Соціологія. 2

2

ПЛАН

ВСТУП.....................................................................................................................3

Розділ 1. Міграція та біженці як соціальна проблема та шляхи її подолання...............................................................................................................5

1.1.Сучасна міграція в Україні, її етапи................................................................5

1.2. Проблеми нелегальної міграції і біженців та шляхи її вирішення............10

1.3. Міжнародне співробітництво по вирішенню соціальної проблеми міграції...................................................................................................................17

Розділ 2. Державна політика у сфері соціальної роботи з біженцями.......20

2.1. Державна соціальна політика з питань роботи з біженцями......................20
2.2. Право притулку для біженців........................................................................27

Розділ 3. Соціальна робота з біженцями та вимушеними переселенцям.38

3.1. Будівництво притулків для біженців та вимушених переселенців...........38

3.2. Психологічні аспекти роботи з біженцями та шукачами притулку..........41

3.3. Особливості соціальної роботи із дітьми біженців та вимушених переселенців...........................................................................................................45

ВИСНОВКИ.........................................................................................................53

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................55

Вступ

Міграційні процеси в сучасному світі значно впливають на господарське життя, розміщення, чисельність і стан людських ресурсів різних територій планети. Саме міграція багато в чому визначає економічний і соціальний вигляд багатьох держав.

Актуальність теми дослідження. Міграція є неоднозначним соціальним процесом. З одного боку, це життєво необхідний і неминучий для нормальної життєдіяльності процес, зв'язаний з перерозподілом трудових ресурсів, їхнім навчанням, відпочинком і т.д. З іншого боку, міграція, що носить змушений характер, приводить до росту соціальної напруженості, породжуючи проблеми забезпечення мігрантів житлом і роботою, іноді їжею й одягом, медичним забезпеченням, рішення психологічних проблем, зв'язаних із пристроєм і адаптацією на новому місці проживання.

Вирішувати ці проблеми досить складно навіть для заможних західноєвропейських чи північноамериканських країн, а для України тим паче. Вирішення проблем мігрантів та біженців вимагає значних матеріальних, фінансових ресурсів на облаштування мігрантів. Потрібно також утримувати значну соціальну службу яка буде займатись вирішенням облаштування мігрантів. На все це в України коштів недостатньо

Не дивлячись на все це проблеми міграції все одно не можна кидати на самоплив. Так як некеровані міграційні потоки мають тенденцію до криміналізації, а біженці та інші мігранти, які не будуть забезпечені хоча б мінімальною допомогою з боку держави, вимушені будуть самі шукати засоби до існування. І в їхньому випадку, часто єдиними такими засобами є злочинна діяльність.

Тому, якщо вже мігранти та біженці, якимось чином потрапили на територію країни (легальним чи нелегальним), то державі буде “дешевше” допомогти їм вирішити хоча б мінімальні соціальні проблеми, чим вони “вирішать” їх самі. Усе це робить дуже актуальною, соціальну допомогу особам, що потрапили у важку життєву ситуацію в зв'язку з переселенням.

Метою даної роботи є: аналіз сучасного стану соціально – правового захисту біженців та визначення шляхів його удосконалення.

Об’єктом даної роботи виступає система соціально – правового захисту біженців.

Предметом роботи є: основні напрямки реалізації та форми захисту біженців.

Досягнення мети передбачає постановку та вирішення наступних завдань:

Дослідження поняття біженця, його прав, потреб та проблем;

Дослідження соціально-правового захисту біженця як складової системи соціального захисту дітей в Україні

Залежно від специфіки поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз нормативно-правової бази, соціологічної вітчизняної та зарубіжної літератури; якісне та кількісне опрацювання результатів дослідження.

Практична значимість отриманих результатів полягає у тому, що зібраний матеріал може стати основою для подальшого вивчення стану соціально – правового захисту біженців. А також, представлений матеріал у даній роботі, можна використовувати як методичний матеріал для проведення семінарів, читання лекцій тощо.

Мета та завдання роботи обумовили її структуру, вона складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Міграція та біженці як соціальна проблема та шляхи її подолання

1.1.Сучасна міграція в Україні, її етапи

Перш ніж переходити до процесів сучасної міграції в Україні, я хочу зазирнути в історію. Зважаючи на своє геополітичне становище територія України з давніх часів перебувала під впливом значних міграційних потоків. Знаходячись в складі Російської Імперії, до початку двадцятого століття міграційні потоки обмежувались кордонами держави, в цей час масові потоки українців поступово переміщувались на Схід Імперії. Це було обумовлено заселенням нових земель. Саме наприкінці дев'ятнадцятого століття переселенці з України становили 36% всіх внутрішніх мігрантів, а вже на передодні Першої Світової Війни ця цифра складала приблизно 60%. За період з 1896 до 1914 років з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 мільйона осіб. В ті часи законодавство не дозволяло вільного переходу своїх підданих у підданство інших держав, але з настанням нового століття поступово, шляхом тлумачення застарілого законодавства була дозволена діяльність еміграційних агенств.[1 Саме у цей період почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан. Це були перші мігранти з України. ]

За часів Радянського Союзу міграційні потоки в державі були майже припинені. Наша країна була законсервована і це не давало змоги громадянином вільно мігрувати, тобто вони не мали офіційної можливості. Ось тому люди і використовували нелегальні шляхи виїзду, тому що міграція відбувалась в суворо централізованому порядку через міністерства та відомства і виключала будь-яку можливість індивідуального вибору місця роботи й країни проживання. І, як слід, значних розмірів у радянський період отримала внутрішня міграція українців. Це були преш за все евакуйовані до східних регіонів за часи війни, а у повоєнний період великого розміру отримало переселення з України до середньої Азії та Сибіру, також до цієї категорії треба включити осіб, які були політичними злочинцями, яких ссилали на далекий північ. Адже ми бачимо, що всі зазначені території належать до нинішньої Росії і можна зробити висновок, що чисельність українців в Росії значно зросла. Це був своєобразний прийом влади, маю на увазі змішання різних національностей, що сприяло появі нової - радянського народу.

На початку 80-х років, міграційні процеси стали розвиватися набагато швидше. Але вони загалом були внутрішніми, тому як кандидати для поїздки за кордон ретельно обиралися і необхідним документом для дозволу на виїзд була позитивна характеристика партійної організації, яку могли отримати одиниці. Мені здається саме в той період наші громадяни почали розуміти, що таке дефіцит і в якій країні вони живуть. Тоді і почалися поїздки за кордон з метою заробітку шляхом роздрібної торгівлі та тимчасового працевлаштування. Тільки через деякий час після початку таких поїздок питання міграції почалось вивчатися та аналізуватися, адже за відсутності практики, державні ограни зіштовхнулися з рядом проблем: як регулювати міграційні процеси? І саме в цей час Україна набула незалежності, стала самостійною державою. Саме тоді був "кинутий виклик" регулюванню міграційних процесів, в зв'язку з формуванням нових ринкових відносин і демократизації суспільного життя, що дали поштовх розвитку трудової міграції.[1 Автор О. Леонтенко виділяє декілька етапів трудової еміграції з України: ]

1) Перший етап, який завершився до 1990 року. Його можна охарактеризувати, як період відтоку в основному представників інтелектуальної та культурної еліти - вчені, музиканти,художники  та ін. Варто зазначити, що ця категорія мігрантів була незначною і її зникнення з українського ринку праці не мало великих наслідків, хоча якщо не зважати на те, що всі зазначені категорії мали вплив на розвиток науки та культури, на який в ті часи ніхто великої уваги не привертав. Я маю на увазі те, що в розвинених країнах існують міри заохочування таких категорій населення, нажаль, що в нашій країні таких заходів немає.

2) Другий етап можно відокремити проміжком часу, який почався в 1990 і закінчився в 1993 році. Цей етап характеризується відтоком професіоналів, який був дуже чисельним, як вважає О.Лоентенко. В ті часи за кордоном побували досвідчені і кваліфіковані працівники з високим рівнем освіти, які бачуть, що іноземні працівники з таким же рівнем освіти отримували набагато більшу зарплатню, просто не хотіли повертатися, заключаючи контракти на працю. Паралельно з цим розширювались напрямки виїзду.

3) Третій етап розпочався після 1994 року. У цей період еміграційна хвиля охопила також менш кваліфікованих робітників, це були будівельники, водії, слюсарі, повари та різноробочі, які виконували різну роботу ,тобто робили те, що скажуть. Необхідно підкреслити, що ця категорія мігрантів була і є найбільш численною, тому, що її складали і складають широкі маси населення нашої країни. Також на мій погляд до цієї категорії треба включити молодь країни, яка не бачить перспектив її розвитку і виїжджає за кордон з метою щоб залишитися там.

Мною були розглянуті категорії населення, які виїжджали за межі нашої держави, але паралельно з цим існує інша - імміграція громадян в Україну. О.І.Піскун виділяє декілька течій, пов'язаних з імміграцією в Україну:

1) Першу течію складають громадяни, які з різних причин були депортовані з України, а на даний момент хочуть повернутися і набути громадянства. Це перш за все представники української діаспори в Російській Федерації та в інших державах колишнього СРСР. Також значну групу серед репатріантів складають кримські татари, які були виселені зі своїх історичних земель і варто зазначити, що представники депортованих народів - це єдина категорія репатріантів, яким українська держава надає посильну матеріальну допомогу в інтеграції. Але в умовах складної ситуації в державі, Україна не в змозі досить гарно забезпечити програму репатріації.

2) До другої категорії належать вимушені переселенці з тих країн, на території котрих проходять воєнні дії та трапляються катастрофи (землетруси, повені). Першими, хто належить до цієї групи іммігрантів, належало населення Азербайджану, після трагічного землетрусу в Спітаку. На початку 1992 року Україна прийняла з районів бойових дій у Молдові близько 60 тис. осіб. Також багато іммігрантів приїхало до нашої країни з Грузії, Вірменії, Таджикістану в яких також відбувалися військові перевороти. Всі ці процеси стали наслідком прийняття закону "Про біженців", який набув чинності в 1993 році, а надання статусу біженця почалося набагато пізніше, приблизно з 1996 року, можна зробити висновок - скількі ж на справді людей приїхало до нашої країни? Якщо звернутися до статистики, то вона свідчить, що статус біженця на жовтень 1998р. було надано, приблизно, трьом тисячам осіб! Дійсно ця цифра дуже вражає. Цей фактор говорить про те, що в Україну під біженцями в'їхало дуже багато осіб, котрі таким чином набули статусу нелегальних мігрантів, про це детальніше в наступних питаннях.

3) До третьої течії належить саме нелегальна міграція на Захід, зважаючи на своє географічне положення, Україна стає так званою транзитною країною. Її використовують для нелегального транзиту мігрантів, наркотиків, зброї, людей і саме наростання нелегальної міграції загрожує не лише напруженню криміногенної і санітарно-епідеміологічної ситуації, але й безпеці держави у більш широкому розумінні.

4) Четверта міграційна течія менш чисельна ніж попередні. Її складають бізнесмени, торговці з різних країн, а також особи, що в'їжджають до України з метою працевлаштування

Всі ці перераховані фактори свідчать про те, що міграційні процеси суттєво впливають на різні аспекти суспільного життя України і вимагають таким чином адекватних дій з боку держави. Я маю на увазі, що цим питанням треба приділяти значну увагу, тому що процеси міграції мають, як я вже зазначав позитивний та негативний вплив на розвиток будь-якої держави, а вони в нашій країні врегульовані надто слабо. Мені здається тому, що Україна не має досвіду у вирішенні цих питань. Отже саме про те, яким чином регулюються міграційні проблеми в Україні, буде викладено мною в наступному питанні.

1.2. Проблеми нелегальної міграції і біженців та шляхи її вирішення

За останні роки нелегальна міграція вийшла за межі окремих держав і перетворилась у світову проблему, що являє собою реальну загрозу громадській безпеці, сприяє зростанню злочинності, поширенню небезпечних захворювань і розширенню підпільного ринку праці.

Для західних держав ця проблема не є новою, але ті розміри, яких вона набула на цей час, викликають серйозне занепокоєння керівництва і громадськості цих країн стосовно стабільності в Європі й подальшого розвитку всіх європейських держав і відносин між ними.

Щоденно Європа стикається з добре організованим потоком економічних мігрантів. У зв’язку із загостренням цієї проблеми урядами багатьох країн вживаються превентивні заходи, спрямовані на максимальне обмеження в’їзду в країну і перебування там мігрантів й іноземних робітників. Так, США  прийняли окремий закон, спрямований на обмеження прав іноземців, які виявили бажання в’їхати в країну. Відповідно до цього закону заступник Держсекретаря має право відмовити у в’їзді в країну будь-якій особі при виникненні будь-якої підозри в тому, що перебування цієї особи може заподіяти шкоду інтересам США. Цей специфічний параграф дає підстави для широкого трактування, одночасно як свідчення (підтвердження) суворих обмежувальних заходів.

Закон Франції 1991 року „Про нелегальних робітників” має таку ж саму мету і спрямований на „посилення боротьби проти незаконного в’їзду і проживання іноземців у Франції, а також проти нелегального найму на роботу”. Він передбачає суворі штрафні санкції проти іноземних нелегальних робітників та їх наймачів (вважається, що між ними відмінностей немає).

Новий закон про іноземців, прийнятий грецьким парламентом, передбачає широкі заходи проти нелегальної міграції. У ньому значну увагу приділено правилам переміщення, законності роботи, проживання й захисту іноземців, а також питанню надання їм притулку. Крім того, передбачено заходи, що виключають торгівлю людьми з однієї країни до іншої.

Угорська влада оголосила про суворі заходи, включно до депортації, стосовно тих, хто нелегально проживає і працює в країні. Вжиті заходи були підтримані урядом Чехії і Словаччини. У Данії місцеві власті попросили допомоги в Червоного Хреста у вирішенні проблем, пов’язаних з іноземцями. Італія провела жорсткіші заходи проти албанських іммігрантів, які використовують морський шлях для проникнення в країну. Фінляндія, Норвегія і Швеція, оцінивши ступінь майбутнього напливу іноземців, ввели нові види прикордонного контролю, відкрили „Центри допуску” у своїх країнах і наклали жорсткі обмеження на переміщення іноземних громадян усередині країн.

У звітах поліції різних країн відзначаються спільні закономірності в діях мігрантів. Так, жителі країн Азії й Африки, переконавшись, що в результаті вживаних заходів отримати в’їзну візу однієї з країн ЄЕС складно, намагаються діяти незаконно. У цьому їм допомагають агенти численних туристичних фірм, які погоджуються за велику винагороду дістати візу. Туристичні агенти зв’язуються з ділками, які організують змови з майбутніми мігрантами.

Яскравим прикладом функціонування міграційного процесу може бути Греція. З отриманої грецькими спецслужбами інформації видно, що групи мігрантів формуються в Константинополі, Бейруті, Сайді, Латакії, Аддіс-Абебі, Асмарі й Тріполі. Зазвичай це невеликі групи (5–20 чол.), супроводжувані провідником, які дістаються до місця призначення повітряним транспортом (автобусом, поїздом або морем), потім пішки, в основному в нічний час, перетинають кордон.

У зв’язку з цим західними країнами було вжито жорстких заходів протидії нелегальному міграційному процесу, що призвело до зміщення основного потоку мігрантів з країн Південно-Східної і Південно-Західної Азії на територію СНД.

Основними причинами міграційного процесу з країн зазначених регіонів є: нестабільність соціально-політичної ситуації в країні, складності в політиці економічного розвитку країн, що заважає самостійному розвитку багатьох регіонів. Спонукальними до міграції мотивами є також надія найбідніших верств населення знайти престижну роботу у високорозвинених країнах Західної Європи, покращити свій матеріальний стан, добре поставлена й організована пропагандистська і практична робота „торговців живим товаром” на тлі тяжкого економічного стану окремих країн регіону, збройні конфлікти і небажання брати участь у них, переслідування з боку властей на підставі релігійних і політичних мотивів.

В основі причин збільшення потоку нелегальної міграції громадян „третіх” країн через територію СНД в держави Західної Європи лежать:

– значне розширення зв’язків країн СНД з іншими країнами, спрощення процедур одержання відповідних дозволів на в’їзд-виїзд, що призвело до різкого зростання пасажиропотоку через кордон. Ця обставина, з одного боку, сприяє мігрантам-нелегалам у здійсненні своїх задумів, з іншого ускладнює виявлення їх у пунктах пропуску через кордон;

– розпад єдиної системи обліку в’їзду іноземців на територію колишнього СРСР та їх виїзду;

– послаблення контролю з боку правоохоронних органів за перебуванням іноземців у країнах СНД. Умови „прозорих” кордонів дозволяють мігрантам безперешкодно пересуватися територією держав СНД без відповідного дозволу;

– посилення західноєвропейськими країнами контролю за в’їздом громадян із певних регіонів світу та осіб з груп особливого ризику, прийняття ними законодавчих актів, спрямованих на посилення боротьби з нелегальною міграцією, що змушує мігрантів шукати обхідні канали для проникнення в країни-призначення, у т. ч. через держави СНД;

– відсутність міждержавних (двосторонніх, багатосторонніх угод) у межах СНД, а також із суміжними країнами про зворотне повернення нелегальних мігрантів, співпрацю в організації їх транспортування в країну походження або останнього перебування;

– численні порушення установленого порядку-оформлення й видачі документів на право перетинання кордону посадовими особами організацій, різка криміналізація нелегальної міграції через кордони країн СНД;

– порушення взаємообміну інформацією між службами прикордонного контролю країн СНД, відсутність зразків справжніх документів держав СНД на право перетинання кордону, інформації про зміну кольору і штампів, зразків підробок документів, що найчастіше зустрічаються, тактику дій мігрантів-нелегалів та інше.

Що ж до нашої держави, то для України, так само як і для інших держав колишнього СРСР, нелегальна міграція мала локальний  характер  (в  основному, політичні мігранти з Ірану та Іраку), тому яких-небудь державних програм боротьби з нею не було. З розпадом СРСР, руйнуванням єдиного правового механізму, візового простору та внаслідок ряду інших факторів нелегальна міграція набула для України виключно актуального характеру.

І осягнення тих негативних наслідків, до яких може призвести нехтування проблеми нелегальної міграції, призвело до того, що протягом останніх років вжито чимало заходів з метою упорядкування суспільних відносин, пов’язаних із протидією нелегальній міграції. 17 березня 1999 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду про співпрацю держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у боротьбі з незаконною міграцією. Документ ратифікований з одним застереженням: „Дотримання правил в’їзду та виїзду поширюється і на громадян Сторін” [12]. У межах малої судової реформи було прийнято Закони України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією” [2], „Про імміграцію” [3], „Про біженців” [4], „Про внесення змін до Закону України „Про правовий статус іноземців” [5], не перший рік існують постанови Кабінету Міністрів України, які не лише передбачають створення відповідних міграційних пунктів, але і являють собою цілеспрямовану й розгорнуту Програму боротьби з нелегальною міграцією [6]. Також серед доручень органам виконавчої влади, які містить Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади в їх розшуку” від 18 січня 2001 року, мають місце і доручення з огляду протидії нелегальній міграції: здійснити аналіз міграційних процесів, визначити причини, що сприяють нелегальній міграції та торгівлі людьми, вжити профілактичних і запобіжних заходів щодо припинення цих явищ [7]. Однак, на жаль, ці ділові пропозиції існують поки що лише на папері та не виконуються через хронічний дефіцит коштів. Тому з проблемою нелегальної міграції (навіть з огляду на те, що 13 грудня 2002 року була утворена Міжвідомча рада з питань координації заходів, спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією [18]), органи прикордонної служби та внутрішніх справ залишаються наодинці.

З-поміж усього зазначеного хотілося б наголосити на тому, що жодній країні не удалося позбутися нелегальної міграції. Однак мінімізувати її та її наслідки можна. Більш детально зупинимося на наступних питаннях.

У 2000–2005 роках нелегальні мігранти потрапляли в Україну: 70 відсотків з них в’їжджали легальними каналами, 30 відсотків – проникали в обхід контрольно-пропускних пунктів.

На сьогодні підтверджуються прогнози про суттєве збільшення спроб з боку нелегальних мігрантів використовувати територію України для незаконних переправлень, а в окремих випадках – і для злочинної діяльності. Особливу стурбованість викликає той факт, що основні категорії затриманих в Україні порушників, як уже зазначалося вище, є вихідцями з так званих „країн ризику”, у першу чергу – азіатського та близькосхідного регіонів, які знаходяться під впливом міжнародного тероризму.

Зважаючи на зазначені обставини, у цьому році питання протидії нелегальній міграції та реалізація правоохоронних заходів у даній сфері поставлені на першочерговий контроль керівництва МВС України. При цьому особлива увага приділяється ефективному застосуванню положень законодавства з метою недопущення перетворення України у країну-накопичувача нелегальних мігрантів. При цьому зазначимо, що у 2005 році МВС України були вжиті такі заходи: видворені за межі України понад 12,5 тис. нелегальних мігрантів, близько 16,5 тис. фізичних та юридичних осіб, що сприяли незаконному перебуванню іноземців та осіб без громадянства, були притягнуті до адміністративної відповідальності. Тільки за матеріалами МВС стосовно пособників і організаторів порушено 36 кримінальних справ, а також 21 кримінальну справу – за встановленими фактами незаконного перетину державного кордону [21].

Крім того, затримано 129 організованих груп нелегальних мігрантів у кількості майже 1,8 тис. чоловік. При їх відпрацьовуванні з’ясовано, що 8 з 10 іноземців – громадяни Китаю, Індії, В’єтнаму, Пакистану, Шрі-Ланки та інших країн ризикової міграції, які прибували в Російську Федерацію у туристичних і службових справах, про що свідчили візи в їхніх паспортах, а потім незаконно перетинали російсько-українські ділянки кордону.

Цей канал використовується для переходу на нелегальне становище в Москві, Санкт-Петербурзі, інших великих містах Росії для виїзду транзитом через інші країни в Західну Європу.

Органами внутрішніх справ встановлено понад 50 російських фірм, що виступали приймаючою стороною потенційних нелегальних мігрантів. МВС України налагодило контакт із Федеральною міграційною службою МВС Росії з цього питання і має намір і далі   надавати допомогу в ліквідації таких легальних каналів проникнення.

Виходячи із вищенаведеного спробуємо все ж таки вирізнити актуальні проблеми попередження  нелегальної міграції.

Усім компетентним органам та особам відомо, що державним бюджетом на 2005 рік на утримання і видворення нелегальних мігрантів було передбачено всього 3 млн. грн. Така ж сума виділялась і в 2004 році. Зрозуміло, що цієї суми недостатньо, з огляду на те, що  тільки для видворення на батьківщину одного іноземця-порушника, скажімо, громадянина В’єтнаму, Індії чи Китаю, необхідно кошти у сумі 400–700 доларів США, при тому що на сьогодні у спеціальних установах міліції утримується близько 500 нелегалів.

Важливою є необхідність вирішення Міністерством закордонних справ України питання щодо підписання договору про реадмісію з Російською Федерацією та Республікою Білорусь, що дозволить дещо вирішити проблему нелегальної міграції, заощадивши кошти на видворенні.

Актуальною також залишається проблема вдосконалення співпраці з посольствами країн-постачальників нелегальних мігрантів з питання встановлення їх особи та сприяння у поверненні на батьківщину. МВС України налагоджена взаємодія з Посольством Китаю в Україні, відпрацьований механізм залучення представника МВС у Посольстві України в Російській Федерації для роботи з Посольством Шрі-Ланки та Бангладеш у Російській Федерації

1.3. Міжнародне співробітництво по вирішенню соціальної проблеми міграції

Нелегальна міграція є проблемою як національною, так і міжнародною. Уряди багатьох країн намагаються боротися з цим явищем спільно, про що свідчать численні договори, угоди між Україною та іншими державами.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. укладені та належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України [19].

Так, Договір між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань включає до обов’язків Прикордонних Уповноважених у сфері їх службової відповідальності запобігання: нелегальному переходу державного кордону; нелегального підходу до берега другої Сторони, в тому числі спричинений стихійними силами, а також нелегальні перельоти державного кордону літаками та іншими літальними апаратами та їх перебування на території другої Сторони. Про такі випадки Прикордонні Уповноважені негайно повідомляють один одного і вживають погоджених між собою заходів з метою повернення цих об’єктів; запобіганню нелегальному спілкуванню через державний кордон.

Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова «Про приймання та передачу осіб через українсько-молдовський державний кордон» (Угоду ратифіковано Законом № 105-14 від 11.09.98 р.). Угода між Урядом України і Урядом Угорської Республіки «Про передачу і приймання осіб через спільний державний кордон». Включає взаємну допомогу з прикордонних питань у сфері запобігання нелегальному переходу державного кордону.

Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан ( Договір ратифіковано Постановою ВР № 4023-12 від 24.02.94 р). Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія ( Договір ратифіковано Постановою ВР № 4021-12 від 24.02.94 р.). Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Україною і Республікою Білорусь ( Договір ратифіковано Законом № 267 -ВР від 16.05.97 р.). Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Республікою Вірменія (Договір ратифіковано Законом № 614 ВР від 18.12.96 р.). Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Договір ратифіковано Законом № 13 - ВР від 14.01.98 р.).

Статями цих Договорів передбачається співпраця у сфері боротьби із злочинністю, в тому числі з її організованими формами, що мають міждержавний і міжрегіональний характер, тероризмом, повітряним і морським піратством, корупцією, нелегальною міграцією, незаконними фінансовими операціями, фальшивомонетництвом, незаконним обігом наркотичних і психотропних речовин, незаконними операціями із зброєю, боєприпасами, вибуховими, отруйними і радіоактивними речовинами, контрабандою діяльністю, включаючи незаконний вивіз культурних, історичних і археологічних цінностей. Вони здійснюватимуть обмін досвідом і оперативною інформацією в цих галузях, проводитимуть пов’язані з цим спільні заходи.

Одним із заходів обмеження нелегальної імміграції може стати реалізація угод про так званий зворотний допуск осіб. Зворотний допуск осіб в сучасній системі міждержавних відносин є невід'ємним елементом регулювання міграційних потоків та ефективним   інструментом проти незаконної міграції. Зворотний допуск осіб є також частиною операцій (дій) відповідних державних установ з примусового повернення осіб, які порушують закони країни. Під час розгляду проблеми угод про зворотний допуск осіб виникає питання, яким угодам надавати   сьогодні пріоритет -двостороннім   чи   багатостороннім.   Звичайно,   що багатосторонні договори - це ідеальне вирішення проблеми. Але для України, яка поки що не має в цій сфері діяльності навіть жодної  двосторонньої угоди, було б передчасно провадити переговори про багатосторонні договори. Таких повноправних угод нема поки що навіть у світовій практиці. Природно, що Україні доцільно починати також з укладання двосторонніх угод. З часом двосторонні угоди можливо було б перетворити на багатосторонні.