Історія виникнення нотаріату

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Кременчуцький національний університет

 імені Михайла Остроградського

                                  кафедра теорії, історії держави та права

Реферат

з дисципліни “Нотаріальне документознавство ”

на тему:

“Історія виникнення нотаріату”

                                                                                          Підготувала:                                                                                                                          

                                                                                                студентка ФПГіСН

                                                                                             групи ДЗ-12-1сп

                                                                                              Шевченко Тетяна

                                                                                   Перевірив:

                                                                                            Литвиненко Д.А.                                                         

Кременчук

2012

ПЛАН

     Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Поняття та функції нотаріату………………………………………………...…4
2. Виникнення і розвиток нотаріату як правового інституту……………………7

Висновки…………………………………………………………………………….16

Список використаних джерел……………………………………………………..17

ВСТУП

На сучасному етапі  проблеми побудови правової держави, забезпечення охорони прав і законних інтересів  людини і громадянина, імплементації  норм міжнародного права ставлять перед  суспільством нові складні завдання.    Перехід до ринкової форми господарювання, створення нових видів економічної діяльності потребують внесення істотних коректив і правове регулювання у економічних відносин, формування і розвиток нових інститутів, до яких належить і відносно новий, як для України, інститут нотаріату.

Роль нотаріату в правовому  забезпеченні економічних відносин підтверджено світовою практикою. Це пояснюється  тим, що діяльність нотаріату відчутно впливає на різні аспекти суспільного  життя. Від якості його роботи залежать нормальне функціонування цивільного обороту країни, ефективність охорони  і захисту майнових прав та законних інтересів громадян і організацій. Активне залучення нотаріату  в регулювання економічних відносин створює більшу стійкість і гарантованість у поведінці учасників цивільних  правовідносин, дає можливість скоротити  кількість правопорушень, ліквідує об'єктивні передумови їх вчинення.

На практиці нотаріус є  найбільш доступним захисником прав і законних інтересів громадян, здатним  юридично закріпити майнові і  особисті немайнові права учасників  безспірних правових відносин.

Відбулись суттєві зміни  й у ставленні до посади нотаріуса. За останнє десятиріччя престиж  професії нотаріуса значно зріс. В  цих умовах надзвичайно важливим питанням є підготовка висококваліфікованих нотаріусів, з високими моральними якостями і відчуттям особистої  відповідальності за свою діяльність.

1. Поняття та функції нотаріату

У вітчизняній юридичній  науці на сучасному етапі не сформовано єдиного погляду на поняття «нотаріат». Так, можна виділити щонайменше три  основні точки зору відносно визначення цього правового інституту. Найбільш поширеним в юридичній літературі є законодавче визначення нотаріату  як системи органів та посадових  осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають  юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної  вірогідності. При цьому, на думку  деяких авторів, наведене поняття включає  суб'єктивну сторону поняття «нотаріат» як сукупність існуючих органів і  посадових осіб, яким надано повноваження із вчинення нотаріальних дій, та об'єктивну  сторону цього поняття — коло нотаріальних дій, які ці органи та посадові особи можуть вчиняти відповідно до чинного законодавства, тобто  посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій, передбачених законом.

Але за останній час наведене визначення піддається в спеціальній  літературі серйозній критиці з  тієї підстави, що воно регулює організаційну  структуру та загальну спрямованість  нотаріату як системи, орієнтованої на вчинення ряду нотаріальних дій. Проте  не розкривається нерозривний правовий зв'язок нотаріату зі спеціальною  процедурою, не підкреслюється характер взаємовідносин системи нотаріальних органів із державою. Тому під поняттям «нотаріат» цими авторами пропонується розуміти структуру нотаріальних органів, на яку покладається правоохоронна  і правозахисна державна функції, що має здійснюватись відповідно до змісту нотаріального процесу і  процедури, передбаченої чинним законодавством України.

Не дивлячись на те, що у вказане поняття нотаріату  було внесено низку важливих додаткових ознак, які роблять його більш  повним, авторам все ж не вдалось  повністю уникнути деяких притаманних  йому недоліків і формальних ознак.

Щоб зрозуміти сутність поняття, яке досліджується, потрібно виділити його тотожність і відмінність порівняно  з іншими інститутами. Провести розмежування тут можна, взявши за основу найбільш суттєві характеристики нотаріату, які притаманні тільки йому. Більш  поглиблене вивчення показує, що поняття  нотаріату має багато значень, серед  яких можна виділити принаймні чотири:

• нотаріат як система органів і посадових осіб;

• нотаріат як галузь (підгалузь) права;

• нотаріат як галузь законодавства;

• нотаріат як наукова та навчальна дисципліна.

 Виходячи з поданих  положень, найбільш повним і науково обґрунтованим є, на нашу думку, таке визначення. Нотаріат в Україні — це правовий інститут, покликаний забезпечувати позасудову охорону та захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, територіальних громад, а також держави шляхом вчинення в межах безспірних правовідносин нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами.

В цьому визначенні наведені всі характерні риси нотаріату як правового інституту: позасудова охорона  та захист прав і законних інтересів, безспірність правовідносин, щодо яких вчиняються нотаріальні дії, здійснення нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами, а  також функції нотаріату: охорони  та захисту.

Основні функції нотаріату  необхідно виділити для визначення його загальних та специфічних завдань.

Функції нотаріату  як правоохоронного та правозахисного інституту полягають в наступному:

1. Охорона та захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, територіальних громад, а також держави. Слід відзначити, що в юридичній літературі дискусія щодо того, чи пов'язана діяльність нотаріальних органів з охороною або з захистом прав та законних інтересів громадян, набрала досить великого розмаху. Розмежування цих взаємопов'язаних понять, на думку авторів, лежить у площині моменту настання порушення цих прав та інтересів. Можна повністю підтримати їхню позицію відносно того, що охорона — це потенційна можливість захисту прав та інтересів громадян, коли фактично зазіхання на них ще не сталося, тоді як захист може розглядатись як конкретна дія, яка виникає з початком правопорушення. Нотаріальні органи в основному виконують правоохоронну функцію, але нотаріальна діяльність може бути засобом захисту прав, наприклад, у разі вчинення виконавчих написів, протестів векселів, посвідчення неоплати чеків. Таким чином, нотаріальні дії забезпечують захист і охорону важливих прав та інтересів громадян і організацій, які пов'язані з їхнім життям і діяльністю, стосуються їхніх майнових інтересів та гарантують подальшу реалізацію інших суттєвих прав.

2. Нотаріус, застосовуючи норми матеріального і процесуального права, впливає на правовідносини між суб'єктами, наприклад, встановлюючи в договорі конкретні права та обов'язки сторін, а отже, має місце праворегулююча функція нотаріату.

3. Також нотаріат виділяється як орган, який має право аналізувати вимоги закону і робити висновки щодо можливості або неможливості застосувати це положення законодавства для виконання покладених на нього функцій і реалізації волевиявлення громадян. Це входить в поняття правоаналізуючої функції. Нотаріус має право визначати межі дозволеної поведінки в урегульованих законом правовідносинах, тоді, коли надається можливість для декількох альтернативних варіантів правової поведінки, а також тоді, коли такі правовідносини взагалі не мають аналогів.

4. Підтверджуючи законність і достовірність нотаріальної дії, нотаріус виконує ще одне важливе завдання — запобігає можливим правопорушенням. Так, скажімо, якщо нотаріальна дія, за вчиненням якої звернулися заінтересовані особи, не відповідає закону, нотаріус відмовить у її вчиненні, запобігши в такий спосіб правопорушенням і можливим негативним наслідкам для цих осіб.

5. Завдання запобігання правопорушенням шляхом підвищення правосвідомості та правової обізнаності громадян виконується через правові консультації, роз'яснення наслідків вчинення нотаріальної дії. Адже саме на нотаріуса покладається виконання державного завдання сприяти громадянам у правильному, юридично грамотному здійсненні їхніх прав, оскільки юридично необізнаній особі важко знайти шляхи для правильного та законного волевиявлення.

6. Можливість нотаріальної практики впливати на законотворчість передбачає те, що під час застосування законодавства нотаріусами випливають певні неузгодженості, прогалини, які потребують вирішення. В ідеалі нотаріальна діяльність впливатиме на подальше вдосконалення не тільки нотаріального процесуального законодавства, а й норм матеріального права.

2. Виникнення і розвиток нотаріату як правового інституту

Початок створення нотаріату  має давні витоки.

В слові «нотаріус» міститься  дієслово «нотувати» (записувати, атестувати), тобто з давніх-давен під словом «нотаріус» мався на увазі писар.   Передвісники нотаріусів з’явилися в Стародавньому Римі. До їхніх обов’язків входило не тільки складання грамот та клопотань, але й оформлення різноманітних угод. За тих часів існувало два види писарів - ті, які перебували на державній службі та ті, що утримувалися приватними особами. Писарі, які перебували на державній службі, обиралися магістратом з римських громадян, які не були позбавлені громадянської честі, довічно. Вони виготовляли публічні документи, робили виписки та видавали копії з документів, готували декрети та розпорядження магістра і зберігали їх. Серед писарів, які утримувалися на службі у приватних осіб, були вільновідпущені, ті, що працювали по найму, та іноді раби. Вони виконували писарські функції на вимогу господаря. 
          Писарі-нотаріуси були відомі ще за період античної цивілізації в долині Нілу. Там і зараз є зображення писаря, який тримає калам у руці, при ньому маленька палітра з двома заглибленнями для чорної та червоної фарб - саме таким було оснащення писаря. Калам - це очеретяна паличка, що застосовувалася на Сході замість пера для написання. Функція писаря передавалася від батька до сина, саме від батька син отримував знання. На той час існували навіть родини писарів. Діти писарів отримували певну освіту, їхнє навчання проходило за допомогою лозини, а іноді батога, звідти пішло - ”вухо у нього на спині”.

Писар Стародавнього Єгипту мав різні сфери діяльності - його засвідчення потребували польові роботи, комерційні операції, вирішення адміністративних проблем, армія, іноді писарі виконували функції жреців. 
          Приблизно у 720 році до нашої ери (в період Нового царства) договірне право зазнало карколомних змін. З цього моменту документ містить дату, природу здійснюваної юридичної операції, перелік свідків (фіксуються їхні прізвища, походження, сімейні зв’язки, сфера діяльності) і головне - підписи сторін і тієї особи, кого сьогодні ми називаємо нотаріусом.  
          У Стародавній Греції за часів Аристотеля, Плутарха, Діогена нотаріуси почали оформлювати та реєструвати договори, посилаючись як на приватне, так і на державне право.

В Римській імперії вперше про нотаріусів згадується в записах секретаря імператора Цицерона. Саме слово ”нотаріус” має римське походження і відноситься до 103 року до різдва Христового. Саме при Цицероні нотаріуси отримали особливі повноваження, адже з’явилася можливість реєструвати різні акти, що підписувалися сторонами, а підписи сторін ідентифікувалися. Робота нотаріусів піддалася суттєвій реорганізації. Деяким нотаріальним актам була надана сила доказу та обов’язковості. В судових процесах за участі суду присяжних, при допитах свідків, оголошенні вироку постала необхідність у присутності нотаріуса. Нотаріуси вже не працювали особисто, а утворювали колективи-компанії, держава навіть взяла на себе обов’язок регламентувати рівень гонорарів за нотаріальні дії. Професія нотаріуса набула популярність. У цей час церква затверджує міжнародну юрисдикцію, і церковні нотаріуси стали виконувати нотаріальні дії в будь-якому куточку імперії.  
          Коли Римська імперія була знищена варварами-руйнівниками, нотаріат практично зник разом із західною її частиною. Єдина структура, що збереглася - церква. В умовах хаосу та розладу церква взяла на себе функції уряду, в тому числі щодо питань нотаріату. Частина освічених церковнослужителів розуміла значення римського права і сприяла його збереженню, але одночасно церква і гальмувала подальший розвиток.  
        Візантійці, як і римляни, були чудовими юристами, вони продовжили римські традиції. В шостому столітті імператор Юстиніан, що правив з 527 по 565 роки, став першим діячем цієї епохи, який об’єднав нотаріусів у групи та колегії і видав повну збірку юридичних законодавчих актів. Одночасно Юстиніан промовляв: «Ця праця видається мені важкою, майже неможливою, та завдячуючи Богу ми знайшли шлях до спокою. Я вірю Богу та його силі у вирішенні найскладніших починань». Юстиніан офіційно затвердив судового нотаріуса, якому було доручено стати суддею, вершити свободу правосуддя і редагувати юридичні акти. Саме законодавство Юстініана визначило для нотаріусів місце вчинення нотаріальних дій - нотаріальну контору, повноваження, в рамках яких вони діють, порядок роботи, адміністративну відповідальність нотаріусів перед Міністерством юстиції, рівень юридичної підготовки для призначення на посаду нотаріуса, чисельність нотаріусів в адміністративному районі.  
          Наприкінці VIII століття розпочинаються спроби відродження Західної імперії, створюється велика централізована юридична система. Видається указ, згідно з яким кожний єпископ, абат або граф ставали нотаріусами, через що виникло безліч помилок, як граматичних, так і правових. З 814 р. починається уніфікація юриспруденції. Указом від 832 р. визначені умови та оплата нотаріальних послуг. Нотаріуси приймали присягу, всі дії повинні були реєструватися тільки в межах власного графства. За середньовіччя професія нотаріуса стала однією з найпрестижніших та шанованих.

В Болоньї була заснована перша в світі школа нотаріусів, що згодом перетворився на університет. Саме за період епохи Відродження надруковано багато праць з області нотаріату та права. Нотаріуси були найосвіченішими людьми того суспільства, тому що навіть при вступі до учбового закладу до кандидатів висувалися високі вимоги - вони мали вміти читати не тільки рідною мовою, а й латиною, писати двома мовами без помилок. Вплив римського права набув швидкого розповсюдження в Європі.

У Франції перші нотаріуси з’явилися в 1139 p., в Іспанії - 1162 p., у Польщі нотаріат започатковано в 15 столітті завдяки впливу католицької церкви. 
          На Русі перші правові закони в другій половині IX століття стали провісниками майбутнього російського нотаріату. Інститут нотаріату в Росії будувався поволі, з’явилися майданні піддячі, думні дяки, які, на кшталт табеліонів, заклали в Росії основи професії нотаріуса. Головне перетворення, що мало важливий вплив на подальший історичний розвиток нотаріальної справи в Росії, зробив великий реформатор - Петро Великий. Своїм Указом від 09.12.1699 р. він наказав:”… совершать всякие крепости… не у площадных подьячих на Ивановской площади в Москве, а в соответствующих приказах, куда надлежало … присылать раз в два месяца все крепости, совершаемые в городах”.

Повною централізацією нотаріальної справи Петро Великий припускав усунути безладдя та зловживання, які часто мали місце при здійсненні правових актів піддячими. Але в зв’язку з незручністю вже з 30.01.1701 р. «было велено писать крепости по прежнему указу в палатке Ивановской площади», а нагляд за діяльністю майданних піддячих був доручений Оружейній палаті. Надалі заснували юстиць-колегію в складі декількох судей, а в губерніях були створені контори кріпосних справ, до складу яких входили переписувачі та доглядачі. За Катерини II юстиць-колегії в 1775 р. були скасовані і укладання кріпосних актів передано Палаті цивільного суду. Для усунення зайвих формальностей з 1781 р. затверджуються маклери та нотаріуси виключно для торгівельних угод та різного роду посередництва. Ділова сфера впливу представників нотаріальної професії була доволі обмеженою. В різних регіонах імперії назви та посадові функції нотарів могли суттєво відрізнятися, залежно від історичних традицій та стану економіки. Процедура обіймання нотаріальних посад була неоднорідною. ”Публічні”, ”міські” або ”приватні” нотарі та маклери обиралися місцевим правоздатним загалом. Маклерів при банках або судових установах призначали владні органи. У законодавстві не було прописано вимог до цих осіб і траплялося, що нотаріус, не володіючи мовою, якою розмовляли сторони, посвідчував між ними угоду, ставали непоодинокими випадки тривалої відсутності нотарів у своїх конторах і навіть у місцях проживання, заплутаною була система винагородження нотаріусів за їхню працю.  
           Соборне Укладення - ”Кодекс Законів Російської держави”, прийняте Земським собором 1649 року, а потім логічна крапка - ”Положення про нотаріальну частину”, затверджене 14 квітня 1866 року імператором Олександром II, - це законодавчі акти, на базі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів. Саме Положенням про нотаріальну частину було визначено, що нотарі вважаються державними службовцями, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. Призначення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат.  
          До претендента на посаду нотаря (це була державна служба, нотаріус вважався службовцем VIII-го класу - колезький асесор, хоча і без права на пенсію) і організації його контори пред’являлися певні вимоги. По-перше, кількість нотаріусів у кожному регіоні обмежувалася спеціальним розкладом, укладеним Міністерством юстиції і погодженим з Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ, і тому треба було дочекатися вакансії. Про наявність вакансії оголошували в пресі. Вимоги до претендента: російські підданці, повнолітні, такі, які не мають інших посад та не підлягають судовим обмеженням. Далі спеціальна комісія, що складалася з голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора, на конкурсних засадах проводили іспит з уміння претендентів правильно викладати акти, перевіряли знання діловодства і відповідних законів.  
           Відібраний на посаду нотаріуса претендент повинен був внести для відкриття контори чималеньку заставу в зв’язку з тим, аби, коли до нотаріуса пред’являтимуть майнові претензії внаслідок його неправильних дій, задовольнити їх не тільки за рахунок майна нотаріуса, але й за рахунок застави. Первісна застава для губернських міст сягала 6000 крб. і за кожен рік роботи відраховувалася з прибутку нотаріуса певна сума доти, поки сума застави не досягала 15000 крб. До того ж вважалося, що в конторі, крім власника-нотаріуса, працює певний персонал: діловод, касир, артільник, група писарчуків. Контора мусила мати декілька друкарських машинок, касу і сейф, копіювальний прес, нотаріальні книги, бланки, штампи, повну збірку законів та наказів окружного суду та комплекти фахових видань на зразок „Вестника права и нотариата”, „Собрания узаконений и распоряжений правительства”, „Сенатских об’явлений” тощо. Розклад робочого дня погоджувався з окружним судом. Контора працювала щодня, крім загальних ”неприсутніх” днів, не менше за 6 годин. Нотаріус не мав права піти у відпустку без дозволу голови окружного суду, а цей дозвіл отримував лише після того, як залишав замість себе заступника. При цьому власник контори повністю матеріально відповідав за всі дії своїх заступників та працівників. Про повернення з відпустки нотаріус повинен був негайно повідомити окружний суд, а у разі затримки він підлягав дисциплінарному покаранню як за службову недбалість.  
            Після Жовтневої революції нотаріат вперше згаданий 23.03.1918 p., коли Рада Народних Комісарів Москви та Московської губернії прийняла постанову, якою скасовувалося Положення про нотаріальну частину і вводилося нове - „Положення про муніципалізацію нотаріальних контор”. У період Громадянської війни виникла тенденція ліквідації нотаріату, зобов’язальні відносини зводилися до аліментного права, сімейно-майнових справ, побутового підряду, купівлі-продажу. Але вже в період переходу до Нової Економічної Політики увага радянської влади до нотаріату поновлюється. Декретом Ради Народних Комісарів від 02.08.1921 р. встановлено, що посвідчення угод та договорів проводиться нотаріальними столами губернських відділів юстиції та повітовими бюро юстиції.

В січні 1922 р. були надруковані ”Тези про нотаріат”, де підкреслювалося, що в радянській державі нотаріат є державною установою, «а все злементы гражданско-правовых отношений между нотариусами и клиентами, свойственные капиталистическим странам, по вознаграждению за услуги не должны иметь места». 04.10.1922 р. прийнято ”Положення про державний нотаріат”, яке стало основою радянського нотаріату, а вже 14.05.1926 р. ЦІКта СНК СРСР ухвалили постанову ”Про основні принципи організації державного нотаріату”, на основі якої в союзних республіках були розроблені та прийняті аналогічні положення щодо державного нотаріату. Положення про державний нотаріат у нових редакціях затверджувалися 30.07.1930 p., 31.112.1947 p., 30.09.1965 року. Шоста сесія Верховної Ради СРСР VIII скликання 19.07.1973 р. ухвалила Закон СРСР ”Про державний нотаріат”. 
        2 вересня 1993 р. в Україні був прийнятий Закон України ”Про нотаріат” (далі - Закон). Сам факт, що вже через два роки після проголошення Акта про незалежність України (24.08.1991 р.) одним з перших був ухвалений Закон, який по-новому на той час регламентував діяльність українського нотаріату, підтверджує його важливість. Закон вніс до українського нотаріату багато новацій: створення кваліфікаційних комісій нотаріату для визначення рівня професійної підготовки осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю; видача свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю всім нотаріусам України; заснування в обласних центрах, містах Києві, Сімферополі, Севастополі державних нотаріальних архівів, що є складовою частиною Національного архівного фонду і здійснюють тимчасове (до 75 років) зберігання нотаріальних документів і, мабуть, найголовніше - право осіб, які мають свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, зареєструвати приватну нотаріальну діяльність.   
          Сьогодні нотаріат України переживає нелегкі часи. Але є цілі, до яких прагне нотаріальна спільнота України, і які все одно завдяки нашій щирій закоханості в нотаріат будуть досягнуті.  
        «Нотаріус - фахівець з юридичних питань», «нотаріус - радник, довірена особа учасників юридичних угод», «нотаріус - носій правової захищеності», «нотаріус - гарант збереження доказів», «нотаріус - уповноважений правосуддя». Багато чого до цих висловів можна ще додати, але найбільш точне визначення нотаріуса, на мій погляд, надав представник Ради Європи на Віденській конференції ”Нотаріус як гарант правової захищеності”, яка відбулася 25.02.1995 р. - ”Місія нотаріуса як довіреної особи та третейського свідка полягає в охороні домовленостей і, виходячи з принципу справедливості, захисту слабшого перед сильним, незнаючого перед тим, хто знає. В руках нотаріуса знаходяться інтереси сторін, він захищає діяльність і майно людини, права особи і власності як невід’ємний елемент свободи ЇЇ власника. Нотаріус стоїть на варті гідності людини і використовує всі можливості, аби забезпечити їй доступ до свободи прийняття рішення в умовах повної захищеності”.

Питанням нотаріату  надається багато уваги в Європейському союзі. Зокрема, в резолюції Європейського парламенту констатується, що створення єдиного загальноєвропейського ринку і тягне за собою значну активізацію нотаріальної діяльності в усіх державах — членах Союзу.

Вільний нотаріат є єдиною формою нотаріату, яка відповідає потребам демократичної держави.

Сучасний Латинський нотаріат базується на системі основоположних принципів, серед яких:

• нотаріус діє від імені держави, але підкоряється тільки закону;

• нотаріус забезпечує неупереджену кваліфіковану юридичну допомогу; законність, рівну справедливість і публічну достовірність приватних актів;

• акти нотаріуса мають особливу доказову, а часто і виконуючу силу;

• діяльність нотаріуса знаходиться у сфері безспірної юрисдикції, при цьому сприяючи попередженню суперечок і конфліктів;

• як радник нотаріус виявляє справжню волю осіб, що звернулись до нього, і відображає її в юридичному акті;

• нотаріус зобов'язаний бути членом централізованої організації — нотаріальної палати; чисельність посад нотаріусів підлягає квотуванню;

• нотаріус несе повну майнову відповідальність за професійні помилки;

• нотаріус зобов'язаний застрахувати професійні ризики;

• нотаріус жорстко зв'язаний не тільки законом, а й нормами професійної етики.

Ці принципи покликані  виключити незаконне втручання державних органів і посадовців, підвищити кваліфікацію нотаріус забезпечити збереження таємниці нотаріальних дій тощо.

Разом з тим свобода  в рамках Латинського нотаріату  припускає контроль з боку держави, яка делегувала нотаріусам свої повноваження у сфері надання приватним  актам характеру публічних. Держава, зокрема, регламентує порядок призначення  на посаду нотаріуса, бере участь у  визначенні кількості нотаріусів, встановлює ставки стягуваного мита і кримінальну  відповідальність за істотні порушення  в професійній діяльності нотаріуса, контролює дотримання нотаріусами  законів та інших правових актів, держава уповноважена ставити питання  про позбавлення права здійснювати  нотаріальну діяльність через систему  судових органів, вона встановлює ряд  інших обмежень, наприклад, у занятті  нотаріуса іншою діяльністю, у  здійсненні нотаріальних дій у рамках нотаріального округу, в рекламі.

Висновки

       Отже, важливу роль у здійсненні правозахисної та правоохоронної функції в державі відіграє нотаріат України. Захист прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, запобігання правопорушенням є основним завданням нотаріату, авторитет і значення якого невпинно зростає в нинішніх умовах реформування соціально-економічних відносин. Його діяльність має великий вплив на різні сторони суспільного життя країни, на нормальне функціонування

цивільного обороту.

        Проаналізувавши вищевикладене, можна зазначити, що історія розвитку і реформування нотаріату сучасної, незалежної України тісно переплітається з історією двох великих подій, які дали можливість українським нотаріусам самостійно вирішувати свою долю – прийняття в 1993 році Верховною Радою України Закону України «Про нотаріат» та заснування у квітні того ж року Української нотаріальної палати – єдиного всеукраїнського об’єднання нотаріусів. Ці події дуже вплинули на життя нотаріату, адже як інститут, який функціонує у сфері перетину приватних і публічних інтересів, нотаріат має володіти організаційною структурою, що відповідала б його унікальній природі.

         У підсумку можна сказати, що новий етап розвитку українського суспільства, який ґрунтується на Конституції України 1996 року, пов’язаний із реформуванням національної правової системи в цілому та її окремих правових інститутів. Серед цих інститутів і реформування інституту нотаріату в незалежній Україні.

       Метою реформ у сфері нотаріату повинно бути не вирішення окремих проблем, а встановлення ефективного позасудового забезпечення схорони та захисту законних прав та інтересів громадян, що повинно ґрунтуватися на єдиних принципах, формах і методах організації та здійснення нотаріальної діяльності. Необхідно широко використовувати позитивні фактори минулого в діяльності сучасного нотаріату, важливо знати і шанувати свою історію.

Список використаних джерел

1. Черниш В.М. Історико-правовий аспект вітчизняного нотаріату / В.М. Черниш // Мала енциклопедія нотаріуса: юридичний журнал. – 2010. – № 1. – С. 49-51.
2. Тодоров І.Я. Історія держави і права України: підручник / І.Я. Тодоров, В.Н. Суботін. – Донецьк: ДГТ. – 1998. – 187 с.
3. Сміян Л.С. Нотаріат в Україні. Загальна частина: підручник / Сміян Л.С., Хоменко П.Г., Нікітін Ю.В. – Київ: КНТ, 2009. – 632 с.
4. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-ХП: за станом на II.06.2009 / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парлам вид-во, 2009, – 16 с. – (Бібліотека офіційних видань).
5. Про Українську нотаріальну палату / [Електронний ресурс]: за даними офіційного сайту Української нотаріальної палати. – 2010. – Режим доступу: http: //www.palata.notariat.org.ua/aboutunp.