Зміст
Вступ 1
1.Коротка
біографічна справка 3
2.
Формування та еволюція
політичного кредо 4
3.
На чолі Генерального
Секретаріату і Дерикторії 7
4.
Історична та художньо-публіцистична
спадщина В.Винниченка 17
Висновок 21
Список
використих ждерел 22
Вступ
Володимир
Кирилович Винниченко народився 18 липня
180 р. на хуторі Веселий Кут в селянській
родині. З семи років навчався в
початковій школі. 1901р. вступає на юридичний
факультет Київського університету.
Ще на першому курсі, в лютому 1902р.,
за участь у діяльності Революційної
української партії (РУП) та в політичній
пропаганді Винниченка заарештовують
і кидають до Лук’янівської тюрми.
Так
розпочалася його активна політична
робота, що не припинилася впродовж
двох десятиліть. Після звільнення
з кількамісячного ув’єязнення
йому забороняють навчатися в
університеті й проживати в Києві
та його околицях. Взимку 1903 Винниченко
виїжджає до Галичини, де активно співробітничає
в газетах “Праця” та “Селянин”
– друкованих органах РУП; пише численні
політичні брошури та листівки і
як кур’єр переправляє літературу
в Східну Україну. Але під час
однієї з поїздок його заарештовує
російська жандармерія.
Революція
1905 в Росії підштовхнула Винниченка
до нелегального повернення в Україну.
За доручення Української соціал-демократичної
робітничої партії (УСДРП) він влітку
того ж року організовує на півдні
кілька селянських виступів, які відіграли
помітну роль у пожвавлені політичного
руху на Україні. 1906 Винниченко складає
екстерном іспити за університетський
курс і отримує диплом юриста.
Наприкінці
1906 його втретє заарештовують. Тимчасово
вийшовши на волю, Винниченко утікає за
кордон. У його житті настає тривалий
період еміграції. Він проживає в
різних країнах – Австрії, Франції,
Швейцарії та Італії, не припиняючи
своєї політичної діяльності, бере
участь у Стокгольмському з’їзді
УСДРП, стає членом її центрального комітету.
Після
Лютневої революції Винниченко виходить
з підпілля і приїздить до Києва.
На IV з’їзді УСДРП, що відбувся у вересні
1917, Винниченко виступає проти підпорядкування
національних інтересів соціальним
завданням, дотримуючись політичної поміркованості.
Його кредо : без національного визволення
не може бути визволення соціального.
Політична
криза в уряді УНР призвела
до виходу соціал-демократів на чолі з
Винниченком з Центральної Ради,
керівництво якою взяла на себе Українська
партія соціал-революціонерів (УПСР).
Більшовицька
січнева інтервенція примусила
Винниченка залишити Київ. 9 лютого 1918
він під чужим іменем разом
з дружиною виїжджає на південь, до
Бердянська. Під час німецької
окупації і гетьманського перевороту
в квітні 1918 Винниченко переховується
на Канівщині. В серпні гетьманці
заарештовують його й привозять
до Києва, де він понад місяць перебуває
під домашнім арештом.
В
ніч на 14 листопада на таємному засіданні
керівництва українських політичних
партій було створено верховний орган
відновлюваної УНР – Директорію
на чолі з Винниченком, яка внаслідок
повстання прийшла до влади.
14
вересня 1919 він виходить з УСДРП
і створює у Відні закордонну
групу Української комуністичної
партії (УКП), а згодом, з березня
1920, редагує її щотижневик “Нова
доба”. 24 травня 1920 він повертається
як письменник до Радянської
Росії, де подає заяву з проханням
прийняти його до лав КП(б)У,
але йому відмовили. 23 вересня
1920 Винниченко назавжди залишив
Україну. 1933 він пише відкритого
листа до політбюро ЦК КП(б)У,
в якому звинувачує Сталіна
у терорі проти українського
народу. З другої половини 30-их
років Винниченко відмежувавшись
від усіх емігрантських партій
і груп, поринає в літературну
роботу.
1.Коротка
біографічна справка
Володимир
Винниченко народився у 1880 року в
селі Веселий Кут Єлисаветградського
повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка
Кіровоградської області). Навчався
у сільській народній школі, згодом
у Єлисаветградській гімназії, на
юридичному факультеті Київського університету.
Брав участь у діяльності Революційної
української партії, потім УСДРП.
З 1903 р. — на професійній
революційній роботі. Член та
заступник голови Центральної
Ради, перший голова Генерального
секретаріату, генеральний секретар
внутрішніх справ. Очолював українську
делегацію, яка у травні 1917 р.
передала Тимчасовому урядові
вимоги Центральної Ради про
надання Україні автономії. Автор
усіх головних законодавчих актів
УНР. Після відставки з поста
прем’єра засудив гетьманський
переворот. З листопада 1918 до
лютого 1919 р. очолював Директорію.
Усунутий за ліві погляди. Виїхавши
за кордон, організував в Австрії
Закордонну групу українських
комуністів. У 1920 році повернувся
в Україну, але спроби співпрацювати
з більшовиками закінчилися невдало.
З кінця 20-х років жив у
Франції. Помер 6 березня 1951 року.
Прах покоїться на цвинтарі
Мужена.
У своїх спогадах Розалія Винниченко
писала, що Володимир народився
у робітничо-селянській родині. Батько
його Кирило Васильович Винниченко,
замолоду селянин-наймит, переїхав
з села до міста Єлисаветград
й одружився з удовою Євдокією
Павленко.
Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка
мала троє дітей: Андрія, Марію
й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком
народився лише Володимир.[1, 82c.]
2.
Формування та еволюція
політичного кредо
У
народній школі Володимир привернув
до себе увагу своїми здібностями. Вчителька
переконала батьків, щоб продовжувати
освіту дитини. Володимира віддано
до Єлисаветградської гімназії. Його
українська вимова, бідний одяг та інші
ознаки пролетарського походження викликали
у дітей російської або зрусифікованої
буржуазії ворожість. Тому були і
бійки з учнями, і розбивання шибок.
У старших класах він бере участь
у революційній діяльності, пише революційну
поему. Повз увагу керівництва гімназії
це не пройшло — карцер, виключення
з гімназії.
Однак думок про навчання він
не залишає. Одягнений в українське
вбрання, у сивій шапці і
з кийком у руці приходить
на здавання іспитів екстерном
у Златопiльську гімназію. Доля
на цей раз усміхнулася —
Володимир одержує диплом.
Будучи студентом університету,
створює таємну революційну організацію
«Студентська громада». 1902 року його
заарештовано і посаджено до
міської в’язниці. Через недостатність
доказів було випущено. На нього
чекало виключення з гімназії.
Через деякий час — знову
арешти, втечі, партійна робота, написання
книг та брошур на революційні
теми. Революція 1917 року застає
Винниченка в Москві. Упродовж
трьох років, змінюючи різні
посади, Винниченко прагне принести
якнайбільшу користь Україні,
її народові. Хоча вважав себе
марксистом, але світогляд перебував
під впливом гуманізму й західного
лібералізму. Гуманізм більшовикам
був ні до чого. За два місяці
до еміграції він записав у
«Щоденнику»:
«Нехай український обиватель
говорить і думає, що йому
хочеться, я їду за кордон, обтрусюю
з себе всякий порох політики,
обгороджуюсь книжками й поринаю
в своє справжнє, єдине діло
— літературу… Тут у соціалістичній
совєтській Росії я ховаю свою
18-літню соціалістичну політичну
діяльність. Я їду як письменник, а як політик
я всією душею хочу померти».
Літературна спадщина Володимира
Винниченка — золотий фонд
України. Появу перших його
творів вітали Іван Франко
і Леся Українка. Коцюбинський
у 1909 році писав: «Кого у
нас читають? Винниченка. Про кого
скрізь йдуть розмови, як тільки
річ торкається літератури? Про
Винниченка. Кого купують? Знов
Винниченка».
«Серед млявої тонко-аристократичної
та малосилої або ординарно
шаблонової та безталанної генерації
сучасних українських письменників,
— писав І.Франко в рецензії
на збірку оповідань В.Винниченка
«Краса і сила» (1906), — раптом
виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте
і повне темпераменту, щось таке,
що не лізе в кишеню за
словом, а сипле його потоками,
що не сіє крізь сито, а валить
валом як саме життя, всуміш,
українське, московське, калічене й
чисте, як срібло, що не знає
меж своїй обсервації і границь
своїй пластичній творчості. І
відкіля ти взявся у нас
такий? — хочеться по кождім
оповіданню запитати д. Винниченка».
Після 1920 року Володимир Винниченко,
зрозуміло, не міг так легко
струсити «порох політики». Не
випадково V Всеукраїнський з’їзд
оголосив Винниченка ворогом
народу, поставив його «поза законом».
Політичну діяльність він продовжував
у Чехословаччині, Парижі, Франції…
Науковці стверджують, що він
на перших порах підтримував
тісні зв’язки з українською
національною еміграцією, з групою
російських літераторів — Бєлим,
Еренбургом, Ремізовим, але відмовився
від творчої співпраці з видавництвом
«Скифы». Перу Винниченка належить
і проект програми антибільшовицького
«Єдиного революційно-демократичного
національно фронту». На жаль,
об’єднати розбиті емігрантські
групи не вдалося.
«Власне тепер я все більше
й більше відчуваю самотність:
від антибольшевицьких кіл я
відійшов, до большевицьких не
ввійшов. Нема ні одної групи,
з якою я почував би себе
злитим, яка підтримувала б мене»,
— записав він 31 серпня 1925 року.
І все більше зосереджується
на літературній діяльності. Його
п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий
Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються
на німецьку мову і з’являються в театрах
Німеччини та інших європейських країн.
Друкуються і перекладаються його романи
«Чесність з собою», «Записки Кирпатого
Мефістофеля»… На екранах Німеччини в
1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера»,
сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка
«Чорна Пантера і Білий Медвідь». [2, 18c.]
3.
На чолі Генерального
Секретаріату і Дерикторії
Одним
з найвпливовіших лідерів УНР, української
соціал-демократії на передодні та
в перші роки революції був
Володимир Винниченко Він активно
включився в громадське життя
тогочасного Києва, належав до кола
організаторів РУП. За революційно-пропагандистську
діяльність був виключений з університету,
заарештований і кинутий до в’язниці.
З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном
звідки неодноразово нелегально переходив
на територію імперії.
1905 року, після розколу в РУТ,
став одним з організаторів
УСДРП, очолював редакцію газети
"Український робітник". Одночасно
активно публікував художні твори,
в яких розкривав різні сторони
існування основних соціальних
груп українського суспільства.
Непересічний літературний талант
надавав В. Винниченку ще більшого
авторитету серед української
громадськості. Як згадував В.
Дорошенко, "... найкращим, найсильнішим
художником нової України є
безперечно Вол. Винниченко (виділення
В.Дорошенка — О.С). Винниченко
є в сім часі для нашої
літератури тим самим, чим була
для громадського життя Р.У.П.,
з рядів котрої він вийшов".
Будучи як художник близьким
до психоаналізу, як політик В.
Винниченко виступав як прихильник
марксизму, хоч і з сильними
впливами українського та західноєвропейського
лібералізму та гуманізму.
Л ютнева революція 1917 року
в Москві звільнила його від
тривалого перебування на нелегальному
становищі і В. Винниченко повертається
до Києва для активної участі
в бурхливих подіях цього часу.
Він стає одним з організаторів
і першим заступником Голови
Центральної Ради і перший
головою її автономного уряду
— Генерального Секретаріату. В.
Винниченко мав великий вплив
на формулювання універсалів
Центральної Ради, на прийняття
доленосних рішень Центральної
Радою та її Генерального секретаріату.
Саме він, намагаючись якомога
довше притримуватись принципів
соціалізму та демократії, фактично
саботував створення регулярної
української армії, флоту, ефективно діючої
поліції — тобто всього того, що, на його
думку, було символами каральних функцій
держави, які з історичною конечністю
мали відмерти після світової соціалістичної
революції.
На В. Винниченкові як на
політикові, що був схильний до
імпульсивних рішень, крайніх оцінок
і дій, значною мірою лежить
провина за те, що в революції
1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись
як незалежна самостійна держава.
Він не лише послідовно руйнував
основи державності в перші
місяці існування УНР, активно
готував і очолив Національний
союз та повстання проти гетьмана
П. Скоропадського, який, незважаючи
на всі помилки і прорахунки,
за короткий проміжок часу
зумів зробити для організації
державних інституцій незрівнянно
більше ніж його попередники-соціалісти,
але й кинув очолювану Директорію
та армію, коли побачив, що
маси прислухаються лише до
критичної частини його ідей
і не приймають того, що здавалось
письменнику-політику конструктивним.[3.
28c.]
В. Винниченко постійно намагався
знайти компроміс між українським
соціалістичним рухом і більшовиками,
які були йому по духу часто
ближчими, ніж такі українські
соціалісти-самостійники як С.
Петлюра. "1919 р. емігрував за
кордон, де повів боротьбу проти
альянсу С. Петлюри з білополяками
(брошури "Винниченко проти
Петлюри", "Лист до класово
несвідомої української інтелігенції").
Заява про готовність служити
робітничо-селянській Україні зробила
можливим 1920 р. його повернення
на батьківщину, проте розбіжності
з керівництвом радянського уряду
й більшовицької партії з питань
національно-культурної та економічної
політики, несприйняття ними рекомендацій
щодо виведення з розрухи народного
господарства (кооперації в промисловості
і сільському господарстві, встановлення
вигідних форм співробітництва
з західними країнами) змусили
його виїхати за кордон. Відмовившись
від будь-яких антирадянських
актів, Винниченко відійшов від
політичної діяльності, присвятив
себе літературній праці, мистецтву,
науці і філософії.
В. Винниченка відбита в одному
із записів його "Щоденника":
"Виходу не бачу, бо є тільки
два виходи: або відмовитись бути
українцем і тоді бути революціонером;
або вийти зовсім з революції
й тоді можна бути українцем.
Ні того, ні другого я не
можу зробити, і те й друге
боляче мені смертельно. А з’єднати
те й друге не можна, історія
не дозволяє. Коли б не було
в мене ще й літератури, мистецтва,
я серйозно почав би думати
ще про один вихід: смерть".
Осмислюючи уроки революції 1917-1920
рр. В. Винниченко в праці "Відродження
нації", намагався знайти пояснення
не лише причин поразки, але
й визначальних мотивів поведінки
лідерів тогочасної української
соціал-демократії. Подібно до М.
Грушевського він намагався виправдати
їх певні незалежницькі кроки,
що почали проявлятись з початком
Світової війни. Зазначивши, що
довгі століття існування України
в складі російської держави
мали своїм наслідком практично
повне придушення всіх зовнішніх
виявів національного життя, він
підкреслює, що саме бажання одночасно
звільнитись від соціального
та національного, гніту зберегти
націю, породжувало в українському
середовищі сепаратистські настрої.
"Тут є корінь сепаратизму.
Ми всі хоті сепаратизуватись
від насильства, від самодержавної
руки, від ганебної смерти в
петлі всеросійської шибениці. Нам
закидали брак патріотизму. В
ім’я ж чого ми мали бити
в бубни та літаври, гасати
в дикому танкові й горлати
славу? В ім’я того, що сотні
тисяч наших мирних працьовників,
творців і виробників здорових,
простих, життєвих цінностів трощилися
гарматами й трупом устилали
шлях якимсь там крамарям і
торгашам до великої всесвітньої
поживи? Чи в ім’я того, що на
випадок перемоги Росії, торжествуюча
переможна реакція ще цупкіще
взяла б у лабети невибиті
на фронті мілліони працьовників
і ще нахабніше, ще одвертіще
затвердила своє право визиску
й насильства? Чи в ім’я того,
щоб нас уже остаточно, дощенту
було задушено тоді, нас, українство,
того недодушеного Авеля, кров
якого 250 літ вопіяла до неба
й до совісти всякого порядного,
не задурманеного цею кров’ю
чоловіка?".
Напередодні революції, на думку
В. Винниченка, в українському
русі існувало три основних "орієнтації":
"на руську ласку", "на
німецький штик" та "на свої
сили". До першої належали ті,
хто за висловом письменника,
"... по якимось там своїм
законам думання вірили, що перемога
Росії на фронті дасть волю
й життя її народам всередині.
Це були прихильники "російської
орієнтації". Вони орієнтувались
на добре, широке серце руської
демократії, на грім перемоги, який
зм’ягчить круте серце царизму
аж до стерені народоправства,
до парламентаризму й до волі
націй, що благоденственно мовчали
тоді по всіх її неосяжних
просторах. Але таких було дуже
небагато. Це були переважно ті
з українців, які корінням свого
особистого життя занадто зрослися
з життям руських".
Друга "орієнтація", "на німецький
штик" базувалась, на переконання
В. Винниченка на тому, що у
Світовій війні перемога німців
та поєднаної з нею окупацією
України є неминучою. Така ситуація
розглядалась як позитивна тому,
що німці сприймались як "культурні
експлуататори", які не лише
будуть витискати з народу
всі соки, як це робила царська
влади, але й турбуватимуться
про те, щоб народ був ситим
і одягненим для того, щоб міг
краще і продуктивніше працювати.
Крім того німці, як нові
господарі, могли б передати
українському селянству нові
технології виробництва, підняти
культури праці в цілому. Та
й значна відмінність української
і німецької мов робила б
просто неможливими ототожнення
окупантів та окупованих, заміну
української мови — німецькою.
Таким чином знімались би ті
обмеження на українську культуру,
що існували в Російській імперії.
"Була й третя орієнтація, —
не російська, й не німецька,
а українська. Це була орієнтація
на свої сили, на рятунок своїми
власними усиллями, усиллями своїх
працюючих мас. Ніякий чужий
пан не може бути добродійником
того, над ким він панує й
кого може визискувати. До цієї
течії належали переважно соціалістичні
течії. Вони не жадали визволення
ні від зм’ягченого російсько-самодержавного
чи конституційного кулака, ні
від закутого в залізо мілітаристичного
німецького". [3, 76c.]
Ситуація кардинально змінилась
з початком Лютневої революції
в Росії. Її перші кроки породили
в українському русі великі
надії, оскільки, здавалось, всі
попередні причини сепаратизму,
а тому відпали і всі інші
способи досягнення свободи окрім
орієнтації на російську демократичну
революцію. "Ні про який сепаратизм,
самостійність навіть мови не
могло бути, а коли чулись рідесенькі
голоси, то це були голоси або
схоластиків, чистих теоретиків,
запеклих "самостійників" або
людей занадто вже, хворобливо
пронятих національним чуттям. На
конференції укр. соц.-дем. роб.
партії в квітні питання про
самостійність зустріло майже
однодушне негативне відношення.
За самостійність висловилось
з усієї конференції тільки
два-три голоси".
Противагою самостійності українські
соціалісти бачили автономію
в складі Російської республіки.
В. Винниченко вважає, що така
форма організації українського
життя, "такі скромні, такі невеликі
заходи" змогли б примирити
вірність революції і хвилю
зростання національної свідомості
що швидко набирала сили в
суспільстві. "Самодіяльність нашого
народу краще всього вкласти
в форму Автономії України
(виділення В. Винниченка —
О.С.). Формальність, урочистість, проголошення
уложення в "законність" її
ми охоче віддавали на Всеросійські
Установчі Збори. Там же мала
бути поставлена й оголошена
федерація всіх народів Росії,
яким також без усякого сумніву
буде дано автономію".
Однак російська демократія не
бажала йти навіть на такі,
досить обмежені поступки. В. Винниченко
вважає причиною цього багатолітню
традицію російського суспільства
ототожнювати українців і росіян.
Не переконували і багатотисячні
українські демонстрації в столицях
імперії, тому що визнання національної
окремішності українців сприймалось
як автоматичне ослаблення величі
російського народу. Саме тому
російські демократи, погоджуючись
"у принципі" з вимогами українських
сил, в дійсності намагались
всіляко відтягувати вирішення
українського питання.
Щоб виправдати свої дії, вони
апелювали до необхідності збереження
єдності всіх революційно-демократичних
сил Росії. "Вибух національних
течій може ослабити революцію,
розбити єдиний фронт, спричинитись
до реакції. Розмежування по
національностям може зламати
військовий фронт, який вважалось
тоді за честь революції тримати
міцно. Український "шовінізм"
міг внести небажану боротьбу.
Крім того стотисячні маніфестації
все ж таки не зовсім переконували.
Хто його зна, а, може, це
так собі, а в дійсности українство
то є собі купка інтелігентів,
яка ґвалтує, робить шум і
лякає спокійну совість чесного
руського демократа. Бо де ж
би взялись ті сили в українства,
коли його так ретельно нищено
й душено?".
Відповіддю на позицію російських
демократів стало реальне об’єднання
українських сил у представницькому
органі — Центральній Раді, яка
стала виразником інтересів і
бажань практично всієї нації.
"В першій стадії свого існування
Центральна Рада свідомо й
розраховано брала на себе
вираз тільки національного обличчя
українського народу". Цю позицію,
як підкреслює В. Винниченко, підтримували
послідовно українські соціал-демократи,
що не піддались на провокації
своїх російських товаришів з
метою організувати боротьбу
в середині самої Центральної
Ради.
Об’єднавшись в представницькому
органі, українські прогресивні
сили, підкреслює В. Винниченко, поставили
перед собою задачу формування
української державності. "Але
нашою метою, істотною, ґрунтовною
метою була не сама державність.
Наша мета була — відродження,
розвинення нашої національности
(виділення В. Винниченка —
О.С.), пробудження в нашому народі
своєї, національної гідности, почуття
необхідности рідних форм свого
розвитку, здобуття сих форм і
забезпечення їх. Державність же
є тільки засоб для сеї істотної
цілі (виділення В. Винниченка
— О.С.). І через це процес
здобування сеї державности вже
мав би служити пробуджуючим,
наштовхуючим і усвідомлюючим
фактором. Чи вигралось би чи
програлось, а процес був би
все одно й він уже сам
викупив би й покрив би всі
можливі неудачі". [4, 13c.]
Можливі невдачі у формуванні
української державності, на думку
В. Винниченка, пов’язані з неготовністю
нації до вирішення завдання
такої велетенської ваги. Адже, як
соціаліст, він наполягав саме
на "творенні з нічого", а
не на "відродженні" чи "реформуванні"
державності українського народу.
Старі форми були неприйнятними
для наповнення їх новим, соціалістичним
змістом: "... всі органи державного
(виділення В. Винниченка —
О.С.) управління й господарства
мають бути насамперед утворені
на Україні, там, де їх зовсім
не було до сього часу. Це
не переформування старих, організованих,
пристосованих до життя віками
апаратів, не заміщення одних
людей другими. Ні, творити все
з самого початку, з самих
дрібничок, творити в місяць-два
те, що в других землях утворювалось
десятками віків. Творити ці
органи, не маючи ніякої мілітарної
сили й маючи в той же
час проти себе й мілітарну,
й поліційну, адміністративну
силу старої держави, маючи
проти себе ворожість усієї
неукраїнської людности".
Головна проблема у створенні
цієї нової української державності,
як вважає В. Винниченко, —
"наша бідність на інтелігентські
сили". Нестача підготовлених,
професійних і глибоко патріотичних
державних керманичів несе в
собі загрозу не лише для
українського руху, конкретних його
лідерів, а й для самої ідеї:
"Ми розуміли всю небезпеку,
на яку наражали саму ідею
української державности (виділення
В. Винниченка — О.С.) на випадок
неудачі, на випадок виявлення
нашого безсилля, неуміння, недозрілости".
Головна надія одного з лідерів
спиралась на віру в потужні
інстинкти самоорганізації широких
мас населення. Він вважав, що
достатньо передати енергію народу
провідникам держави, відкрити
шляхи розвитку могутніх творчих
сил мас і держава витвориться
саме в тій формі, яка найбільше
відповідатиме мріям трудящих
і історичним завданням революції.
Активна діяльність по створенню
інституцій української державності
була перервана більшовицьким
виступом у Петербурзі та наступом
їх військ на Україну. Успішність
цього наступу зумовлювалась,
на думку В. Винниченка, цілим
рядом факторів.
Першим з них він вважає
відхід лідерів Центральної Ради
від соціалістичних ідеалів. Цей
відхід був пов’язаний з переходом
до реального творення владних
інституцій. "Як тільки ми переступили
межу морально-правової, революційної
влади, як тільки наблизились
до творення юридичної державності,
так з того моменту й почалось
забування дійсної сутності нашого
руху: інтерес наших працюючих
мас, їхнє національне й соціальне
відродження. Засоб (виділення
В. Винниченка) цього відродження,
— тільки засобі — ми почали
приймати за ціль і єдину
ціль нашого руху. Державність
стала домінуючим мотивом наших
дій".
Але не сама по собі прихильність
до держави була помилковою. Центральна
Рада, як вважає В. Винниченко,
виявилась недостатньо соціалістичною,
не зрозуміла необхідності побудови
саме "робітничо-селянської" держави,
а тому не могла протиставити
нічого дієвого більшовицькій
пропаганді. Насторожене ставлення
до ідеї робітничо-селянської
держави у лідерів українського
руху він пояснює саме тим,
що її пропагували більшовики,
і прихід влади рад асоціювався
з поверненням в Україну російської
влади.
Наслідком такого нерозуміння
більшовицьких ідей, вважає В.
Винниченко, що "... стільки, справді,
тої енергії, сил, завзяття, крови
й життя ми вклали на те,
щоб зробити ... не свою державність
(виділення В. Винниченка), ворожу
нашій нації, згубну для неї!".
"Не свою" не національно,
а соціально. Тобто, замість
української держави робітників
і селян, Центральна Рада будувала
українську буржуазну державу.
І. Огієнко, правда з інших
ідеологічних позицій, підтверджує
висновок В. Винниченка. Він писав:"...
український народ в масі своїй
покладався на крайні комуністичні
гасла, а українська інтелігенція
— на демократичний націоналізм.
Центром усього питання відразу
стала земля (виділення І. Огієнка
— О.С.), а Центральна Рада якраз
із цим питанням найбільше
воловодилась і відтягала".
