Соціологія політики як галузева соціальна теорія

План

1)Вступ

2)Об’єкт і предмет соціології політики.

3) Історія  політичної соціології.

4) Підходи політичної соціології.

5) Проблематика політичної соціології.

6)Висновок.

Вступ

Політичні відносини, політична  сфера с одними з основних відносин (поряд із економічними, правовими, соціокультурними), зумовлених історичним розвитком суспільства, в котрі  люди включені у процесі життєдіяльності. Протягом всієї історії людство  ідентифікувало себе через сферу  соціокультурних, економічних, політичних та правових відносини.

Політичними відносинами  називатимемо ті відносини між класами, націями, соціальними прошарками, соціальними  інституціями та іншими соціальними  групами, ядром котрих є проблема застосування, утримання і використання влади.

Основу політичного життя, політичних відносин становить політика - найважливіший фактор природно-історичного  процесу (сфера цілеспрямованих  відносин), що загально організовує  і регулює діяльність суспільства.

Роль політики у суспільстві  зумовлена тією її властивістю, що політика має всеохоплюючий характер, здатна впливати практично на будь-які сторони  життя суспільства, елементи, відносини, починаючи від держави і закінчуючи індивідуальними рисами характеру  людини.

Політика -  специфічна галузь людської діяльності, в якій знаходять  вияв відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй. Вони стикаються, протиставляються або збігаються, що в кінцевому  підсумку приводить до зіставлення  позицій і пошуку способів, які  забезпечують узгодженість цих інтересів. Це і співкоординація даних інтересів, їх підпорядкування більш значущим, що в врешті-решт породжує владні відносини. А здійснення влади - це основний зміст  політики. Саме ця особливість тісно  пов'язує політичну сферу із правовою. Надалі більш доцільно говорити не про суто політичні відносини, а  політико-правові, що вказує на органічну  єдність політики та права.

Політична система (як узагальнена  система відносин) вивчається багатьма науками. Філософія досліджує політику як своєрідний феномен світового  розвитку і компонент та продукт  людської цивілізації. Політологія, як одна із найголовніших наук про політику, акцентує основну увагу на вивченні політики як цілісного об'єкта з  притаманними їй закономірностями владних  відносин і політичних механізмів їхньої дії. Правова наука займається вивченням  галузі правових та державних норм та інституцій на їх стику. Психологія орієнтується на дослідження психологічних  механізмів та стереотипів політичної поведінки людей, їх груп. Історія  цікавиться питаннями послідовно-хронологічного збирання і опису емпіричних фактів політичних подій, ролі у політичних процесах видатних людей, розвитку та формування політичних інститутів, ідей. Соціологія ж в основному аналізує діяльність суспільства в політичній сфері.

1) Об’єкт і предмет соціології політики.

Соціологія політики — це галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів та політичний лад, соціальні засади політичних і державних інститутів, функціонування політичної свідомості та політичну поведінку.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку та функціонування. Саме вивчення механізму трансформації  соціального у політичне відрізняє  соціологію політики від інших наук про політику.Предмет соціології політичних відносин ще не має точного  визначення, яке було б загальновизнаним. Ще й сьогодні тривають дискусії щодо альтернативної назви "політична  соціологія" та співвідношення її із "соціологією політики". Виникає  потреба розмежування понять "політична  соціології" та "соціологія політики". Завдання соціології політики полягає  у конкретному аналізі змісту політики та політичної діяльності різноманітних  соціальних груп. Соціологія політики - це галузь політики, яка вивчає взаємовідносини  політичної сфери та інших сфер життя, політичних інститутів та інших соціальних інститутів. Соціологія політики займається вивченням закономірності соціально-політичної сфери і охоплює ту галузь економічних  та політичних відносин, де соціальних цілей досягають політичними  засобами. При цьому політична  соціологія здебільшого розглядається  як зорієнтована на розкриття проблеми ставлення суспільства до держави  та інститутів поділу і формування влади, що проявляється в спрямованості  політичної свідомості і політичної поведінки

Предметом якої виступають взаємовідносини  політичної сфери життя суспільства з іншими сферами суспільного життя, політичних інститутів з іншими соціальними інститутами. Предметом вивчення соціології політики виступають також політична свідомість і політична поведінка, політична культура і політична ідеологія, політичні процеси й, в цілому, діяльність індивідів і соціальних груп у сфері політики, механізми впливу їх на процеси функціонування влади

Соціологія політики має також  свої власні об'єкти: події, процеси, суб'єкти політичної сфери. Хоча об'єктом соціології політики можна вважати також  будь-які об'єкти економічної, правової, культурної, духовної та інших сфер суспільства тоді, коли вони виступають на політичній арені, з метою чинити вплив на органи влади, як-от: страйки  робітників у 1990—1991 рр. з політичними  вимогами — скасувати Статтю в  Конституції СРСР, у якій йшлося про забезпечення у суспільстві  керівної ролі КПРС.

Суб'єктами соціології політики є  люди й організації, які є носіями  політичної (державної) влади або  прагнуть до неї. Статус суб'єкта політики не імманентний, тобто він не є  засадничо притаманний якомусь  індивіду чи соціальній спільноті. Кожен індивід або соціальна група є потенційними суб'єктами політики, але не кожен стає таким реально. Щоб стати політичним суб'єктом, людина чи соціальна група повинна практично засвоїти політичний досвід, усвідомити себе суб'єктом політичного процесу, виробити власну позицію в політичному процесі, а також свідомо визначити своє ставлення до світу політики, ступінь участі в ньому. Тобто суб'єктами соціології політики є як індивіди, так і соціальні спільноти, які самостійно виробляють і реалізовують такі програми дій, що націлені на досягнення певних політичних цілей.

Варто також зазначити, що соціологія політики слабко інституціалізована, зокрема це стосується й України. В сучаснійполіпарадигмальній соціології, як і в сучасній науці, виокремлення спеціальних наукових теорій, їх предметна сфера викликає багато дискусій. Тіснота міждисципліних зв'язків також спричиняє недосконалість означення методів, предмету, наукового статусу соціології політики. В цьому контексті найбільше суперечок існує в розмежуванні соціології політики та політології.

З метою конкретизації  дослідження даної галузі в структурі  соціологічного знання виділена окрема наукова галузь - соціологія політики (або політична соціологія, що іноді  ототожнюється) - галузева соціологічна теорія, галузь соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством та державою і політичними інститутами, соціальні механізми влади та їх реалізацію у суспільстві. Тут  вивчаються взаємовідносини політичної сфери з іншими соціальними інститутами  і проблемами, які безпосередньо  пов'язані із державою, політичними  партіями, суспільними об'єднаннями, рухами та ін.

Вважають, що соціологія політики утворилася на стику двох загальних  наук - таких, як політологія і соціологія, Однак, маючи практично одні і  ті ж елементи - складові вивчення діяльності політичних інституцій, організацій, політична  соціологія вивчає саме властиві їй предмети та об'єкти дослідження.

Політична наука починається  із держави і досліджує те, як держава впливає на суспільство; політична ж соціологія починає  вивчення із суспільства і досліджує, як воно впливає на державу (тобто  поділ і здійснення влади). Існують  різні точки зору, за якими протиставляється політологія і політична соціологія. Якщо політична наука досліджує  політичне життя суспільства  в усіх його багатополітичних проявах, то політична соціологія розкриває  відносини суспільства до держави, інститутів поділу та формування влади. А це проявляється у спрямованості  політичної свідомості та політичної поведінки. Політична соціологія концентрує увагу на особі як суб'єкті політичного  життя, як члена громадянського суспільства. У її полі зору перебуває проблема влади з погляду конкретної людини, а також соціології груп, верств, партій, громадських організацій.

Соціологія політики націлює  на вивчення сутності проблем влади, політичних прав та свобод, з погляду  конкретної людини як громадянина, а  також соціальних груп, організацій. Саме тому для соціології політики предметом особливої уваги с  особистість як предмет політики. Особливий інтерес викликає діяльність держави та партій, установ та організацій, які доповнюють її політичну сутність, діяльність її громадських об'єктів, організацій, які частково виконують  політичні функції.

Політична соціологія має  відповісти на запитання: як політична  реальність, система владних відносин, права та свободи усвідомлюється індивідом, соціальними групами  і прошарками, партіями та громадськими організаціями. Це, у свою чергу, дає  можливість скласти уявлення, як громадянське суспільство взаємодіє з політичними  інститутами, структурами. Соціологія політики ж окреслюється вивченням  взаємозв'язку політичних сфер та інститутів з розвитком політичної структури  суспільства, форм суспільно-політичної діяльності, громадської думки, партій у системі влади.

Завдання соціології політики полягає у конкретному аналізі  політики та політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру  їхніх політичних інтересів та відповідних  відносин, змісту діяльності політичних інститутів, у вивченні політичних рухів, поведінки та свідомості мас.

2)Історія  політичної соціології

Соціологія політики, будучи частиною соціології, має з нею  багато в чому спільну історію. Цим  зумовлені контури еволюції її основних ідей і такі фактори як: періодизація, чинники розвитку, персоналії провідних дослідників, ряд особливостей подальшого теоретичного шляху. Історію соціології політики ділять на три періоди: протосоціологічний етап (до середини XIX ст..), класичний етап(ІІ половина XIX — до становлення соціології політики, початок ХХ ст. — власне, становлення соціології політики) і сучасний етап. Така періодизація сумісна і з історією соціології, і з етапами розвитку політології.

Протосоціологічний  етап 

Кінець XVIII — початок XIX ст. ознаменував перехід європейських країн в капіталістичну епоху. Це породжувало нові соціальні та політичні феномени. На цьому тлі з'являється політекономія як відображення інтенсифікації товарообміну, становлення машинного виробництва, зрушень в соціальному складі суспільства. Слідом за сферою економіки наукова думка звернулася до суспільства, політики, які колись були виключно компетенцією верховної влади. Нові наукові конструкції, що здавалися сучасникам величними, в соціальній і політичній сферах з'явилися після відчутних ударів, нанесених монархічним «старим режимам» ряду країн. Слідом за Наполеонівськими війнами і Реставрацією Бурбонів публікуються праці утопічних соціалістів.

На цьому етапі важливими  видаються праці Анрі Сен-Сімона та його учня Огюста Конта, що заклали підвалини науковості для суспільствознавства в цілому, і для соціології політики зокрема. Дотримуючись методології утопічних соціалістів, їм вдалося сконструювати універсальну класифікацію наук, побудовану на принципах соціального номіналізму (всупереч, соціальному реалізму попередників) та позитивізму (орієнтація на отримання об'єктивного, точного знання про суспільство, практична спрямованість). Як підсумок із їхньої класифікації виводився ідеальний політичний устрій суспільства підпорядкований елітам науковцій-соціологів.

Класичний етап 

Ідея Огюста Конта дали почин наступному етапу в соціологічній історії, а також появі нових універсальних систем з політичного перетворення суспільства. В цьому контексті варто приділити увагу внеску Карла Маркса в політичну і соціальну думку, який пов'язаний з аналізом суспільного виробництва, класів, класового панування і провідної ролі економічного фактора в житті суспільства. Його ідея про історичний процес як зміну суспільно-економічних формацій в багато чому плинула на подальшу історію соціальних наук, в тому числі й соціології політики. Крім того, Марксом було виділено ряд цінних категорій. Зокрема таких як громадянське суспільство і політичне суспільство, що дозволяє розмежувати політичну соціологію і політичну науку (політологію): перша переважно вивчає громадянське суспільство, друга — суспільство політичне.

До кінця XIX ст. соціологи вже почали розробляти проблеми політичного процесу, але ще в рамках жорсткого лінійногодетермінізму, ньютонівського типу науковості. Варто також зазначити про становлення соціальної статистики як майбутнього методу політичної соціології. В цьому плані найбільше розвивалася Англія ІІ половини XIX ст. Це було пов'язано з реформізмом, з спробами зміни стану найбідніших верств та з вивченням феноменів бідності.

Визначилися зміни в питанні  співвідношення суспільства та держави, природи влади. Особливе місце належить працямАлексіса де Токвіля (1805–1859), який показав владу в США як реалізацію ідеї суспільного договору, консенсусу заради реалізації цінностей. Це стало значною частиною англосаксонського внеску в політичну соціологію, бо відкривало шлях соціологічному освоєнню суспільства відмінного від традиційних європейських монархій. За Токвілем, асоціації громадян могли створювати націю та державу «знизу».

Становлення соціології політики 

До початку ХХ ст. в  частині світу, де відбувалася модернізація, відбувся перелом в розвитку знань про суспільство. В загальній соціології він відбувся до Першої світової війни, їй тепер треба було відповідати на зрослу масовізацію суспільства і наростання ролі суспільних низів (наприклад, виникнення масових політичних партій). Наслідком стала активна диференціація соціологічних досліджень, в тому числі поява соціології політики.

Серед родоначальників соціології політики виділяється Макс Вебер. Поряд із його типологією соціальних дій та концепцієюрозуміючої" соціології, піонерним (особливо для політичної соціології) є методологічний канон «свобода від цінностей» (Wertfreiheit), який відобразив реакцію Вебера на небезпечну для науки і суспільства залученість вчених, аналітиків (не кажучи вже про політиків) в різні політичні акції. Основним пунктом веберівської соціології політики є пошук причин відмінності європейських суспільств від інших відомих. В соціології влади він шукає відмінності і взаємозв'язки між трьома основними сферами життя: між сферою влади, економіки та цінностей.

Для соціології політики головне  значення має аналіз Вебера існуючих залежностей між владою і її легітимацією. Центральне поняття політичної соціології Вебера є «панування» (Herrschaft), яке він відрізняє від влади, що заснована на економічній силі. Панування — таке співвідношення між керуючим і керованим, при якому перший може нав'язувати другому свою волю шляхом обов'язкових наказів. Аналізуючи цю проблему, Вебер виходив із конструювання трьох ідеальних типів «традиційного панування», «харизматичного» та «легального». Два перших були необхідні соціологу для показу відмінності панування в Європі від панування легального.

Разом з тим, у соціологічному аналізі політичних процесів зберегла свою актуальність теорія політичних еліт, представлена у працях італійського політолога і соціолога Вільфредо Парето, а також соціолога і економіста Гаєтано Моска. Одна з центральних ідей цієї теорії полягає в тому, що неорганізованою більшістю населення тієї чи іншої країни править політична еліта, складова свого роду політичний чи правлячий клас. Цьому класу чуже оновлення свого персонального складу за рахунок поповнення з інших верств населення. Саме через замкнутість, відсутність припливу свіжих сил відбувається занепад культури, знижується активність, втрачається політична гнучкість. Наслідками деградації правлячої політичної еліти стають забуття загальнонаціональних інтересів у системі управління суспільством, застійні явища у вирішенні політичних завдань, що неминуче обумовлює політичні та соціальні конфлікти.

Сучасний етап 

Новий етап у розвитку політичної соціології пов'язаний з подіями  Першої та Другої світової війни, а також революцією в Росії. Він формувався в міру того, як громадська думка освоювала проблему змін у світі. Стало ясно, що не «великі теорії», а предметні, в тому числі емпіричні, дослідження конкретних сфер суспільства визначають магістральний шлях суспільного розвитку. Тому з початку 20-х років відбувається становлення серед наук про суспільство самостійних політичної соціології та політичної науки.

Також політична соціологія реагувала на суспільні події  другої половини ХХ ст. Держава переставала  розглядатися виключно як орган панування  класів, як орган пригнічення. Розширювався соціально-політичний простір для  дії громадянського суспільства. До кінця ХХ ст. більшість об'єднань, держав бачили свою опору в громадянському суспільстві. Виборці стали формально  основними суб'єктами політичних рішень. Стало зрозуміли, що ХХ ст. — період народних мас.

Звідси, набирали нового рівня  дослідження громадської думки  і електоральної поведінки, діючих в політиці суб'єктів, партій (Моріс Дюверже), рухів політичних груп. Від соціологічного опису деталей політичного процесу вчені йшли до аналізу політичних систем, в тому числі аналізу компоративного. Аналізувалися проблеми політичних конфліктів (Сеймур Ліпсет). Успіхи соціальної психології збагатили уявлення про політичну поведінку людей, про інтереси індивідів та їх груп. Це дало змогу знаходити шляхи їх задоволення, способи політичного контролю. Накопичення даних антропології дозволило підійти до освоєння нового рівня соціологічних проблем політичної культури (Габріель Алмонд).

Також в рамках соціології політики відбувалося осмислення світових змін ХХ ст. Важливим було формування теорійіндустріального, а пізніше постіндустріального суспільства, модернізації, модерну, постмодерну, глобалізації, світ-системи. Перехід від концепції до концепції відбувався кожні 10-15 років (зокрема, від теорій еволюціонізму до модернізації, а зрештою до глобалізації/світ-системного аналізу). Через наростання глибини і темпу залучення в світову політику колишніх європейських колоній, осмислювалися проблеми їхнього розвитку та трансформації (постколоніальні студії).

3) Підходи політичної  соціології

На сьогоднішній час існує  протиріччя в тлумаченні предметної області соціології політики, зокрема  в застосуванні різних назв дисципліни, як-то «соціологія політики», «соціологія  політичних відносин», «соціологія  політичного життя». Така неузгодженість відбиває нерівномірність і особливості  розвитку національних шкіл, зміни  в суспільствах і в політичній реальності. Так, до недавнього часу, соціологія політики в США розвивалася як дисципліна, що особливо звертала увагу  на соціальні конфлікти та зміни, латентні та дисфункційні особливості  політики (Сеймур Ліпсет). Водночас для  німецької та французької соціології політики характерна увага до інститутів політики, держави, влади, права, порядку (Йозеф Шумпетер, Юрґен Габермас, Ніклас Луман,Моріс Дюверже, П'єр Бурдьйо). Британська школа є більш зацікавленою в аналізі історичного розвитку політичних явищ і передумов взаємовпливу між політикою та економікою (Лейн, Вайт).

Серед різноманітних підходів щодо предмета соціології політики найбільш поширеними зараз є такі:

• Визначення соціології політики як, насамперед, дисципліни, що вивчає політичну поведінку і свідомість людей, а також окремі явища політичного буття (наприклад, бюрократію, групи інтересів і т. інше). Цей підхід отримав розвиток убіхевіористському напрямку політичної науки, представленому, насамперед, у працях американських дослідників 1950—1960-х років.
• Виокремлення інституційних аспектів політики, соціальних механізмів виникнення та діяльності держави. Яскравим прикладом такого підходу є роботи Джованні Сарторі та Раймона Арона. Зокрема, Арон визначає соціологію політики як «науку, що займається певними інститутами, партіями, парламентами, адміністрацією сучасних суспільств».
• Акцентування уваги на проблемах виникнення, розподілу та реалізації влади у суспільстві, виникнення розходження та конфлікту інтересів у публічній сфері соціальних взаємодій (Карл Шмідт, Єжи Вятр).
• Інституційно-системний підхід, який ґрунтується на уявленні про суспільство як складну систему соціальних відносин і політику, яка визначає порядок цих взаємозв'язків (Семуель Ліпсет, Девід Хелд). Так, Хелд вважає, що ця наука (яку він фактично ототожнює з політичною наукою) має визначати складні зв'язки та відносини між різними аспектами соціального життя, а саме: державним устроєм, економікою та соціальною структурою — тобто тим, що обумовлює цілісність колективного життя.
• Інтегративно-соціологічний підхід, який орієнтується на визначення політичного поля як специфічної соціальної реальності, приділяє увагу соціальним механізмам його утворення та функціонування. Видатний французький соціолог П'єр Бурдьйо акцентує увагу на тому, що на відміну від політології, соціологія політики вивчає не конкретні партії, політичні течії або реальних політиків, а "соціальні механізми формування політичних інститутів і політичних думок ".

Методологічні підходи

Методологічні підходи соціології політики ґрунтуються на видозмінені  та доведені до інструментального рівня  теоретичного надбання попередніх етапів соціології. Сучасні підходи можна  розподілити на детерміністичні  та конструктивістські.

Біхевіоралізм та необіхевіоризм

Його представники вважають, що соціологія має займатися вивченням  фактів людської поведінки. Біхевіоризм  виражає неопозитивістські принципи. В сфері політичної соціології біхевіористи (Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуел, Пол Лазарфельд) добилися значних успіхів при дослідженні електоральної поведінки, розробці анкетних опитувань.

Марксизм

Тут пояснення об'єктивної поведінки людей є головним поряд  з їх мотивами і уявленнями. Основою  існування та розвитку суспільства  є практика, вона здійснюється під  впливом дуже різних факторів. Зведення індивідуально до соціального, соціального  до класового яскрава ознака марксизму. Сучасна теорія соціальних конфліктів багато в чому ґрунтується на марксизмові. Недолік — деперсоналізації практики, недооцінка особистісного.

Функціоналізм

Він акцентує увагу на інституціональних  аспектах соціальної дії. Толкотт Парсонс  розробив методологію системного функціоналізму, де суспільство є системою (в тому числі політичною) соціальних дій, всі  елементи виконують функції. Мертон, запропонував видозмінений функціоналізм, призвав відмовитися від побудови загальних соціологічних теорій і зайнятися розробкою теорій середнього рангу (в тому числі соціологією  політики). Спільним для обох є орієнтація на вивчення об'єктивних, зовнішніх  факторів соціальної дії, недооцінка суб'єктивних.

Конструктивістські підходи

Структуралізм

Основним розробником  структуралістського підходу став антрополог Клод Леві-Строс. На відміну від попередніх напрямків, структуралізм розкрив роль внутрішніх, неусвідомлених факторів соціальної дії. Він найбільш прийнятний для дослідження спонтанних компонентів політичної комунікації і культури.

Символічний інтеракціонізм

Він, на відміну від структуралізму, акцентує увагу на вивченні усвідомлених людьми елементів соціальної дії. Основний вклад вніс Джорж Мід. Він вважав, що будь-яка взаємодія людей включає обмін символами. Під символом розуміється "ідеальний об´єкт", знак, який свідчить про певний об´єкт, що сигналізується (є джерелом інформації). Найпоширенішими символами є мова. Люди в соціальній взаємодії думають та висловлюються символічно, і діють вони у символічному оточенні. Поняттям жест позначають різні дії та виявлення намірів, що ними керуються люди у процесі суспільного життя. Жест є символом, що містить певний сенс, співвіднесеність із досвідом індивіда. На основі соціальної практики людей формується система символічної жестикуляції, яка полегшує процес пристосування до навколишнього середовища і здійснюється, як правило, цілеспрямовано, у процесі соціалізації. Взаємодію соціальних суб´єктів Дж. Мід назвав "розмовою жестів".

Соціальний характер жестів, згідно з концепцією Дж. Міда, відбивається в понятті "узагальнений інший". Соціальні суб´єкти у взаємозв´язку  діють не стільки безпосередньо, скільки через "узагальненого  іншого". "Узагальнений інший" - це свого роду конструкція, в якій втілено ті чи інші функції, соціальні ролі, дію яких індивід відчуває на собі і таким чином "приміряється", яким чином йому діяти в тій чи іншій ситуації. Сприймаючи та інтерпретуючи жести, людина реалізує здатність "приймати роль іншого", перейматися проблемами та цілями того, з ким вона взаємодіє. Таким чином, завдяки цьому люди конструюють, підтримують та змінюють моделі соціальної організації.

Феноменологія

Розглядає суспільство як невід'ємну «частину людського світу, яка створена людьми, ними населена і в свою чергу, яка створює  людей в непристанному історичному  процесі». Її методологія акцентує увагу на вивченні процедур, які використовуються людьми в ході конструювання соціального світу. В процесі пізнання, осмислення соціального світу люди створюють конструкції першого порядку, що є основою для конструкцій другого порядку. Підхід в деякій мірі нехтує суперечністю свідомих та несвідомих аспектів, проте звертає увагу на технологію соціальної дії, чим надає теоретичне підгрунтя для використання політичних технологій.

Як відомо, система соціологічного знання має складну, але водночас класичну структурну будову. З одного боку, це обумовлено конкретизацією, можна  навіть сказати "операціоналізацією" соціальної філософії, з іншого - спеціалізацією та поєднанням різних суспільних наук, а також розвитком емпіричних соціальних досліджень, котрі мають  як науковий, так і прикладний характер. Коротко нагадаємо структуру  соціологічного знання.

Так званий перший (вищий) рівень структури  соціологічного знання становить теоретична соціологія - загальна соціологічна теорія - різноманітні концепції, що розглядають  всю сферу суспільного життя  як соціальну систему, соціальні  спільності, відносини, процеси, інституції. Загальна соціологічна теорія на вищому рівні абстрагування та теоретизування охоплює зв'язки в розвитку соціальних явищ, у загальному вигляді пояснює  природу соціальних відносин та їх компонентів. На загальнотеоретичному рівні здійснюється зв'язок соціології з іншими галузями наукового знання, такими, як філософія, антропологія, історія, психологія, педагогіка, культурологія  та інші, що, в свою чергу, характеризується, як правило, високим рівнем абстрагування  та теоретизування.

Паралельно із соціально-філософською базою, звідки черпала свої засади соціологія, значний вплив справляли їй і  різного роду практичні соціальні  обстеження: демографічні, обчислювальні, пошукові, котрі мали характер описовості, аналітики, прогнозу. Вся ця і подібна  низка обстежень сформувалася в  могутній потенціал засобів отримання  соціологічної інформації із застосуванням  знань та прийомів математики та статистики.

Предметом аналізу таких обстежень  виступали та виступають події, вчинки, характеристики поведінки та діяльності людей, соціальних груп і т. ін.

Система такого роду інформації постійно додавала та поновлювала теоретичний  рівень соціології. Але на даному рівні  виникали і свої проблеми, в основному  теоретико-методологічного характеру, – поставала нагальна потреба  в більш конкретному теоретичному і спеціалізованому осмисленні та поясненні  тих чи інших сторін суспільного  життя. Шлях до вирішення цієї проблеми запропонував свого часу американський соціолог Р. Мертон у 40-х роках, котрий поєднав загальнотеоретичний рівень пояснення соціальної дійсності і більш конкретний практично-прикладний рівень як засіб вивчення дійсності та поповнення наукових знань своєрідним теоретико-методологічним містком - "середньорівневою соціологією" або теорії середнього рівня.