Соціологія дитинства
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Навчально-науковий інститут «Вища школа економіки та менеджменту»
Кафедра соціології та політології
РЕФЕРАТ
з дисципліни «Соціологія»
на тему: «Соціологія дитинства»
Роботу виконала
студентка І курсу, групи
ЕПР-10А
Роботу перевірила
Оцінка_______________
Донецьк-2011
Зміст
Вступ.........................
1.
Місце соціології дитинства у структурі
соціологічного знання........................
2.
Наукові знання про дитинство..
3.
Дитинство як соціокультурне
явище.........................
4. Основні категорії і
Список використаних джерел........................
ВСТУП
Соціологія дитинства - порівняно молода галузь знання. Оформлення уявлень про дитинство в особливу галузь соціології зумовлено, по-перше, зміною самого суспільства і місця дитинства в ньому. По-друге, безперервно збільшується обсяг знань про дитинство, накопичених всілякими науками, насамперед такими, як психологія, педагогіка, юриспруденція, історія, культурологія, етнографія.
Нині місце дитинства у
Виникає, однак, питання: чому для задоволення цієї проблеми необхідна була, окрім інших видів знання, поява спеціального соціологічного знання про дитинство? У чому його специфіка і перевага над іншими галузями знання, що вивчають дитинство? Ця специфіка й одночасно перевага полягає в інтегративній функції соціології, у тому, що соціологічний підхід дає можливість розглянути дитинство як цілісне явище, різноманітні прояви котрого вивчаються різними науковими дисциплінами. Саме апарат соціології «виявляється найбільш пристосованим до міждисциплінарного синтезу різних наук про дитинство» (Кон І.С.). Більш того, мова йде про створення особливої галузі соціології, про її самостійність у порівнянні з іншими галузями останньої. Синтез - це не просто запозичення і підсумовування, але й визначення свого «кута зору», специфічного предмета дослідження, переклад мови інших наук на мову соціології, формування нових і адаптування «старих» уявлень і категорій.
Наукове співтовариство вже дійшло висновку, що потрібно вивчати не лише дитинство в соціумі, але й сам соціум в дитинстві. Це дозволяє розглядати дитинство не лише як віковий період життя людини, котрий характеризується первинною, перш за все, сімейною соціалізацією, але і як відносно самостійну складову життя соціуму. Даний методологічний принцип знаходить своє організаційне підкріплення і на пострадянському просторі: утворюються дослідницькі центри, які здійснюють спеціалізовані соціологічні дослідження дитинства, соціологія дитинства оформлюється в навчальну дисципліну. Так, з 1955 року в Московській гуманітарно-соціальній академії введена «соціологія дитинства» як елективний курс, що існує поряд з іншими гуманітарними дисциплінами. У 1996 році в Києві при Українському інституті соціальних досліджень відкрився «Центр дослідження дитинства». Нарешті, слід зазначити, що на XV Всесвітньому соціологічному конгресі в рамках Міжнародної Соціологічної Асоціації створено особливий дослідницький комітет «Соціологія дитинства»
Необхідно також зазначити, що сучасні російські соціологи вже 20-30-ті роки XX століття характеризують як час становлення радянської соціології дитинства, коли активно проводилось теоретичне й емпіричне вивчення проблем цього віку і були створені відповідні наукові заклади. У радянській соціології того часу соціально-педагогічні дослідження, що проводились у школах, сім'ях, піонерських таборах і дитячих будинках під керівництвом державних органів, були орієнтовані на вивчення процесу формування нової людини, котра розглядалась як взаємодія соціального середовища й особистості. Перерва у розвитку радянської соціології означала й перерву в процесі становлення вітчизняної соціології дитинства.
1. МІСЦЕ СОЦІОЛОГІЇ ДИТИНСТВА У СТРУКТУРІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ
Яке місце посідає соціологія дитинства в системі соціологічного знання? З точки зору структури останнього і його змістовного зрізу, соціологію дитинства потрібно розглядати як часткову соціологічну теорію, або, якщо дотримуватись термінології Р. Мертона, як теорію «середнього рангу». Остання, як відомо, використовується переважно для методологічного забезпечення емпіричних досліджень, які вже накопичились у достатній кількості. У сучасному суспільстві зростає потреба в наукових знаннях про дітей і дитинство. Даний факт свідчить про те, що одних лише емпіричних досліджень недостатньо, необхідні теоретичні узагальнення.
Характеризуючи соціологію дитинства як часткову теорію, до неї можна віднести все, що Р. Мертон відносив до теорії середнього рангу: «Теорії середнього рангу», - писав він, - слугують сполучною ланкою між загальними теоріями соціальних систем, котрі дуже далекі від конкретних проявів соціальної поведінки, зміни й організації, щоб пояснити фактичні спостереження, і вузькоспеціальними частковими методиками, в котрих узагальнення взагалі відсутнє» У соціології дитинства узагальнення має місце, адже вона досліджує сутність, структуру, загальні закономірності функціонування і розвитку дитинства, як структурного компонента суспільства, який свідчить про соціальні й культурні зміни, що відбуваються.
Виходячи з того, що соціологію сім'ї молоді відносять до галузевих теорій соціології, правомірно говорити про те, що соціологія дитинства також належить до галузевих теорій. Але в сучасній соціологічній науці поки не існує єдиної думки щодо чіткого розмежування галузевих і спеціальних соціологій. Для їх розмежування пропонуються різні критерії [6]. Із врахуванням даної обставини з повним правом можна віднести соціологію дитинства і до спеціальної, і до галузевої соціології.
Схарактеризуємо соціологію дитинства, спираючись на думку російського соціолога Щеглової С.М. Вона вважає, що соціологія дитинства є галуззю соціології, котра пояснює «специфічні конкретні дії, процеси в соціумі стосовно дитинства». Об'єктом соціології дитинства є «дитинство як структурний компонент суспільства, котрий відображає соціальні й культурні зміни, а предметом - специфічні ролі «дитина» і «дорослий», соціальні норми і приписи, що регулюють відповідні ролі, дитяча субкультура, процеси взаємодії суспільства і дитини, державна політика в інтересах дітей»
Вирішуючи питання про виокремлення соціології дитинства в самостійну галузь соціологічного знання (і роблячи спробу схарактеризувати теорії, котрі доцільно використовувати при вивченні дитинства), слід враховувати «сучасні тенденції в соціологічних науках, де, як припускається, жодна теорія не претендує на універсальність і вважається прийнятним існування взаємовиключних теорій».У літературі звертається увага на те, що соціологія дитинства повинна спиратись на основні загальнотеоретичні підходи, котрі слід конкретизувати стосовно вивчення дитинства. До таких підходів відносять структурний функціоналізм, марксистську соціологію, символічний інтеракціонізм і феноменологію. Розгляд дитинства в рамках основних соціологічних теорій характеризується як макрорівневими, так і мікрорівневими стратегіями. На макрорівні домінують розуміння й опис дитинства як структурної одиниці в рамках цілісної соціальної системи. Дитинство представлене у даному випадку через сукупність інституцій. На мікрорівні досліджуються специфіка соціалізації дитини, значущість спілкування для становлення особистості.
Структурний функціоналізм дає можливість розглянути функції дитинства як певного вікового періоду: відтворення особистості в суспільстві. З позицій марксизму виявляються соціальні детермінанти становлення особистості; обумовленість типів дитинства соціально-класовими відносинами.
Символічний інтеракціонізм дає можливість на мікросоціальному рівні дослідити соціалізацію, комунікацію як засоби засвоєння ролей, формування стереотипів у дитячому віці. Пропонується також використовувати «концепцію соціального конструювання дитинства», котра розвивається у пострадянській соціології у відповідності з позицією П. Бергера і Т. Лукмана. Дана концепція корисна для вивчення різних модифікацій образів дитинства, його вираження в цінностях і символах суспільства, у різних словесних конструкціях, що використовуються для його оцінки і характеристики.
2. НАУКОВІ ЗНАННЯ ПРО ДИТИНСТВО
З яким інтелектуальним багажем прийшло наукове знання про дитинство до того часу, коли існування соціології дитинства стало можливим? Почнемо з того, що вже було в самій соціології і в інших її галузях, котрі, так чи інакше, тримали дитинство в колі свого зору. Найбільше розповсюдження вивчення дитинства отримало в рамках соціології сім'ї. Сім'я є первинним оточенням і первинним джерелом соціалізації дитини. Відповідно, на дітях відображаються зміни цінності сім'ї як соціальної інституції, зміни ставлення суспільства до сім'ї, її функцій і значущості.
Дослідниками дитинства обговор
Розмірковуючи про плюралізм моделей сім'ї, російський соціолог Голод СІ. говорить про те, що розповсюдженість догляду за дітьми сторонніх осіб стало одночасно і причиною, і наслідком емансипації дітей від батьків. Звільнення дітей від перманентної батьківської опіки в поєднанні з емансипацією жінки від чоловіка створили дві кардинальні проблеми - малодітність і сплеск розлучень. Про це говорять й інші дослідники сім'ї, у тому числі російський соціолог Карцева Л.В. у статті «Модель сім'ї за умов трансформації російського суспільства».
Для розуміння становища дітей у сучасній сім'ї цікавою є запропонована Голодом СІ. типологія і, зокрема, його погляд на те, що нині зникає патріархальний тип сім'ї і на його місце стає «дітоцентристський» тип сім'ї. Для цього типу сімей характерним є зростання ролі приватного життя, інтимності та цінності дітей. Подружжя самостійно і усвідомлено контролює чисельність дітей в сім'ї і терміни їх народження. Із врахуванням того, що домінуючою є одно-дітна модель сім'ї, в останній, на думку Голода, порушуються горизонтальні відносини (в сім'ї немає або мало братів і сестер). Дитина стає об'єктом батьківського піклування і стійкої прихильності.
У власне дітоцентристській моделі Голод виділяє підмоделі, котрі є різновидом, різноманітними проявами «дітоцентризму». Перша - «неврологічна», де дитина виступає засобом самоствердження одного із батьків. Друга - «амбівалентна», в котрій на дитину впливає «віддзеркалене світло» батьківських стосунків - теплі стосунки чергуються з прохолодними. І третя - «інвестиційна», коли діти розглядаються як об'єкт вкладання сімейного капіталу різного виду. У подібних сім'ях батьки здійснюють переважно культурну інвестицію в дітей, сподіваючись на здійснення нереалізованих ними цінностей і потреб.
В останні кілька десятиліть, на думку Голода, спостерігається, переважно у великих містах, формування ще одного типу моногамії, котрий називається «подружнім». У цій сім'ї стратегічні відносини визначаються не спорідненістю (як в патріархальній) і не породженням (як в дітоцентристській), а свояцтвом. Чоловік і жінка відмовляються беззастережно підкоряти власні інтереси інтересам дітей. Це свого роду кооперація. Вона надає унікальні можливості для відходу від залежних відносин і розкриття спектру діяльності за всіма структурними складовими: чоловік - жінка, подружжя - родичі, діти - батьки. Описуючи переваги «подружнього» типу, Голод С.І. відзначає, що в рамках цього типу виникають (завдяки взаємоповазі до інтимності й автономії кожного) глибокі і різнобічні відносини між статями і поколіннями, що створює умови для самореалізації кожного індивіда.
Із цим твердженням можна погодитись лише частково. Адже порушення міжпоколінного зв'язку в нашому суспільстві, як свідчить аналіз емпіричних даних, все ж має місце. Особливо це стосується взаємовідносин «діти - прабатьки». Суттєвим чинником, що обумовлює природу дитинства, є чисельність дітей в сім'ї. Відповідно, представляють інтерес роздуми соціологів і демографів стосовно «малодітності» сучасних сімей. Так, Переведенцев В.І. пов'язує зникнення «старої патріархальної сім'ї», однією з ознак котрої була багатодітність, з двома наслідками. Першим є зникнення гарантії забезпеченої старості, котру раніше забезпечували діти, а другим - відсутність побоювання у батьків того, що їх діти помруть раніше за них і в старості вони залишаться самотніми (за наявності низького рівня смертності).
Як бачимо, дослідження сім'ї ставить низку проблем, з котрими доводиться стикатися при вивченні дитинства: ставлення батьків до дітей, відносини «дитина - прабатьки», взаємостосунки між дітьми в сім'ї тощо. Особливе значення для дослідження дитинства мають порівняльні дані про багатодітні та однодітні сім'ї, а також вивчення неповних сімей. У соціології сім'ї дитинство і закономірності його розвитку розглядаються в якості однієї із функцій сім'ї як соціальної інституції. У даному контексті підхід до вивчення дитинства пов'язаний із вивченням батьківської поведінки: бюджету часу батьків, що приділяється вихованню дітей, етапів психічного і фізичного розвитку дітей залежно від типу батьківської поведінки і міри участі останніх у даному процесі тощо.
Однак наявність достатньої кількості інформації, як теоретичної, так і емпіричної, з приводу становища і статусу дітей у суспільстві свідчить про те, що підхід, обмежений рамками соціології сім'ї, не дозволяє охопити весь комплекс явищ, пов'язаних із вивченням дитинства. Можливо, це зумовлено тим, що сім'я, як перший і основний агент соціалізації дитини, не в змозі адекватно й ефективно адаптуватися до нових цінностей, норм і правил сучасного соціуму (що регулярно змінюються) і прищепити їх дітям. У свою чергу школа, вулиця, найближче оточення дитини і засоби масової інформації (ЗМІ), як і сім'я, самостійно, незалежно одне від одного, не в змозі підготувати молоде покоління до повноцінного дорослого життя. Відповідно, більш раціональною є не схема вивчення дитинства і законів цього розвитку в рамках різних інституцій (освіта, сім'я, ЗМІ тощо), а схема вивчення функціонування і впливу названих вище інституцій в рамках дитинства.
Характеризуючи дані про дитинство, накопичені в різних галузях знання, не можна оминути таку науку, як психологія. Вивчення дитинства в структурі загального психологічного знання посідає одне із найважливіших місць. Окрім того, що ця наука для пояснення будь-яких психічних процесів дорослої людини звертається до її дитинства, вона також виділяє дитинство в самостійну галузь. Так, за словами одного із сучасних вчених-психологів В. Ільїна, «кожен психотерапевт, навіть якщо він не працює із сім'ями, може засвідчити: першопричина насильства, самогубств, наркоманії, п'янства, зруйнованої кар'єри, невдалого сімейного життя, душевних розладів і, нарешті, навіть багатьох соматичних захворювань ховається в такому «проклятті», отриманому в дитинстві».
Слід сказати, що конструювання психології дитинства як особливої галузі відбулося раніше, ніж оформлення соціології дитинства. І цей процес значною мірою вплинув і на самовизначення останньої. Тим більше це стосується соціальної психології. З одного боку, її заслуги в розумінні процесу розвитку дитини і законів функціонування дитячих колективів безперечні. З іншого - взаємодія соціальної психології та соціології настільки значна, що безліч понять і уявлень часом важко віднести до тієї чи іншої. Це найбільшою мірою є характерним для сучасного періоду, коли відбувається процес «соціологізації» соціальної психології. Однак і низка інших психологічних уявлень, що знаходяться поза межами соціальної психології, можуть бути взяті на озброєння соціологією дитинства.
Наука про психічний розвиток дитини, дитяча психологія, виникла наприкінці XIX століття. Прийнято вважати, що першою працею про специфіку психологічних процесів дитини була праця німецького вченого Вільгельма Прейера «Душа дитини». Саме він представив публіці об'єктивне дослідження психіки дитини і визначив специфіку останньої. Інтерес до вивчення психіки дитини був зумовлений відповідним рівнем розвитку суспільства наприкінці XIX століття. Саме в цей період дорослі перестали сприймати дітей як непотрібний моральний тягар й ігнорувати їхні потреби та інтереси. У цей час з'являються дослідження і праці в галузі педагогіки, котрі замість ефективних у минулому заходів виховання, таких як, наприклад, покарання, пропагують демократичний стиль взаємовідносин. Завдання зрозуміти дитину стає найбільш актуальним. З іншого боку, лише через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що собою являє психологія дорослої людини.
Американські спеціалісти в галузі дитячої психології, датуючи витоки психології дитинства як науки 1887 роком, пов'язують їх з працями Чарльза Дарвіна, присвяченими дослідженню почуттєвих і пізнавальних здібностей дитини. А після 1990 року, на їх думку, дитяча психологія переймалась не лише розширенням і поглибленням наукового знання про дітей, але й брала участь у розробці соціальної політики, спрямованої на покращання становища дітей. На сьогодні практично немає жодного видатного психолога (що займається проблемами загальної психології), котрий, так чи інакше не приділяв би уваги дитячій психології. У зв'язку з цим необхідно сказати про Дж. Уотсона, В. Штерна, К. Мюллера, К. Кофку, К. Левіна, А. Валлона, 3. Фрейда, Е. Шпрангера, Ж. Піаже, Е.Еріксона, В. Бєхтєрєва, Д. Узнадзе, С. Рубінштейна, Л. Виготського, А. Лурію, О. Леонтьєва, П. Гальперіна та інших.
Нині предметом дитячої
Однак спадковість/середовище - це не
єдина опозиція, котра турбувала,
цікавила дослідників дитинства. У
дитячій психології виділяють багато
інших критеріїв, за котрими характеризуються
опозиційні дослідницькі підходи до визначення
дитинства: активність/пасивність, безперервність/перервність,
ситуативність/
Суттєву роль у розумінні формування особистості дитини відіграла культурно-історична концепція радянського психолога Л. Виготського про становлення вищих психічних функцій . Його внесок у розвиток психології дитинства визнано у всьому світі. Широкої популярності набули його праці: «Розумовий розвиток дітей в процесі навчання» (1935), «Розумово відстала дитина» (1935), «Уявлення і творчість у дитячому віці» (1968) та інші. Концепція Виготського найбільше відповідає соціологічному куту зору на розвиток дитини. Адже в ній характеризується саме соціокультурна природа дитинства. «Відносно складний і багатий соціальний контакт дитини призводить до надзвичайно раннього розвитку «засобів зв'язку», - писав Виготський - ... сміх, белькотіння, показування, жести, в перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту». Представляє також інтерес діалог між Л. Виготським і Ж. Піаже стосовно психіки дитини.
Загальновизнаними у світовій психології і педагогіці є праці радянського соціопедагога А. Макаренка. В основі його методологічного підходу до проблеми виховання - ідея колективної діяльності. Одним із показників популярності ідей Макаренка є робота американського дослідника У. Бронфенбреннера «Два світи дитинства: Діти в США і СРСР». Тут американський учений визнає низку переваг радянської системи виховання. Згадана робота У. Бронфенбреннера є першим у науковій літературі порівняльним дослідженням соціалізації дітей і підлітків у Радянському Союзі і Сполучених Штатах Америки. Порівнюючи радянську систему соціалізації з американською, автор не тільки аналізує обидві системи, але й робить спробу знайти практичне застосування найбільш корисним і прийнятним в американських умовах елементам радянського досвіду. Це порівняння дало можливість охарактеризувати певні особливості поведінки підлітків, а головне - показати специфіку міжособистісних стосунків у дитячому колективі залежно від широкого соціального контексту. Фактично ця робота являла собою вихід за межі соціопедагогіки в царину соціології.
Слід сказати, що в соціології дитинства, так само, як і в психології та педагогіці, особливе місце посідають дослідження специфіки поведінки підлітків. Підлітки, як і діти взагалі, - це не просто певний вік. Це особливий етап соціалізації, що характеризується яскраво вираженою амбівалентністю, важкою для батьків і оточення суперечливість і непослідовністю спілкування і поведінки. Російський психолог і психотерапевт В. Ільїн характеризує цю суперечливість, основну «інтригу» підліткової соціалізації наступним чином: з одного боку, поведінка підлітка визначається гострою потребою «в знаходженні влади і контролю над власним життям», з іншого - «потреба у зовнішньому авторитеті, більш досвідченому і дієздатному, зберігається». Ця суперечливість саме і робить підлітка неспокійним, зумовлює тривожність його поведінки.
Прагнення до самостійності пов'язане з формуванням у цей період, самосвідомості, особистості, індивідуальності-Потреба ж у зовнішньому авторитеті зумовлена тим, що здійснюється все ще так звана «первинна соціалізація», « котра не може відбуватись без емоційно зарядженої ідентифікації дитини з її значущими іншими». Однак в цей період сфера «значущих інших» значно розширюється. До «значущих інших» додаються ровесники, а також ті дорослі наставники, з котрими доводиться спілкуватися за межами сім'ї в рамках різних формальних організацій. Першою і найбільш значущою із таких організацій є школа, а вчитель стає (а може і не стати) тим «значущим іншим», тим авторитетом, котрий забезпечує ефективність первинної соціалізації.
Суттєву роль у вивченні дитинства і створенні соціології дитинства відіграли історико-етнографічні дослідження. Вивчення особливостей формування особистості дитини в різних культурних умовах посідає значне місце в працях багатьох етнографів, серед котрих особливу роль відіграють роботи американської дослідниці Маргарет Мід. Вона вивчала особливості життя і звичаї народів, аналізувала отримані дані з тим, щоб довести, що людина за своєю природою схильна до змін, і її життя не є статичним. Вона робить висновок, що культура народу визначає зміст її (людини) дитинства. У кожного народу існують свої специфічні і в чомусь неповторні особливості культури, за допомогою котрої формування особистості і соціалізація дітей відбуваються різними шляхами і мають різні результати. До того ж дослідження М. Мід мали різнобічний характер. Вона вивчала не лише елементи виховання хлопчиків як майбутніх чоловіків, але і поведінку та умови розвитку дівчаток. Її висновки доповнюються і розвиваються завдяки монографічним дослідженням інших етнографів: Б. Малиновського, К. Дюбуа, Р. Ферса, М. Фортеса, Дж. Уайтінга та багатьох інших.
Історико-етнографічний підхід при дослідженні дитинства використовується російським соціологом І. Коном, праці котрого є значним внеском у формування соціології дитинства. Особлива заслуга І. Кона полягає в дослідженні вікового символізму і образів дитинства в різних культурах. У зв'язку з вивченням механізмів міжпоколіннєвої культури різних народів, І. Кон зробив низку узагальнень теоретичного характеру. На його думку, міжпоколіннєва трансмісія –соціальний процес, у котрому можна виділити декілька відносно самостійних аспектів: суб'єктивний - від кого і кому передається культура; об'єктивний - що саме передається дітям (знання, навички, цінності, соціальні установки); процесуальний - якими шляхами і способами передається (безпосередня взаємодія дітей і дорослих у процесі спільної діяльності); інституціональний - за допомогою яких спеціалізованих соціальних інституцій вона здійснюється.
Історико-етнографічне вивчення цих явищ у даних аспектах складає, на думку І. Кона, предмет міждисциплінарної галузі знання, котру він умовно називає «етнографією дитинства». У рамках даної галузі автор виділяє декілька важливих питань: 1) дитинство як система культури; 2) соціалізація дітей як спосіб існування і трансмісії культури; 3) дитинство як особлива субкультура суспільства. Слід підкреслити, що І. Коном розглянуті саме ті аспекти дослідження дитинства, з врахуванням котрих - дитинство є культурно-історичним феноменом, до розуміння котрого слід підходити з врахуванням вікового символізму. Дитинство - це система уявлень і образів, в котрих культура осмислює і легітимує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства. Однак неабияку значущість має встановлення відповідності прийнятих символів, ціннісних образів дитинства, тобто культурного його контексту, формам діяльності, реальним зразкам поведінки, способам взаємодії дорослих і дітей, взаємовідносин дітей із суспільством. Для того, щоб простежити еволюцію ставлення суспільства до дитинства, за тим, як змінюються його функціональна роль і значущість, основний смисл поняття дитинства, необхідно використовувати історичні знання про останнє.
Вивчення історії дитинства - одне з най складніших завдань, адже в цьому випадку неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в різні історичні епохи дитинство трактували по-різному. Людина в силу певних причин постійно наділяла період дитинства певними атрибутами і символікою, котра сприяла його виділенню в окрему категорію. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, які мають відношення до дітей, є мізерними. Навіть у тих, не дуже частих випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це зазвичай предмети культу, котрі в давнину клали в могили, щоб вони слугували хазяїну в загробному житті. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувались також для чаклунства і магії.
У радянській науці питання про історичне походження періодів дитинства теоретично було розроблене в працях П. Блонського, Л. Виготського, Д. Ельконіна. Як відзначалось раніше, поняття дитинства пов'язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов'язків, притаманних даному періоду життя, з набором допустимих для нього видів і форм діяльності. Багато цікавих фактів було зібрано для підтвердження цієї ідеї французьким демографом та істориком Філіппом Аріє-сом. Завдяки його працям інтерес до історії дитинства в зарубіжній науці значно зріс, а дослідження самого Ф. Арієса визнані класичними. Його книга «Дитина і сімейне життя при старому ладі» (1960) була однією з перших праць, у котрих розкривалась історія виникнення і формування поняття дитинства в суспільстві. Завдяки саме цій праці сформувалось власне поняття історії дитинства.
Основна думка даної книги - ідеї відповідності дитинства як одного із вікових етапів життя певним соціальним функціям. Як показує Арієс, життєвий досвід дітей є неоднаковим у різних країнах і в різні століття. «Ідея дитинства була пов'язана з ідеєю залежності... Дитинство не закінчувалось до тих пір, поки не закінчувалась ця залежність». І в неолітичний період, і в період еллінізму визнавалась суттєва відмінність між світом дітей і світом дорослих: перехід з одного стану в інший передбачав посвячення (ініціацію) або виховання». Потім, аж до Нового часу, дитинство не сприймалось як етап розвитку, унікальний за своїми психологічними й емоційними потребами. Відповідно, не виникали і проблеми виховання. «Середньовічна цивілізація не знала нічого подібного просто тому, що не бачила в цьому ніякої проблеми. Зразу після відлучення дитини від грудей, або деякий час потому, дитина ставала природним супутником дорослого. І лише в Новий час відродження турбота про виховання стала «великою історичною подією». «Сім'я і школа спільними зусиллями вивели дитину із товариства дорослих».
- Соціологія дитинства
- Соціологія дитинства
- Соціологія дитинства
- Соціологія злочинності
- Соціологія конфлікту
- Соціологія конфлікту
- Соціологія конфлікту (2)
- Соціологічні погляди Р. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера
- Соціологія
- Соціологія
- Соціологія в системі соціальних та гуманітарних наук
- Соціологія груп і колективів
- Соціологія девіантної поведінки
- Соціологія девіантної поведінки
