Історія становлення та розвитку конструктивної географії

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Географічний факультет

Кафедра фізичної географії  та геоекології

ДОПОВІДЬ

на тему:

«ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ  ТА РОЗВИТКУ КОНСТРУКТИВНОЇ ГЕОГРАФІЇ»

Виконала студентка

1-го курсу магістратури

спеціальності «Природнича географія»

Гнибедюк  Юлія

Київ, 2013

ЗМІСТ

1. Конструктивно-географічні  дослідження першої половини  ХХ ст………… 3

2. Конструктивна географія  І.П. Герасимова…………………………………… 9

3. Конструктивна географія  наприкінці ХХ століття…………………………. 14

Перелік використаних джерел………………………………………………….. 16

1. Конструктивно-географічні  дослідження першої половини  ХХ ст.

Визначальною ознакою  розвитку української географії на всіх етапах було яскраво виражене конструктивне начало (підхід) у працях її представників-вчених. Особливо характерною ця тенденція стала для новітнього періоду історії української географії, зокрема її першого („модерного”) етапу, що почався на зламі ХІХ-ХХ століть і тривав до першої половини ХХ ст.

Витоки конструктивно-географічних досліджень беруть початок ще з перших десятиліть минулого століття. Спочатку це було не власне становлення конструктивної географії як науки, а перші спроби проведення конструктивно-географічних досліджень.

Навесні 1912 р. після 23-річної професорської діяльності у Харківському університеті А. Краснов подає у відставку та влітку того ж року переїздить до Батумі для того, щоб реалізувати свої давні плани - створити на березі Чорного моря маленьку Японію, перетворити, спираючись на свій великий практичний досвід географа, болотяну Колхіду у квітучу субтропічну країну. За це по праву географи бачать у ньому засновника конструктивної географії. Ніхто краще за нього не знав природи зарубіжних тропіків та субтропіків. На відміну від інших ботанічних садів світу, які являли собою безсистемні з точки зору географа зібрання рослин, А. Краснов, ураховуючи особливості місцевого рельєфу, клімату і мікроклімату, грунтів і т.ін., створив у Батумі сад, де угруповання рослинних форм нагадували ландшафти Японії і Далекого Сходу, Гімалаїв і тропічних гір, Північної Америки і Чилі, Австралії і Нової Зеландії.

У цей час розквітла  творча діяльність корифеїв вітчизняної  географії – Степана Рудницького, Павла Тутковського, Костянтина Воблого, Георгія Висоцького, Антона Синявського, Володимира Кубійовича, Валентина Садовського, Володимира Тимошенка, Володимира Гериновича, Олени Степанів, Іоаникія Шимоновича, Івана Фещенка-Чопівського.

Степан Рудницький, Антін Синявський, Павло Тутковський, як засвідчує  їх науково-теоретична і практична діяльність, були серед фундаторів власне „конструктивної географії”, зокрема „конструктивної економічної географії”.

Одним з основоположників конструктивно-географічного  підходу у галузі раціонального  природокористування серед українських  вчених, поза всяким сумнівом, був засновник Української Академії наук академік В.І.Вернадський, який став ініціатором створення в 1915 р. у колишній імперії Комісії по вивченню природних продуктивних сил Росії. Саме В.І.Вернадському належить заслуга заснування Комісії по вивченню природних багатств України. 3 березня 1919 р. Фізико-математичний відділ Української Академії наук прийняв з цього приводу постанову. Головою Комісії по вивченню природних багатств України був обраний В.І.Вернадський, до її складу увійшли: В.Г.Артоболевський, Г.М.Висоцький, В.І.Лучицький, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, А.В.Фомін та ін., всього 30 осіб.

В цей же час - в 20-ті роки- академік В.І.Вернадський закладає фундаментальні основи конструктивно-географічного  дослідження проблем природокористування, які можна звести до таких положень: 1)кількість природних багатств, що є у розпорядженні людства, завжди обмежена. Якщо хід історії дав одному народу їх багато, а він їх не використовує, - від цього страждає все людство. Такий народ може утримувати природні багатства від світового обміну і використання лише до тих пір, поки він є для цього достатньо сильним; 2)задачею надзвичайної важливості є пізнання вітчизняних природних багатств, розуміння їх цінності; знання, як їх потрібно і як їх можна перевести у форми, доступні для людського життя; 3)освоєння природних продуктивних сил є основним елементом життя культурного людства; 4)багатство країни або народу може бути розкладено на дві, хоча і пов’язані, але багато в чому незалежні одна від одної частини: а) сили природи тієї території, що знаходиться у розпорядженні країни; б) сили народу, що займає цю територію; 5)природні продуктивні сили країни є потенціальною енергією, що використана або невикористана даною країною або даним народом, яка визначає його можливі дії; 6)слід двояко розрізняти знання наших потенційних природних продуктивних сил. З одного боку, це те знання, що нагромаджене та існує в архівах науки, відоме спеціалістам; з другого боку, - це те знання, що існує в народі або в його інтелігенції; 7)народ і інтелігенція повинні усвідомлювати, що витрати на вивчення природних продуктивних сил не повинні і не можуть скорочуватися так, як вони повинні скорочуватися на все інше.

Найрозвинутішою гілкою конструктивно-географічного  пізнання природних продуктивних сил, раціонального природокористування в Україні був компонентний аналіз та оцінка природних ресурсів. У галузі мінеральних ресурсів її представляли насамперед такі відомі вчені, як: О.С.Вялов, В.І.Лучицький, В.В.Резніченко, М.Г.Світальський, В.О.Сельський, М.П.Семененко, В.С.Соболєв, С.І.Субботін, Л.Г.Ткачук, Б.І.Чернишов; кліматичних ресурсів – П.І.Броунов, О.В.Клосовський, Й.Й.Косоногов, І.К.Половко, В.П.Попов, Б.І.Срезневський; водних – В.Б.Лєбедєв, А.В.Огієвський, Є.В.Опоков, С.М.Перехрест, Б.А.Пишкін, Г.І.Швець; земельних ресурсів – Н.Б.Вернандер, Г.М.Висоцький, Г.Г.Махов, О.Г.Набоких, П.М.Першин, О.Н.Соколовський. Видатними дослідниками конструктивної географії рослинних ресурсів були: М.І.Вавілов, А.М.Криштофович, Є.М.Лавренко, В.І.Липський, В.О.Поварніцин, П.С.Погребняк, Г.І.Танфільєв, О.В.Фомін. Фауністичні ресурси у конструктивно-географічному аспекті вивчали М.І.Андрусов, О.О.Борисяк, В.І.Крокос, М.В.Павлова, І.Г.Підоплічко.

У галузевому і комплексно-територіальному (регіональному) конструктивно-географічному напрямах раціонального природокористування у першій половині ХХ ст. працювали такі визначні фізико-географи, як: В.Г.Бондарчук, В.І.Вернадський, К.І.Геренчук, Г.П.Дубинський, П.К.Козлов, А.М.Краснов, О.М.Маринич, С.Л.Рудницький, П.А.Тутковський, О.С.Федоровський, М.Г.Холодний, О.Л.Чижевський, О.Ю.Шмідт; а серед економіко-географів та картографів особливо відзначились: Д.І.Богорад, А.Т.Ващенко, К.Г.Воблий, В.О.Геринович, О.Т.Діброва, О.А.Івановський, М.М.Кордуба, В.М.Кубійович, Г.О.Кривченко, Ф.Т.Матвієнко-Гарнага, І.Ф.Мукомель, М.М.Паламарчук, А.С.Синявський, О.М.Смирнов, І.П.Старовойтенко, О.І.Степанів, О.О.Сухов, І.А.Фещенко-Чопівський, П.І.Фомін, А.С.Харченко.

Звичайно ж, багато з вищеназваних українських вчених були універсальними дослідниками, корифеями у близьких до географії науках – геології, геохімії, ґрунтознавстві, ботаніці, зоології, економіці чи екології, однак їх внесок у конструктивну географію природних продуктивних сил визначався чіткою географічною спрямованістю їх праць, націленістю на всестороннє вивчення взаємозв’язків усіх компонентів природного середовища, пізнання їх генезису, закономірностей формування і змін як на локальному, регіональному, так і на глобальному рівнях.

Характерними особливостями конструктивно-географічного обґрунтування раціонального природокористування у працях українських вчених першої половини ХХ ст. були: 1) активні спроби конструювання оптимального для людини природного середовища; 2) намагання оцінити доцільність здійснення перетворювальних заходів із врахуванням усієї сукупності наслідків; 3) не лише оцінка виявлених природних ресурсів та розміщення виробництва для їх освоєння, але й пропозиції по зміні характеристик компонентів природи з метою підвищення їх продуктивності; 4) розробка системи моніторингу природних продуктивних сил; 5) загострення уваги до географічних проблем управління взаємодією природи і суспільства. Було започатковано формування концепцій, що мали комплексний характер і стосувалися загальних тенденцій у розвитку, раціональному освоєнні, охороні та відтворенні природних продуктивних сил, до яких, як нам бачиться, належать:

1) Концепція самостійності та  рівноцінності складових природних  продуктивних сил, їх генетичного  зв’язку з навколишніми природними  тілами та їх постійного розвитку у просторі та часі (Г.М.Висоцький, Г.Г.Махов, С.Л.Рудницький, П.А.Тутковський); 2) Концепція допустимих меж змінам, які нав’язуються людиною природі, що визначаються неможливістю виходу за межі тих закономірностей, що діють у природі (М.Г.Холодний); 3) Концепція природозберігаючого освоєння природних продуктивних сил (Є.В.Опоков, П.С.Погребняк, Д.М.Соболєв); 4) Концепція допустимих меж у цілеспрямованому перетворенні природних продуктивних сил (Д.І.Богорад, Є.В.Опоков, А.С.Синявський); 5) Концепція природних продуктивних сил Землі як прояву єдиного космічного процесу, закономірної нерозривності людської культури з іншими проявами життя природи (географічного синтезу) (А.М.Краснов); 6) Концепція періодичності всесвітньо історичного процесу – геліотараксії – впливу сонячної активності на суспільну поведінку людей, вторгнення у сутність речей з благодіяльною для людства корекцією (О.І.Чижевський); 7) Концепція збереження генетичного фонду (П.К.Козлов, Г.І.Танфільєв та ін.); 8) Концепція пріоритетності суспільних витрат на освоєння та раціональне використання природних продуктивних сил (В.І.Вернадський); 9) Концепція формування природоохоронних знань та світогляду (В.І.Вернадський, А.С.Синявський, І.А.Фещенко-Чопівський та ін.).

Характерною особливістю розглядуваного етапу було намагання вчених поєднати раціональне, що базувалося на комплексному підході, використання природних ресурсів з їх відновленням і примноженням, заповіданням, а особливо – зі сміливими конструктивними планами перетворення природи.

У цьому зв’язку з теоретичної  точки зору важливо відзначити загальногеографічні  ідеї дослідження комплексів природних  продуктивних сил, сформульовані видатним українським вченим Г.М. Висоцьким. Він висловив думку про те, що успішне лісорозведення у степах не може ґрунтуватися на вивченні тільки місцевих умов, що для цього необхідно виходити з наукового поділу країни на зони, округи і райони; і той, хто цікавиться лісокультурними заходами в якому-небудь районі, що розміщений в середині степової зони, повинен вивчати зони степів помірного поясу обох півкуль разом з дотичними до них краями сусідніх лісостепових, припустельних і передгірних поясів. Вже на самому початку ХХ ст. Г.М. Висоцький одночасно з В.В. Докучаєвим, чи можливо ще раніше, незалежно від нього, сформував ідею зональності. Як відзначав А.Г.Ісаченко (1953), трактування зональності у Висоцького спрямоване скоріше вглибину ніж вшир, тобто, відрізняючись глибиною аналізу взаємних зв’язків, воно в той же час не набувало у нього характеру всезагального світового закону.

Аналізуючи взаємодію складових  природних продуктивних сил, Г.М. Висоцький  дає наукове визначення природним  округам (місцевостям), що повністю відповідає поняттю про географічний ландшафт, введеному у науку дещо пізніше Л.С. Бергом (1913). Г.М. Висоцький розглядає “місцевість” як більш чи менш складну територію, що є закономірним і “однохарактерним” поєднанням більш простих, однорідних комплексів-місцезростань. Це у повній мірі відповідає сучасним уявленням про морфологічну будову ландшафту.

Синтезом, реалізацією конструктивно-географічного  підходу у галузі дослідження  комплексів природних продуктивних сил, поза всяким сумнівом, стало вчення про природні та економічні райони, природне й економічне районування.

Головні конструктивно-географічні ідеї і пропозиції А.С. Синявського стосувалися вирішення основного завдання конструктивної географії природних продуктивних сил – з’ясування методики та обґрунтування способів „вкладати господарчу діяльність у певні своєрідні комплекси, в економічні регіони”, тобто програмувати розвиток таких природних і суспільних продуктивних сил, які б у найбільшій мірі відповідали місцевим природним і суспільним можливостям та потребам. А.С. Синявським обґрунтована необхідність розгляду і проведення будь-якої суспільної діяльності за первинними культурно-економічними ландшафтами на мікрорівні, що є основою проведення економіко-географічного мікрорайонування території держави

На думку проф. А.С. Синявського, основні аспекти конструктивного суспільно-географічного напряму базуються на: оцінці місця України на політичній та економічній, насамперед природно-ресурсній карті світу; аналізі геополітичного становища як найближчих держав-сусідів, так і більш віддалених, але пов’язаних з Україною країн; розгляді політико-еколого-економічних й інтеграційних процесів у Західній Європі у зв’язку з Україною, зокрема об’єднального руху „Пан-Європа”; євгенічних студіях, де А.С.Синявський виступив справжнім фундатором, дослідження якого про екологічне оздоровлення молоді не тільки випередили праці його сучасників, але й стали дорогоцінним надбанням сьогодення.

2. Конструктивна географія І.П. Герасимова

Одним з перших, хто  зрозумів доцільність застосування конструктивного методу в географії, був І.П. Герасимов. У 1966 році він обґрунтовує сам термін "конструктивна географія" - географічні дослідження, спрямовані на розробку проблем планомірного перетворення природного середовища з метою ефективного використання природних ресурсів. Правда ще раніше в Києві була видана монографія Богорода під назвою "Конструктивна географія регіону" де остання розглядалась в дуже вузькому розумінні – як проблеми містобудування.

У конструктивній географії  І.П. Герасимова мета непорівняльно  ширша - перетворення природного середовища людиною з одночасовим ефективним використанням її природних ресурсів..

Щодо ефективного використання природних ресурсів, то це завдання має щонайменше два аспекти: 1) одержання максимального прибутку при мінімальних витратах; 2) яким чином якомога довше експлуатувати певні природні ресурси. Тобто у визначенні конструктивної географії, навіть на рівні підзавдання, відсутня вимога раціонального природокористування.

Засобом досягнення подібної конструктивної мети І.П. Герасимов  вважає "активний вплив на природні сили і явища". У зв'язку з цим  висувається завдання вивчення "динаміки природних географічних явищ методами стаціонарних спостережень, за допомогою штучних  експериментів, в тому числі у формі моделювання природних процесів" (1976).

Необхідно одразу зауважити, що така форма постановки завдання є цілком конструктивною, оскільки реально пропонується здійснити конструктивну операцію - моделювання об'єкту дослідження, що є обов'язковим етапом процесу конструювання. Щодо штучного моделювання таких процесів, то тут проблеми не було. Наявність непродуманого (або недостатньо продуманого) втручання людини в природне середовище є настільки грандіозно різноваріантним, що жодного "пробілу" тут не існує, а, відповідно, і проблем з вивчення наслідків такої перебудови природи цілком достатньо.

Чітко проявляється в  роботах І.П. Герасимова з конструктивної географії достатньо загальна тенденція, що прослідковується в багатьох географічних роботах тих років - тяжіння до глобалізації. Тому таку складну проблему як конструювання природних територіальних систем він розглядає переважно на регіональному і навіть глобальному рівнях. Водночас розгляд саме таких проблем (регіонального і глобального планів) був зумовлений відсутністю наукових напрацювань з дослідження закономірностей просторово-часової організації територіальних систем локального рівня організації. Не дивно, що на такому фоні в географії виник напрямок, що одержав назву "Перетворювальна географія" (Герасимов, 1976).

Локальний рівень застосування конструктивних ідей передбачає наявність  відповідно розвинутого ландшафтознавства. Нажаль ландшафтознавство ще не було готове до вирішення подібних складних проблем, оскільки, як зазначав І.П. Герасимов, знаходилося на описовому рівні розвитку. Тим самим поставленням доволі складних проблем перед ландшафтознавством конструктивна географія співдіяла його якісному розвитку.

Основне завдання формулювалося наступним чином: "планомірне прогресивне підвищення загальної виробничої ефективності природного середовища". Все це буде здійснено "шляхом конструювання і створення нових структур географічного середовища. В цих структурах корінні природні елементи будуть збережені тільки частково; в основному вони будуть перетворені і доповнені новими суто технічними елементами, правда органічно поєднаними з природними в єдине Ціле. Навряд чи буде доцільно зберігати за такими структурами середовища поняття "природних комплексів (ландшафтів), перетворених людиною"; більш вірно розглядати Їх як абсолютно нові структури природно-технічного характеру" (Герасимов, 1976).

У доповіді на V з'їзді Географічного  товариства СРСР (1970 р.), П.І. Герасимов  проголосив, що мова йде про розвиток абсолютно нової науки (Конструктивної географії) яка є "наукою планомірного перетворення і керування природним середовищем в Інтересах подальшого забезпеченого існування і розвитку людства". "Лозунгова" войовничість проявлялась і у пропонованих головних напрямках, які повинні складати "фронт" конструктивних науково-дослідних географічних робіт з проблем оточуючого середовища. їх варто навести:

• розробка наукових прогнозів визначення потреб господарства у природних ресурсах, подальше виявлення таких ресурсів, Їхнє раціональне використання і економічна оцінка;
• вивчення стихійних природних явищ і розробка шляхів їхнього прогнозування, активного впливу і методів захисту;
• наукові основи боротьби із забрудненням оточуючого середовища, а також із зміною її складу у шкідливих для людини напрямках;
• перетворення природного середовища, яке повинно забезпечувати раціональну експлуатацію природних ресурсів і пошук розміщення суспільного виробництва, яке б забезпечувало ліквідацію і послаблення негативних наслідків впливу людини на середовище;
• охорона природного середовища з метою наукових досліджень і створення рекреаційних зон.

У главі "Природная  среда как общественное достояние  и предмет современного научного изучения», яка була опублікована в книзі "Человек, общество и окружающая среда" (1973) П.І. Герасимов у співавторстві з А.А. Мінцем і В.С. Преображенським розвинули вище наведені конструктивно-географічні напрямки. Пропонувалося:

• розробити теоретичні та методичні основи наукового прогнозування зростаючого впливу різноманітної діяльності суспільства на оточуюче середовище;
• створити загальну теорію цілеспрямованого перетворення природи і регіональних конструктивно-перетворювальних моделей оптимізації середовища;
• розробити наукову теорію на основі вивчення обміну речовиною, енергією та інформацією раціональних природно-технічних систем і створення оптимальних моделей таких систем в якості форми територіальної організації виробничих сил суспільства.

Це вже було, не дивлячись  на все ще гегемоністичне ставлення до природного оточення, дійсно напрямками конструктивного плану. Від прогнозування наслідків втручання в природу, через створення загальної теорії спрямованого перетворення природних систем до розробки наукової теорії просторово-часової їх організації за допомогою цілком конструктивного методу - моделювання. Таким чином, загальна структура конструктивної географії як наукового напрямку цілком обґрунтовано була розроблена.

Наступною працею, яка  на думку І.П. Герасимова цілком відповідає конструктивним засадам, була стаття, написана в співавторстві з А.А. Мінцем "Региональные проблемы рационального использования естественных ресурсов, охраны и преобразования окружающей среды в СССР" (1974). В ній запропоновано у вигляді певної системи ряд "конструктивно-наукових пропозицій".

В наступних роботах: "Современные конструктивно-географические проблемы больших городов" у співавторстві  з Г .М. Лаппо; "Актуальные проблемы взаимодействия человека и природы" у співавторстві з М.І. Будико, И.П. Герасимов все більше ототожнює конструктивно-географічні дослідження, завдання і методи з прикладними. Розробка принципів різного роду районувань, вивчення географічного положення великих міст, географічна експертиза певних антропогенних втручань в природу, організація моніторингу оточуючого середовища - всі ці проблеми суто прикладного характеру відносяться ним до конструктивних.

Водночас він посилається  на свої більш ранні роботи (наприклад, "Советская географическая наука  и проблемы преобразования природы" 1961 р.), де він декларує проблеми конструктивного перетворення природи як докоріннy перебудову природних умов певних територій за наперед складеною схемою -конструкцією. Тобто він тут цілком розуміє, що конструктивне вирішення будь-якої проблеми полягає у створенні певного конструкта, а, відповідно, методи, теоретичні засади і практичне втілення такого конструкта і будуть складати сутність конструктивної географії.

Найбільш повно ідеї конструктивної географії викладені  І.П. Герасимовим у статті "Конструктивная география; цели, методы, результаты" (1966). В ній знайшла Відображення ціла серія конструктивно-географічних ідей. Так, говориться про необхідність знаходження "опорних механізмів" у структурі просторово-часового функціонування географічного середовища, які контролюють внутрішні (прямі і зворотні) зв'язки між різними компонентами середовища. В основному під компонентами середовища І.П. Герасимов розуміє тепловий режим земної поверхні, водний баланс території, біологічну продуктивність ландшафтів тощо. Тобто все досить розпливчасто і неконкретно, оскільки одразу виникають запитання: поверхні якої (Землі, материка, природної зони, чи будь-якої), території якої розмірності, ландшафта якого таксономічного або морфологічного рангу?

           Безумовно, І.П. Герасимов є фундатором сучасного конструктивно-географічного напрямку. Основні його ідеї носили справді конструктивний характер, оскільки вимагали роботи з певною моделлю-конструктом, в якості якої він вбачав особливі нові структури природно-технічного характеру.

3. Конструктивна географія наприкінці ХХ століття

Наприкінці ХХ століття у конструктивній географії стався, на перший погляд, не зовсім зрозумілий парадокс. З одного боку вона почала інтенсивно займати науковий географічний простір, з іншого явно ототожнила себе з географією прикладною.

Практично водночас з  працями І.П. Герасимова вийшла дуже відома монографія Д.Л. Арманда «Наука о ландшафте (Основы теории и логико- математические методы" (1975). В ній  ціла глава присвячена конструктивному ландшафтознавству, оскільки саме таку має назву "Конструктивное ландшафтоведение". Давид Львович Арманд - відомий вчений, теоретик географ тут неначе забуває про що була задекларована глава над якою він працював. Глава містить три параграфи: природні ресурси, природно-технічні комплекси, сільський  ландшафт. На жаль, нічого конструктивного в роботі Д.Л. Арманда немає, тому аналізовану главу більш вірно було назвати "Отдельные аспекты прикладного ландшафтоведения".

Таку ситуацію з конструктивною географією добре розуміє В.М. Солнцев. У праці "Системная организация ландшафтов" (1981) він переконливо показав, що конструктивна географія є лише частиною прикладної географії. Та, на жаль, ця думка не була почута і конструктивна географія все більше стала набувати тотально прикладних рис.

Розглянемо структуру  сучасної конструктивної географії  на прикладі паспорта спеціальності 11.00.11 - конструктивна географія і раціональне  використання природних ресурсів ВАК  України.

Формула спеціальності  однозначно говорить про прикладну орієнтацію спеціальності з явним ухилом в бік різноваріантної природноресурсної оцінки.

Серед основних напрямків  досліджень у розділі А (Конcтpуктивно-географічні  дослідження антропогенного впливу на природні комплекси) термін "конструктивний" зуcтpічається лише один раз (Конcтpуктивно-географічні основи охорони природи і раціонального використання природних ресурсів; заповідні території в системі раціонального природокористування), правда у дуже широкому трактуванні - від використання природних ресурсів до проблем заповідних територій. Але вимога проводити дослідження в цьому напрямку виключно з позицій конcтpуктивно-географічних безумовно робить їх саме такими.

Повертаючись до тотальності, розглянемо структуру конструктивної географії згідно аналізованого паспорту .

Недосконалість існуючої структури кидається у вічі. Так, наприклад, абсолютно правомірним  є запитання чому конструктивними  вважаються лише геоморфологічні процеси? Або чому лише меліоративна географія  дістала "звання" конструктивного наукового напряму, а що ж з рекреаційною, медичною, та навіть самою прикладною географією з її чисельними відгалуженнями? А еколого-географічні дослідження хіба не є прикладними, тобто в такому розумінні конструктивними?

В принципі все зрозуміло. Автори цих напрямів, розуміючі тотальність, яка склалася в конструктивній географії, зробили спробу обмежити її хоча б штучними, але рамками. Та проблема не в цьому, проблема в тому, що так і не зрозумілим залишається питання: в чому докорінна специфіка і відмінність конструктивно-географічних досліджень від прикладних географічних. Таке відчуття, що врешті решт прикладні дослідження просто щезли, а вірніше назва "прикладні" була успішно поміняна на більш науково-стверджуюче - конструктивні, без будь-якої інтерпретації.

Перелік використаних джерел

1.  Герасимов И.П. Советская конструктивная география.-М.: Наука, 1976.-208 с

2. Руденко В., Чернюх О. Конструктивно-географічні дослідження проф. А.С.Синявського // Науковий вісник Чернів. ун-ту: Зб. наук. праць. – Вип. 120: Геогр. – Чернівці: ЧНУ, 2001. – С.178-187.

3. Чернюх О.І. Становлення конструктивно-географічних напрямів раціонального природокористування в першій половині ХХ століття (автореф. дисертації). – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2004.