Социология семьи. 10

1. Сім'я відіграє особливу роль у всій історії розвитку людського суспільства. Саме вона виступає в ньому як носій "соціальної спадкоємності". Сім'я є найважливішим соціальним інститутом, це ціла система зв'язків: шлюбних і родинних, господарських і правових, етичних і психологічних. Тому сім'я відтворює людину не тільки як біологічну істоту, але і як громадянина, оскільки саме в ній, передусім, відбувається соціалізація особистості. Всю сукупність найважливіших проблем, пов'язаних з сім'єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім'ї.

Сім'я представляє собою  складний соціальний феномен. Вона є  якнайдавнішим природним співтовариством  людей, зв'язаних кровною спорідненістю. Разом з тим — це мала контактна  група людей, які взаємодіють  між собою, це особлива форма взаємодії.

Це — особливий соціальний інститут, який регулює відтворення  людини за допомогою особливої системи  ролей, норм, організаційних форм.

Як правило, в сучасних визначеннях сім'ї підкреслюються всі ці характеристики. Так, Н. Смелзер  вважає сім'єю засновані на кровній  спорідненості, шлюбі або усиновленні  об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю за виховання дітей. Відомий дослідник  сім'ї А. Г.Харчев звертає увагу  на зв'язок сім'ї з потребами суспільства. Він розглядає сім'ю як історично  конкретну систему шлюбних взаємин, як малу соціальну групу, члени якої пов'язані шлюбними, родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною  відповідальністю. Соціальна необхідність сім'ї, на думку Харчева, була обумовленою  потребою суспільства у фізичному  і духовному відтворенні населення.

Складний характер сім'ї  як соціального утворення вимагає  різних методологічних підходів до її соціологічного аналізу.

Як мала контактна група  сім'я вивчається, перш за все, на мікро  рівні, особлива увага при цьому  звертається на аналіз міжособистісної  взаємодії в сім'ї, організацію  сімейного життя, групову поведінку. Сучасний напрям символічного інтеракціонізму  розглядає сім'ю як систему соціальних ролей.

Як соціальний інститут сім'я  вивчається на макрорівні, в цьому  плані аналізуються перш за все її соціальні функції. При цьому  функціоналісти виходять з гармонії сім'ї і суспільства як цілісності, розглядають функції сім'ї як природний вияв і реалізацію потреб суспільства. Представники конфліктного підходу звертають увагу на складний, суперечливий характер сімейних відносин, на рольові та інші конфлікти, які  виникають на фунті суперечливих сімейних і інших відносин. Очевидно, складність феномену сім'ї робить необхідним об'єднання різних підходів. Важливо  ураховувати, що, вивчаючи міжособистісну взаємодію, не можна абстрагуватися від того, що групова поведінка  залежить від соціальних, економічних  і соціокультурних умов життєдіяльності  сім'ї, тобто об'єднання підходів сприяє більш глибокому аналізу.

 Як особливий соціальний інститут, як елемент соціальної структури сім'я тісно пов'язана з економікою. Особливості сім'ї, її історичні типи визначаються пануючими економічними відносинами. Сім'я не обмежується лише родинними взаєминами, а передбачає і спільне мешкання родичів, наявність спільних елементів побуту, сімейного домашнього господарства, розподілу праці.

Спільне мешкання зв'язано  в окремих сім'ях із спільним виробництвом, тобто сім'я може виступати і  як економічна категорія. На сім'ю впливають  і інші соціальні інститути: політика, системи моралі, право, культура. Причому, для кожного виду культури характерне домінування тих або інших  рис сім'ї.

Інститут сім'ї має  конкретно-історичний характер, він  постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім'ї, її історичні типи, її структура залежать від загальних  тенденцій зміни, розвитку суспільства.

Під час переходу від традиційного суспільства до сучасності сім'я  істотно міняється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною  одиницею, відбувається розділення "дому" і "роботи". Здійснюється перехід  від розширеної сім'ї, яка складається  з трьох поколінь, де домінують  старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні обов'язки ставляться вище родинних, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітної сім'ї до малодітної і масової  одно дітної сім'ї. Відмічається також  перехід від сім'ї, заснованої на соціокультурних приписах, до міжособистісних  уподобань.

У свою чергу, сім'я впливає  на всі сторони життя суспільства. В сім'ї закладаються генетичні, біологічні основи здоров'я, звички, установки  по відношенню до свого здоров'я. Сім'я  виховує смаки і потреби; у  молодшого покоління багато в  чому визначає вибір професії, рівень духовних цінностей. Саме в сім'ї  закладаються основи ставлення до старшого покоління. В сім'ї людина вперше стикається з розподілом праці, з  формами господарської діяльності.

Сім'я має високу персональну  значущість. Для більшості людей  сьогодні — це необхідний життєвий осередок, особлива ніша, яка оберігає, захищає людину.

Соціологія сім'ї —  це область соціології, що вивчає формування, розвиток і функціонування сім 7, шлюбно-сімейних відносин в конкретних культурних і  соціально-економічних умовах.

Головними об'єктами соціології сім'ї є шлюб і сім'я.

Шлюб — це історично  мінлива соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою  якої суспільство упорядковує і  санкціонує їхнє життя, встановлює подружні і батьківські права і обов'язки.

Сім'я представляє собою  більш складну систему відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об'єднує не тільки подружжя, але  і їхніх дітей, а також інших  родичів і близьких. Крім того, сім'я виступає як соціальний осередок суспільства, що представляє собою, як правило, дуже близьку "до оригіналу" модель всього суспільства, в якому вона функціонує.Сім'я — це соціальний інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин). В той же час це — організаційно історично обумовлена мала група, члени якої зв'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю. Соціальна необхідність сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворюванні населення.Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім'ї використовує наступні категорії: "умови життя сім'ї", "структура сім'ї", "спосіб життя сім'ї", "успішність функціонування сім'ї", "етапи життєвого циклу сім'ї" ТОЩО.

• Умови життя сім'ї  представляють собою сукупність чинників макросередовища (загальні соціальні  умови) і мікро середовища (найближче  соціальне оточення). В процесі  аналізу специфіки функціонування сім'ї враховуються, зокрема, такі чинники, як соціально-економічні і соціально-політичні  умови в суспільстві, екологічні умови, в яких проживає сім'я, характеристики можливої зайнятості членів сім'ї, характеристики сфери обслуговування в регіоні  і багато інших.

Під структурою сім'ї розуміють  всю сукупність стосунків між  її членами, включаючи, крім відносин спорідненості, систему духовних, етичних відносин, у тому числі відносин влади, автори- тету і ін.

Функції сім 7 — це способи  вияву її активності, життєдіяльності  всієї сім'ї і окремих її членів. Виділяють, зокрема, наступні функції  сім'ї: репродуктивну (відтворювання  населення), виховну, господарсько-побутову, економічну, первинного соціального  контролю, духовного спілкування, дозвілля, емоційну, сексуальну. Велике значення має і феліцитологічна функція  сім'ї (від лат. слова felicite, шо означає  — щастя).

Під способом життя сім'ї  розуміють сукупність тих видів  життєдіяльності, які здійснюються спільно всіма або деякими  з її членів, або одним з них, але від імені або для сім'ї. Природно, що між способом життя  сім'ї і способом життя певного  соціального шару, класу, нації, суспільства, в рамках яких вона функціонує, спостерігається  найтісніший зв'язок.

Шлюб і сім'я — історично  мінливі явища. їхній суспільний, соціальний зміст складає те, що властиво ним як різновидам суспільних інститутів і відносин. Шлюб і сім'я  знаходяться в складній взаємодії  з суспільними умовами, з природно-біологічною, інстинктивною природою статевих потреб людей. Виходячи з цього, можна виділити такі соціальні особливості сім'ї:

соціально-історична обумовленість  сімейних відносин і сімейної організації;

існування сім'ї та її специфічна соціальна функція є наслідком  об'єктивної необхідності, пов'язаної з однією з найважливіших форм виробництва і відтворювання  безпосереднього життя, з одного боку, виробництвом самої людини, продовженням роду і, з іншого боку — виробництвом прожитків;

наявність в сім'ї, разом  із загальними для всіх соціальних явищ, рис і якостей, ряду специфічних  соціальних особливостей, а саме: чисельності  сімейної групи, близькості спорідненості, спільності побуту, взаємної моральної  відповідальності та інше.

Що стосується соціально-історичної обумовленості сімейних відносин, то вона, безумовно, має місце, і пояснюється  цілим рядом чинників — не тільки суспільних (в тому або іншому суспільстві  сім'я покликана виконувати різноманітні функції — наприклад, роль жінки  в сім'ї і на виробництві), так  і тих, які власне витікають з  внутрішньої природи сім'ї.

Сім'я як соціальний інститут виникла з самого початку формування людського суспільства. На перших етапах його розвитку відношення між чоловіком  і жінкою, старшим і молодшим поколіннями  регулювалися племінними і родовими звичаями. З виникненням моральності, релігії, а потім держави, регулювання  статевого життя придбало відповідно етичний, релігійний і правовий характер.

Це дозволило посилити соціальний контроль над шлюбом і  в той же час знецінити зовнішньо-релігійні  і зовнішньо-правові санкції шлюбу  у випадку, якщо вони вступили в суперечність з інтересами держави.

В цілому введення шлюбного права і виникнення пов'язаних з  ним правових відносин між подружжям  виявилося не тільки історично закономірною, але і в значній мірі історично  прогресивною справою.

Сім'я як соціальний інститут, власне, і виникає для реалізації соціальних функцій. Сім'я покликана, з одного боку, забезпечити фізичне  і духовне відтворювання населення, тобто виконати таку соціальну функцію, яка "не під силу" жодному іншому соціальному інституту. Причому, в  процесі подібного відтворювання  реалізуються такі функції сім'ї, як репродуктивна, виховна, первинного соціального  контролю, духовного спілкування, соціально-статусна, функція дозвілля, емоційна.

Іншими словами, сім'я  передусім і головним чином здійснює соціалізацію нових членів суспільства. Соціалізація являє собою процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей  і, норм, установок, зразків поведінки, властивих даному суспільству, соціальній спільноті, групі.

Паралельно сім'я виконує  і інші соціальні функції —  господарсько-побутові, економічні, оскільки в людському суспільстві життя  в сім'ї пов'язано із спільністю, якщо не всього матеріального забезпечення, то, принаймні, побуту і спільною матеріальною турботою про непрацездатних родичів, бо між членами сім'ї неминуче складаються певні господарсько-економічні відносини.

Таким чином, сім'я є найважливішим  соціальним інститутом суспільства, тобто  системою дій і відносин, яка виконує  соціальні функції відтворювання  людини, вона здійснює соціальний контроль за вчинками своїх членів завдяки  системі позитивних і негативних санкцій.

2. Особливості шлюбно-сімейних відносин в сучасних умовах

На початку 20 ст. були досить багато численні. У шлюб вступали дівчата 17-20 років та хлопці 20-25 років. В післявоєнний час шлюбний вік скоротився і  одружувалися у 18-19 років.

Кількість дітей коливалося від 2 до 4. Кількість неформальних шлюбів була незначною. Починаючи з 60-х років  у Зх. Європі, а у 80-90-х у Сх. Європі намітилась тенденція до збільшення віку одруження та зменшення кількості  дітей. Натомість, неформальні шлюби  збільшуються у відсоткуу та високий  рівень розлучень.

Причини еволюції сімї:

1. перехід до сучасної  організації виробництва

2. сучасна втратила потребу  в дітях в колишньому значенні

3. зміна традиційних норм  шлюбів

4. зміна соц. становища  жінки

5. зміна соц. становища  дітей

Сучасні соціологи вважають, що інститут сімї поступово зникне, а на зміну йому прийдуть різного  роду альтернативи шлюбу.

3. Типи і структура сім'ї

Сім'я об'єднує людей, зв'язаних морально-правовою (шлюбною) чи родинною спільністю. Тому склад (кількість членів, поколінь, шлюбних пар, дітей) і структура  сім'ї (спосіб і організація зв'язків  між її членами — батьки, діти, чоловік, жінка, родичі) залежать передусім  від характеру цих взаємин.

В етнографії існує поділ  сім'ї на два типи: малу і велику.

Мала сім'я складається  з однієї шлюбної пари (проста, нуклеарна) з дітьми чи без них, рідше —  з двох чи кількох подружніх пар  родинної близькості по вертикалі, наприклад, у складі (з погляду дітей): дідо, баба, тато, мама, діти. Господарство мала сім'я веде спільно і, як правило, його поділ не передбачається.

Велика сім'я (складна, нерозділена) має у своєму складі дві або  більше подружні пари горизонтальної родинної близькості. У такій сім'ї  так само можуть бути шлюбні пари старшого покоління, неодружені діти, а також  члени сім'ї іншої родинної спорідненості. Автор "Опису Харківського намісництва" 1788 р. про такі сім'ї писав: "на Слобожанщине находятся и такие  доможилы, которые живут семьянисто... например, родоначальник, при нём  три или четыре сына не в разделе, у сыновьёв также довольно детей, и все под порядочным управлением  в согласии".

Залежно від спорідненості  великі сім'ї розрізняються на батьківські (спільно живуть батьки та їх одружені сини) і братські (спільно живуть два чи більше одружені брати).

Велика сім'я може становити  певну структурну цілісність лише в  тому випадку, коли вона об'єднана спільним проживанням, спільністю виробництва  і споживання під єдиним началом (батька, матері чи старшого брата). Отже, основною ознакою великої сім'ї  є господарська єдність її членів, спільна власність на засоби виробництва  і спільне споживання.

Як засвідчують археологічні та пізніші писемні дані, на території  України здавна була поширеною мала (проста) сім'я. У цьому зв'язку мали місце навіть спроби певних дослідників  вбачати вираз начебто споконвічного "індивідуалізму" українського народу, що відрізняє його від властивого росіянам тяжіння до колективізму. М. Костомаров стверджував: "Плем'я  південноруське мало відмінним своїм  характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності". Але цей погляд спростовується багатьма працями істориків і етнографів. Конкретні матеріали переконують, що і серед українців мав місце  великосімейний уклад — і не тільки в далекому минулому, а й у XIX та XX ст. Так, у документах першої половини, середини, кінця XIX ст. зустрічаємо чимало відомостей про спільне проживання, господарювання кількапоколінних сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів з невістками, дочки з зятем, восьми онуків — всього 20 осіб. Мали такі сім'ї по 30 і більше осіб.

Існування, функціонування великих сімей зумовлювалося  не стільки традицією, законсервованістю  в окремих місцевостях пережиткових явищ, скільки економічними причинами: більшими спільними силами легше  було вести господарство, справлятися  з феодальними повинностями, сплачувати податки від одного, а не від  кількох дворів ("димів") тощо.

Внутрішні негаразди призводили до розпаду великої сім'ї, виділення  з неї окремих малих сімей. Проте основною причиною цього процесу  був розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, посилення його соціальної диференціації, чим зумовлювалися, в свою чергу, послаблення патріархальних колективістських традицій і наростання індивідуалістичних тенденцій. Найдовше (фактично до колективізації в радянський час) збереглися залишки  великої сім'ї у Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.

Мала сім'я як історична  форма шлюбно-сімейної організації  вважається результатом із давнини  триваючого процесу розпаду патріархальної сімейної общини і далі — великої  сім'ї. Статистичні й етнографічні дані переконують, що вже з кінця  XVIII ст. мала сім'я була основною на всій етнічній території України, їй властиві певні регіональні особливості, зокрема стосовно звичаєво-правових установок, традицій внутрішньосімейного побуту. Але основні визначальні її риси — спільні. Вона виступає як самостійна і неподільна господарська одиниця, є переважно двопоколінною — складається з подружжя і їх неодружених дітей, веде окреме господарство, володіє певними власними виробничими засобами (землею, реманентом), має власне житло, господарські приміщення тощо.

Середній чисельний склад  малої сім'ї в минулому — сім-вісім  осіб. Однак її еволюції властива тенденція  до зменшення складу. Так, за матеріалами  Чернігівської губернії, кількість  членів селянських сімей становила  в середньому 1879 р. п'ять-шість осіб. За даними Всеросійського перепису населення 1897 p., середні показники кількості осіб сімей такі: Харківська губернія — 6,2; Таврійська і Катеринославська — 6,1; Полтавська, Чернігівська, Волинська і Київська — 5,7; Подільська — 5,2; Бесарабська — 5,1. Приблизно такі ж показники наприкінці XIX ст. були на західноукраїнських землях, а в Карпатах вони ще менші.

Мала сім'я поділялася на: повну (подружжя і неодружені діти), неповну (лише один зі членів подружжя та неодружені діти) та елементарну (лише подружжя). Найпоширенішою в Україні  в ХІХ — початку XX ст. була повна мала сім'я. Неповні сім'ї виникали здебільшого через смерть одного з батьків і дуже рідко — через подружню невірність та розлучення. Бездітне подружжя найчастіше усиновлювало дитину з сім'ї родичів, де було багато дітей.

У внутрішньому житті малих  сімей збереглися пережитки великої  патріархальної сім'ї. Зокрема, це стосується виняткового розпорядного права  господаря, санкціонованого традицією  його главенства, окрім випадків, коли цієї функції він просто не міг  виконувати. Однак сама організація  життя малої сім'ї в Україні  значно більшою мірою, ніж у великій  сім'ї, вимагала спільних зусиль чоловіка і жінки.

Типи сім’ї 

Любов Соколянська, соціолог

Яких лишень сімей не побачиш! Подеколи важко навіть уявити, як ці двоє, в яких, здається, немає нічого спільного, можуть прожити разом  не тиждень, не місяць і навіть не рік, а років десять, причому розлучатися  не збираються. Чи можна тоді сказати, що формула «протилежності притягуються»  правильна? Можна. Якщо все життя  згладжувати протиріччя та імітувати  подібність. Важко? А хто обіцяв, що буде легко? Звичайно, чужа сім’я  — морок. А своя? Розгляньмо найяскравіші типи сімей. Можливо, ви знайдете причину конфліктів вашого союзу. Або, навпаки, переконаєтесь у тому, що ви ідеальна пара, а проблеми, з якими зіштовхуються багато які із сімей, вас обминули, залишивши банальні побутові дріб’язки.

Архаїчний тип  сім’ї

Він: успішний, лідер, добувач  у сім’ї.

Вона: миловидна, інертна, спокійна, зазвичай домогосподарка. Життєздатність союзу: 60 відсотків.

Чому енергійні та соціально  активні чоловіки часто беруть за супутниць життя таких «бланшованих дівчат», зрозуміти важко. Можливо, справді приваблює протилежність, до того ж це завжди гарна дівчина, що в юності й молодості здається чоловіку особливо важливим. Але з  часом її соціальний та інтелектуальний  спад (не вчиться, не працює і нічим  серйозно не займається) дається взнаки, чоловік часто починає зраджувати й узагалі активно контактувати з більш змістовними й успішними  жінками, а заодно і з більш  молодими, адже коло його спілкування  не обмежене. Вдома починаються сварки, істерики, напади ревнощів, які дратують чоловіка, але він не йде. Він знає з її погроз, що вона цього не переживе, пропаде, вчинить самогубство.

Нерівний шлюб

Він: із заможної інтелігентної  сім’ї, випускник престижного навчального  закладу, з широкими перспективами  в плані кар’єрного росту та реальними  успіхами в цій справі, розбещений увагою і матеріальними підтвердженнями  батьківської любові.

Вона: провінціалка, цілеспрямована, енергійна, прагне до успіху.

Або навпаки, він — «простолюдин», що рветься в привілейовані верстви  суспільства, вона — дочка благополучних  батьків, яка не знає турбот і проблем. Тобто, за загальним переконанням, мезальянс.

Життєздатність союзу: 80 відсотків.

Зазвичай такі союзи утворюються  завдяки коханню, хоча б з одного боку, як правило, з того, що походить з благополучної сім’ї, інакше в  цих людей просто не було б точок  зіткнення. В коханні — запорука успіху цієї пари. Як зміцнити цей союз? Слід дуже бережно ставитися до кохання  обох та відокремитися (територіально, фінансово й морально) від первинних, тобто батьківських сімей. Спілкуючись  в одних колах і розвиваючись паралельно, партнери стануть рівними, до них як до стабільної та щасливої пари звикнуть оточуючі, перестануть  сприймати їх союз як нерівний, і  батьки обох сторін будуть вимушені змиритися  з вибором своїх дітей. А от тим благополучним нащадкам сьогоднішньої  еліти, які сумніваються, чи не за розрахунком, холодним і жадібним, вибрали їх для шлюбу, порада така: з’ясовуйте це (влаштовуйте стеження, перевірки, «допити») до весілля, а не потім, коли шлюб уже укладено і народжуються діти.

Конфліктний тип  сім’ї

Він: глибоко віруючий. Вона: переконана атеїстка. Або: він —  інтроверт, який живе власним внутрішнім світом, а вона — екстраверт, що виплескує  свою енергію в навколишній світ. Або: він — мусульманин, а вона — католичка. Коротше кажучи, вони дуже різні.

Життєздатність союзу: 10–20 відсотків.

Вони не шукають одне одного спеціально, їх зводять обставини: вони знають одне одного з дитинства, тому що товаришують їх батьки; вони просиділи  з до класу за однією партою; вони не один рік пропрацювали разом і  т. ін. І одружуються вони не за палким бажанням, а під тиском оточуючих  або просто за інерцією, недооцінюючи серйозність подібного кроку.

Як зміцнити союз? Можливо, потрібно не зміцнювати його, а, навпаки, розійтися, щоб не витрачати все  своє життя на чужого партнера. Однак  якщо шлюб безконфліктний і є діти, то має сенс докласти зусиль, щоб  сім’я не розпалася від розбіжності  поглядів та інтересів членів подружжя. Все залежить від того, наскільки  ці люди схильні до компромісів і  наскільки вони терпимі до поглядів партнера. Тут головне — не переробляти  партнера, не намагатися перекроїти його за своєю міркою, не перекривати  йому кисень, якщо він хоче висловитися  «у своєму форматі». Просто необхідно  залишати чоловіку (дружині) психологічний  простір, де він(вона) міг(могла) б побути самим(самою) собою. І якщо це взаємно, ви цілком благополучно проживете разом 100 років.

3. Типи й форми шлюбу  

Основою сім'ї є шлюб —  історично обумовлена, санкційована та регульована суспільством форма  взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов'язки по відношенню одне до одного і до дітей.

Шлюб являє собою надзвичайно  складну діалектичну єдність  біологічного і соціального, матеріального  і духовного, громадського і особистого. Ця система проявляється через різноманітні відносини: духовно-психологічні (кохання, прихильність, спільність духовних інтересів, психологічна сумісність), моральні (дотримання вірності, честі, гідності, подружнього  обов'язку), економічні (відтворення  засобів до життя, їх розподіл, накопичення, передання у спадок), культурні (передання  та відтворення міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду). Дана система постійно змінюється відповідно до змін суспільства, оскільки шлюб та сім'я досить жорстко детерміновані  чинниками соціально-економічного порядку. Ця об'єктивна закономірність зумовлює формування різних типів та форм шлюбу у різні історичні  періоди.

Початковим типом суспільного  регулювання статевих взаємин є  дуально-родовий, або груповий, характерний  для ранньої стадії первіснообщинного  ладу. Він відбивав відносини між  родами, а не між особами, котрі  вступали у статеві взаємини. Міжродові  ж відносини регулювалися екзогамією — забороною шлюбів усередині  роду. У подальшому груповий шлюб (між  групою жінок одного роду і групою чоловіків іншого роду незалежно  від їхнього віку) звужувався до осіб, які належали до одного покоління, перетворюючись на парний шлюб. Історично  він розпадається на три етапи: на першому члени подружжя, діставши право на статєві взаємини, продовжували належати до різних родів і проживали  окремо; на другому — чоловік  переходив жити у рід дружини (матрилокальний шлюб), оскільки спадковість  визначалася по материнській лінії; на третьому етапі, з переходом людства  до землеробства і скотарства, дружина  стала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб). Господарські умови  останнього етапу сприяли зростанню  рол} чоловіка, що викликало необхідність у закріпленні цього статусу, зокрема через право на спадковість  та власність. Саме це дало поштовх  до формування моногамного шлюбу  — союзу чоловіка з однією жінкою. Переважно моногамний шлюб побутує  і в сучасних суспільствах (хоча в окремих державах він виступає у вигляді полігінії (багатоженства) або поліандрії (союзу жінки з  кількома чоловіками).

Єдиношлюбність як найбільш поширений тип статево-правових відносин не є уніфікованою системою; вона проявляється через різні форми, що утворилися або історично, або  внаслідок контактів між різними  народами. Не є винятком у цьому  плані і Україна, на грунті якої упродовж віків побутували такі форми, як умикання, шлюбні угоди, сватання. Саме у такій  послідовності вони й мали місце, хоча могли і співіснувати. Такі історичні нашарування, зокрема, проявляються в етимології термінів «брати заміж», «піти заміж», «одружитися», «побратися», «укласти шлюб». У деяких західних регіонах України і сьогодні можна почути давню назву «віддаватися», коріння  якої сягають дохристиянського звичаю умикання (викрадання). Він нагадує  про себе і у пізнішому виразі — «брати заміж». Про наступний  період формування шлюбних взаємин  — договірних — свідчить інше поняття  — «віддати (продати) заміж», про  ще пізніший час (освячення шлюбу  церквою) — «класти шлюб» (на небесах!); нарешті, останній період — сватання (домовленість між нареченими) проявляється через нейтральні терміни— «побратися», «одружитися».

Не залишалося незмінним  і поняття «шлюб», яке у буквальному  розумінні означає «урочиста  присяга»: воно також має історичні  варіації. У період Київської Русі шлюб — це передусім весілля (тобто  веселощі). Пізніше під шлюбом розуміли побрання, а з XVI ст. — освячену присягу. З формуванням капіталістичних відносин рельєфнішою у шлюбних стосунках стає їхня економічна основа: це проявляється через шлюбні угоди. Поряд із тим шлюб дедалі більшою мірою підпорядковувався церкві з її ритуалом вінчання; правова ж основа шлюбу тривалий час залишалася народною, відтворюючись у цілій системі традиційної весільної обрядовості.

Народним, по суті, залишався  шлюб і як соціальний інститут. Відповідно до норм звичаєвого права людина вважалася  повноправним членом громади лише по одруженні; неодружений чоловік, якого  б віку він не був, уважався парубком; до того, хто своєчасно не одружився, ставилися неповажно, і він навіть отримував меншу частку спадщини.

В Україні існувала також  практика безшлюбності, котра, втім, не засуджувалася громадськістю. Це траплялося тоді, коли старший брат, що замінив  померлого батька, відмовлявся від  одруження в інтересах молодших братів. До безшлюбності могла вдатися  дівчина на знак жалоби по померлому  нареченому — така самопожертва навіть викликала повагу.

Звичай давати обітницю безшлюбності сягає сивої давнини, коли в Україну  вторгалися войовничі степовики  і жителі порубіжних земель змушені  були вести напіввійськовий спосіб життя. Даючи обітницю, дівчата нарівні  з чоловіками брали участь у військових справах, а у мирний час виконували суто чоловічу роботу. Позначався на практиці безшлюбності і той розлад соціального  та економічного життя в Україні, який спричинили у XVI—XVII ст. постійні навали турків, татар і поляків. Саме відтоді значно змінюються погляди на шлюб та усталена система формування сім'ї, хоча головні цінності подружнього життя в основному зберігалися.

Характерний для населення  України моногамний шлюб мав різні  форми — як наслідки змін соціально-економічної, етнокультурної та конфесійної ситуації. Можна визначити такі його основні  форми: за згодою (домовленістю, договором), на віру, уходом і уводом. Із цих чотирьох варіантів лише шлюб за згодою вважався законним, оскільки вписувався в систему державного права та релігійних канонів; інші ж за певних умов визнавалися тільки звичаєвим правом.

Процес утворення сім'ї  здавна регулювало звичаєве право, визначаючи норми та критерії шлюбних стосунків, як і форми шлюбу. Отже, починаючи  з самих своїх витоків шлюб був громадянським, основаним на нормах звичаєвого права та народних весільних звичаях. Із XVI—XVII ст. оформлення шлюбу взяла на себе церква, котра оголосила його таїнством і домоглася, аби шлюб набував чинності лише через вінчання. Процес підпорядкування шлюбного життя церкві був тривалим і неоднозначним, проте церква не змінила сутності громадянського шлюбу: як і колись, законним вважався лише шлюб, укладений за договором і відзначений традиційною весільною обрядовістю.