Історія розвитку анатомії як науки. Розвиток анатомії на території України

Підготував

Українець  Сергій Олександрович

студент І курсу

ППФ, група Б-12

                             План:

І. Історія розвитку анатомії як науки

       1. Анатомія в стародавні часи

       2. Анатомія періоду  Середньовіччя

       3. Розвиток анатомії  в Новий час

      4. Школи сучасних анатомів України та Росії 

ІІ. Розвиток анатомії на території України. 

ІІІ. Використана література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

              І. Історія розвитку анатомії як науки.

Анатомія  в стародавні часи

Анатомія - найдавніша з біологічних наук. До нас дійшли печерні і наскельні малюнки із зображенням рослин, тварин і людей, які датуються 13-14 тисячоліттями до н. е. В печері Астурії (Іспанія) було виявлено перший анатомічний малюнок, на якому був зображений слон з намальованим серцем.

Це свідчить про те, що люди епохи палеоліту знали місце розташування серця і його значення для тварин.

Перші пізнання з анатомії черпалися під час  розтину тварин, убитих на полюванні. Часто цією процедурою займалися  жерці, що дістало відображення в  назві деяких органів.

На науку про  будову тіла анатомія перетворилась  у зв’язку з потребами медицини.

У далеких предків  слов’янських народів ремісники, працюючи з кістками, знали їх фізичні, хімічні, вікові та видові особливості. Із будила (великої гомілкової кістки) виготовляли флейти.

Астрагали (п’яткові кістки дрібних тварин) на Київщині використовували для ігор. Майстри  добре володіли складним процесом протравлювання кісток фарбами.

Слов’яни уміли  проникати всередину порожнини  тіла крізь природні отвори. Проникнення  в порожнину матки вівці з метою витягування "мерлушка" (плодів - ягнят) давно практикувалось слов’янами для отримання високоякісних шкурок.

Знахарі та ремісники  мали добрі знання з анатомії нутрощів та їх фізичних особливостей. Оброблені  кишки, сечові міхури, шлунки, очеревину використовували для виготовлення волинок, музичних струн, бубнів та ін.

Слов’яни дуже часто назви частин тіла використовували  для опису вигляду рік та морів: устя (рот), губа, ніс (мис), коліно тощо. Перша вимірна система пов’язана  з частинами тіла (сажень, п’ядь, аршин, вершок).

Крім того, для  запам’ятовування літер давні вчителі  зверталися також до анатомії. Так, взяті в боки руки означали літеру "ф" (ферт), рот - літеру "о" (оніка) тощо.

Мало даних  з анатомії в джерелах Стародавнього  Єгипту, хоча саме в Єгипті, як у жодній іншій країні світу, поважали ветеринарію, а відповідно і анатомію. Це зумовлено тим, що єгиптяни вважали тварин представниками своїх богів і створювали особливий культ бика Апіса - втілення Бога Озіріса. Це свідчить про те, що єгипетські жерці володіли лікувальною справою і відповідно мали певні знання з анатомії.

Хоча релігія  забороняла розтинати трупи, проте  єгиптяни добре знали будову органів  грудної та черевної порожнин. Про  це свідчить один з розділів папірусу Еберса (1550 р. до н. е) - "Таємна книга лікаря, вчення про серце", який починається з анатомо-фізіологічного нарису.

В ассирійців добрий стан гуртів тварин був показником багатства. Вони докладали багато зусиль для збереження і примноження  свійських тварин як свого єдиного джерела багатства, володіли великими табунами коней, лікували їх.

До нашого з  часів ассирійців часу дійшли лише назви двох праць ("Хвороби коней" Мохамед Казен і Резалег Тіббі). Це свідчить про те, що були певні  знання з анатомії, особливо коня.

Мешканці Ірану  вміло доглядали за хворими кіньми в найдавніші часи. Про це згадується в їхніх священних книгах, що були написані зендською мовою. Особлива увага в них приділялась будові печінки - "місця перебування пристрастей".

У семітів (ассиро-вавилонська культура) існувало "Зведення законів Хаммурабі" (2400-2250 рр. до н. е). В ньому медицина і ветеринарія не розділяються, однак тих, хто лікував людей, називали а-соу, а тварин - мопнай-соу. Особливо шанувалась хірургія, зростало й значення анатомії.

В Індії періоду  Вед (1800-800 рр. до н. е) особлива увага  приділялась диханню (Ріг-Веда), як суті життя, а суть здоров’я вбачалась  у гармонії між диханням, жовчю  і кров’ю.

Саме ці частини  вивчались найкраще. В Індії булобагато праць з ветеринарії, де висвітлювались питання анатомії. До наших часів дійшли лише назви праць, які знаходимо в індійському ветеринарному трактаті Гіппократа (це не грецький Гіппократ), що жив у часи Хозроя Великого, короля Персії (531-579 рр.).

Оригінал праці  був перекладений на латинську мову Мозе Палермським у XII ст. Цей трактат був основою для написання всіх книг з ветеринарії у період Середньовіччя.

Особливих успіхів  у лікуванні людей і тварин досягли китайці. З класичного канону "Чжоуські ритуали" (XI-V ст. до н.е.) видно, що китайська медицина цього періоду поділялась на чотири складових: внутрішні хвороби, хірургія, дієтетика і хвороби тварин.

Медичний канон "Трактат про внутрішнє" складається  з двох книг: книги "Прості питання  трактату про внутрішнє", складеної  імператором Хуанді (ІІІ ст. до н.е.), і "Книги див" (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Ці праці грунтуються на всіх попередніх знаннях з анатомії та лікування людини й тварин.

Засновником хірургії, анатомії та лікування тварин по праву  вважається Хуа То (141-208 рр.), автор першого в Китаї підручника з ветеринарії "Ню ма цзін" ("Опис і лікування хвороб свійських тварин"). Глибокі знання з анатомії дали йому змогу виконувати складні операції на черепі та внутрішніх органах. Він першим застосував загальний наркоз.

Зовсім не залишили писемних слідів скіфи, які акумулювали високу культуру людей трипільської культури, що мешкали в долинах Південного Буга, Дністра, Прута, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту (3500-2700 рр. до н. е) люди трипільської культури досягли значних успіхів у медицині й ветеринарії (трепанація черепа, кастрація биків).

Вони добре  знали особливості будови сечостатевої системи і для воєнних дій  використовували самок, а не самців. Великий мудрець і лікар Токсаріус (трипілець) вирізнявся глибокими знаннями з анатомії та лікувальної справи. Греки запросили його до себе як учителя. Після його смерті греки визнали його Геросом і одним з асклепіадів, потомком бога Асклепія - покровителя лікарів.

Найточніші дані з анатомії містять грецькі й  римські джерела. Учень Піфагора Алкмен Кротонський (V ст.д.о н. е) першим увів розтин трупів людей і тварин. Він першим звернув увагу на слухову трубу кіз і стверджував, що кози дихають додатково вухами.

Першим творцем  анатомічної теорії був Демокрит Абдерський (460 р. до н.е.), який написав багато праць з анатомії. Особливий слід в анатомії людини і тварин залишив Гіппократ (460-377 р. до н.е.).

Хоча він ще не відрізняв нерви від сухожилків, дихальні шляхи від судин, проте  навів правильні дані про головний мозок, описуючи вертячку у кіз.

Засновником порівняльної анатомії вважається учень Платона  Аристотель (384-322 рр. до н. е). За оцінкою  Кюв’є, праці Аристотеля слід "прийняти за зразок". Настільки вдало він  описав апарат руху, що лише в XVII ст.

Фабрицій незначно доповнив ці праці, проте, за словами самого автора, він більшу частину взяв у Аристотеля. Мало послідовників Аристотеля щось додали до його опису нутрощів.

Одним з відомих  анатомів був і Проксагор із Коса (335 р. до н.е.), який встановив різницю  між венами й артеріями, відмічаючи, що артерії закінчуються капілярами, хоча зазначав, що капіляри містять повітря. Завдяки йому набуло значного поширення вчення про пульс.

Учень Проксагора Герофіл (317 р. до н.е.) вперше описав писальне перо в мозку, яєчники, дванадцятипалу кишку, виявив у кози лімфатичні (молочні) шляхи.

У період життя  Аристотеля особливо виділявся Діокл  Каристський (360 р. до н. е). Після Гіппократа, який жив в Афінах, Діокл Каристський  був най відомішим лікарем. Гален  говорить про нього, як про ревного анатома, що вивчав анатомію на тваринах.

Еразістрат (помер  у 280 р. до н. е), який жив при дворі  сирійського царя, спостерігав молочні  судини на брижі кози, хоча назвав їх артеріями, оскільки не завжди виявляв  у них молочний сік. Він розрізняв  рухові і чутливі нерви, добре описав сухожилкові нитки серця, хоча травлення пояснював механічним тертям стінок шлунка.

Марінус (близько 100 р. н. е), за Галеном, опрацював м’язи, відкрив піднебінний нерв, досліджував  кишкові залози. Гален називав  Марінуса відновником анатомії.

Хоча Гален (131-210 рр. н. е) був добрим лікарем, проте  в історії він більше відомий  як анатом. Це останній анатом давності. Він описав 300 м’язів, 7 пар черепномозкових  і 30 пар спинномозкових нервів, був  піонером у переході до аналітичного та експериментального досліджень.

Гален добре  володів розтином трупів свиней, собак, левів, слонів, написав 400 праць ("Анатомічні дослідження", "Про призначення  частин тіла" та ін.). Анатомія Галена містила в собі елементи гістології. Він спостерігав, що м’язи складаються не лише з м’язових, а й із сполучнотканинних волокон; стінки артерій, шлунка, кишок і матки складаються з кількох шарів. Це він увів низку термінів, які вживаються й нині (апофіз, епіфіз, симфіз, діартроз, синартроз, гінглім тощо). 

Анатомія  періоду Середньовіччя

Для розвитку ветеринарії, а відтак і анатомії цього періоду, велике значення мали спеціальні зібрання праць попередників у "Гіппіатрики" та "Геопоніки", які були видані за наказом імператора Костянтина VII (905-959 рр. н.е.), та праці арабських учених.

Значним досягненням  арабських учених було те, що вони переклали  на арабську мову праці грецьких та римських учених, додавши свої дані. Визначним перекладачем був Абул-Гафен  Табіт (826-901 рр.), який також написав  працю про анатомію птахів.

Та особливої  поваги заслуговує Абу Бакр (860-930 рр.), конюший і ветеринарний лікар  султана Єгипту. У своїй відомій  праці "El Nacer", яка складається  з двох книг (103 розділів), він уперше описав не лише велику кількість хвороб, а й анатомію коней, породні, вікові та статеві відмінності цих тварин.

В європейських країнах праці з анатомії цього  періоду поступалися подібним працям давності та арабів. Цей період скоріше  був періодом зворотного еволюційного розвитку анатомії.

Можна виділити працю короля Сицилії та Єрусалима Фрідеріка ІІ "Про соколине мисливство" (1274), у якій вперше описано деталі анатомії птахів.

У ветеринарних трактатах Моруса і Марко (1316) та Августіно Колумбре (1518) подано основи анатомії коня і великої рогатої  худоби. 
 

Розвиток анатомії в Новий час

З ім’ям Андрія Везалія (1514-1564 рр) пов’язаний вік Відродження, або реформ. Везалія по праву називають  реформатором анатомії.

Він розтинав трупи  і в 1543 р. закінчив працю "Про будову людського тіла" в семи книгах. Після тривалих віків глибокого занепаду науки відкриття йшло за відкриттям.

Імена багатьох анатомів епохи Відродження перейшли в анатомічну номенклатуру - Я. Сільвій (1478-1555), Г. Фаллопій (1525-1562), В. Євстахій (1500-1570).

Незалежно один від одного М. Сервет (1553), Р. Коломбо (1559) і А. Цезальпін (1569) описали мале коло кровообігу. Відкриття великого кола кровообігу належить В. Гарвею (1578-1638).

А. Бареллі (1608-1679) в книзі "Про рухи тварин" на основі законів механіки вперше розглянув  кістки як важелі, на які діють м’язи.

Г. Белліні (1643-1704) вивів із властивостей скорочення і  розслаблення термін еластичності. Він  вважав, що м’язи складаються з  дрібних волоконець, яким властива функція скорочення.

К. Мальпігі (1623-1694) за допомогою мікроскопа не лише описав мікроструктуру рослин, багатьох комах, а й відкрив капіляри внутрішніх органів, описав судинні клубочки нирок.

Завдяки появі  мікроскопа багато вчених близько підійшли до розуміння клітинної теорії - Я. Пуркіньє (1787-1869), Т. Шванн (1810-1882), М. Шлейден (1804-1881).

К. Вольф (1733-1794), Ж. Кюв’є (1769-1832), К. Бер (1792-1876), застосовуючи результати порівняльної анатомії, заклали  основи ембріології. 
 

Школи сучасних анатомів України  та Росії

Визначними вченими  і авторами підручників у Росії  були І.С. Адрієвський (1759-1806), І.Л. Книгін (1778-1830), О.І. Кікін (1810-1852), В.І. Всеволодов (1790-1863), А.Й. Стржедзинський (1823-1882), Д.А. Третьяков (1856-1922), Д.М. Автократов (1868-1953), О.П. Климов (1878-1940), А.І. Акаєвський (1893-1982), О.П. Глаголєв (1896-1972).

Фундатором української  ветеринарної морфології є професор Харківського ветеринарного інституту  І.М. Садовський (1855-1911). Професор Г. Кадій (1851-1912) започаткував викладання анатомії у Львівській вищій ветеринарній школі.

Перший підручник з анатомії в Україні "Анатомія свійських тварин" (1883) і посібник з анатомії верблюда (1893) написав професор Харківського ветеринарного інституту В.Ф. Новопольський.

Професор цього  інституту Д.П. Поручиков видав  підручник українською мовою "Курс порівняльної анатомії свійських ссавців" (1931) у трьох частинах, а професор І.П. Осипов - атлас з анатомії тварин (1965, 1972).

Професором Одеського  сільськогосподарського інституту  В.М. Жеденовим написані посібники "Загальна анатомія свійський тварин" (1958), "Анатомія кроля" (1957), "Анатомія приматів" (1962).

Колектив працівників  кафедри анатомії УСГА (Національний аграрний університет) під керівництвом професора Г.О. Гіммельрейха видав  практикум з препарування "Анатомія свійських тварин" (1980), а в 1990 р. вийшов словник колективу авторів "Словник морфологічних ветеринарних термінів", за редакцією професора С.К. Рудика вийшов друком перший том підручника "Анатомія свійських тварин" (1999) та практикум з препарування "Анатомія свійських тварин" (2000).

В Україні сформувались Київська (професори Б.О. Домбровський, В.Г. Касьяненко, Г.О. Гіммельрейх, М.Ф. Волкобой, С.Ф. Манзій, П.М. Мажуга, О.Г. Безносенко, Ю.П. Антипчук, П.Я. Роговський, С.К. Рудик, В.Т. Хомич, О.Г. Березкін, М.М. Ільєнко) та Білоцерківська (професори П.О. Ковальський, Г.М. Цихмістренко, О.І. Кононський, Ю.О. Павловський, В.П. Новак) школи ветеринарних морфологів.

Значний внесок в анатомію зробили професори  Є.Ф. Лісницький, Т.Г. Цимбал, Г.С. Крок, Г.М. Фоменко, М.Ю. Пилипенко (Харків), А.В. Комаров (Херсон), В.С. Кононенко (Львів), Б.В. Криштофорова (Сімферополь). 
 

       ІІ. Розвиток анатомії на території України.

Уже в стародавніх  рукописах Київської Русі X —XII ст. є згадки про переклади уривків із праць Гіппократа й Галена, що, очевидно, потрапили до Київської Русі з Візантії разом із богословськими книгами у зв'язку з прийняттям християнства. Монахи - цілителі передавали медичні знання, зокрема анатомічні, від покоління до покоління. При Києво-Печерському монастирі існував монастир лікарський; відомі імена Агапіта, Антонія та інших монахів - цілителів. 

Про те, що монастирський  напрям медицини згодом набував дедалі більшого наукового спрямування  й анатомічного підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках XX ст. на території  Києво-Печерської лаври глибоко сховані кольорові анатомічні таблиці та навчальні схеми (видані в 1753 р. П. Масканьї). Ці таблиці зберігалися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки священнослужителі, котрих монастир визначав як майбутніх цілителів. 

У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи (заснована 1615 р.) і Лаврської (заснована 1631 р.) було створено Києво-Могилянську колегію. У 1694 р. гетьман Іван Мазепа надав колегії статусу академії, що було підтверджено указом Петра І в 1701 р. У Київській академії готували наукові кадри не лише для України, а й для Росії, Болгарії та інших держав. З Академії вийшло багато видатних учених, які зробили вагомий внесок у розвиток медицини, в тому числі й анатомії. 

Так, Єпіфаній Славинецький у 1653 р. переклав працю засновника сучасної анатомії італійського природодослідника А. Везалія про будову людського тіла і на основі цієї праці створив однотомний стислий підручник з анатомії. 

Нестор Амбодик-Максимович (1744 — 1812) видав анатомо-фізіологічний  словник (1783). О. М. Шумлянський (1748 — 1795)  у своїй докторській дисертації «Про будову нирок» вперше описав капсулу клубочка та ниркові канальці. Випускник Київської академії К. І. Щепія (1728 — 1770) став професором і викладав анатомію спочатку в Москві, а потім у Санкт-Петербурзі, М. М. Тереховський (1740 — 1796)  викладав анатомію в Петербурзькій медико-хірургічній школі. У 1817 р. Київську академію було закрито. 

Згодом розпочалась  організація кафедр анатомії на медичних факультетах університетів, що відкривалися у великих містах України. Поступово в університетах створюються анатомічні школи, представники яких успішно розвивають науку, підносячи її до світового рівня. В деяких галузях українські вчені набагато випереджають своїх зарубіжних сучасників. 

У 1784 р. відкривається один з перших в Україні медичний факультет у Львівському університеті. Кафедру анатомії очолив професор П. Краузнекер, який створив також перший анатомічний музей. Через 20 років цей факультет було закрито. Повторне його відкриття відбулося в 1894 р. Деканом і завідувачем кафедри став професор Г. Кадій (1851 — 1912), який заклав підвалини Львівської анатомічної школи. 

З 1946 по 1970 р. кафедру  анатомії університету очолював професор П. Любомудров (1895 —1972), під керівництвом якого остаточно сформувався науковий напрям Львівської анатомічної школи — вивчення судинної системи людини і тварин. 

Медичний факультет  у Харкові було організовано в  рік відкриття Харківського університету в 1805 р. Першим завідувачем кафедри  був запрошений з Фрейбурга Л. О. Ванноті. У 1811 р. кафедру очолив І. Д. Кншін, якого В. П. Вороб-йов вважав фундатором Харківської анатомічної школи. Кафедра поступово зростала, збільшувалася кількість анатомічних препаратів, було створено кафедральну бібліотеку, збудовано нове приміщення для анатомічного театру. 

У 1917 р. на кафедру  анатомії прийшов В. П. Воробйов —  учень А. К. Біло-усова. У 1908 р. під  керівництвом свого вчителя він  успішно захистив докторську дисертацію і протягом багатьох років продовжував  розвивати наукові традиції кафедри. Запропонований В. П. Воробйовим метод макромікроскопічного дослідження започаткував оригінальний розділ у морфології, дав змогу встановити нові закономірності структурної організації нервової системи. В. П. Воробйов — найталановитіший представник Харківської анатомічної школи, автор підручників, унікальних анатомічних атласів, багатьох нових методів дослідження. 

Після смерті В. П. Воробйова кафедру очолив його учень і найближчий помічник професор Р. Д. Синельников. Кафедра зберегла традиційне наукове спрямування, продовжувала успішно готувати медичні кадри. Р. Д. Синельников видав тритомний анатомічний атлас, що став настільною книгою лікарів і студентів. 

Перший набір  студентів і заняття на кафедрі  анатомії Київського університету Святого Володимира почалися 9 червня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший завідувач кафедри М. І. Козлов. Учень М. І. Пирогова професор М. І. Козлов, організувавши навчальний процес, повернувся до Санкт-Петербурга. Завідувати кафедрою було запрошено професора А. П. Вальтера, який очолював її з 1844 по 1868 р. А. П. Вальтер працював у Юр'єві разом з М. І. Пироговим та К. М. Бером, був палким прибічником і шанувальником М. І. Пирогова. Він написав перший підручник з анатомії, виданий у Києві. З його ініціативи було споруджено перше в Росії спеціальне приміщення для анатомічного театру. Він один з перших підтримав розвиток у Київському університеті мікроскопічїїої  анатомії. 

З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в Києві керував професор В. О. Бец — блискучий учений, гордість Київської школи анатомів. Він багато зробив для розвитку остеології, мікроскопічної анатомії, а найбільший внесок справив у вивчення нервової системи, був фундатором цитоархітектоніки кори головного мозку людини і тварин, досліджував мікроскопічну будову півкуль мозку, описав дев'ять полів у корі півкуль людини, відмінних за мікроскопічною будовою, відкрив гігантські пірамідні клітини, названі на його честь клітинами Беца. 

З 1890 по 1902 р. кафедрою анатомії в Києві завідує професор М. А. Тихомиров, який велику частину свого життя присвятив вивченню кровоносних судин і видав відому всьому світові монографію «Варіанти артерій і вен людського тіла» (К., 1900), перекладену багатьма іноземними мовами. 

З 1903 по 1917 р. кафедру  очолював професор Ф. А. Стефаніс, який одним з перших не лише в Україні, а й у Росії почав вивчати лімфатичну систему людини. 

З 1930 р. впродовж 43 років посаду завідувача кафедри  анатомії Київського університету обіймає  професор М. С. Спіров. Він підтримує  і розвиває наукові напрями всіх своїх попередників, проте найбільших успіхів досягає в лімфології. М. С. Спіров створив велику школу лімфологів, серед його учнів такі відомі дослідники, як О. І. Свиридов, О. О. Сушко, Л. В. Чернишенко, І. О. Кавуненко та ін. 

Перші анатомічні школи в Україні виникли наприкінці XVIII та в XIX ст. у зв'язку з організацією медичних факультетів в університетах Львова, Харкова, Києва, Одеси. Поступово відкривалася дедалі більша кількість медичних інститутів і факультетів, де розвивались анатомічні школи, які зробили вагомий внесок у розвиток анатомічної науки. Важко навіть перелічити анатомів, які все своє життя присвятили цій науці. Однак не можна не згадати її засновників і корифеїв, таких як В. Г. Український, О. Ю. Роменський (Вінниця), І. І. Чайковська (Луганськ), М. М. Тростянецький, К. Д. Філатова (Дніпропетровськ); Н. Д. Довгялло (Донецьк); Є. П. Мельман (Івано-Франківськ), В. В. Бобій, В. І. Зяблов (Сімферополь), М. А. Батуєв, II. К. Лисенков, Ф. А. Волинський (Одеса), Н. Г. Туркевич (Чернівці) та ін. 

Нині кафедри  анатомії в Україні очолюють висококваліфіковані  анатоми, які продовжують розвивати  наукові традиції своїх попередників, розробляють нові напрями, гідно  репрезентують науку не лише в  Україні, а й на міжнародному  рівні. 
 

                                                       Література:

1. Анатомия человека. М: Аванта, 2001.

2. Логинов А. В. Физиология с основами анатомии человека.- М., 1998.

3. Иваницкий М.Ф. Анатомия человека: Учебник для институтов физической культуры. - М.: Терра-Спорт, 2003.

4. Синельников Ф. Атлас анатомии человека. Т. 1, 2, 3. - М., 1974.

5. Куприянов В. В., А. Везалий в истории анатомии и медицины, М., 1964.