«Історія Русів». Проблема авторства.Витворення міфу козаччини

Міністерство  освіти і науки  України 
 
 
 
 
 

Реферат на тему:

«Історія  Русів». Проблема авторства.

Витворення  міфу козаччини. 
 

Чернігів-2011

План

Вступ

1 . Літературне бароко на Україні

2.Проблема  авторства.

3. "Історія  русів" - яскравий  твір барокової літератури.

4.Витворення міфу козаччини.

Висновок

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

      Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17-18 ст), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як „далеку від життя", чужу інтересам народу, „схоластичну", нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. ін. До мотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського „перестарілою", архаїчною, та знову ж таки - „ненародною".

      Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули - іноді досить блискучу - барокову культуру. На Україні православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі „синтез", поєднання культур середньовіччя („Готики") та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу можна зустріти в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу можна зустріти в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, можна зустріти в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, можна побачити в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури - знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, можна побачити в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави.  

1 . Літературне бароко на Україні

     Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі», нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

     Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».

     Коли починається українське бароко? Це питання складне не лише для України: бароко, почавшися в південній Європі в половині 16-го віку, у деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (з польської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції.

     Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалося якось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Гр. Сковорода.

     Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.

     Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.

      Бароко змінювалося, розвивалося за порівняно короткий час свого панування: від початків до пишного пізнього бароко (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільшого за іменами головних представників цього стилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль» і т. д.) в кінці до рококо. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів, а головне — духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

     Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.

Барокова  література на Україні залишається  ще певною мірою анонімною, хоч кількість  відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.

     Дуже цікавою проблемою барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і то рідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»).

2.Проблема  авторства.

      За рукопис «Історії...» освічені українці (не тільки дворяни!) ладні були заплатити вражаючі суми. Бо ті представники політичної та культурної верхівки суспільства, які здатні були мислити національно в умовах, коли українська еліта протягом ХVIII — першої чверті ХIХ століть масово і добровільно (з різних міркувань; це тема окремої розмови) піддавалась зросійщенню — саме ці люди, котрі щиро хотіли — або вимушені були — відчувати себе росіянами, раптом прочитали в «крамольному» рукописі слова про «націю малоросійську» та її велику, славетну історію, рішуче відмінну від московської. Це був духовний вибух. «Історією» зачитувався молодий Шевченко. Вже через це вона ніколи не буде забута в Україні.

      Що ж розповідає нам про «Історію Русів» сучасна історична наука, грунтуючись на суворо перевірених фактах? Ії рукопис було знайдено у 1828 р. в містечку Гриневі на Чернігівщині (якщо вірити М. Ханенку). Але є відомості, що значно раніше, за 10 — 15 років до появи «гринівського рукопису», по руках ходили інші, більш давні списки майбутньої книги. Принаймні відомі списки, датовані 1817, 1814 і навіть 1809 роком. Проте саме після знахідки у Гриневі 1828 року (якій ми зобов’язані стародубським суддям Лайкевичу та Гамалії) текст «Історії» набув справді широкого розголосу серед публіки.

      Довгий час тривали суперечки про час написання книги. Діапазон поглядів щодо цього був і залишається надзвичайно широким: від кінця 60-х років ХVIII ст. (так вважали Д. Дорошенко, О. Лазаревський, М. Возняк) до навіть 1815 — 1825 рр. (I. Борщак). Цікаву точку зору запропонував О. Оглоблін: він вважав, що твір створений був у два прийоми між 1790 та 1805 рр. десь у регіоні Новгород-Сіверщини. Але в кожному разі безсумнівним залишається одне: для свого часу поява «Історії Русів» («народної історичної думи», як писав про неї М. Максимович), була революційним проривом, адже ні в 1769, ані в 1815 роках імперська влада взагалі не хотіла чути про окрему українську історію, окрему українську мову, тим більше націю.

      Проте ще М. Максимович у статті «Про козаків придніпровських» піддав обгрунтованому сумніву авторство Георгія Кониського. Поступово його аргументи (текст «Історії», особливо її мова не відповідають мові відомих творів Кониського, погляди архієпископа та таємного автора книги дуже часто відрізняються, немає ніяких достовірних свідоцтв про роботу цього отця церкви над даною книгою) стали загальновизнаними і почались пошуки «справжнього автора». Думки розходилися вельми різко. Д. Дорошенко, О. Лазаревський, М. Василенко доводили, що ним був Григорій Полетика, один з учнів Кониського, представник новонародженого малоросійського (але в перспективі — таки українського) дворянства; М. Возняк та М. Слабченко виступали за О. Безбородька, освіченого «вельможу» доби Катерини II та Павла I; І. Борщак вказував на Василя Полетику, сина Григорія, М. Але найголовніше, мабуть, в іншому. Чому «Історія Русів» протягом не одного десятиріччя справляла такий могутній вплив на сучасників? Чому Михайло Драгоманов мав усі підстави написати про роль «Історії» у духовному становленні Шевченка: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, крім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів».

      А приховувати було що. Це ж, безумовно, не король Польщі Владислав IV, а сам автор, говорячи від його імені, безстрашно стверджує, що «всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось». Це ж не тільки і не стільки Богдан Хмельницький, як сам автор впевнений, що всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє життя, свободу і власність, навіть тварини (плазуни, звірі, худоба) чинять так само.

      Але траплялося, що автор знімає маску і прямо виступає від себе. Особливо коли йшлося про Вітчизну, Україну, котра «начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців» і «залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом». Ще за 75 років до Грушевського творець «Історії Русів» першим заявив, що Русь — це законна назва саме України і що це ім’я було з політичних розрахунків перехоплене московськими царями. (Як каже Мазепа, «уряд, першість і сама назва Русі від нас до Москви перейшли»). Чи не тому друге видання «Історії Русів», історико-легендарного дзеркала України, вийшло лише у Нью-Йорку 1956 року, а третє — в Києві у 1991 році, напередодні проголошення назалежності України. Випадковості тут немає. Бо такі книги, як писав Іван Драч, це — «первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав». 

3. "Історія русів" - яскравий твір барокової літератури.

      Позиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з'явилися одночасно з іншими слов'янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов'янських народів з метою з'ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.

      Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторська позиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також є показником національного відродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформлення змісту свого тексту. XVII-XVIII ст. - час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.

      Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в  центрі уваги постає людина  з її вчинками й переживаннями,  яка оцінюється за її моральними  якостями, духовною повноцінністю,  за мірою дотримання загальнолюдських цінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

2) оцінюванню  підлягатимуть люди, які є представниками  всієї нації або певної її  верстви, тобто ті особи, діяльність  яких оминути увагою неможливо,  оскільки вони перебувають в  центрі історичних подій, тому  що є обранцями народу, долі  чи випадку;

3) оскільки  в самій назві оголошено, що  має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим  його представникам, які знаходяться  при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав  і вольностей народу", тим, під  чиїм проводом народ переживає  свої кращі й гірші часи, від  чиїх вчинків залежить народне  процвітання чи убоге животіння,  рух до поступу чи до винищення  нації, тому оцінюється саме  їхній внесок до історичного  національного розвою;

4) людина  оцінюватиметься за найвищою  шкалою цінностей: чи гідна  вона вічної пам'яті, чи приречена  на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

      В “Історії Русів", на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку - міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів" імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті врем'яних літ”, коли говорить, що ця “Повість..." взята “ізъ книгъ Священныхъ библій". Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записано генеалогію “народа Слов'янського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя", та потомка Росса - “Князя Славена”), який переселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли слов'яни “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂки Вислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, до СЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ".

      Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів" як сюжетний епіцентр.

      Визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій є складовою домінантного коду “Історії Русів", тому простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, які розподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого простору існує як “свій", так і “чужий".

      В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів" - образі Богдана Хмельницького.

      В “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю. Взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.

4.Витворення міфу козаччини.

      Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.

      Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б'ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.

      Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ", польське військо, очолюване самозванцем Отреп'євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців.

      Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, які наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.

      Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.

      Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після “блаженства", яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. - О. Б) угнетавшихъ, просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких відрізнялися безчинства таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.

      Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).

      Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз'єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав'язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.

             "Історію Русів" читали Т. Шевченко і О. Пушкін, А. Метлинський і М. Костомаров, М Гоголь і М. Драгоманов, П. Куліш і С. Руданський… Можливо, саме під впливом цієї книги зміцніло Шевченкове переконання в тому, що доля українського народу не менш трагічна за долю народу єврейського. Секрет надзвичайної привабливості твору - в поєднанні історичного та художнього потенціалів. Особливе місце в "Історії Русів" відведене таким непересічним особистостям, як Богдан Хмельницький (уривок "Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля") та Іван Мазепа (уривок "Прокламація гетьмана Мазепи"). Мудра книга вчить нас бути справжніми патріотами, вивчати правдиву історію своєї країни, всіляко сприяти утвердженню незалежної, самостійної держави, в якій житимуть щасливі своєю долею українці-руси. 
 
 
 
 
 

\ 
 

Висновок:

      Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко". Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким": українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко - не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і - хоч і лише випадкові - світські елементи в драмі, нарешті - є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний" елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.