Історія села Мирне

Міністерство освіти і науки України

Національний університет  водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Історія України»

на тему:

Історія села Мирне

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи Ф-11

Драганчук Мар’яна Петрівна

 

Перевірив:

доцент кафедри українознавства

Поровчук Олег Гнатович

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівне-2008

ЗМІСТ

Вступ.

1. Походження назви села. Легенди.
2. Перша згадка. Перші десятиліття ХХ століття.
3. Історія школи.
4. Історія колгоспу.
5. Війна.
6. Історія церкви.

Висновки.

Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Ми читаємо переважно про  події, які відбулися чи відбуваються десь за межами нашого краю, але про  минувшину земляків з Костопільщини  знаємо зовсім тршечки. А поліський край має багату історію, на жаль, дуже мало описану. Досі наші краяни задовольнялися лише інформацією та фактами, які усно передавалися від покоління до покоління. Історія жила стільки часу, скільки тримала її людська пам’ять.

Чому земляки не писали місцевої історії? Напевне, тому, що люди минулих поколінь були малоосвіченими або й зовсім  неписьменними. Можливо, не  вважали за потрібне, або просто не мали часу. На зміну одному приходять інші покоління зі своїми інтересами, поглядами, смаками, успіхами і проблемами. Ветерани мають чесно передати молодим накопичений життєвий досвід, а також історію. Адже часто юнь вбачає у предках лише стареньких бабусь та дідусів. Насправді ж вони, як і ми, були дітьми, підлітками та дорослими тітоньками і дядьками. Кохались, одружувались, народжували та ростили дітей. І працювали, працювали... Важко працювали, але разом з тим складали пісні і співали. Співали й танцювали значно краще за нас. Наші предки, як і ми, переносили радощі і горе, жартували і тужили, веселилися й сумували, сміялися і плакали. Кожен жив суджений йому вік. Бо, як і нині, окремі полишали цей світ ще в дитячому, юнацькому віці – вони також є нашими попередниками, перед якими вклоняємося. Люди помирали, як і тепер, одні власною смертю, інші насильницькою, бо ж війни, війни. Дехто, вихований на комуністичній ідеології, скептично ставився і ставиться до життя наших предків. Мовляв, то була темна маса. Звичайно, теоретично люди були мало освіченими, однак щодо практичних знань і навичок, особливо у веденні селянського господарства, то нині рівних їм не знайти! А якби тоді ще й нинішня техніка!..

Ні, то була не темна маса. Господар на власній ниві одночасно був  головою, агрономом, бухгалтером, економістом, плановиком, контролером, комірником, організатором і безпосереднім  виконавцем робіт. Важко працював і врожаї збирав рясні. Отже, темною масою, напевне, є ті, хто називає його так. А якщо додати, що колись уміли власноруч виготовляти полотно, сукно, шити  одяг, виробляти шкіру й шити взуття, майструвати необхідний сільськогосподарський реманент, переробляти продукцію тощо?.. Якщо все це виконували без електроенергії?.. Нині при тимчасовому вимкненні електрики в мережі все наче завмирає. Отже, наші предки заслуговують на золотий пам’ятник! Тож запрошую всіх на екскурсію. Точніше – пропоную екскурс в історію.

 

 

 

 

 

Село Мирне – центр сільської  ради. Розташоване за 10км від райцентру  м.Костопіль і за 7км від залізничної  станції Моквин. Біля села проходить  автошлях Рівне-Сарни. В селі 490 дворів із населенням 1350 чоловік. В Мирному  є: середня школа на 540 місць, дитячий садок «Журавлик» на 50 місць, Бібліотека з книжковим фондом 12 тисяч примірників, відділення зв’язку, торговий центр, пошта. В центрі села розташована Миколаївська православна церква.

 

1.Походження  назви села. Легенди

Про назву села ходять різні перекази і легенди. До весни 1963 року  село Мирне носило назву Печалівка. З переказів односельчан існує така легенда:

Так сталося, що не одне століття панували у нас польські магнати. Жили, наживались, що могли брали з селян тутешніх і від земель поліських, навіть болотяних. Колись із торфовищ  заліза добували. І ось між тими торфовищами поставили величезну піч. Піч по-польськи «пеца». А що вона дуже зграбно і вдало зроблена була, то ж казали «лувка». Ото і прозвали «пеца лувка». А де піч виробнича, там і робітники селилися, тобто «пецалувці» - печалівці.

Ідеологи твердять, що назва села Печалівка походить від староукраїнського  печаль, печаловатися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Перша згадка. Перші десятиліття ХХ століття.

Перша писемна згадка про село Печалівку відноситься до 1629 року. Розміщене серед численних боліт, забите село Печалівка, згадує у своїх творах російський письменник О.Купрін.

В 1848 році в селі знаходилась суконна  мануфактура, де працювало 105 робітників. Згоріла фабрика в 1854 році. Місце, де знаходилась ця мануфактура, зараз називають «суконя».

Початок ХХ століття не приніс для  полісян нічого нового. Жили під  владою царської Росії. Але в 1918-1919 роках  наш край став ареною жорстокої боротьби різних сил, поки, зрештою, за Ризьким мирним договором у 1921-му наші землі не опинилися під Польщею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Історія школи

Зі спогадів жителя села Мирне Мишкевича  Григорія Пилиповича (1918 р.н.):

«-В 1900 році був помір землі. Карта  цього поміру  у мене збереглася від діда, Мишкевича Іона, який був у польського поміщика Рибчинського об’їждчиком. Цю карту я віддав у Костопільський краєзнавчий музей. Біля 1000га землі поміщиків Рибчинських було розділено між польськими осадниками-офіцерами. Це були пани: Островський, Шевчикевич, Хілінський, Салаган, Хорунжий, Роєць кий, Кухарський, Подсядний та ін.; всього було 23 двори. Печалівка належала тоді до Житомирської губернії. Вуйтом (керівник районного масштабу ) був пан Роєць кий.»

Зі спогадів Івана Онисимовича Мельничука (1923 р.н.):

«- Село поляки ділили на дві частини. Північна частина належала полякам. Її називали «пілсудчина» , тобто, землі, які піл судський наділяв польським  офіцерам і солдатам.

А по другу сторону села жили українці. Границею між польською і українською територією була канава  і ставок.

В урочищі Гіполітовка, вздовж Яринівського шляху, були колонії поляків. Їх називали «мазури». Вони мали свою школу. В цій  школі навчалися і діти польських  осадників.

В 20-х роках польський уряд побудував  на околицях села смугу оборонних укріплень – бони. Вони збереглися і дотепер.

В 1935 році поляки побудували велике приміщення, в якому мав розміститися госпіталь. Але в 1937 році тут поляки відкрили семирічну школу, спільну для  українців і поляків. Навчання проводилося польською мовою.»

 

На рубежі ХІХ- ХХ століть в Печалівці  працювала церковно-приходська школа, в якій навчалося 100 учнів і працювало  два вчителі.

До революції в селі середню  освіту мали два чоловіки: Пилип  Гнатович Драганчук та Кур’ята.

В 30-х роках  в селі діяла польська школа. Вона мала назву «школа повшехна», тобто, початкова. Навчання проводилось у  дві зміни. Ходило до школи 50 учнів. Вчителями було подружжя Стоцьких. Спочатку навчання проводилося на польській  мові. Потім Барбара  Стоцька  добилася, щоб навчання у першому класі проводилося на рідній українській мові.

Барбара Стоцька  не мала своїх  дітей, але дбала за інших. Вона бачила, що приміщення школи дуже мале, а  тому дала гроші Андрію та Опанасу  Драганчукам на будівництво будинку, частина якого буде зайнята під школу. А в 1934 році було орендоване ще одне приміщення в хаті Салівончука Опанаса. Тоді з’явилась можливість поділити класи. З Польщі приїхало ще дві вчительки. Навчання повністю по всіх предметах почали проводити на польській мові. Для польських дітей діяла окрема школа (розміщена на Політовці).

В 1935 році поляко почали будувати нове велике приміщення школи, в якому  мав розміститися госпіталь. В 1937 році тут відкрили семирічну школу, спільну  для польських і українських дітей.

Зі спогадів жителя села Мирне Захарчика  Пилипа Григоровича (1926р.н.):

«- Навчання у  школі проводили  польською мовою. Тільки один раз  в тиждень вивчали українську. Між польськими і українськими дітьми панувала національна ворожнеча. Поляки називали наших дітей «мужиками», «жюбарикими», «кацапами».»

В 1938 році семирічку закінчило 8 українських  дітей. Це – Ніна Дмитрук, Іван Омелянчук, Олександра Коваль (Кухарська) та ін.

В 1938 році, з приходом радянської влади, прийшла і реорганізація школи. Навчання велося українською мовою.

В 1941 році був перший випуск семирічної школи. Випускниками були: Яків Русак, Пилип Захарчук, Андрій Гаврилюк.

Під час війни (1941-1944 роки) навчання в школі було припинено. В 1942 році почалася епідемія тифу. В школі  зробили частково госпіталь, а частково приміщення було відведено під конюшню. В 1944 році, після визволення області, району і села від німецьких загарбників, навчання було відновлено. В селі було взято курс на ліквідацію не писемності. Була організована вечірня школа і призначено культармійців по ліквідації не писемності. Вони спочатку працювали на громадських засадах, а пізніше отримували за це гроші.

В 1954 році був перший випуск середньої  школи. Випускниками були: Володимир  Салівончук, Антон Косянчук, Марія Поліщук, Марія Мельничук та ін.

В 1974 році було побудовано в центрі села нову, триповерхову середню школу. В якій впроваджено кабінетну  систему навчання. Є актова зала, спортзал та їдальня.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Історія колгоспу

З приходом Радянської влади всіх осадників почали вивозити в Сибір. Зі спогадів Івана Васильовича Дмитрика (1929 р.н.):

«- Тато пішли на сходку села. Додому вернулися пізно ввечері і  наказали мамі зібрати вузлик у дорогу, а самі пішли запрягати коней. Коли повернувся то сказав, що їх 20 чоловік їдуть підводами вивозити осадників. Тато везли сім’ю Салаганів. Чоловіка, дружину і трьох їхніх дітей. Під ранок вони приїхали на станцію у Костопіль, допомагали людям сідати у вагони і просили вибачення за те, що не зі своєї волі вони таке чинять. Люди покидали все: і худобу, і реманент, а то були великі хазяї, в яких у господарстві було все. А на другий день сільська голота на місці де жили моди(осадники) створила колгосп. Ще довго було чути у селі, як у стайнях ревла до сеї пори гледжана худоба, а тепер напівголодна.»

20 лютого 1940 року, напередодні свята  Червоної Армії в селі Печалівка  організувався колгосп ім. Червоної  Армії. Першим головою колгоспу  було обрано Пилипа Івановича  Русака. Членами правління були: Пилип Коваль, Іван Омеляненко, Микола Толочик. В колгосп увійшло 13 сімей. А вже на березень через насильницьку колективізацію - 160 сімей.

В 1940 році в м. Костопіль була організована машинно-тракторна станція (МТС) в  якій працювали вихідці із східних  областей України. Одна з таких бригад обслуговувала поля колгоспу ім. Червоної Армії. Місцевим дівчатам і хлопцям сподобались їхні професії. Багато з них пішли в рільничу школу в Сарнах.

От і сіли за кермо трактора «Універсал»  сестри Надія та Олександра Коваль, Ольга та Петро Зозуля, Віра Мельничук. Бригадиром першої рільничої бригади був Адам Кухарський, другої – Іван Омеляненко.

В користування новоствореного колгоспу держава передала 700га кращих осадницьких  земель.

В кінці березня 1940 року в село прийшла  перша тракторна бригада. З першого урожаю колгоспники отримали на трудодень по 3,5 кг зерна, 2,5 кг картоплі і по 2 крб. В 1941 році колгосп зростав, але війна обірвала мирну працю. Колгосп припинив своє існування.

Після закінчення війни, в лютому 1944 року, багато дівчат з Печалівки знову пішли на курси трактористів в МТС.

12 березня 1946 року колгосп ім. Червоної Армії було відновлено. В 1948-1949рр. головою колгоспу був  Мишкевича Григорій Пилипович.

В 1948 році на території Печалівки  організовано ще один колгосп ім. Ворошилова. Головою був Толочик Василь Максимович.

У 1950 році обидва колгоспи об’єднані в одне господарства ім. Сталіна. Головою обрано І.Я.Омеляненка. Через рік до нього приєднано  колгоспи ім..Калініна (с.Данчиміст) та ім.Шевченка (ст. Моквин)

Колгосп помалу зростав. В1959 році на фермах налічувалося 1128  голів ВРХ, в  тому числі 479 корів.

В 1959 році розпочалась меліорація заболочених земель. Широкий меліоративний  захід докорінно змінив структуру  посівних площ.

В 1952 році став до ладу молочно товарний комплекс на 1200 корів. Помітно зросла матеріально-технічна база колгоспу. Побудовано механічний зерносклад та склад джля зберігання насіння на 7 тис. тонн зерна, комбікормовий цех, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки, склад мінеральних добрив, картоплесховище,  3 ангари для зберігання сіна.

В 1962  році колгосп очолив А.І.Кухарчук, який працював до 2000 року.

Змінилось і соціальне обличчя  села. Побудовано будинок культури  на 500 місць, торговий центр, середню  школу, дитячий садок, приміщення сільської ради, банно-пральний комбінат, будинок побуту, аптеку, заасфальтовано 9км. доріг, електрифіковано вулиці села.

КСП «Мир» занепадає дуже відчутно. Всі виробничі показники пішли  різко на спад. Погіршується соціально-культурний розвиток села.

На сьогоднішній день підприємство має назву ПСП «Мирне». Очолює його Цикун О.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Війна

Коли розпочалася Друга світова  війна, у нас, на Поліссі, було відносно спокійно. Спочатку йшли на схід по кілька, а то й по одному, радянські солдати. Обірвані, хто з гвинтівкою, а хто й без неї. Йшли і просили їсти-пити та покурити. Казали, що маємо справу з надзвичайно сильним та небезпечним ворогом. Проходили ті, що дивом залишилися живими після розгрому німцями радянських військових формувань. А потім німці поїхали на мотоциклах та автомашинах. Відступаючі, котрі не встигли приєднатись до своїх, переховувалися в лісах та інших безпечних місцях. З їх числа згодом і створювалися партизанські загони.

По приході німці зразу почали встановлювати свої порядки. З Костополя в село приїхали німецькі уповноважені з кількома перекладачами. Зібрали сход. Пояснили свій визвольний похід і т.д. Дали настанови як жити і чинити в майбутньому. Щонайперше обрали старосту (не голову) села. Ним став Микола Гаращук. Відразу запрацювала податкова інспекція. Провели свого роду інвентаризацію серед індивідуальних господарств, визначили розміри податків.

Початкові податки були помірними. Господарі в основному здавали  харчову провізію і в замін  отримували дефіцитні товари – текстиль, мануфактуру, одяг, взуття, сільську збрую, гас, сірники, цукор, сіль, олію тощо.

Грошовою одиницею стали марки  і пфеніги (феніки, як казали селяни). Селяни мали можливість вільно провідувати  городян, при потребі заходити в будь-яку німецьку управу. Хто мав лишки продуктів, вільно носив у місто на базар, особливо ягоди, гриби, овочі та фрукти. Возили в Костопіль зерно до млина. А в нашому селі приводили в дію жорна довжелезні вітрила чотирьох вітряків. Вони стояли на підвищенні поодаль лісу, де вільно гуляли вітри. Полісяни часто повторювали: нарешті до нас прийшов справжній господар. Оцінювали владу за тими німецькими поселенцями, чудовими хазяями, які роками жили, навіть невеликими колоніями, в наших селах.

А влітку 1942 року німці почали забирати молодь на роботу до Німеччини, хлопці та дівчата почали ховатися у віддалених селах та лісах. І розвіявся міф про прихід доброго та надійного господаря. Відбирали в людей навіть ті продукти, які несли на базар, тож не стали їх носити.

В селі організували групу, переважно  з числа молодих мужиків та хлопців, для захисту сельчан. При  в’їзді з боку Костополя в лісочку  на дереві почепили кусок залізної рейки. Тільки-но колона німців вирушить з міста в напрямку Мирного, вартовий сильно б’є в рейку, подаючи знак тривоги. Згодом пішли чутки, що сміливець з Березного організував цілу боївку повстанців для боротьби з німецькими окупантами. Почали з’являтися хлопці зі зброєю і в нашому селі.

Вечорами приходили знайомі  і незнайомі озброєні парубки, окремі навіть у військовій формі. Вони проводили політінформації. Саме від них селяни довідалися, що на Костопільщині народилась Українська Повстанська Армія для боротьби з німецькими окупантами, що німецька окупація - явище тимчасове. На знищення гітлерівського фашизму піднявся увесь світ. Інструктували, як поводитися з німцями. Казали, що інформацію про події на фронтах і в світі дізнаються через надавче радіо. Жодної преси тоді не виходило. Ото тільки в Рівному лише з літаків німці скидали «афішки» - листівки-звернення до населення виходити з лісів і чесно виконувати розпорядження рейху.

У 1943 році, навесні, в урочищі Рокитенське, Вояки УПА організували навчання молодих хлопців, з навколишніх  сіл Печалівки та Данчимоста. Хлопців  було більше 20. Деякі з них потім за це дуже жорстоко поплатилися відсидівши в таборах і важко працюючи на каменоломнях. І не лише вони, а й їхні сім’ї. Зокрема у 1944 році у хаті Куська Василя відбувся бій між вояками УПА і радянськими військами. В результаті якого всі вояки УПА були вбиті, а їхні сім’ї – вислані до Сибіру.

Зокрема за сина Кишмана Василя (1924 р.н.) було вислано до Пермської області  мою прабабусю Кишман Наталку  і її дочку Кишман Надію (18 років), а молодшу, Ганну ( 14 років) жорстоко катували в Рівному, але до Сибіру не вислали, а напівживу відправили додому. Баба Наталка через рік непосильної праці на лісоповалі померла, а її дочка Надя, відбувши весь строк (20 років)  так і залишилася там жити в селищі Вільва.

Зі спогадів Мишкевича Ольги  Федорівни (1928 р.н.):

«- Перед старим Новим роком пі вікнами нашої хати з’явилися  два вершники. Не сходячи з коней, один постукав у вікно і покликав господаря. Батько вийшов. Цікавилися чи є в селі німці. Батько розповів, що на переїзді є бункер і так  далі. Але скільки там німців, ніхто не знає. Перекинувшись ще кількома словами, гості повернули коней і поскакали до лісу у північному напрямку. Незабаром, на світанку, ми через вікно побачили, як через весь хутір в напрямку бункера цепом ідуть лижники. Всі одягнуті в білі халати. На білому снігу їх мало помітно. Невдовзі біля переїзду почалася стрілянина,  Вибухнули гранати. Бій тривав недовго. Німці полягли всі, не знаю, чи були втрати з іншого боку.

Вже потім стало відомо, що цей  наступ розробили партизани одного з загонів з’єднання Маликова. За тим появилася кіннота та підводи. У село ввійшли партизани. Тодіж, 14 січня 1944р, Костопіль був визволений від німецьких загарбників. Зі сходу підійшли регулярні війська, й про подальші події ми вже знаємо. З Костополя німців вибито, але вони сильно закріпились у селі Берест овець. А згодом радянські війська підтягнули далекобійні гармати, встановили їх на горбу села Данчиміст і цілу ніч з 14 на 15 січня звідти били по Берестовцю. Ті залпи нам не давали спати, спочатку сяйне блискавка і почується свист снаряда, потім залп гармати. А невдовзі почується вибух. Усе було добре чути, бо снаряди летіли якраз над нашою хатою.

Перша лінія фронту пройшла майже  не зупиняючись. Друга в селі розквартирувалась. Техніку поставили недалечко в лісі. У нашому дворі розташували кухню. Від сусідів вели худобу, возили дрова і все інше. На нашому подвір’ї різали бичків і телиць, овець та свиней, і в к4ількох величезних казанах варили страви, мабуть, на цілий полк чи дивізію. Потім ту їжу в термосах підводами розвозили по підрозділах. За декілька днів вони поїли майже весь молодняк худоби. Бійці були зморені, безсонними ночами і гігієнічно запущені. Неголені, немиті. У хаті сусіда Василя, колишнього голови сільради і старости, нашвидкоруч влаштували лазню. Хазяїв на той час, звичайно, «попросили» пожити у сусідів.»

Війна забрала життя 72 односельчан. В серцях ще 48 залишила невиліковні  рани – сліди тієї страшної війни. Більше 40 мирнівчан були воїнами  УПА.

Одразу після визволення нашої  місцевості почалося відновлення радянської влади. Інвентаризація господарств, перепис населе6ння і, головне, хто на чиєму боці був під час окупації. Пішли масові  чистки населення… Були репресовані: Дмитрук Іван Васильович (1926р.н.), Мельничук Олександра Пантелеймонівна,  Коваль Єлизавета Іванівна, Стельмащук Ольга Сергіївна.

Басюк Кирило Маркович (1925 р.н.) (дядько мого тата), в 1944 році вбитий бандерівцями, як перший комсомолець  і секретар комсомольської організації  села Данчиміст.

Прадід Басюк Антон Степанович призваний на війну у серпні 1941 року і воював до останнього її дня, був нагороджений багатьма орденами і медалями. Зокрема: Медаль «За відвагу», орден Червоної зірки І ступеня та ін.

А інший дід моєї мами Демчик Мирон  Якович був репресований за зв’язки  з УПА і відбув 8 років таборів у Горьківській області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.Історія церкви

В селі Мирне діє православна  Миколаївська церква, побудована в 1900 році. Фундаторами будівництва церкви були Мишкевича Іон та брати  Пилип і Вакула Ковалі. В1900 році в селі Печалівка була проведена сходка жителів, на якій вирішили побудувати церкву. Гроші на будівництво збирав Коваль Пилип – його вибрали касиром.

За переказами старожилів, дерево на будівництво церкви возили волами аж з Беловержської пущі (Білорусь). Церква відкрилась весною 1905 року на свято Миколая-чудотворця.

Командир царського полку був  на квартирі у Мишкевича Іона і  подарував йому хоругву з іконою святого Миколая. Цю хоругву Іон  передав церкві, де вона зберігається і дотепер.

Першим священиками Миколаївської церкви були Головинські Іван та Павло. Майже 30 років службу у церкві правив Отець Захожий Сидір Тимофійович. Після отця Сидора службу правили: отець Деркач, Шекель Дмитро, Джус Данило.А з 1991 року і по сьогоднішній день службу править отець Сергій, житель м. Рівне.

 Біля церкви знаходиться  сільське кладовище, на якому  поховані односельці ще до  побудови церкви. Дотепер збереглися  пам’ятники поміщикам Рибчинських, 1842-1902 років поховання. В 1973 році  кладовище було перенесено за село.

 

Архітектурні особливості. Час зведення храму – початок ХХ ст. Побудований за традиційною для цього часу хрещатою схемою, із дзвіницею у західній частині. Прості прямокутні форми всіх без винятку елементів будівлі (центрального намету, зрубів, віконних отворів тощо), а також відсутність характерного для кінця ХІХ- поч. ХХ ст. декору свідчать про глибокий вплив на авторів проекту прогресивних традицій народного дерев’яного будівництва.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Описати всю історію краю на декількох сторінках, звичайно, неможливо. Але дуже хочеться, щоб людина зрозуміла, що її батьківщина є найкращою. Он скільки наших земляків живуть у Сполучених Штатах Америки та інших високорозвинених країнах. Живуть вони заможно, але в один голос кажуть, що не вистачає найдорожчого – Батьківщини. Наш край багатющий історичними подіями. Саме в Костопільському районі 1942 року народилася Українська Повстанська Армія, яка боролася за свободу і незалежність України.

Можливо, не кожен із нас усвідомлює, що наш край є в числі найбагатших за природними ресурсами. Такого будівельного матеріалу, як деревина, камінь, пісок, вапняк, жовта глина мало де є. Маємо величезні запаси не тільки базальту, але й торфу. Навіть лісовий мох, без якого при спорудженні дерев’яного житлового будинку не обійтись.

То ж любімо і шануймо наш  край. Вивчаймо його, відкриваючи все нові й нові сторінки його тисячолітньої історії.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРЕТУРА

1.Карп’юк А. Обереги духовності – Костопіль, 2000.

2. Левчук К. Мелодії поліського передзвону  - Костопіль, 2006.

3. Левчук К.  Дороги до храму – Костопіль, 2002.