Сучасні тенденції розвитку грошових систем

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний економічний  університет

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА 
 
 
 
 
 

Реферат

На  тему : «сучасні тенденції  розвитку грошових систем» 
 
 
 

Виконала:

Студенка 1 курсу

Факультету  ЦМП

Групи 8104

Дегтярьова  О.В.

Перевірила

доц. Циганова Н.В. 
 
 
 
 

Київ-2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Створення та розвиток грошової системи………………………4
2. Сучасні тенденції розвитку грошових систем світу……………8

Висновки

Джерела 

ВСТУП

     Гроші — одне з найдавніших явищ у  житті суспільства — відіграють важливу роль у його економічному і соціальному розвитку. Вони завжди привертали до себе пильну увагу науковців. Уже в працях Платона й Аристотеля є цікаві висловлювання про гроші. Часто згадується про них і в літописах періоду Київської Русі. Проте систематичні дослідження грошей і формування їх наукових теорій почалися з розвитком капіталізму. Вивчення грошей значною мірою визначило формування економічної теорії як науки.

Гроші постійно рухаються між суб’єктами економічних відносин в процесі  суспільного відтворення. Цей процес являє собою грошовий оборот. Так, кожна країна має свою форму організації грошового обороту, встановлену загальнодержавними законами. Така форма має назву грошова система.

  Оскільки грошова система кожної країни визначається її внутрішнім законодавством, саме явище грошової системи постає на поверхні як суто національне. Кожна держава формує свою власну грошову систему, намагаючись надати їй повну незалежність та здатність протистояти зовнішнім впливам, коли вони загрожують інтересам національної економіки. Наявність такої суверенної грошової системи є однією з ключових ознак політичної та економічної самостійності держави. 

1. СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ, СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

     Становлення України як незалежної держави обумовило  необхідність створення власної  грошової системи, яка забезпечувала  б можливість управляти  грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах  розвитку національної економіки. Організаційно-правові  засади створення грошової системи  України були закладені в Законі України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому Верховною  Радою України 20 березня 1991 р.

     Перший  етап щодо створення власної грошової системи розпочався після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового використання як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в  обороті одночасно опинилися  два види валюти — попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот  обслуговувався виключно рублями (тепер  уже російською валютою).

     Паралельне  використання в 1992 р. двох валют (рублів та купоно-карбованців) було зумовлене  рядом обставин:

     1. Центральний банк РФ  з вересня  1991 р. перестав надсилати в  Україну рублеву готівку;

     2. на межі 1991—1992 рр. Україна стала  на шлях лібералізації цін,  унаслідок чого значно зріс  їх середній рівень, що відповідно  збільшило попит на готівку,  якої Україна не могла отримати  від Росії;

     3. Україна не мала в той час  власної бази для виготовлення  грошових знаків.

     Поступове запровадження нових грошей поряд  зі старими мало свої переваги: відкривало можливість уникнути обвального переповнення ними каналів обороту, не допустити  швидкого знецінення, забезпечити їм певні конкурентні переваги порівняно  з рублем.

     Однак, досить швидко виявилися суттєві  недоліки двовалютної системи грошового  обороту: істотно ускладнювалось управління внутрішнім готівковим обігом, організацією внутрішніх безготівкових розрахунків  та зовнішніх розрахунків, незабаром  купоно-карбованець став швидко знецінюватися.

     Стан  грошового обороту на початку  запровадження купоно-карбованця ускладнювався  чинниками, серед яких були:

     1. Обвальний спад виробництва під  впливом лібералізації цін та  розриву попередніх господарських  зв'язків, скорочення державного  замовлення. Тільки за січень 1992 р. обсяг промислового виробництва  скоротився на 19,8, а роздрібний  товарообіг знизився на 61%.  це  скорочувало попит на гроші,  і частина наявних в обороті  грошей виявилася зайвою.

     2. Використання російського рубля  на внутрішньому ринку України  сприяло  відпливу товарів  за межі України, підриву товарної  основи внутрішнього грошового  обігу. Тому уряд України змушений  був перевести весь готівковий  обіг на карбованцеву валюту, що забезпечило контроль НБУ  за сферою готівкового обороту.  Однак, він відкривав широкі  можливості для використання  емісії грошей для покриття  фінансових потреб уряду, що  стало одним із головних чинників  розкручування в Україні гіперінфляції.

     3. З ініціативи РФ у середині 1992 р. у рублевій зоні була  запроваджена система взаємозаліків  через кореспондентські рахунки,  відкриті в розрахунковому центрі  при Центральному банку РФ. Унаслідок  цього платежі між країнами  рублевої зони були взяті під  контроль Центральним банком  РФ. Курс українського рубля щодо  російського став швидко падати. Україна втратила будь-які переваги  від використання в безготівковому  обороті іншої валюти — рубля.

     Запровадження карбованця в готівкову сферу  при обслуговуванні безготівкового обороту виключно рублем призвело до механічного розриву єдиного  грошового обороту на дві окремі частини. Перехід грошей із однієї частини в іншу вимагав обміну їх за валютним курсом. Виникла спотворена ситуація, за якої валютний курс грошей при використанні їх у готівковому та безготівковому оборотах роздвоївся. Це сприяло розвитку масових фінансових спекуляцій, пов'язаних з переведенням грошей з однієї форми обороту в іншу, відпливу грошових капіталів з України за кордон.

     Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, указом Президента України «Про реформу грошової системи  України» від 12 листопада 1992 р. було запроваджено купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучено з нього  рублеві гроші. Нові гроші були названі  «український карбованець», дістали  статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України  засобом платежу.

     Уведенням у загальний оборот українського карбованця завершився перший етап формування національної грошової системи України.

     На  другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.), відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи. До основних напрямів та результатів розвитку грошової системи  на цьому етапі можна віднести:

     1. Розбудову власного емісійного  механізму, що включає:

     — створення Банкнотно-монетного двору  НБУ, що має повний цикл високоякісного виробництва паперових грошей та монети;

     — розроблення дизайну, установлення номіналу, платіжних ознак, забезпечення системи захисту грошових знаків та монет;

     — розроблення правил випуску в  обіг, зберігання, інкасації, вилучення  з обігу готівки, ведення касових  операцій тощо.

     2. Формування механізму регулювання  НБУ пропозиції грошей, завданням  якого є:

     — відпрацювання механізму централізованого регулювання банківськими резервами;

     — запровадження механізму рефінансування комерційних банків;

     — розвиток операцій на відкритому ринку.

     3. Розроблення методики та методології  грошово-кредитної політики НБУ,  накопичення досвіду практичного  застосування інструментів грошово-кредитної  політики, розмежування сфер застосування  фіскально-бюджетної та грошово-кредитної  політики.

     4. Розбудова національної платіжної  системи, що охоплює:

     —створення системи електронних платежів на міжбанківсь- кому рівні;

     —розроблення методичних та інструктивних документів щодо організації безготівкових розрахунків на міжгосподарському рівні;

     — розроблення методичних та організаційних засад створення електронної  систем й масових платежів.

     5. Формування механізму валютного  регулювання, який включає:

     —розвиток інфраструктури валютного ринку та формування методичних та організаційних засад здійснення операцій на ньому;

     — порядок регулювання валютного  курсу;

     —створення механізму формування та використання золотовалютних резервів;

     — формування звітності щодо платіжного балансу країни, здійснення його аналізу  та прогнозування.

     6. Розроблення та випробування  на практиці спеціальних заходів  з подолання гіперінфляції та  регулювання інфляції.

     Перелічені  заходи дали можливість сформувати протягом 1993—1996 рр. правові та організаційні  основи національної грошової системи  ринкового типу.

     Проте, тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших  функцій — функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів  до накопичення грошей як джерела  інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної  політики, зміцнення державних фінансів. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в  оборот постійної грошової одиниці  — гривні. Згідно з Указом Президента України  «Про грошову реформу в Україні» від 25 серпня 1996 р., з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця — гривня та її сота частина — копійка. Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався третій.

     На  третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою  тут стало прийняття Верховною  Радою України в травні 1999 р. Закону «Про Національний банк України», а  у грудні 2000 р. – Закону “Про банки  і банківську діяльність”.

     Подальшого  розвитку грошова система України  набула в законі «Про платіжні системи  та переказ грошей а Україні», прийнятому в квітні 2001р. Цим законом визначені  основні засади , форми організації, порядок документообороту, взаємна відповідальність сторін у процесі безготівкових розрахунків між суб’єктами господарювання та між банками. 

2. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ГРОШОВИХ СИСТЕМ СВІТУ

     Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов'язана  із поширенням інтеграційних процесів, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові  системи держав

     Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

     Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

     Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу (його друга назва – "Спільний ринок") та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вшир (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб'єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

     Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний "зовнішній тариф" в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо), які могли використовуватись.

       Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом'якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів.

     Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

     Назву нової валюти євро було затверджено на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на саміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

• дефіцит держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;
• сукупний державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;
• річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;
• середня номінальна величина довгострокових відсоткових ставок не повинна перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);
• країни, що переходять на нову європейську валюту, мусять дотримуватись встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

     Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

     Введення євро – безпрецедентне явище у світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обігу національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

     За  рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн-членів Єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти. 

     ВИСНОВКИ

  Національно-державна обумовленість та призначення грошової системи повинні враховуватися урядами країн, коли вони приймають рішення про реконструкцію своїх грошових систем у напрямі їх об’єднання. Таке об’єднання неминуче означає втрату істотного захисного механізму для національної економіки, яким є грошова система. Відмова від такого механізму економічно можлива лише за умови, що ці країни мають однакові за рівнем розвитку і структурою економіки та високодемократичні політичні устрої. Інакше виникне загроза втрат як для економічно слабких, так і економічно сильних країн, що об’єднуються. Про це переконливо свідчать великі труднощі, з якими зіткнулися країни — члени ЄС у спробі об’єднати свої грошові системи в одну з єдиною валютою — євро. Усвідомивши значні загрози від об’єднання грошових систем країн з різним рівнем економічного розвитку та неможливість у визначені строки (1999 р.) ліквідувати ці відмінності, керівництво ЄС вирішило, що допустити до об’єднаної грошової системи можна тільки деякі країни-члени, котрі мають найменші відмінності в економічному та фінансовому становищі.

  Загальнонаціональне призначення та особлива місія грошової системи у функціонуванні держави зумовлюють важливу роль історичного чинника, традицій, національних особливостей, економічного розвитку країни в її формуванні. Це проявляється не тільки в зовнішньому вигляді грошових знаків та монет, а й у більш складних і відповідальних елементах грошової системи, таких як масштаб цін, купюрність грошових знаків, організація розрахунків тощо. Завдяки цьому грошова система кожної країни має свої специфічні ознаки, які відрізняють її від грошових систем інших країн, забезпечують їм імунітет проти зовнішнього втручання.

  Разом з тим у грошових системах різних країн є багато спільного. Це виявляється насамперед у однотипності методів регулювання грошових потоків та маси грошей в обігу, ідентичності інструментів регулювання грошового ринку тощо. Ця спільність деяких рис грошових систем різних країн зумовлена однотипністю їх економічних систем, побудованих на ринкових засадах. Коли економічний розвиток забезпечив достатні умови для демонетизації золота, країни з ринковою економікою досить одностайно відмовилися від системи золотого монометалізму і запровадили грошові системи, що базуються на кредитних грошах. Нині ці країни так само дружно запроваджують у своїх грошових системах обіг електронних грошей у вигляді платежів на основі сучасних електронних технологій.  

  СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш, 2000.-510.
2. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.
3. Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.
4. Гроші та кредит: Підручник. / За ред.М.І.Савлука.- Київ: КНЕУ, 2006.-744 с.