Історія розвитку менеджменту. 2

Зміст

Вступ

1. Революційні  етапи в становленні менеджменту

2. Школи  менеджменту.

3. Менеджмент  на сучасному етапі.

4. Історія  розвитку вітчизняного управління.

Висновок

Використана література

Вступ

Управління як сфера  людської діяльності виникло разом  із формуванням соціуму – сукупності людей, що існують, певним чином взаємодіючи між собою у процесі спільного виконання тих чи інших робіт. Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління відносяться ще до V-ІІІ тисячоліть до н. е., що було зафіксовано на глиняних табличках, які дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у древньому Єгипті та Шумері, пов'язаного з комерційними операціями і управлінням державою.

У давньоєгипетській  пам'ятці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000-1500 рр. до н. е., розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Ось одна із настанов, що міститься у "Повчанні" і не втратила актуальності і в наші дні: "Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він полегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання"

Мислителі Древньої Греції також внесли свій вклад у розвиток науки управління. Зокрема, Сократ, підкреслюючи важливість поділу праці  і спеціалізації, бачив завдання управління у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце.

Платон у своїх "Політичних діалогах", "Республіці" і "Законах" виклав теорію "ідеальної держави". Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що діяльність з управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику – мистецтво багатства. Він же заклав основи вчення про домашнє господарство і управління ним.

Вищесказане свідчить, що людство вже давно усвідомило важливість управління як особливого виду діяльності. Але як галузь управлінських  знань менеджмент почав формуватися  в другій половині XVIII ст., а його становлення відбувалось на початку XX ст., в епоху індустріалізації і народження величезних за масштабами діяльності організацій.

1. Революційні етапи в становленні менеджменту

У історичному контексті  теорія управління виділяє п’ять  значних стрибків у становленні управлінської науки, які виводять її на новий етап розвитку.

Перша управлінська революція характеризується як релігійно-комерційна і пов’язується із виникненням писемності у давньому Шумері (V-ІІІ тисячоліття до н.е.). Вважається, що це сприяло виникненню особливої касти жерців-бізнесменів, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і захищеність.

Друга управлінська революція називається «світсько-адміністративною» і пов’язується з діяльністю вавилонського царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.

Третя управлінська революція  дістала назву «виробничо-будівельної». Вона відноситься до царювання ассирійського правителя Навуходоносора (605-562 рр. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювався з боку держави.

Четверта управлінська революція відноситься до періоду зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (ХVІІ-XVІІІ ст.) ЇЇ головним результатом стало виникнення професійного управління. Велика заслуга у цьому належить А. Сміту, Р. Аркрайту, Р. Оуену, Ч. Бебіджу та ін. Зокрема, Р. Акрайта можна вважати засновником організації виробництва, Р. Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства, Ч. Бебідж проводив дослідження способів економного використання виробничих ресурсів. А погляди А. Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії і практики менеджменту.

Проте ці дослідження були розрізненими. Наука управління як цілісна система із своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у ХХ ст. ЇЇ появу пов’язують із п’ятою управлінською революцією, що відома під назвою «бюрократична». В її основу була покладена концепція «раціональної бюрократії», яка відводила велику роль у забезпеченні ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов’язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.

Якщо попередні якісні, революційні зміни у практиці управління відбувалися через значні часові відрізки, то стрімкий розвиток наукової думки у ХХ ст. прискорив  всі соціально-економічні процеси  разом з процесами їх управління. Тому революційні стрибки не обмежуються виділеними п’ятьма. Наступною, шостою управлінською революцією  можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву “інформаційної”. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації зробила домінуючим у системі загального менеджменту не організацію виробничих процесів, а маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.

2. Школи менеджменту.

Важливе місце в становленні менеджменту  займає американський інженер Фредерік Тейлор (1856-1915), засновник теорії наукового управління, раціоналістичної школи менеджменту. Він вважав менеджмент наукою, яка заснована на точних законах, правилах і принципах. Ф.Тейлор сформулював точний висновок про те, що робота по управлінню - це певна спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожен робітник зосереджується на тому, що він робить краще за все.

Він вважав, що використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити виробничі операції, досягти їх ефективного  виконання. На основі отриманої інформації розроблялися рекомендації для усунення зайвих, непродуктивних рухів, нормування праці з метою підвищення ефективності виробництва. Суттєвим досягненням цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення працівників у збільшенні продуктивності праці та обсягів виробництва. Винагорода передбачалась за кінцевий результат, а не за процес діяльності. Він вважав, що менеджер повинен встановлювати для підлеглих точний порядок, інструменти і механізм виконання роботи, час її закінчення.

Ф.Тейлор визнавав також можливість відбору та навчання людей, які фізично та інтелектуально відповідали б виконуваній роботі. Серед його наукової спадщини можна  виділити ряд книг "Відрядна система"(1895), "Цеховий менеджмент"(1903), "Принципи наукового менеджменту" (1911).

Формування школи  наукового управління спиралось  на три основні моменти, які стали основними принципами для розвитку менеджменту:

1) раціональна організація праці; 

2) розробка  формальної структури організації;

3) розробка  заходів по співробітництву управляючого  і робітника.

Найвідомішими послідовниками Тейлора були його співвітчизники Ліліан і Френк Гілбрети. Вони вивчали трудові операції, використовуючи кінокамеру і придуманий ними прилад мікрохронометр. При допомозі нього їм вдалось виявити і описати 17 основних рухів кисті руки. Це дало їм змогу ліквідувати надалі ті з них, які при виконанні стандартних дій були зайвими і непродуктивними. Наприклад, для кладки цегли було встановлено 4 рухи замість 18 і забезпечило зростання продуктивності праці на 50%. Основні їх книги "Вивчення рухів" (1911), "Психологія управління" (1916).

Обмеженість і недоліки раціоналістичної школи Тейлора і його послідовників у значній мірі вдалось подолати представнику класичної школи менеджменту французькому адміністратору і підприємцю Анрі Файолю (1841-1925). Він вперше запропонував раціональний підхід до організації промислового підприємства. Файоль вважав, що робота керівника може бути розділена на п'ять функцій: планування, організація, керівництво, координація та контроль. У праці "Загальне та промислове управління"(1916) він сформулював 14 універсальних принципів управління, щоб показати керуючим, як виконувати свої функціональні обов'язки.

Принципи управління за А.Файолем:

1. Поділ праці.Спеціалізація є природним порядком речей. Метою поділу праці є виконання роботи, більшої за обсягом, кращої за якістю при застосуванні однакових зусиль.

2. Повноваження та відповідальність.Повноваження - це право віддавати наказ, а відповідальність - її складова протилежність.

3. Дисципліна.Дисципліна передбачає справедливе застосування санкцій. 
4. Єдиноначальність.Працівник повинен одержувати накази від одного безпосереднього начальника.

5. Єдність напряму.Кожна група, що діє у межах однієї мети, повинна бути об'єднана єдиним планом та мати одного керівника.

6. Підкореність  особистих інтересів загальним.Інтереси одного працівника чи групи працівників не повинні переважати інтереси фірми. 
7. Винагорода персоналу.Відданість і підтримка працівників забезпечуються тоді, коли вони одержують справедливу заробітну плату за свою працю. 
8. Централізація.Мають бути встановлені пропорції між централізацією і децентралізацією. Централізація, як і поділ праці, повинна забезпечувати кращі результати.

9. Ієрархія.Ієрархія - підпорядкованість осіб на керівних посадах від вищої ланки до нижчої.

10. Порядок.Місце для всього, і все на своєму місці.

11. Справедливість.Справедливість - це поєднання доброти і правосуддя. 
12. Стабільність робочого місця для персоналу.Працівники, які постійно працюють в одній і тій же фірмі, мають переваги перед талановитішими працівниками, якщо ті схильні до частої зміни місця роботи.

13. Ініціатива.Вона означає розробку плану дій з залученням ідей працівників, а це забезпечує його успішну реалізацію.

14. Корпоративний  дух.Він існує в тих організаціях, де є гармонія персоналу.

Принципи  управління за Анрі Файолем нині успішно  застосовуються багатьма компаніями.

Елтон Мейо (1880-1949) американський соціолог та психолог переніс увагу дослідження управління з завдань, які пропонуються робітнику, на самого виконавця. Він є засновником школи людських стосунків, що зародилася у 20-30 рр. Фундаментом для його досліджень були здобутки у теорії психології людини, а саме праця Зігмунда Фрейда "Психологія підсвідомого". За допомогою так званого Хоторнського експерименту Мейо довів, що продуктивність праці великою мірою залежить від приязних стосунків між людьми в процесі праці (між робітниками і менеджерами). Мейо вбачав основне завдання менеджера у створенні дружніх взаємин в колективі та довір'ї до робітників.

Мері  Паркер Фоллетт (1868-1933) теж переконливо доводила доцільність відкритого спілкування з робітниками. Саме вона запропонувала трактування менеджменту як "мистецтва досягати результатів за допомогою дій інших", що передбачає гармонію стосунків менеджера і підлеглих.

Отже, школа людських стосунків зосереджується, в основному, на методах налагоджування міжособових  стосунків. Вона вважали, що за виявлення  більшого піклування менеджера про  своїх підлеглих, рівень задоволення працівників повинен зростати, а це, в свою чергу, приведе до зростання продуктивності праці

Ще однією школою гуманістичного напрямку була поведінкова школа  або, як її ще називають, “біхевіористська”. Головним завданням її прихильників (Ф. Герцберг, Д. МакКлеланд та ін.), які взяли за основу класифікацію потреб А. Маслоу, було визначення і аналіз мотивів поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організаційному оточенні. Надбання цієї школи використовуються сьогодні практично всюди, вони дозволяють підсилити мотивацію людей до праці. Ґрунтовний аналіз різних поведінкових теорій буде зроблений при вивченні такої функції менеджменту, як мотивація.

Слід  підкреслити, що всі вищенаведені теорії були в певному розумінні "одномірними", оскільки в основі даних підходів було щось визначене: завдання, людина або адміністрування.

Дещо  пізніше виникли так звані "синтетичні" вчення про управління, в основі досліджень яких був синтетичний підхід до організації, яка розглядалася як багатопланове явище, що пов’язує в єдине ціле ресурси, цілі та процеси, що перебігають як в самій організації, так і поза нею.

Зокрема, Петер Друкер (1909) запропонував концепцію управління за цілями. На той час (50-ті роки) увага менеджерів була сконцентрована на функціях та процесах. Ідея Друкера, що управління має починатися з розробки цілей, потім переходити до формування функцій, системи взаємодій та процесу, перевернула логіку управління. Згодом виникли ситуаційні теорії, суть яких полягає у тому, що результат однакових управлінських дій у різних ситуаціях дає різні результати.

У 80-ті роки виникла теорія "7 S" (автори Е.Атос, Р.Паскаль, Т.Пітерс та Р.Уотермен): ефективна організація формується на базі семи взаємопов язаних складових, зміна будь-якої з них веде до зміни всіх інших. Англійською кожна з них починається буквою "S": стратегія (strategy), структура (structure), система управління (systems), штат (stat), стиль (style), кваліфікація співробітників (skill), організаційні цінності (shared values).

Короткий  огляд вчень ХХ ст. про управління показує, що управлінська думка постійно розвивалася, породжувала нові ідеї щодо того, як має вестися ефективне  управління, але практика бізнесу завжди виявлялася багатшою, глибшою та різноманітнішою, ніж теоретичне узагальнення, і часто те, що ще зовсім недавно здавалося беззастережною істиною в управлінні, спростовувалося наступними ідеями та поглядами.

Американська школа менеджменту. Американці справедливо вважають себе засновниками менеджменту як науки або сфери знань і досліджень. Менеджер у США - професія престижна і почесна. Понад 1300 шкіл бізнесу у США мають офіційний сертифікат Американської асамблеї шкіл бізнесу, серед них найпрестижніші - Гарвардська та Стенфордська. Докладніше цю школу розглянуто вище. Американське суспільство, що цінує ідеали індивідуалізму, багато уваги приділяє саме високій теоретичній підготовці окремого спеціаліста.

Японська школа менеджменту сформувалася відповідно до японської культури і системи освіти. Протягом століть у японців формувалося кланове суспільство. Кожен відчував необхідність належати до певного клану і посідати в ньому певне місце. У кожного японця виховується гірі - почуття вдячності та відданості своєму клану. Дуже високо завжди цінувалася освіта - в Японії вже декілька століть немає неписьменних. Існує культ високої культури праці і поваги до майстерності: спеціаліст найвищої кваліфікації, найкращий у своїй справі оголошується національним надбанням.

У процесі  навчання японські спеціалісти одержують, можливо, не таку глибоку освіту, як у США, але більш універсальну. Молодий спеціаліст обовязково попрацює не лише за своєю конкретною спеціальністю, припустимо, інженера, але й механіка, технолога, економіста, бухгалтера тощо. Зрештою його зупинять на тій ланці роботи, яка найбільш відповідатиме його здібностям. Японці кажуть, що їх інженер підготовлений гірше, ніж американський інженер, технолог - гірше ніж американський технолог і т.д., але внаслідок того, що кожен японський спеціаліст має конкретне уявлення про кожну ділянку роботи, створюється суцільне поле компетентності, а тому загальний результат діяльності японського підприємства кращий, ніж американського. Відповідно до цієї концепції - "навчання за допомогою досвіду" і готується японський менеджер. Серед спеціалістів буде відібраний саме той, хто має не лише знання, але хист до керівництва. Він досконало знатиме свою фірму та різні аспекти бізнесу, але першу керівну посаду одержить у 30-35 років. За традицією японської культури фірма бере на себе піклування про працівника, і саме ця діяльність є однією з найголовніших для менеджера. Фірма може укласти з працівниками угоду довічного найму (останнім часом відсоток таких працівників зменшується), влаштовувати відпочинок, екскурсії по підрозділах, літнього працівника, який не відповідає посаді, може завчасно з пошаною відправити на пенсію. У відповідь - гірі - відданість, старанність, компетентність працівника. На японських фірмах вчаться всі - від робітника до президента - і відповідальність за це покладається на менеджера кожного підрозділу. Отже, школи бізнесу більшості японських підприємств не потрібні. Відтак їх налічується лише 3, та й ті в основному готують спеціалістів для роботи за кордоном. Для еліти існує Академія Мацусіти при фірмі "Мацусіта денки", яка молодих людей з вищою освітою навчає ще 5 років.

Все більше японських менеджерів працює за кордоном, в тому числі і в США. Виявляється, що і серед індивідуалістів-американців  чимало тих, хто із вдячністю сприймає піклування фірми про себе.

3. Менеджмент на сучасному  етапі.

Як видно із викладеного  вище, уявлення про менеджмент як систему  знань формувалось під впливом  світового суспільного і економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З’явились нові можливості для росту бізнесу, особливо у галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало більш динамічним внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Велике значення у цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба у появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії. Відповідно до вимог часу у 60-70-ті роки сформувалися два підходи до управління організаціями, які інтегрували попередній досвід. Вони були названі системним та ситуаційним.

В основі системного підходу лежить поняття системи.

Системний підхід дав  можливість зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління.

Як доповнення до системного підходу, у 60-х роках виник підхід ситуаційний, який передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. За цим підходом, головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Основні положення ситуаційного підходу в управлінні розроблені П. Друкером (професором з менеджменту Вищої школи бізнесу при Нью-Йоркському університеті).

Ситуаційний підхід передбачає, що підприємство в процесі своєї діяльності може опинитись в різних ситуаціях, які для свого вирішення вимагають застосування різних прийомів і методів управлінської діяльності.

Ситуаційний підхід дав  поштовх появі новітніх управлінських  концепцій, націлених на підвищення життєздатності і конкурентоспроможності організацій. Наприкінці 60-х років ХХ століття теорія менеджменту стала збагачуватися дослідженнями у найрізноманітніших галузях – психології, антропології, математики, соціології, філософії, економіки, права, логістики та інших. Представники цих галузей стали інтерпретувати менеджмент відповідно до своїх уявлень, відмінних від загальноприйнятого розуміння, внаслідок чого у теорії менеджменту склалася ситуація, яку стали характеризувати як "справжні джунглі”. Зокрема, представники технократичного менеджменту переносили методи управління технічними системами на процес управління людьми. Найбільш відомими школами цього напряму є теорія еліт, теорія технократії і теорія індустріального суспільства.

4. Історія розвитку  вітчизняного менеджменту.

Що ж стосується теоретичного спадку вітчизняної науки управління, то він вибудовувався на зовсім інших  засадах. На території колишнього Радянського  Союзу сформувались своя управлінська парадигма, яка на відміну від західної опиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління окремими суб’єктами господарювання з боку держави (адміністративно-командна система управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався (проголошувався), але насправді будь-яка ініціатива на підприємствах, в організаціях не заохочувалась, персонал вважався просто частиною певного механізму (організації), який повинен виконувати роботу згідно своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни в цілому і, зокрема, її окремих елементів – підприємств.

Певні зусилля для  зміни такого становища почали докладатись  у 70-х роках (реформа М. Косигіна) та у 80-х роках (перехід до госпрозрахунку). Проте всі ці кроки не змогли створити умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. Перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій.

Отже, можна сказати, що теорія і практика менеджменту перебувають  у постійному пошуку для створення  ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки і суспільства. Можна з впевненістю сказати, що розвиток ефективних методів управління продовжуватиметься і надалі, в тому числі і в Україні, і збагачуватиметься все новими і новими концепціями, які відповідатимуть потребам часу.

Висновок

Управління  сформувалося ще в давні часи разом із формуванням соціуму – сукупності людей, що існують, певним чином взаємодіючи між собою у процесі спільного виконання тих чи інших робіт.

Праці  відомих  вчених і мислителів  давніх часів визначали основні  аспекти ефективного  управління державою, раціональність  організації праці, її  спеціалізацію,  кооперацію.

В історичному  розрізі  управління пережило  кілька  революційних  стрибків:

1- релігійно-комерційний  і пов’язується із виникненням  писемності у давньому Шумері;

2-«світсько-адміністративний», пов'язаний з виданням збірки законів у Вавилоні управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення;

3-«виробничо-будівельний»;

4- відноситься  до періоду зародження капіталізму  і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації. Головним результатом стало виникнення професійного управління;

5-«бюрократичний».  В основу була покладена концепція  «раціональної бюрократії», яка  відводила велику роль у забезпеченні  ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов’язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання;

6- всебічне  впровадження у практику управління  інформаційних технологій, що неймовірно  прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними.

Сформувався ряд шкіл в менеджменті:

• раціоналістична школа менеджменту ( її представниками є Ф.Тейлор, Ліліан і Френк Гілбрети)
• класична школа менеджменту (Анрі Файоль --  він сформулював 14 основних принципів управління, які ефективно використовуються і дотепер)
• школа людських стосунків (Елтон Мейо, Мері Паркер Фоллетт) та ін.

На території  колишнього Радянського Союзу сформувались своя управлінська парадигма, яка на відміну від західної опиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління окремими суб’єктами господарювання з боку держави (адміністративно-командна система управління).

Отже, можна сказати, що теорія і практика менеджменту перебувають  у постійному пошуку для створення  ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки і суспільства. Можна з впевненістю сказати, що розвиток ефективних методів управління продовжуватиметься і надалі, в тому числі і в Україні, і збагачуватиметься все новими і новими концепціями, які відповідатимуть потребам часу.

Використана література

1. Мартиненко М.М. Основи менеджменту:Підручник.--К.:Каравела,2005.
2. Шонбергер Р. Японские методы управления производством. – М.,1997.
3. Тейлор Ф. У. Принципы научного менеджмента. – М.,1992.