Структура соціальної статики

1) Структура  соціальної статики.

Будь-який об`єкт, по Конту, може вивчатися з двох точок зору: статичної  та динамічної. Це відноситься і  до вивчення соціальної системи. Тому соціологія ділиться у його доктрині на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Ці дві дисципліни відповідають двом частинам головного гасла контовське навчання "Порядок і прогрес". Для соціальної статики вища мета - виявлення законів соціального порядку, для соціальної динаміки - законів прогресу. Соціальна статика - це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, соціальна динаміка - соціальна фізіологія, що вивчає його функціонування. Об`єкт першою з них - товариства "в стані спокою", об`єкт другий - товариства "в стані руху". Порівняльна оцінка важливості цих двох розділів соціології в Конта змінювалася: якщо в "Курсі" він стверджував, що найбільш важлива частина соціології - соціальна динаміка, то в "Системі" - що це соціальна статика.

Соціальна статика виділяє "структуру колективної істоти" і досліджує умови існування, притаманні всім людським суспільствам, і відповідні закони гармонії [там само, 537-538]. Ці умови стосуються індивіда, сім`ї, суспільства (людства).

Індивід, по Конту, як уже зазначалося, природним і необхідним чином призначений жити в суспільстві, та й егоїстичні схильності у нього також носять природний характер. "Справжній соціологічний елемент" - не індивід, а сім`я.

Сім`я - це школа соціального життя, у якій індивід навчається слухати, і управляти, жити в гармонії з іншими і для інших. Вона прищеплює почуття соціальної наступності і розуміння залежності від минулих поколінь, пов`язуючи минуле з майбутнім: "... Завжди буде надзвичайно важливо, щоб людина не думав, що він народився вчора ..." [там же, 581]. Будучи мікросоціальної системою, сім`я припускає ієрархію і субординацію: жінка в ній повинна коритися чоловікові, а молодші - старшим. Сім`я - основний елемент, з якого і за зразком якого будується суспільство.

Товариство утворюється з сукупності сімей, в ньому стадія сімейного існування переростає в стадію політичного існування. Сім`я, плем`я, нація, держава - все це фази асоціації в послідовному прагненні до людства. Але сім`я - це "союз", заснований на інстинктивних, емоційних прихильності, а не "асоціація". Що стосується власне соціальних утворень, то вони передбачають переважно кооперацію, засновану на поділі праці.

Поділ праці, по Конту, не тільки економічний, але фундаментальний соціальний факт, "найголовніша умова нашої соціального життя". Саме поділ праці лежить в основі соціальної солідарності, а також збільшення розміру і зростаючої складності соціального організму [там же, 598 Слідами.]. Воно розвиває соціальний інстинкт, вселяючи кожній родині почуття залежності від усіх інших і своєї власної значущості, так що кожна сім`я може вважати себе виконує важливу й невід`ємну від всієї системи суспільну функцію. Правда, на відміну від економістів, Конт вважає, що кооперація, заснована на поділі праці, не створює суспільство, а передбачає його попереднє існування.

Солідарність, притаманна всім живим об`єктам, у суспільстві досягає найвищого ступеня. Для позначення цього ступеня та специфіки соціальної солідарності в людському суспільстві Конт з часом починає використовувати поняття соціального консенсусу (згоди). Консенсус в його теорії - "основна ідея соціальної статики".

Разом з тим поділ праці  містить у собі певні вади й  небезпеки для соціального організму. Воно загрожує суспільству розкладанням на безліч ізольованих груп. Воно робить людину вмілим в одному відношенні і "дивовижно нездатним" у всіх інших. Зосереджуючись на виконанні своєї приватної завдання, людина думає лише про своє приватному інтересі і смутно сприймає соціальний інтерес.

1.1.Особистість і поняття  соціалізація.

Основні параметри особистості  є не вродженими, а набуті індивідом протягом життя. Термін "соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії.

Існує багато визначень поняття "соціалізація". Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.

під редакцією Воловича соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

У XX ст. в західній соціології та психології затвердилося розуміння соціалізації як частини процесу становлення особистості, коли формуються найзагальніші та найпоширеніші, усталені риси особистості, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованій рольовою структурою суспільства. У цьому тлумаченні соціалізації звернено увагу на формування рис характеру в соціальній взаємодії з іншими суб'єктами.

Сучасне розуміння соціалізації як процесу перетворення людини на особистість  у результаті засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т. Парсонс. На його думку, витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. Так, вчений писав, "що основний характер структури окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й норми, інституційовані в цих системах" [18, с. 27]. Схожої позиції дотримуються представники біхевіоризму Б. Скіннер та Дж. Доллард, які вважали, що становлення особистості відбувається у процесі научання людиною соціальним нормам. Ч. Кулі та Дж. Мід вважали, що одним із механізмів соціалізації є модель "міжособового спілкування", згідно з якою індивід, дивлячись на себе очима інших людей, засвоює в результаті безлічі інтеракцій правила співжиття. Ж. Піажета, Л. Колберг запропонували"когнітивну" модель соціалізації, що зводиться до розвитку свідомості й самосвідомості дитини у процесі оволодіння образним та абстрактним мисленням. Соціалізація полягає у створенні у свідомості зразків когнітивних схем, які індивід адаптує до нового досвіду за допомогою механізму "рівноваги". А. Маслоу та К. Роджерс розглядають прагнення індивіда до самоактуалізації як рушійну силу соціалізації. Ф. Боаста В. Малиновський вважали, що суть соціалізації у передаванні культурної спадщини. Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, соціалізація полягає у приборканні вроджених інстинктів, виявлення яких суперечить цивілізованому способу життя, шляхом інтеріоризації соціальних регламентів. За еволюційною теорією Е. Еріксона, процес соціалізації – це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. У концепції М. Лукашевича поєднанні поняття соціалізації та соціальної адаптації. На його думку, соціалізація людини відбувається в результаті взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кожній сфері життєдіяльності.

Отже, соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії людей через  виконання ними різних соціальних ролей, та забезпечувати збереження суспільства  передачею новим членам відповідних  переконань та зразків поведінки.

1.3 Соц-ні групи і спільноти.

Соціальна група — це найбільш загальне і специфічне поняття соціології, що означає певну сукупність людей, які мають загальні природні і  соціальні ознаки і об'єднані спільними  інтересами, цінностями, нормами і  традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами. Для виникнення групи необхідна внутрішня організація, мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності. При цьому організація групи може бути формальною або неформальною — в залежності від її цілей і завдань.

• Формальною (офіційною) групою є об'єднання людей, яке утворюється на основі офіційного документа юридичних норм, установ, правил, службових інструкцій, приписів тощо. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (наприклад, учнівський клас, студентська група, виробничий колектив, військовий підрозділ, футбольна команда і т. д.).

• Неформальна група складається стихійно і не мас особливих документів, які регламентують її функціонування, але вона також утворюється на основі загальних інтересів, прагнень, що об'єднують людей в більш або менш стійкі об'єднання (наприклад, сім'я, дружня компанія, злочинна зграя і т. д.). Поведінка членів такої групи регламентується особливими неписаними правилами, відносини між ними є тісними і залежними один від одного.

Більшість неформальних груп, на думку  соціологів, є первинними, а формальних — вторинними. Вторинна група більш  чисельна і може мати у своєму складі одну або декілька первинних груп. Ступінь впливу такої групи на індивідів може різнитися в залежності від того, наскільки сильно інтеріоризовані групові цінності представником групи.

В соціологічній  літературі існує велика кількість  різних класифікацій груп. В залежності від кількості членів і умов внутрішньо-групової взаємодії соціальні групи діляться на малі, середні і великі.

До малих  соціальних груп відносять такі об'єднання  людей, в яких всі члени знаходяться  в безпосередньому контакті один з одним і, як правило, вони нараховують від двох (діада) — трьох (тріада) до кількох десятків людей (сім'я, шкільний клас, виробнича бригада, рота, взвод і т. д.). Малу групу можна визначити як психологічно єдиний соціальний осередок. Ознака групи полягає, перш за все, в тому, що зміна однієї частини групи змінює стан всіх інших частин.

Серед основних особливостей малої групи зазвичай виділяють:

• прямий або опосередковий контакт між членами групи, міжособистісну взаємодію і взаємовплив;

• наявність загальної мети і діяльності, переживання спільних почуттів;

• внутрішньо-групову розподіленість функцій і соціальних ролей;

• спільність інтересів, соціальних норм, звичаїв, форм поведінки;

• певну локалізацію у просторі і усталеність у часі.

Основоположником вчення про малі групи вважають англійського соціолога Ч. Кулі, який на початку XX століття ввів поняття "первинна група". Його концепція до цього часу є класичною теоретичною основою для аналізу малих груп. Останні він класифікував як первинні групи, розуміючи під ними такі, які характеризуються тісними взаємними контактами "обличчя до обличчя", інтимними зв'язками індивідів.

Людське суспільство не може існувати, не створюючи колективів — спільнот. Це зумовлено біологічною  взаємозалежністю людей, перевагами співробітництва і розподілу праці, а також винятковою здатністю встановлювати взаємини через символічні комунікації. Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв'язків, яка згуртовує індивідів у єдине соціальне ціле — соціальну спільноту і через неї у соціальну систему. 
Соціальна спільнота — сукупність людей, об'єднаних відносно стійкими соціальними зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності. 
Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т.д. Все це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку. 
Соціальні спільноти відзначаються великим різноманіттям видів, форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування — від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами — від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчастих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Ця мета може мислитися досить широко — від призначення, що має виконувати військовий колектив, до необхідності певної кількості людей проживати на спільній території (соціально-територіальна спільнота). Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) чи інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними. Враховуючи також, що індивід одночасно є членом одразу кількох спільнот, їх класифікація досить важлива і певною мірою умовна. Але, як будь-яка систематизація, вона (класифікація) покликана сприяти глибшому розумінню сутності об'єкта чи явища. За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два широких підкласи соціальних спільнот — масові і групові спільноти. 
Масова соціальна спільнота — сукупність індивідів, яких об'єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо. 
Наприклад, широкі рухи проти ядерної загрози, аудиторії засобів, каналів масової інформації, споживачі модних, престижних товарів, члени любительських клубів, прихильники естрадних «зірок», вболівальники спортивних команд тощо. Масові соціальні спільноти мають в основному статистичний характер. Значною мірою вони є неструктуризованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, функціонують на основі і в межах конкретної діяльності, неможливі поза 
цією діяльністю. Тому вони не досить стійкі, їм значною мірою властива гетерогенність (різнорідність) складу. 
У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Згадаймо, наприклад, відомий рух панків у європейських країнах, різні акції «зелених», спрямовані на захист навколишнього середовища. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці процеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації. 
Групова соціальна спільнота (соціальна група) - сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії, поведінки. 
У суспільстві існує значна кількість типів, видів груп: залежно від чисельного складу розрізняють соціальні групи малі й великі; від характеру зв'язку всередині групи, його міцності, форм здійснення — первинні і вторинні; від природи, особливостей індивідів, які входять до групи, — демографічні, етнічні, регіональні та ін. 
Американський соціолог Р. Мертон визначає соціальну групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до даної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. У цьому визначенні акцент робиться на три основні риси, властиві соціальній групі як спільноті: взаємодія між членами групи, почуття належності до даної групи й усвідомлення спільності, єдності з цією групою. Такими рисами може володіти безліч соціальних груп у суспільстві, але з різним ступенем міцності зв'язків, їх формами тощо, що певним чином впливає на виконання групою своєї соціальної ролі та на взаємини між її членами. 
Первинна соціальна група — невелика група людей, між якими існують прямі контакти, що відображають різні аспекти їх особистостей. 
Важливу роль у ній відіграють сталі емоційні стосунки, які визначають сутність даної групи. До первинних соціальних груп можна віднести сім'ю, закохані пари, групи друзів, невеликі виробничі колективи. 
Вторинна соціальна група — група людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки і їх взаємодія зумовлена прагненням досягнути певної мети. 
У великій групі важко встановити безпосередні контакти і неможливо створити умови для тісного особистісного контакту всіх членів. Основне значення у таких групах надається не особистісним якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції. Головним для цих груп є те, що люди мають необхідну кваліфікацію і справляються з роботою, завдяки чому організація може функціонувати. Особистість кожної людини майже нічого не значить для такої групи. Для первинної групи, навпаки, її члени є унікальними, ні одного з них не можна замінити іншим. Отже, емоційні чинники мають важливе значення для існування і функціонування первинної групи.

1.4 Соціальні інститути.

Соціальні інститути - це і відносно стабільні та інтегровані (історично сформовані) сукупності символів, вірувань, цінностей, норм, ролей та статусів, завдяки яким управляються різні сфери соціального життя: сім'я, економіка, політика, культура, релігія, освіта та ін. це - свого роду, потужні інструменти, засоби, що допомагають боротися за існування та успішно виживати і окремій особі, і суспільству в цілому. їх призначення - задовольняти важливі суспільні потреби групи.

Найсуттєвішою рисою інституційного зв'язку (основа соціального інституту) є обов'язковість, зобов'язання дотримуватися відведених індивіду обов'язків, функцій, ролей. Соціальні інститути, а також організації в системі соціальних зв'язків не що інше, як свого роду скрепи, на котрих тримається суспільство.

Першим, хто започаткував термін "соціальний інститут" та ввів у науковий обіг і розробив відповідну теорію, був Г. Спенсер, англійський соціолог. Він вивчив та описав шість типів соціальних інститутів: промисловий (економічний), політичний, профспілковий, обрядовий (культурно-церемоніальні), церковний (релігійний), домашній (сімейний). Будь-який соціальний інститут, за його теорією, – це стійка структура соціальних дій.

Одну з перших спроб  пояснити природу соціального інституту  у "вітчизняній" соціології зробив професор Ю. Левада, трактуючи його як центр (вузол) діяльності людей, який зберігає свою стабільність протягом певного часу і забезпечує стабільність всієї соціальної системи.

У науковій літературі існує  багато трактувань та підходів до розуміння  соціального інституту. Часто він  розглядається як сталий комплекс формальних та неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності.

Соціальні інститути - це організовані об'єднання людей, які виконують  певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання своїх соціальних ролей в рамках цінностей, взірців поведінки.

До нього, входять:

■ певна група людей, які виконують суспільні функції;

■ організаційний комплекс функцій, які виконують окремі особи, члени групи від імені всієї групи;

■ сукупність установ, організацій, засобів діяльності;

■ деякі соціальні ролі, особливо важливі для групи, –  тобто все, що націлено на те, щоб  задовольнити потреби і регулювати поведінку людей.

Наприклад, суд – як соціальний інститут - виступає як:

■ група людей, які виконують  певні функції;

■ організаційні форми функцій, які виконує суд (аналізує, судить, розбирає);

■ установи, організації, засоби функціонування;

■ соціальна роль судді або прокурора, адвоката.

1.5 Соціальні  класи і теорія стратифікації

Термін стратифікація (з лат. stratum - прошарок, верства, facere — робити) був  введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності.

Як уже було сказано, у марксизмі  основою стратифікації є виключно економічний чинник, М. Вебер удосконалив дану систему і додав ще два чинники — соціальний престиж і владу (належність до політичних партій).

Однією з найбільш розроблених  концепцій соціальної стратифікації  є функціоналістська (Т. Парсонс, Е. Шилзта ін.), відповідно до якої стратифікаційна система суспільства являє собою диференціацію соціальних ролей і позицій і є об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства. З одного боку, вона обумовлена поділом праці й соціальною диференціацією різних груп, а з іншого боку — є результатом дії пануючої в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, що визначають значимість тієї або іншої діяльності й узаконюють складну соціальну нерівність.

У теорії соціальної дії Т. Парсонс  робить спробу розробити універсальні критерії соціальної стратифікації [8, с. 332]:

• "якість ", тобто надання  індивідові певної характеристики, позиції (наприклад, відповідальність, компетентність і ін.);

• "виконання ", тобто оцінка діяльності індивіда в порівнянні з  діяльністю інших людей;

• "володіння" матеріальними  цінностями, талантом, майстерністю, культурними  ресурсами.

Окрему концепцію соціальної стратифікації  розробив П. Сорокін. За визначенням  цього ученого, соціальна стратифікація  — це диференціація населення  на класи і верстви в ієрархічній побудові. її основа і сутність полягають у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов'язків, наявності певних соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства. Конкретні форми соціальної стратифікації, вважає П. Сорокін, різноманітні й численні, однак їхнє різноманіття зводиться до трьох основних форм: економічна, політична й професійна стратифікація. Як правило, вони тісно переплетені: люди, що належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, звичайно належать до того ж прошарку й за іншими параметрами, і навпаки.

Соціальна стратифікація, згідно П. Сорокіну, є постійною характеристикою  будь-якої соціально організованої  групи. Змінюючись за формою, соціальна  стратифікація існувала у всіх суспільствах і продовжує існувати в науці й мистецтві, політиці й менеджменті, банді злочинців і демократіях "соціальних зрівнювачів" — скрізь, де існує будь-яка організована соціальна група, стверджує вчений. Однак вона відрізняється якісно й кількісно. Кількісний аспект соціальної стратифікації в її основних формах припускає висоту й профіль "соціального будинку" (відстань від його основи до вершини, крутість і пологість схилів соціальної піраміди тощо). Предметом якісного аналізу є внутрішня структура соціального конусу, його цілісність, внутрішня організація.

Підсумовуючи аналіз основних концепцій  соціальної нерівності можна зробити  висновок, що:

Соціально стратифікація — це соціальний процес, в ході якого соціальні верстви виявляються нерівними між собою і відрізняються за правами, пільгами, авторитетом, престижем.

Таким чином, соціальна стратифікація  означає і процес розшарування суспільства  на верстви, нерівні між собою  і саме це розшарування. Соціально  нерівні верстви прийнято називати стратами.

Страта — соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.

Слід зазначити, що страти існують  в будь-якому суспільстві, де є  соціальна нерівність. Тому існування  страт в колишньому СРСР свідчило про наявність в ньому соціальної нерівності. Щоправда, межі між стратам и визначити іноді буває дуже складно, і, як правило, тим складніше, чим більше страт в суспільстві існує.

За роки існування теорії соціальної стратифікації були зроблені спроби розробити загальну стратифікаційну модель суспільства.

Опираючись на наукові дослідження  своїх попередників, сучасний американський  соціолог Е. Гідденс, виділив такі системи  стратифікації як рабство, касти, стани  і класи[3, с. 117 - 119].

• рабство — найбільш виражена форма нерівності, коли деякі індивіди буквально належать іншим як їхня власність;

• касти пов'язують найчастіше з  культурою індійського субконтиненту. Однак термін "каста" не індійського, а португальського походження й  означає "рід" (або "чистий рід"). В індійців для опису кастової системи використовувалися інші слова, зокрема "варна" і "джаті". Варни включають чотири категорії, що ранжуються за соціальним престижем. Належать до цих груп і"недоторкувані", займаючи найнижчу позицію. Джаті визначають групи, усередині яких кастові ранги мають організований характер;

• стани були частиною європейського  феодалізму, але існували й в багатьох інших традиційних цивілізаціях. Феодальні стани включали страти з різними обов'язками й правами: стан, який складався з аристократії й дворянства; стан, що складався з духівництва, котре, маючи більше низький статус, малобільші привілеї; "третій стан" — слуги, вільні селяни, торговці й художники;

• класи — більші групи людей, що розрізняються загальними економічними можливостям, які впливають на їхній стиль життя. Власне, багатство разом із заняттям складає головну передумову класових розходжень. Основні класи, що існують у західних суспільствах: вищий (володіє або прямо контролює виробничі ресурси: багатії, великі промисловці, верхівка керівництва), середній (більшість "білих комірців" і професіоналів), робітники ("сині комірці" або зайняті ручною працею); у деяких індустріальних країнах четвертий клас — селянство (люди, зайняті в традиційних типах сільськогосподарського виробництва).

Класи у свою чергу також стратифіковані. Наприклад, відзначає Е. Гідденс, існує  тенденція досить чіткого поділу статусу усередині вищого класу  розвинених капіталістичних країн  між власниками "старих" і "нових" грошей. Родини, чия власність передається в спадщину через кілька поколінь, часто нехтують тими, хто став багатим завдяки власній діяльності.

Поняття "середній клас" охоплює  представників деяких професій і  занять. Вищий середній клас складається  в основному з менеджерів і  професіоналів, що одержали вищу освіту. Нижчий клас містить у собі конторський персонал, продавців, учителів, медсестер та ін. У більшої частини нижчого середнього класу ("сірих комірців") соціальні й політичні позиції близькі до тих, які характерні для "синіх комірців". Середнє положення між вищими й нижчими "прошарками" цього класу займають власники малого бізнесу, власники приватних магазинів і невеликих фермерських господарств.

Важливим джерелом поділу робітничого  класу ("синіх комірців") є рівень кваліфікації. Вищий робітничий клас розглядається як "робітнича аристократія", члени якої мають найбільш високий дохід, кращі умови праці й гарантії роботи. Нижчий робітничий клас зайнятий некваліфікованою працею, що вимагає невеликого тренування, дає низький дохід і невелику гарантію зайнятості.

Важливо також зазначити, що перші  три типи стратифікації будуються  на основі нерівності санкціонованої правом або релігією, класовий поділ "офіційно" не визнається, але  відбувається внаслідок впливу економічних  факторів на матеріальні обставини життя людей.

1.6 Соціальні зв’язки  і відносини.

Для задоволення своїх потреб і  інтересів людина завжди вступає  у взаємозв'язок з іншими членами  суспільства.

Соціальний зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп. Це сукупність особливих залежностей одних соціальних суб'єктів від інших, їх взаємні відносини, які об'єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їх колективне існування. Це поняття, що означає будь-які соціокультурні обов'язки індивідів або груп індивідів відносно один одного.

Поняття соціальний зв'язок запровадив до наукового обігу Е. Дюркгейм, який вважав, що можна вести мову про  соціальні зв'язки в групі, організації  та у суспільстві в цілому.

Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їхніми елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу чого він здійснюється; механізм регулювання взаємин між суб'єктами ("правила гри" між індивідами). Всі елементи соціального зв'язку тісно скоординовані один з одним. Проте на особливість соціального зв'язку впливає збільшення чи зменшення чисельності його учасників.

Можна виділити три групи факторів, що визначають наявність соціальних зв'язків: природно-біологічні (задаються спадковими ознаками, тобто самим фактором народження людини, що визначає її етнічні, расові ознаки); психологічні (наприклад, почуття спільності з іншими людьми, що і об'єднує людей у відповідні соціальні групи і спільності); соціально-інституційні (спеціально створені правила, норми, які особливим чином регламентують соціальні зв'язки і відносини, визначаючи порядок дії соціальних об'єктів в межах соціального інституту і контролюючи їх).

Соціальні зв'язки бувають формальними  та неформальними, особистісними та колективними, прямими та опосередкованими, більш міцними та менш міцними.

Соціальні зв'язки також можуть виявлятись у формі соціального контакту та соціальної взаємодії. Люди постійно вступають у соціальні контакти: ми платимо за проїзд в транспорті, беремо книжки в бібліотеці, робимо покупки в магазині, запитуємо в перехожого котра година, де знаходиться потрібна нам вулиця. Визначальною рисою всіх цих соціальних контактів є їх поверхневий і короткочасний характер.

На відміну від соціального контакту, соціальна взаємодія є формою спілкування, яка передбачає систематичний, взаємний вплив індивідів.

Характерною рисою соціальної взаємодії  є глибока і тісна координація  системи дій суб'єктів. Якщо у  соціальній дії приймає участь один індивід, то в соціальній взаємодії — принаймні два. Соціальна взаємодія відрізняється від соціальної дії наявністю зворотного зв'язку. Лише ту дію людини, яка направлена на іншу людину і викликає зворотну реакцію, можна кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Структура та механізм соціальної взаємодії включає: суб'єктів взаємодії, тобто людей, які діють; зміни, викликані їх діями; вплив цих змін на інших людей; а також реакцію людей, на яких була спрямована дія.

Соціологія вивчає соціальну взаємодію  на двох рівнях: мікро- і макрорівні. Мікрорівень — це рівень між особистісної взаємодії. Макрорівень — це взаємодія на рівні суспільства, соціальних інститутів.

У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними та духовними цінностями. Індивід, фупа визначають свою позицію відносно інших, своє місце, статус в соціальній структурі, свої соціальні ролі. Роль, в свою чергу, приписує індивідові певні зразки поведінки та робить взаємодію передбачуваною. Отже, сама соціальна структура, соціальні відносини та соціальні інститути є результатом різних видів та форм соціальної взаємодії.

В сучасній західній соціології поняття "соціальна взаємодія" є одним  з ключових. Через соціальну взаємодію  різні автори прагнуть пояснити механізми  функціонування і змін суспільства. Так, М. Вебер вважав, що в процесі взаємодії люди прагнуть максимально раціоналізувати свою поведінку з метою досягнення найбільшої економічної ефективності. Тому для соціальних дій характерні усвідомленість, раціональність та орієнтація на інших.

На думку П. Сорокіна, соціальна  взаємодія є взаємним обміном  колективним досвідом, знаннями, поняттями, у результаті чого виникає культура. На соціетальному рівні соціальну  взаємодію можна уявити у вигляді  соціокультурного процесу, під час  якого передається колективний досвід від покоління до покоління.

Досить поширеною є теорія соціального  обміну Дж. Хоманса. Він вважає, що взаємодію  можна розглядати як обмін. Люди взаємодіють  між собою, прагнучи врівноважити винагороди і витрати. Згідно з теорією Дж. Хоманса, поведінка людини обумовлена тим, чи винагороджувалися її вчинки і як саме. Аналізуючи взаємозалежність між винагородами і вчинками індивідів, він виділяє чотири типи цих залежностей:

1) чим частіше якийсь вчинок  винагороджується, тим частіше він буде повторюватися;

2) якщо винагорода за якийсь  вчинок залежить від певних  умов, то людина прагне відтворити  ці умови;

3) якщо нагорода велика, людина  готова затратити для її отримання  більше зусиль;

4) коли потреби близькі до  насичення, то вона менше прагне докладати зусилля для їх задоволення.

Отже, Дж. Хоманс вважає, що соціальна  взаємодія — це складна система  обмінів, обумовлена співвідношенням  затрат і нагород. Структура обмінів  включає в себе: агентів обміну (двоє або більше людей), процес обміну (дії, що здійснюються за певними правилами), правила обміну (формальні або неформальні заборони, передбачення), предмет обміну (товари, послуги, подарунки), місце обміну (певне місце зустрічі).

Представники символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер) вважають, що поведінка людей стосовно один одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, яке вони їм надають.

Е. Гоффман, представник соціальної драматургії, уявив реальну поведінку  людей так, ніби вона відбувається на театральній сцені. Е. Гоффман порівнює людину з актором, яка в кожній конкретній ситуації виконує певну роль. Наприклад, пізно повертаючись додому, індивід готує для себе виправдання, репетирує жести й міміку, перевіряє переконливість майбутніх доводів та аргументів. Інакше кажучи, соціальні ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.

Можна виділити наступні види соціальної взаємодії:

• за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом  і групою, між групами;

• за терміном: тривала й тимчасова;

• за усвідомленістю взаємодії: усвідомлена  та неусвідомлена;