  диференціації доходів трудящих природно, що поряд з обов'язковим  існує добровільне страхування, де страхувальниками є як роботодавці, так і трудящі. Питання про добровільне (додаткове) страхування має вирішуватися в кожному конкретному випадку за посередництвом колективних договорів або індивідуально.

В основу концепції соціального  забезпечення населення України, затвердженої Постановою Верховної Ради України, покладені наступні принципи:

• соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, що працюють за наймом, членів їхніх родин і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;
• диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;
• перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. Тобто держава забезпечує за рахунок бюджетних коштів тільки мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення і насамперед соціально-захищених громадян;
• визначення рівня соціальних гарантій на основі соціальних нормативів. При цьому найбільш важливі нормативи - мінімальний прожитковий рівень, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміру соціальної допомоги встановлюються державою;
• відповідність форм соціального забезпечення населення рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

2. Державні соціальні стандарти й нормативи.

  Державні соціальні стандарти - встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні  гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Нормативи витрат (фінансування) - показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів.

Державні соціальні  стандарти і нормативи встановлюються з метою:

• визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
• визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
• визначення та обгрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і  допомоги.

Державні соціальні  стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку.

Формування державних  соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

• забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
• законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
• диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
• наукової обгрунтованості норм споживання та забезпечення;
• соціального партнерства;
• гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
• урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

За характером задоволення  соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

• нормативи споживання - розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (за рік, за місяць, за день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;
• нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
• нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обраховується на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення  соціальних потреб соціальні нормативи  поділяються на:

• нормативи раціонального споживання - рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;
• нормативи мінімального споживання - соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;
• статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

Державні соціальні  стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у  порядку, визначеному Кабінетом  Міністрів України за участю та погодженням  з іншими сторонами соціального  партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

3. Загальні поняття загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Для реалізації Концепції  соціального забезпечення населення  України були розроблені Основи законодавства  України про соціальне страхування, які прийняті у вигляді базового закону. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування відповідно до Конституції України визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні.

Соціальне страхування  є однією із організаційно-правових форм соціального забезпечення, визначальною категорією в якому є соціальні ризики й вимога їх обов’язкового й добровільного страхування.

Відповідно до ст. 1 Основ законодавства України про соціальне страхування: загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне страхування — це встановлена державою система права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством. Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов’язкового характеру, яка зможе діяти досить ефективно лише в тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як із погляду охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків.

4. Характеристика платника зборів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Відповідно до Конституції  прийнято Закон України «Про збір на обов'язкове соціальне страхування» від 26.06.1997 р. № 402/97-ВР з врахуванням  подальших змін.

Платниками збору на обов'язкове соціальне страхування  є (ст. 1):

1)  суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об' єднання громадян, юридичні, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників;

2)  філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, зазначені у пункті 1 статті 1, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж платник зборів, територіальної громади;

3)  фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, а також адвокати, приватні нотаріуси;

4)   фізичні особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок тощо.

В ст. 2 вказується, що об'єктом  оподаткування є:

1)  для платників збору, визначених пп. 1, 2 ст.1 цього закону, — фактичні виплати на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи із тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню податком на доходи фізичних осіб. До цих витрат не належать витрати на оплату виконаних робіт (послуг) відповідно до цивільно-правових договорів, виплату доходів у вигляді дивідендів, процентів, а також інші витрати, які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;

2)  для платників збору, визначених пунктом 3 статті 1 цього закону, — сукупний оподатковуваний доход, обчислений відповідно до законодавства України;

3)  для платників збору, визначених пунктом 4 статті 1 цього Закону, — сукупний оподатковуваний доход, обчислений відповідно до законодавства України.

Забороняється використання цих коштів не за цільовим призначенням, у тому числі на фінансування державних та інших органів, а також їх апарату.

Збір на обов'язкове соціальне страхування  сплачується одночасно з одержанням коштів в установах банків на оплату праці.

Згідно зі ст. 3, збір на обов'язкове соціальне страхування платники збору сплачують на рахунок Фонду соціального страхування України. Нагляд за його фінансовою діяльністю здійснює Наглядова рада Фонду соціального страхування України.

Згідно зі статтею 4, на обов'язкове соціальне страхування встановлюються ставки збору у таких розмірах:

1) для платників збору,  визначених пп. 1, 2 ст. 1 цього закону, — 4,0 відсотка від об'єкта оподаткування, визначеного пунктом 1 ст. 2 цього закону;

2)  для підприємств, установ і організацій, де працюють інваліди, збір на обов' язкове соціальне страхування визначається окремо за ставкою 1,0 відсоток від об'єкта оподаткування для працюючих інвалідів та за ставкою 4,0 відсотка від об' єкта оподаткування для інших працівників такого підприємства. При цьому збір на обов'язкове соціальне страхування, визначений від об'єкта оподаткування для працюючих інвалідів, у повному обсязі зараховується до Фонду соціального захисту інвалідів;

3)  для підприємств всеукраїнських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих, збір на обов' язкове соціальне страхування визначається за ставкою 1,0 відсоток від об'єкта оподаткування для всіх працівників цих підприємств.

5. Порядок призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми.

Порядок  призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми регламентується постановою Кабінету Міністрів України № 1751 від 27 грудня 2001р. «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» відповідно умовам передбаченних Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми"

6. Управління Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Управління Фондом здійснюють правління та виконавча дирекція Фонду. В Автономній Республіці Крим, областях та в містах Києві і Севастополі  безпосереднє управління здійснюють правління та виконавча дирекція відповідних відділень Фонду.

До складу правління  Фонду входять по 15 представників  держави, застрахованих осіб та роботодавців, які виконують свої обов'язки на громадських засадах.

Представники від держави  призначаються Кабінетом Міністрів України, представники застрахованих осіб та роботодавців обираються (делегуються) сторонами самостійно.

Строк повноважень членів правління Фонду становить шість  років і закінчується в день першого  засідання нового складу правління.

Правління Фонду очолює голова, який обирається з членів правління Фонду строком на два роки почергово від представників кожної сторони. Голова обирається на закритому засіданні правління Фонду. Обраним головою вважається член правління, за якого проголосувало більше половини загальної кількості членів правління. Голова правління має двох заступників, які разом з головою представляють три сторони.

Засідання правління  Фонду проводяться відповідно до затвердженого ним плану, але  не рідше одного разу на квартал. Позапланові засідання правління Фонду можуть проводитися за ініціативою його голови або за пропозицією більшості членів однієї з трьох представницьких сторін правління чи на вимогу однієї третини членів правління Фонду.

Правління правомочне приймати рішення за наявності на засіданні не менше двох третин складу кожної представницької сторони. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість присутніх на засіданні членів правління. У разі рівного розподілу голосів голос голови правління є вирішальним.

Рішення правління Фонду, прийняте в межах його компетенції, є обов'язковим для виконання  всіма страхувальниками та застрахованими особами.

Виконавча дирекція Фонду  є виконавчим органом правління  Фонду, який забезпечує виконання рішень правління.

Виконавча дирекція є підзвітною правлінню Фонду та здійснює діяльність від імені Фонду в межах та в порядку, визначених статутом Фонду та положенням про виконавчу дирекцію Фонду, що затверджується його правлінням.

Директор виконавчої дирекції Фонду входить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.

Правління відділення Фонду  створюється на паритетних засадах  із представників держави, застрахованих  осіб і роботодавців. Кількісний склад  правління відділення визначається правлінням Фонду.

Положення про правління відділення Фонду затверджується правлінням Фонду.

Робочими органами виконавчої дирекції Фонду та його відділень  є виконавчі дирекції відділень  в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Статутом Фонду може бути передбачено створення виконавчих дирекцій або уповноважених представників відділень у районах та містах республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення.

Виконавчі дирекції відділень  підзвітні правлінням відділень  та виконавчій дирекції Фонду та здійснюють свою діяльність від імені Фонду в межах і в порядку, передбачених статутом Фонду та положенням про виконавчі дирекції відділень Фонду.

Виконавчі дирекції відділень  Фонду вирішують покладені на них завдання у тісній взаємодії  з профспілковими органами, роботодавцями та місцевими органами виконавчої влади.

Директори виконавчих дирекцій відділень Фонду входять до складу правлінь відділень з правом дорадчого  голосу.

Керівників виконавчих дирекцій відділень Фонду призначає  та звільняє директор виконавчої дирекції Фонду за погодженням з правлінням відділення Фонду.

7. Загальний підхід до побудови системи медичного страхування.

Галузь страхування  — медичне страхування — на території України регулюється  рядом нормативно-правових актів.

Конституція України:

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я  забезпечується державним фінансуванням  відповідних соціальних, економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює  умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно: існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Кримінальний  Кодекс України:

Стаття 184. Порушення  права на безоплатну медичну допомогу.

Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних  і комунальних закладах охорони  здоров'я, незаконне скорочення мереж  державних і комунальних закладів охорони здоров'я карається штрафом до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років.

Основи законодавства  України про охорону здоров'я:

Стаття 4. "Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

...багатоукладність  економіки охорони здоров'я і  багатоначальність її фінансування, поєднання державних гарантій  з демонополізацією та заохоченням  підприємництва і конкуренції. " Децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Стаття 18. Фінансування охорони здоров'я. Усі заклади  охорони здоров'я мають право  використовувати ... для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян.

Основи законодавства  України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування:

Стаття 6.... страховиками є цільові страхові фонди ... медичного  страхування.

Розділ IV, стаття 21. ...страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування  залежать від його виду, встановлюються з кожного виду страхування, як правило, на календарний рік у відсотках.

Для роботодавців — до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам. Для фізичних осіб —  до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

Розділ VI, стаття 25. Медичне страхування. Обсяг послуг, Що надаються за рахунок коштів обов'язкового медичного страхування, визначається базовою та територіальними програмами обов'язкового медичного страхування, які затверджуються в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 26. Характеристика страхових випадків та умови надання  соціальних послуг і матеріального  забезпечення особам за загальнообов'язковим  державним соціальним страхуванням.

До страхових  випадків, з настанням яких надається  матеріальне забезпечення та соціальні послуги, належать: ...хвороба.

Стаття 27. Підстави припинення виплат і надання соціальних послуг за загальнообов'язковим державним  медичним страхуванням:

• якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність;
• якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи;
• внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Рішення Конституційного  Суду України від 25 листопада 1998 року:

визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти" від 17 вересня 1996 року № 1138.

Рішення Конституційного  Суду України від 29 травня 2002 року:

положення частини  третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних  закладах охорони здоров'я медична  допомога надається безоплатно" треба розуміти так, що в державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку отримання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров'я, культури, науки, спорту та фізичного виховання для потреб їх фінансування".

Цей Порядок  визначає вимоги до отримання, використання та обліку благодійних (добровільних) внесків і пожертв безпоседньо бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров'я, культури, науки, спорту та фізичного виховання.

Кошти благодійних  внесків не можуть спрямовуватися на виплату заробітної плати працівникам установ і закладів освіти, охорони здоров'я, культури, науки, спорту та фізичного виховання.

Порівняльний  аналіз законодавства показав, що в  тому чи іншому законі існують взаємовиключні положення, які однаково стосуються як питань оплати за лікування, так і прав на медичну допомогу. Крім цього, лікувальна установа фактично не має права одержувати оплату за лікування ні від фізичних осіб, ні від юридичних, у тому числі страхових компаній.

Останнє Рішення  Конституційного Суду відносно тлумачення 49 статті Конституції, на жаль, не тільки не розв'язало питання про медичну допомогу, а ще більш затягло цей гордіїв вузол, відіславши рішення цього питання до законодавчої влади, тобто до Верховної Ради України.

В Україні страхова галузь розвивається високими темпами порівняно зі світовими темпами розвитку. Кількість страхових компаній у 2004 році склала понад 350.

Розвиток медичного  страхування в Україні пов'язаний зі створенням відповідної інфраструктури. Враховуючи це, 4 грудня 1998 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову „Про створення мережі закладів з організації надання медичної допомоги „Асистанс—Україна". Створення її може сприяти збільшенню кількості страхових компаній, які пропонують послуги з медичного страхування. „Асистанс—Україна" повинна не тільки взяти на себе функцію щодо укладення договорів з медичними установами, а й координувати роботу з обслуговування страхувальників.

13 січня 1999 року  Кабінетом Міністрів України  була прийнята постанова "Про вдосконалення порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України". Ця постанова спрямована на забезпечення страхового захисту іноземних громадян та осіб без громадянства, які потребують екстреної медичної допомоги. Такі громадяни можуть під час оформлення в'їзних віз або при перетині державного кордону укласти відповідний договір страхування з державною акціонерною страховою компанією України з надання екстреної медичної допомоги іноземним громадянам — "Укрінмедстрах".