Сталінський терор в Україні в 30-ті роки ХХ століття

Міністерство освіти і науки  України

Луцький кооперативний коледж Львівської комерційної академії

Реферат на тему:

Сталінський терор в  Україні в 30-ті роки ХХ століття 

Підготувала

Студентка групи ЗТКД-22

Луцьк-2010

Зміст

1. Україна і формування тоталітарного режиму в СРСР.
2. Голодомор 1932-1933рр.
3. Великий терор. Атмосфера страху. 
   Україна і формування тоталітарного режиму в СРСР

«Великий  перелом» наприкінці 20-х років посилив  процес відчуження виробника від  засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках.

Термін  «тоталітаризм» (з італійської —  «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 р., починаючи з публікації у газеті «Таймс», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення  тоталітаризму в Україні у 20—30-х  роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 рр. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б)Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпіні біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 р.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні. Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства ».

 До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України  ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи  під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо  важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат — зв’язуючи ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва» . Проте налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат  був досить громіздким:  1928 р. в  Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував увагу саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна  економіка стала своєрідним фундаментом  тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження  і зміцнення системи монополій  породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний  апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати  організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Особливу  активність «підсистема страху» (вираз  Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 р., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північної Кавказького краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — О.Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

 «Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930 — 1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча  тоталітарна держава, борючись з  опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 рр. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно  до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса  сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ні-ковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».

Жертвами  репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного  відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя  України. Паралельно до репресій проти  творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала  осінь 1937 р., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку  листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим  за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після ХНІ з'їзду КП(б)У 1937 р., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітації колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ... не можна».

Для зміцнення  тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою ХНІ з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного  режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про  зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках  свідчать утвердження комуністичної  форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові  репресії, що набули в 20—30-х роках  різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Голодомор 1932-1933рр.

Разом із колгоспним ладом народилося директивне управління колгоспами, за яким той, хто давав настанову, не брав на себе економічної відповідальності за її наслідки. Одержавлення колгоспів, які формально вважалися спільною власністю колективу селян, виявлялося в дріб'язковому, суперечливому, некомпетентному втручанні чиновників, зарегламентованості численними постановами, планами, нормативами, що плодилися на всіх рівнях управлінського апарату. Розмірковуючи над причинами провалу в сільського сподар знався у виступі на III Всеукраїнській партконференції в липні 1932 р.: «Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого планівного органу».

За статутом загальні збори колгоспників могли  самостійно обирати голову й правління в цілому. Однак вирішальне слово у «виборах» належало районним організаціям — райкому партії, районному відділенню ДПУ і райвиконкому. Незалежно від того, чи були директиви з району обґрунтовані, їх невиконання для керівників колгоспу завжди закінчувалося однаково: усуненням з посади, а то й ув'язненням.

На ключову  посаду голови правління нерідко призначалися двадцятип’ятитисячними — робітники промислових підприємств, які були мобілізовані на колгоспну роботу партійним і профспілковим апаратами. Маючи досвід організації праці у великих колективах, двадцяти п’яти тисячники часто виявлялися на висоті і в новій для себе справі. Однак історія колективізації знає багато інших прикладів, коли трудові зусилля колгоспників сходили нанівець через некомпетентність міських висуванців.

Колгоспи  в артільній формі за своєю  природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної  економіки, а підсобне — до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої  присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна  була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції.

Проте на левову пайку колгоспної продукції  завжди претендувала держава. Й Сталін назвав першою заповіддю колгоспників поставки державі. Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав  здійснюватися за залишковим принципом, тобто після виконання державних зобов'язань, якщо для такого розподілу щось залишалося.

Велике  виробництво у сільському господарстві потребувало механізації. Ця проблема розв'язувалася через створення машинно-тракторних станцій (МТС). Починаючи з жовтня 1930 р. й до кінця першої п'ятирічки в середньому кожні два дні в Україні з'являлася нова МТС. Наприкінці 1932 р. вже діяло 594 МТС із 25 630 тракторами. В зоні їхньої дії перебувала майже половина колгоспів. МТС обслуговували 77 відсотків колгоспного масиву орних земель.

Колективізація  в артільній формі була поступкою  селянству з боку Й. Сталіна та його найближчого оточення. За поступку колгоспникам щодо присадибної ділянки  Сталін узяв реванш у колгоспів. Розміри  колгоспних поставок державі заздалегідь  не визначалися. Коли хлібозаготівельний план ставав відомим, він охоплював майже весь урожай. Щоб колгоспи не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили. Скасована в 1921 р. продовольча розкладка відродилася у новій формі.

Продрозкладка 1919—1920 рр. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягнення продрозкладки з колгоспів виявилося простою справою. Хліб потрапляв до заготівельних пунктів прямо з колгоспних ланів на машинах МТС. Через те що технічний бік заготівель вирішальною мірою спростився, Сталін привселюдно оголосив, що зернова проблема успішно розв'язується. У 1930 і 1931 рр. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам майже нічого не залишалося.

Колгоспники збагнули, що потрапили у пастку. Змушені працювати в громадському господарстві, вони тільки робили вигляд, що працюють. Абсолютна матеріальна незацікавленість в результатах праці призводила до колосальних втрат продукції. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 р. видався добрим, проте гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Поширилося розкрадання колгоспної продукції.

Й. Сталін усе-таки розраховував, що вдасться примусити  селян працювати на державу під  загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили власноручно  написану ним постанову «Про охорону  майна державних підприємств, колгоспів  і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше як 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п'ять колосків».

Хлібозаготівлі  з урожаю 1932 р. відбувалися набагато важче, ніж будь-коли, адже втрати хліба  в полі вимірювалися сотнями мільйонів  пудів. За станом на початок жовтня тільки 1403 колгоспи з наявних 23 270 виконали річний план. В результаті у 1932 р. стрімко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятиразового збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу СРСР проти 1929 р. На західних валютних ринках з'явилася чорна біржа радянських векселів. Зменшилися й без того мізерні норми видачі продуктів по картках для робітників та службовців.

У цій  ситуації Й. Сталін відрядив в основні  хлібовиробні райони СРСР надзвичайні  заготівельні комісії на чолі з своїми найближчими співробітниками. П.Постишев очолив комісію в Поволжі, Л. Каганович — на Північному Кавказі, В. Молотов — в Україні.

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила у селянському секторі 87 млн. пудів, у радгоспів — 17,6 млн. пудів. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 261 млн. пудів. Заготівлі з урожаю 1931 р., які тривали до кінця січня 1932 р., дали 440 млн. пудів. Проте втрати зерна під час вирощування і збирання урожаю 1932 р. були набагато більші, ніж у 1931 р. Тому зменшення надходжень хліба в державний фонд у1932 р. не означало збільшення хлібних запасів у селян. Навпаки, у селян після зимових заготівель 1932—1933 рр. з урожаю 1932 р. хліба не залишилося зовсім. Торгівля хлібом була заборонена.

Конфіскація хлібних запасів призвела до випадків голодної смерті у багатьох селянських родинах. Однак вона не пояснює  жахливих масштабів голодомору, який мав місце в українському селі.

Пояснення приховане в діях надзвичайних хлібозаготівельних комісій в Україні і в одному з шести округів Північного Кавказу  — Кубанському. Тут, на відміну від  Поволжя і більшості округів  Північного Кавказу, комісії не обмежилися конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників по хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: коли не було хліба, конфісковували інше продовольство, яке знаходили під час обшуку на селянському подвір'ї. Практика «натуральних штрафів» стала свідомо здійснюваним терором голодом. «Натуральні штрафи» — візитна картка страхітливого голодомору.

Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушня. Коли почалася «заготівля»  всього виявленого в селянській садибі продовольства, можна з певністю ствердити: так тоталітарна держава карала селян за небажання працювати в громадському господарстві артілей.

Терор голодом, як і експропріація  заможного селянства, був одним із методів створення колгоспного ладу.

Треба зазначити, що конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлібозаготівель. Нерідко вона здійснювалася цілком гласно, з висвітленням у районних газетах.

Слово «голод»  не згадувалося навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У або у протоколах політбюро ЦК. Конкретні заходи партійних органів, які пов'язувалися з голодом, проходили в документації через «особливі папки». Певна річ, ніхто не боявся розголошення відомої всім інформації про голод. До того ж всі документи ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) мали гриф «цілком таємно». У сталінського табу був інший знаковий сенс: тема голоду не підлягала обговоренню на будь-яких,, навіть закритих, партійних зборах або пленумах партійних комітетів. Цього табу в КПРС дотримувалися до 25 грудня 1987 р. Про голод, від якого загинули мільйони, не можна було нічого сказати без ризику потрапити у концтабір.

Аналіз  демографічної статистики 30-х років  свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. чол. Цей голод був зумовлений зимовими хлібозаготівлями з урожаю 1931 р. (в першій половині 1932 р.) та з урожаю 1932 р. (в останньому кварталі 1932 р.). В українському селі смертність перевищила народжуваність у червні, жовтні, листопаді та грудні 1932 р.

У 1933 р. внаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів смертність у сільській місцевості УСРР набула масштабів голодомору. Голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік.

Народжуваність  у голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в Україні  включно з викликаним голодомором зниженням народжуваності сягнули за 1932—1933 рр. 5 млн. чоловік (без Кубані).

Великий терор. Атмосфера страху

Складовим і неодмінним елементом тоталітарної системи було повне ігнорування  всяких норм законності, створення обстановки загальної підозріливості і доносительства, масові необґрунтовані репресії і, як наслідок, нагнітання тотального страху, розпалювання істерії боротьби проти "шкідників, диверсантів, шпигунів, ворогів народу". Це було потрібно Сталіну передусім для фізичної розправи з усіма "опозиціонерами", ідейними противниками, з усіма, хто виступав із критикою його поглядів і політики, з усіма, хто не міг примиритися з більшовицьким режимом.