Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Соціологія

План

1. Соціальна стратифікація – означення, загальні характеристики.

2. Теорії соціальної нерівності:

2.1. Функціональний напрям.

2.2. Конфліктний підхід.

2.3. Еволюційний напрям.

3. Системи стратифікації:

3.1. Кастова система.

3.2. Класова система.

4. Стратифікаційні системи країн світу.

5. Сучасна стратифікація суспільства в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. Соціальна стратифікація – означення, загальні характеристики.

Десятки тисяч років люди жили невеликими племенами мисливців і збиральників. Хоча члени цих груп вибирали когось як найсильнішого, найшвидшого, все-таки в такому суспільстві всі були відносно рівними. Але із розвитком суспільства відбувалися важливі зміни. Деякі категорії людей стали виділятися серед інших, що дозволило їм закріпити за собою владу, капітал та авторитет.

Соціальна стратифікація – це система, засобами якої суспільство розділяє категорії людей по ієрархії. Вона базується на чотирьох основних принципах:

Соціальна стратифікація – це особливість суспільства. А не просто відображення індивідуальних характеристик.
Соціальна стратифікація зберігається із покоління в покоління (в усіх спільнотах соціальне положення, яке займають батьки передається дітям). На деяких людей, особливо в суспільствах з високим рівнем доходу впливає соціальна мобільність (зміна положення в соціальній ієрархії). Вона може бути як висхідною, так і низхідною.
Соціальна стратифікація універсальна, але мінлива. Соціальна стратифікація існує всюди, але в чому і наскільки групи нерівні залежить безпосередньо від окремого суспільства.
Соціальна стратифікація передбачає не просто нерівність, але й певні погляди. [5]

Страта – це соціальний прошарок, група людей, об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою. У теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація – вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію, і багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла та ін. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримку життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх нагромаджуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Влада проявляється у здатності й можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Престижність професії – порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять.

Соціологи типізують соціальну стратифікацію на економічну (за рівнем багатства й доходів), політичну (за рівнем доступу до політичної влади), освітню (за рівнем освіти) та професійну (за престижністю професії). Кожну із цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній – ранг посади, в освітній – кількість років навчання, у професійній – престижність професії.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

вищий клас професіоналів, адміністраторів;
технічні спеціалісти середнього рівня;
комерсанти;
дрібна буржуазія;
техніки і робітники, що виконують управлінські функції;
кваліфіковані робітники;
некваліфіковані робітники.

Проте зазвичай в структур суспільства виділяють лише три рівні: вищий, середній і нижчий.

2. Теорії соціальної нерівності

Термін «соціальна стратифікація» ввів П.Сорокін, який запозичив це поняття із геології. Стратифікація обов’язково підкреслює впорядкування певних суспільних шарів. [2]

Теорії соціальної нерівності розподіляють на три основні напрями: функціональний, конфліктний (марксистський) та еволюційний.

2.1. Функціональний напрям.

Представники функціонального напрямку К. Девіс і У. Мур вважають, що соціальна структура суспільства представлена певним набором позицій, які можна досягти. Кожне суспільство стикається з проблемою: як спонукати індивідів займати ці позиції і як заохотити індивідів якісно виконувати обов’язки відповідно до цих позицій.

Девіс і Мур, починаючи з аналізу цих позицій, підкреслюють:

для того, щоб індивіди захоплювали певні позиції, потрібні певні здібності;
ці позиції неоднаково важливі для виживання суспільства.

Для того, щоб індивіди прагнули зайняти ці позиції, їх потрібно винагороджувати. Серед винагород вони поділяють блага – повсякденного вжитку і комфорту, розваг і проведення вільного часу, самоповаги і самореалізації.

Суспільства стратифіковані настільки, наскільки нерівними є позиції.

Основні позиції Девіса і Мура зводяться до того, що окремі позиції в будь-якому суспільстві функціонально більш важливі, ніж інші і потребують особливої кваліфікації для виконання. Обмежена кількість індивідів володіє талантом, який необхідний для заповнення такої позиції. Набуття певної кваліфікації потребує тривалого періоду навчання, протягом якого ті, хто навчається, чимось жертвують. Для того, щоб спонукати талановитих індивідів йти на жертви і навчатися, їх майбутні позиції повинні забезпечувати винагороду у вигляді доступу до дефіцитних благ. Диференційований доступ до винагород своїм наслідком має диференціацію престижу і поваги, котрими володіють страти. Відповідно до прав і привілеїв утверджується соціальна нерівність. Отже. Соціальна нерівність між стратами є позитивно функціональною і неминучою в будь-якому суспільстві. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

Девіс і Мур звертають увагу на важливість зовнішніх умов стратифікації суспільства, серед яких вони виділяють:

стадія культурного розвитку;
відношення з іншими суспільствами;
фактор розмірів суспільства.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі суспільства винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, важливості для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, що обслуговують еліту. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам сутичок, конфліктів між стратами, які призводили до важких наслідків, часом навіть відкидаючи суспільство назад.

2.2. Конфліктний підхід.

Другим напрямом аналізу соціальної стратифікації можна вважати конфліктний підхід, вихідні позиції якого були сформульовані К. Марксом, який пов’язував соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, їх відношенням до власності.

Конфліктний підхід був розвинений Максом Вебером у праці «Клас, статус і партія» початку 20-х років, який вважав основу стратифікації в розподілі праці. Вебер стверджує, що нерівність існує тому, що є три ресурси, через які люди вступають у боротьбу: багатство (майнова нерівність), влада, честь і слава (статутна нерівність).

Ресурси ці є дефіцитними за своєю природою, їх неможливо поділити порівну. В будь-якому суспільстві люди невірні як по кожному окремому елементу, так і по їх сумі.

Згідно з кожним ресурсом формуються окремі спільності і групи. І залежно від того, як розподіляється влада, формуються політичні партії. За градацією честі і слави – статутні групи. За тим, як розподіляється багатство, – класи.

Отже, М. Вебер вважає, що немає нестратифікованих суспільств, а економічна нерівність є основним видом нерівності у сучасному суспільстві.

Ідею багатовимірної стратифікації розробляв Петирим Сорокін, який виділяв три основні форми стратифікації, і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні і професійні.

Соціальна стратифікація, за П. Сорокіним, -- це диференціація деякої сукупності людей (населення) на класи за рангами. Вона знаходить вираз у існуванні вищих і нижчих верств. Її основа і сутність – в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов’язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед того чи іншого співтовариства.

Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого співтовариства неоднаковий, якщо серед них є багаті і бідні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах. Реальність факту економічної нерівності виражається у відмінностях прибутків, рівня життя, в існуванні багатих і бідних верств населення. Якщо в межах певної групи існують різні ранги авторитету і престижу, знань, якщо існують керівники і підлеглі, то це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції чи декларації. Якщо члени певного суспільства розподілені на різні групи за родом їхньої діяльності, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними порівняно з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників і підлеглих, то така група професійно диференційована.

Як правило, ці три форми (політична, економічна і професійна) тісно переплетені. Люди, які належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, належать до тієї ж самої верстви і за іншими параметрами, і навпаки. Представники вищих економічних верств одночасно відносяться і до представників вищих професійних і політичних верств. Проте із цього загального правила іноді існують винятки. [3]

2.3. Еволюційний напрям.

У 70-80-х роках набула тенденція синтезу функціонального і конфліктного підходів. Найбільш повний вираз вона знайшла у роботах американських вчених Герхарда і Джін Ленскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони розробили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною і корисною.

Суспільство мисливців та збиральників. Володіючи найпростішою технологією, мисливці і збиральники виробляють лише те, що необхідно для повсякденного вжитку. Одні люди можуть виробляти більше, ніж інші, але виживання групи залежить від того, що вони вироблять в цілому. Таким чином, ніхто не може бути більш забезпеченим, ніж решта.

Землеробські і скотарські суспільства. В міру того, як розвиток технологій приводить до виробництва додаткового продукту, збільшується соціальна нерівність в суспільстві. В землеробських і скотарських суспільствах незначна група контролює весь додатковий продукт.

Індустріальні суспільства. Індустріалізація змінює цю тенденцію, зменшуючи соціальну нерівність. Пробуджуючи потребу в розвитку індивідуального таланту, мерітократія починає домінувати і ослаблювати традиційні еліти. Зростання виробництва підвищує рівень життя всього суспільства, таким чином збільшуючи доходи тих, хто вважається бідним. Крім того, спеціалізація праці в індустріальному суспільстві потребує загальної освіченості населення, що значно зменшує неграмотність. Грамотне населення відповідно потребує для себе збільшення політичних повноважень , зменшуючи соціальну нерівність і послаблюючи домінування чоловіків над жінками. Через деякий час навіть багатство розподіляється між значною кількістю людей.

Отже, можна зробити висновок, що в історії людства технологічний прогрес спочатку збільшує, а потім зменшує рівень соціальної стратифікації суспільства.

Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна диференціація носить ієрархічний характер і являє собою складну, багатопланову стратифікацію.

3. Системи стратифікації.

Кастова система.

Кастова система – це соціальна стратифікація, заснована на визначенні наперед соціального положення, тобто на походженні. Як така, ця система закрита, оскільки лише походження визначає долю людини; можливість соціальної мобільності, заснованої на індивідуальних досягненнях, незначна або взагалі неможлива. Кастові системи строго розподіляють людей на категорії, в рамках яких вони залишаються все своє життя.

Два приклади: Індія і Південна Африка. Багато аграрних суспільств – представники кастової системи. Одним із прикладів є Індія. В Індії система каст складається із чотирьох рівнів: брахман, кшатрій, вайшья і шудра.

Касти також відіграли важливу роль в Південній Африці. Донедавна політика апартеїду в цій країні забезпечувала 5 млн африканців європейського походження багатство і владу, дозволяючи домінувати над більш ніж 35 млн чорношкірих жителів країни.

В кастовій системі сам факт народження людини передбачає її подальше життя. По-перше, традиційним кастовим групам відповідають відповідні професії, тому на протязі багатьох поколінь члени однієї роботи виконують роботу одного типу. В Південній Африці європейці все ще займають більшу частину престижних робочих місць, а багато африканців займаються некваліфікованою фізичною працею.

По-друге, підтримці строгого кастового порядку сприяє інститут шлюбу, відповідно до якого подружжя має належати до однієї категорії , «змішані» шлюби заборонені. Оскільки потім виникає проблема щодо віднесення дітей до певної категорії.

По-третє, кастові норми наказують людям залишатися серед «собі подібних».

Нарешті кастові системи спираються на сильні культурні переконання. Індійська культура побудована на тому, що людина зберігає свою по життєву приналежність до певного роду професії, не зважаючи на те, якою є ця професія. І хоча в Південній Африці апартеїду вже нема, проте там досі зберігається розподіл професій для «білих» і «чорних».

Класова система.

Класова система – це соціальна стратифікація, заснована як на походженні людини, так і на індивідуальних досягненнях.

Класова система більш відкрита для людей, які отримали освіту і певні навики, характерна соціальною мобільністю. Соціальна мобільність стирає класові відмінності, тому навіть близькі родичі можуть мати різне соціальне положення. Межі стираються також тоді, коли люди переїжджають в іншу місцевість, або із села в місто з метою отримання роботи. Як правило, приїжджі погоджуються на низькооплачувану роботу, просуваючи інших по соціальній драбині.

Поділ людей за расовими, статевими ознаками або соціальному походженню в індустріальних і постіндустріальних суспільствах вважається неправильним, всі володіють рівними політичними правами і рівні перед законом. Крім того, в суспільствах, де рівень доходів високий, професія людини не визначається її походженням, а являється предметом її особистого вибору.

Мерітократія. В порівнянні з традиційними суспільствами, де каста є нормою життя, індустріальне суспільство рухається до мерітократії – соціальної стратифікації, заснованої на індивідуальних досягненнях. Сприяючи розвитку мерітократії, індустріальні суспільства прагнуть встановити рівність можливостей, при тому очікуючи появу неоднакового результату.

Якби панувала повна мерітократія, соціальне розшарування повністю залежало б від можливостей і досягнень людей. Така система відрізнялась би високою соціальною мобільністю, і в ній стирались би соціальні категорії, в міру того як люди постійно просувались би по ієрархії уверх або вниз. Незважаючи на високу економічну ефективність мерітократії, у неї є й такі недоліки, як втрата значення сім’ї та інших соціальних груп.

Тому сучасні суспільства прагнуть поєднати класову, кастову системи і мерітократію.

4. Стратифікаційні системи країн світу.

Система Великобританії. Граним прикладом, як в класовому суспільстві поєднуються ознаки каст і мерітократії, є Великобританія.

У сучасній Великобританії існує класова система, навіть якщо вона все ще має певний відтінок феодального минулого. Невелика група британців володіє маєтками, які перейшли до них у спадок. Незважаючи на те, що монарша сім’я і палата лордів, яка складається із дворян, все ще при владі, проте всі владні повноваження поступово переходять до палати общин, яка формується на основі виборності, що і засвідчує все більший вплив особистих досягнень у соціальній стратифікації англійського суспільства.

Приблизно чверть британців відносяться до «середнього класу». У багатьох відносно великий дохід, отриманий від бізнесу і роботи, і вкладений у акції та облігації.

Близько половини жителів Великобританії за своїм положенням знаходяться нижче середнього класу, вважають себе «робочим класом», отримуючи доходи від фізичної праці.

Чверть великобританців – «нижчий клас», позбавлений всіляких привілегій, соціальних та економічних благ.

Сучасна британська класова система поєднує в собі елементи кастової системи і мерітократії, в результаті чого суспільство значною мірою стратифіковано, положення людей значною мірою нерівне, в той же час частина із них переходить вгору і вниз по соціальній драбині.

Японія. Феодальна Японія представляла собі традиційне суспільство з строгою кастовою системою; населення поділялося на знань і бідняків; вся повнота влади належала імператорській сім’ї, імператор ототожнювався з божеством.

Нижче аристократії розташовувалась каста воїнів «самураїв». Більша частина населення Японії належала до простолюдинів, які займалися важкою фізичною працею. На дні соціальної структури знаходилися буракуміни, контактів з якими уникала як знать, так і звичайні люди.

До 1860-х років знать зрозуміла, що Японія не може ввійти в сучасну індустріальну еру із її традиційною кастовою системою. По мірі того, як Японія ставала відкритою для всього світу, її кастова система ставала не такою суворою. У 1871 році була офіційно скасована соціальна категорія буракумнів, хоча і сьогодні інше населення Японії уникає деяких нащадків цієї касти.

Соціальна стратифікація в Японії сьогодні значно відрізняється від давньої кастової системи. Сьогодні японське суспільство складається із «верхнього», «середнього» і «нижчого» класів. Але між ними немає ніяких стійких меж, і будь-хто може перейти із одного класу в інший. Але оскільки японці високо цінують свої традиції, соціальне походження значною мірою впливає на соціальне положення індивіда. Окрім того, в Японії все ще зберігається гендерна нерівність, хоча законодавчо і закріплена рівність між чоловіком та жінкою.

Колишній Радянський Союз. Ліквідувавши приватну власність на ресурси, чиновники заявили, що створили безкласове суспільство. Проте аналітики за межами СРСР скептично відносилися до цієї заяви. Вони вказали, що за професійною діяльністю радянські люди фактично діляться на чотири нерівні категорії. На вершині соціальної ієрархії перебували високі посадові особи, або апаратники. Далі розміщувалася радянська інтелігенція, або чиновники нижчого рангу, вчені, лікарі, викладачі вузів та інженери. Нижче – робочі, а на найнижчому рівні – селяни.

Ці категорії людей різний рівень життя, тому в колишньому СРСР не було абсолютно безкласового суспільства. Але державний контроль над заводами, землею, вузами і лікарням дійсно зменшував соціальну нерівність в порівнянні з такими капіталістичними країнами, як США. [5]

5. Сучасна стратифікація суспільства в Україні

Сучасне українське суспільство як об’єкт стратифікаційного аналізу має ряд особливостей. Перехід від адміністративно-командної до ринкової системи виявився у різкій зміні критеріїв стратифікації, рекомбінації елементів соціальної структури, сприяв появі нових верств і груп, позначився на соціальній самоідентифікації індивідів.

Класично в структурі українського суспільства можна виділити шість верств. Проаналізуємо соціальний портрет всіх верств населення.

Вища та середня класична верства. За своїм статним характером нагадує вищу та середню верстви західного суспільства. Назва цієї верстви пояснюється перш за все тим, що більшість індивідів, які її утворюють, характеризуються високими економічними показниками. Ця верства акумулює у своїй власності найбільшу частку продуктивного майна, якщо порівняти з іншими верствами, адже володіє переважно майном, характерним для малого ат середнього бізнесу. Сім’ї цієї верстви володіють також і на високому рівні й непродуктивним багатством (дорогий та модний одяг, необхідна побутова техніка високого класу). Джерелом доходу для більшості (76,1%) є заробітна плата. Доходи від підприємницької діяльності отримує 41,3%, дивіденди від цінних паперів – 15,2%.

Якщо говорити про позиціонування верстви у владному полі нерівності, то і в ньому вона має високі статутні показники. Це здебільшого керівники організацій, підрозділів та установ. За походженням верства доволі неоднорідна: вона складається з вихідців з міських сімей з високим і середнім рівнем доходів, а також вихідці із сільських місцевостей з вищою професійною освітою.

Верства висококваліфікованих спеціалістів-професіоналів. Має найменшу частку (3,9%) у структурі українського суспільства. За рівнем доходів верству можна вважати середньо дохідною за рівнем доходів в сучасній Україні. Доходи людей цієї верстви тяжіють до рівня середньої заробітної плати в Україні. Три чверті цієї верстви мають низькі показники володіння продуктивним майном. За цією характеристикою верства наближається до західного нового середнього класу. Основним джерелом доходу представників даної верстви є заробітна плата.

Дещо більше як 70% представників цієї групи посідають за місцем зайнятості позицію висококваліфікованих спеціалістів з вищою освітою, 16,1 % виконують функцію керівників організацій, фірм чи їх підрозділів. За соціальним походженням 74,2% верстви є вихідцями із сімей міської інтелігенції.

Верства службовців, спеціалістів і менеджерів. Посідає середні щаблі в соціальній ієрархії. Економічний капітал даної верстви є вищим за середній. Основне джерело доходів – заробітна плата (86,8%). У владно-адміністративній ієрархій переважають позиції менеджерів, управлінців середньої ланки. За соціальним походженням 42,9% є вихідцями із сімей з середнього освітньо-професійного рівня та із змішаних сімей.

Базова економічно активна верства. Ця верства дістала назву «базова економічно активна верства» тому, що її утворюють активні на ринку праці індивіди. Проте ця верства посідає нижчу за середину стратифікаційної ієрархії українського суспільства. Основне джерело доходів – заробітна плата, яка знаходиться на рівні середньої по країні і нижче. Для цієї категорії характерні різноманітні статутні позиції на осі адміністративної влади, переважно належні до середини адміністративної ієрархії (менеджери, технолог), а також позиції кваліфікованих і некваліфікованих робітників. Представники групи – вихідці із сільських та міських сімей.

Базова економічно незайнята верства населення. Це переважно люди, які не працюють – пенсіонери, студенти, домогосподарки, безробітні, учні. Незайнятість цих людей позначилася на їхніх позиціях у соціальній стратифікації. Більшість із них отримують дохід, нижчий за прожитковий мінімум. Джерело доходів – стипендії, фінансова допомога близьких і родичів, дотації держави.

Нижча верства. Перебуває внизу стратифікаційної ієрархії, тож традиційно визначається як нижча. Значна частка верстви відзначається низьким рівнем щомісячного доходу. Майже 90% її представників отримують дохід, нижчий за рівень прожиткового мінімуму. Варто зазначити, що цю верству в основному складають пенсіонери, тому головне джерело доходу – пенсії, соціальна допомога та субсидії. У владно-адміністративній ієрархії нижча верства подібна до базової економічно незайнятої верстви населення й майже повністю утворюється з економічно незайнятих індивідів. [1]

Висновок

Розвиток сучасного суспільства нерозривно пов’язаний із явищем соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація – це система, засобами якої суспільство розділяє категорії людей по ієрархії. Соціологи типізують соціальну стратифікацію на економічну (за рівнем багатства й доходів), політичну (за рівнем доступу до політичної влади), освітню (за рівнем освіти) та професійну (за престижністю професії). Теорії соціальної нерівності розподіляють на три основні напрями: функціональний, конфліктний (марксистський) та еволюційний.

Виділяють кастову і класову стратифікаційну систему. Проте сьогодні суспільства все частіше схиляються до мерітократії – соціальної стратифікації за принципом особистих досягнень і можливостей.

Соціологія 📙 Реферат → 🆔 260604