Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Історичний портрет Петра Дорошенка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНЫЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ КІБЕРНЕТИКИ

Реферат з історіі України на тему «Історичний портрет Петра Дорошенка»

Виповнила

Студентка 1 курсу ЭК 0502

Курдюкова Д.А.

Перевірив

Тарнавський Ігор Станиславович

Донецк 2013

План

Вступ
Молоді роки
Роки гетьманства Петра Дорошенка

Початок гетьманства
Об’єднання з Лівобережжям
Союз з Османською імперією
Війна з Польщею
Бучацький мирний договір
Зречення гетьманства

1. Вступ

Постать гетьмана Петра Дорошенка — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Так склалося, що його життя та боріння сфокусували в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української держави, так і їх занепад і руїну на Правобережній Україні. Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран. Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об'єдання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув'язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії (виконуючи обов'язки В'ятського воєводи), побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любимої Батьківщини.

Зрозуміло, що сповнене глибокого драматизму й трагічності життя гетьмана, не могло залишитися поза увагою дослідників, хоча по правді кажучи, вона була незмірне меншою, ніж цього заслуговує його постать. Якщо для одних він виступав всього лише "амбітним хамом", то інші відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети. Відомий учений Микола Костомаров характеризував його, як "видатну людину", щиро віддану й незмінно вірну "ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини", палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу позитивну оцінку діяльності гетьмана дав найвизначніший історик Михайло Грушевський: "Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію". На жаль, радянські науковці практично відмовилися від дослідження політичної історії козацької України другої половини XVII століття і, за винятком М. Н. Петровського, зображували діяльність Дорошенка виключно в негативному плані, безпідставно звинувачуючи його в авантюризмі й зраді національних інтересів України. Виходячи з цього, в даному історичному нарисі ми свідомо робимо акцент на висвітленні політичної діяльності гетьмана в контексті загальноукраїнського історичного процесу і розвитку міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі. При цьому вважаємо за доцільне зауважити, що висловлені міркування й оцінки не претендують на абсолютну істину і в багато дечому носять дискусійний характер.

Висновок

Постать гетьмана Петра Дорошенка — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Його життя та боріння сфокусували в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української держави, так і їх занепад і руїну на Правобережній Україні. Багато людей відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети.

2. Молоді роки

Петро Дорошенко народився 14 травня 1627 р. у Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду. «Я з прадіда козак», — любив говорити український гетьман. Його дід — Михайло Дорошенко був гетьманом реєстрових козаків. Військова й політична діяльність Михайла Дорошенка, талановитого організатора, адміністратора й полководця, припадає на 20-ті роки XVII ст. Батько Петра — Дорофій Дорошенко — був козацьким полковником. Син дуже цінував родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Немає даних про освіту Петра Дорошенка, невідомо, де й коли він навчався. Однак відчувалося, що майбутній гетьман здобув добру освіту, мабуть, у братській школі або в колегіумі. Там він міг вивчити латину і польську мову, які дуже добре знав, а також історію. Він був блискучим промовцем, а саме навчанню мистецтва риторики приділялася в братських школах особлива увага. Ще одна характерна властивість Петра Дорошенка — він був дуже дотепним.

Рід Петра Дорошенка віддавна знався з родом Хмельницьких. Тож нічого дивного, що з самого початку Визвольної війни він - на службі в сотні Богдана Хмельницького, тобто в особистій охороні гетьмана. Відзначився настільки, що Хмельницький номінував його писарем артилерійських військ, тобто надав офіцерського чину.

Мабуть, нащадок гетьмана справді показав себе добрим воїном, оскільки незабаром став полковником і учасником походу до Молдови (1650), що його очолював сам гетьман Хмельницький. Повернувшись в Україну, він дістав призначення ще й адміністративне: став полковником прилуцьким. Відтоді й починається поступове сходження до гетьманського "трону".

До речі, в листопаді-грудні згаданого року майбутній гетьман дебютував і як дипломат: став одним з послів від козацтва при польському сеймі. Питання, що їх висувало посольство, мали величезне значення для долі України. Найпершою була вимога вивести з України всі польські війська, поновити українські школи, ліквідувати церковну унію. І не винен Дорошенко в тому, що польські сенатори не тільки не пристали на ці вимоги, а навпаки, вирішили збройно придушити повстання в Україні, сформувавши 54 тисячі польсько-литовського війська.

По смерті Хмельницького, Петро Дорошенко мав усі підстави й собі претендувати на булаву. Та він цього не зробив, вважаючи, що його час іще не настав. А поки що визначив свою позицію чітко: підтримувати в усьому Івана Виговського. Бо тільки його програма державного будівництва імпонувала цьому, вже досить досвідченому політикові. Тож коли постала потреба збройно виступити проти заколоту Пушкаря та його російських підбурювачів, Петро Дорошенко негайно повів свій полк на поле бою.

Згодом він бере участь у поході Юрія Хмельницького проти військ гетьмана Лівобережної України Якима Сомка. Похід, як відомо, не вдався. Не пощастило Дорошенкові й у наступному, і він визнав за краще перейти зі своїми козаками на бік Сомка: був певен, що знайде з ним спільну мову, адже добре знав його ще з часів, коли служив Б. Хмельницькому, а Сомкова сестра Ганна була першою дружиною гетьмана.

Та Сомко не захотів мати Дорошенка за спільника. Позбавив його навіть чину полковника прилуцького. На перший погляд, нібито за те, що підтримував його суперників. Але схоже, що він ще й побоювався самого Дорошенка - постаті сильної і впливової.

І все ж 1660 року майбутній гетьман знову стає полковником - цього разу чигиринським. І знову підтримує Юрія Хмельницького. У складі його війська бере участь у битві під Чудновим, де було спільне з росіянами протистояння польсько-татарським військам" а незабаром виконує і кілька дипломатичних доручень. Зокрема, очолює гетьманове посольство на переговорах з поляками під Чудновим; їде з делегацією й до Москви, щоб спонукати росіян переглянути окремі статті Переяславської угоди. (В дужках зазначимо: не спонукав).

Досить упевнено почувається П. Дорошенко й за часів недовгого гетьманування Павла Тетері: дістав 1663 року чин генерального осавула. На сучасну мірку міряючи, можна сказати, що він став генералом — з функціями міністра при гетьманові. Шкода лишень, що П. Тетеря невдовзі перестав бути гетьманом.

Висновок:

Великий впив на Петра Дорошенка зробив його дід - Михайло Дорошенко, який був гетьманом реєстрових козаків. П. Дорошенко дуже цінував родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Майбутній гетьман здобув добру освіту, мабуть, у братській школі або в колегіумі, що також вплинуло на його політичну діяльність. Він був блискучим промовцем, а саме навчанню мистецтва риторики приділялася в братських школах особлива увага. Ще одна характерна властивість Петра Дорошенка — він був дуже дотепним.

3. Роки гетьманства Петра Дорошенка

3.1. Початок гетьманства

1665 рік. 10 жовтня правобережні полковники обирають Петра Дорошенка тимчасовим Гетьманом Правобережної України, замінивши на цьому Павла Тетерю, який в своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір'я значної частини козаків. А на початку січня 1666 року козацька рада у Чигирині підтвердила вибір старшини.

Діяльність Петра Дорошенка, як володаря України, розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Українська Козацька Республіка була фактично розчленована на дві частини з своїми урядами і вкрай спустошена та розорена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх 17 років. За досить приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. втрати населення Правобережної України сягали 65 -70 відсотків. Склалася сприятлива ситуація для поділу України між Росією і Річчю Посполитою.

Реально розцінюючи своє становище, П.Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення влади на Правобережжі й заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, при підтримці старшин, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин -так званого серденята, які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Часто скликав козацькі ради, де вислухував думку рядових козаків.

Дорошенко ще в останні місяці 1665 р. робив спроби закріпитися на Лівобережжі. У відсутність Брюховецького, котрий у той час був у Москві, правобережний гетьман посилав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширював там свої універсали, в яких закликав лівобережне населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об'єднання розділених частин України. З початку 1667 р. Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але в січні 1667 р. Москва завдала Україні страшного й підступного удару, який визначив особливий характер подальшого розвитку подій. Наслідки цього удару український народ відчував не одне століття. 13 січня 1667 р. у селі Андрусові поблизу Смоленська було укладено перемир'я між Росією та Польщею на 13 років. За цим перемир'ям Лівобережжя України залишалося за Росією, а Правобережжя знову переходило під владу Польщі, окрім Києва, який залишався за Московською державою тільки на два роки. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою обох держав. Отже, за змовою двох воюючих країн відбувся поділ України, тобто офіційний, юридичне оформлений міжнародним трактатом поділ української території на три частини.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Ця угода перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою й першорядною умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передання половини України Польщі, проти панування якої в кількавіковій боротьбі український народ пролив багато крові, було справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви. Представників України до участі в переговорах не допустили, оскільки не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалася теза про те, що у володінні Росії залишаються «відвойовані у Речі Посполитої» міста і землі. Навіть не згадувалося, що це територія України, яка за міждержавним договором тільки 13 років тому добровільно приєдналася до Російської держави.

Формула трактату «завойовані землі» давала право Москві встановлювати на них свої порядки й закони. Таким чином, царський уряд за допомогою міжнародного трактату спробував здійснити інкорпорацію України й свідомо ламав договір 1654 р., за яким він зобов'язувався зберігати «права і вольності» Української держави і її статус суб'єкта міжнародного права. Українсько-російські відносини мусили тепер визначатися Андрусівською угодою між Річчю Посполитою й Московською державою. Ця угода фіксувала зміну в розстановці політичних сил Східної Європи в другій половині 60-х років. Відтіснивши на другий план Польщу, лідером стала Росія. Польсько-російська угода 1667 р. відверто загрожувала Туреччині й ханству, навіть їхньому існуванню, оскільки несла в собі casus belli — причину для майбутньої війни, тобто неминучим у майбутньому мало бути зіткнення й Речі Посполитої, й Росії з цією частиною мусульманського світу. Отже, Андрусівський трактат привів до певних змін у міжнародних відносинах, розкладі військових сил і політичних впливів не тільки між Росією і Польщею, а й Кримом і Туреччиною. Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорозька Січ мала перебувати під спільною зверхністю Польщі й Москви, двох ворожих держав, узагалі був історичним нонсенсом, спричинився до ряду гострих колізій і ставив запорозьке козацтво в найтяжче становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, яка завжди вела агресивний наступ на Запорожжя, перешкоджала походам козаків проти турецько-татарських нападників, намагалася знищити запорожців. Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба серед української старшини за гетьманство. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов'язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна. Андрусівське перемир'я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1667 р. вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини. Після першого повідомлення про Андрусівське перемир'я Петро Дорошенко відправив послів до турецького султана. Для правобережного гетьмана Андрусівський трактат постав на шляху здійснення його програми про злуку обох частин України. Звістка про Андрусівську угоду настільки подіяла на Дорошенка, що він захворів. Дорошенко вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Своє перше посольство до Туреччини він спорядив саме заради військової допомоги, яку і одержав. Польський уряд зі свого боку, щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму й Дорошенка, послав до Стамбула посольство, очолене Радзієвським. Воно прибуло до турецької столиці в червні 1667 р. Після Андрусівської угоди це була дуже нелегка місія. Оттоманська Порта не бажала відновлювати польсько-турецьке перемир'я 1640 р., доки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою. Хоча ціною принизливих умовлянь польському послу вдалося тимчасово відновити давнє перемир'я, йому було заявлено, що тривала приязнь можлива тільки тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Туреччина, що вела тоді затяжну війну з Венецією за острів Кріт, мабуть, вирішила відкласти неминучий збройний конфлікт із Річчю Посполитою. Водночас із польським посольством у Стамбулі значно доброзичливіше приймали козацьке посольство. Представники Речі Посполитої зробили спробу зустрітися з козацькими послами, обіцяючи від імені короля «ласку й пробачення Війську Запорозькому». Дипломати Дорошенка категорично відкинули ці польські підступи, заявивши при цьому, що «козаки є так далеко від усякого підданства та приязні з Польщею, як небо далеко від землі».

3.1. Об'єднання з Лівобережжям

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримске ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П. Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенко при допомозі запорожців під проводом І. Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар.

3.2. Союз з Османською імперією

У 1669 році у м. Глухові на основі Глухівських статей 1669 року противники Дорошенка проголошують гетьманом Д.Многогрішного. Опинившись в дуже складному становищі (необхідно нейтралізувати ворожі дії Криму, отримати допомогу проти Речі Посполитої та Московського царства), Петро Дорошенко у вересні 1669 року укладає з Туреччиною. Виникає питання, на яких умовах, засадах уряд Петра Дорошенка погоджувався на протекторат Туреччини? Політичний задум Дорошенка передбачав велику автономію для України, питання іншого характеру, що, як показали наступні події, турецький уряд далеко не всі їх задовольнив, а ті, що схвалив, часто порушував. Це не є виною українського гетьмана, а трагедія його, як політичного і державного діяча козацької України. Гетьман, розуміючи ситуацію, намагається уникати початку воєнних дій з Польщею і Росією, проте вже навесні окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до бранденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням про допомогу, проте лист до адресата не дійшов... Згодом Правобережна Україна знову переходить під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була дуже складною...Майже повне спустошення її території...Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну...Вцілілі селяни, міщани й козаки, проклинаючи гетьмана, масово переселялися на Правобережжя, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя.

3.3. Війна з Польщею

У вересні 1670 П.Д. Дорошенко, як cанджакбей турецького султана, був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Протягом 1671 призначений Дорошенко наказним гетьманом О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і українських загонів М. Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.

Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки, під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони М. Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мохамед IV, кримський хан Селім-Гірей, та гетьман Дорошенко здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 українсько-турецько-татарськи війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672.

3.4. Бучацький мирний договір

Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1673 замість скиненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича , якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України.

В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенко під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кара-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити.

Зречення з гетьманства

Згодом Правобережна Україна знову переходить під владу П.Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була дуже складною. Майже повне спустошення її території. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Вцілілі селяни, міщани й козаки, проклинаючи гетьмана, масово переселялися на Правобережжя, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя.

Влітку 1675 року становище Дорошенка в політичному плані стає безнадійним. Потік переселення біженців на Лівий берег не припинявся. Дорошенка залишали не лише підрозділи вірних серденят, а навіть рідні.

10 жовтня Петро Дорошенко присягнув Росії, та не перед Ромодановським та І.Самойловичем (кандидат на гетьманську булаву), а кошовому І.Сіркові. Є припущення, що вони домовилися про скликання козацької ради у 1676 році для обрання гетьмана України, адже запорожці Самойловича не визнавали. Це була остання надія Дорошенка Проте, російський уряд категорично відмовився визнати чигиринський акт присяги дійсним, і вимагав їхати до Москви.

Ситуація була катастрофічно. Поставлений у безвихідь Петро Дорошенко капітулював. Коли у вересні 1676 року під стіни Чигирина під'їхали війська Самойловича і Ромодановського, гетьман вирішив здати місто без бою. Дорошенко присягнув на вірність цареві у Москві. Йому видали "статті", у яких було зазначено, що жити він може "где он хочет" і йому "пробачалися" усі минулі проступки.

У 1677 році надійшло розпорядження з Москви, що Дорошенко має прибути до Росії. Згодом, він з сім'єю був поселений недалеко від Москви (135 км) у с. Ярополчому. Петро Дорошенко звертається в листах до І.Самойловича з проханням переселити його на Батьківщину, проте все безнадійно, адже це не входило в плани російського уряду. Вони боялися, що на політичному небосхилі може знову зійти, засіяти вже могутніша зірка Петра Дорошенка.

Решту свого життя Дорошенко прожив у маєтку, де й помер 1698 року. Ще на початку XIX століття на цвинтарі, біля церкви святої Параскеви, зберігалася надмогильна кам'яна плита з написом: «Лета 7206, ноября 9 день преставився раб Божий, гетьман войска запорожского Петро Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рождества своєго 71 год й положен бысть на сем месте». З Дорошенкової родини відомі: його мати, яка стала черницею під іменем Митродори, та два брати: Григорій — Брацлавський полковник, та Андрій—Паволоцький полковник. Гетьман був одружений із дочкою родича Богдана Хмельницького Павла Яненка-Хмельницького, але дітей не мав. Од другого шлюбу в Ярополчому походила дружина Олександра Пушкіна, правнучка гетьмана Наталія Гончарова.

Висновок:

"Сонцем Руїни" назвав Дорошенка український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу та мудрість своїх героїв. На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар'єристи Павло Тетеря та Іван Брюховецький, Петро Дорошенко став символом боротьби за єдність та окремішність українського народу. "Цілість отчизни" та прагнення того, "щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала" були визначальними в політиці Дорошенка.

Висновок:

Отже, можемо зробити висновок, що Петро Дорофійович Дорошенко був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу. Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, Петро Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків. Також П. Дорошенко, зміцнивши свої позиції на Правобережжі, разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П. Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.).

Як слушно зауважив історик В. Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П. Дорошенка “сонцем Руїни”.

Список літератури

http://pidruchniki.ws/12810419/istoriya/petro_doroshenko_getman_ukrayini
http://tsikave.ostriv.in.ua/publication/code-44CDD55F1EAC7/list-172F3738327
http://www.br.com.ua/referats/ukrainoznavstvo/15093.htm
http://myreferatik.in.ua/load/referat_1_kurs/istorija_ukrajini/zhittja_ta_dijalnist_petra_doroshenka/8-1-0-2945
http://narodna.pravda.com.ua/history/4b1f597dd4a46/
http://histua.com/knigi/aktualni-problemi-istorii-ukraini/getmanstvo-petra-doroshenka

Драматичні події кінця 50 - початку 60-х pp. XVII вимагали такої політичної постаті, яка б змогла боротися за соборність українських земель. Нею став наступний гетьман Правобережжя — Петро Дорошенко.

Внутрішня політика
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко за підтримки київського митрополита Й. Тукальського провів низку важливих реформ:
• щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тис. військо з найманих частин, так званих серденят (сердюків), які відзначалися хоробрістю в бою та особистою відданістю гетьманові;
• для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету;
• проводячи політику колонізації незаселених земель, на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк;
• намагаючись здобути підтримку серед народних мас, часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Зовнішня політика

Разом з активними заходами, спрямованими на реорганізацію внутрішнього державного життя України, П. Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики гетьмана було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України.

Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти воєнний союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горинь.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа очолив козацьке військо й перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалося антимосковське повстання. У ході цього повстання у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 року проголосили Петра Дорошенка гетьманом усієї України.
Проте його гетьманування на території Лівобережної України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка й прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П. Суховієнка.
Призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, П. Дорошенко був змушений повернутися на територію Правобережної України. На початку 1669 року, за допомогою загону запорожців під проводом І. Сірка, гетьманові вдалося розгромити П. Суховієнка і його союзників — кримських татар.
Відсутністю П. Дорошенка на Лівобережжі скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 року в Глухові на основі Глухівських статей 1669 року проголосили гетьманом Д. Многогрішного.
Українсько-турецький договір. У складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму й отримати допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої та Московського царства, П. Дорошенко восени 1669 року уклав з Туреччиною союзний договір. 10-12 березня 1669 року цей договір затвердила Генеральна військова рада в Корсуні. Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 1651 року між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором:
• територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
• підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
• українська православна церква зберігала автономію в складі константинопольського патріархату;
• українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької скрабниці;
• на українських землях турки й татари не мали права споруджувати мечеті та брати ясир;
• Туреччина й Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею та Московією без згоди гетьмана;
• султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 року П. Дорошенко змушений був розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайлом Ханенком. Протягом 1671 року призначений П. Дорошенком наказним гетьманом Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії та загонів М. Ханенка.

Історичний портрет Петра Дорошенка 📙 Реферат → 🆔 114194