Сучасні тенденції розвитку міжнародної інноваційної діяльності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Навчально-науковий інститут економіки і менеджменту

Кафедра ММП

 

 

 

Доповідь

на тему:

«Сучасні тенденції розвитку міжнародної інноваційної діяльності»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Прийняла:

доц. Адамик В.В.

 

 

 

 

ЛЬВІВ 2012

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...…..3

Міжнародні інноваційні процеси……………………………………………..…….4

Стимулювання та чинники вдосконалення  міжнародних інноваційних процесів........................................................................................................................9

Висновок………………………………………………………………………...…..14

Список використаної літератури…………………………………………….…….15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Інноваційна діяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задає динаміку і темпи  розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринку попиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру.

Тенденції розвитку світової економіки  свідчать, що все сходиться в кінцевому  підсумку до необхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженням науково-технічних  інновацій з урахуванням екологічних  пріоритетів, розвитку інноваційного  менеджменту. Орієнтир на наукоємні  виробництва демонструють усі розвинені  країни. Стійке економічне зростання є важливим пріоритетом багатьох розвинених країн і роль інновацій в цьому є досить значною. Згідно з результатами довготермінових досліджень, науково-технічний прогрес та інноваційні технології приносять в США 50 % економічного зростання, у Франції – 76 %, у Німеччині – 78 % і в Японії – 55 %.

У сфері міжнародної торгівлі обсяг  прямих іноземних інвестицій та ефективність міжнародного поширення знань країни залежать не тільки від власної інноваційної діяльності, але й від діяльності її торгових партнерів. Ці показники  не можуть матеріалізуватися у випадку  великого технологічного розриву між  іноземними та вітчизняними підприємствами. Тому здатність суспільства виробляти  і втілювати в життя знання має велике значення для стійкого економічного зростання та розвитку країни.  Інноваційний потенціал  є важливим елементом стратегії  росту, що залежить від умов як на мікроекономічному  рівні нації, так і від потужності промислових підприємств.

Для того, щоб вижити в умовах безжалісної  конкуренції, керівництво підприємств  повинно постійно впроваджувати  нововведення. Тому значну роль для  ефективного впровадження інновацій  може відігравати стійкість.  Відсутність  стійкості може бути пов'язана з "творчим руйнуванням", тоді як значна стійкість сприяє генеруванню  процесів "творчого накопичення". Кумулятивність є фундаментальною властивістю інноваційної діяльності підприємств [1].

 

Міжнародні інноваційні  процеси

Фундаментальні дослідження сучасного  соціально-економічного і політичного  менеджменту показують, що нині науково-технологічні інновації відіграють вирішальну роль у формуванні і підвищенні конкурентоспроможності виробництва.

У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності в усьому розмаїтті її аспектів стосується практично всіх сторін життя суспільства  й, у зв'язку з цим, постійно перебуває  в центрі уваги державних діячів і ділових кіл усіх розвинених країн світу. У США, наприклад, при  президенті створено відповідний спеціальний  комітет, а у 1988 р. конгрес США  прийняв "Комплексний закон про  торгівлю і конкурентоспроможність" [2].

Вивести ідею конкурентоспроможності України на передній край національної свідомості було запропоновано ще у 2005 р. На нараді з питань соціально-економічного становища в країні, що проходила 26 вересня 2005р., головою громадської  організації “Рада конкурентоспроможності Україні” Ю. Полунєєвим звернуто увагу  на розробку концепції про конкуренто-спроможність як нової моделі економічної політики та заплановано створити при Президенті України Раду національної конкурентоспроможності [3].

Сьогодні, як ніколи, якість влади, лідерства  та управління є найважливішим чинником конкурентоспроможності країни.

Прикладом може служити практично  вся Скандинавія, яка своїм високим  рейтингом конкурентоспроможності кидає виклик усталеному стереотипу, що країни з високими податками і  надзвичайно розвиненою системою соціального  забезпечення (тобто з високим  соціальним навантаженням на бюджет), країни так званого соціального  капіталізму, не можуть бути конкурентоспроможними.

Однією з головних конкурентних переваг Скандинавських країн експерти називають високу якість політичного  й макроекономічного управління, яка забезпечує “соціальну згуртованість  населення, стабільність і передбачуваність бізнес-середовища, низький рівень інфляції та профіцит держбюджету, низький  рівень корупції, сприятливий грунт  для динамічного зростання інновацій  і малого бізнесу, пріоритетного  розвитку науки та освіти [3].

В даний час ключовим чинником розвитку економіки являються інтелектуальні ресурси (інтелектуальний капітал). Від ефективного використання інтелектуальної  власності багато в чому залежить і конкурентоспроможність країни на світових ринках високотехнологічної  продукції. Саме вона, як показує закордонний  досвід, підвищує продуктивність господарської  діяльності, забезпечуючи динамічний розвиток економіки.

Розвиток науково-технологічної  сфери э одним із дієвих важелів  поступового входження країни до спільноти розвинених країн світу, розширення та поглиблення участі у  відповідних європейських структурах.

Світовий досвід показує:  де інноваційна  політика перебуває під контролем  уряду, там досягають успіху.  Прикладом можуть слугувати Японія,  Німеччина,  США,  ряд інших  країн з високим рівнем соціально-економічного розвитку,  який є результатом  ефективної інноваційної політики.  На жаль, досягнення України у сфері  інноваційної діяльності поки що досить скромні. Іншими формами стимулювання інноваційної діяльності є надання  позик,  у тому числі без виплати  відсотків  (Швеція);  дотацій  (практично в усіх перелічених  країнах); створення фондів упровадження інновацій з урахуванням можливого  ризику (Німеччина, Франція, Швейцарія,  Нідерланди);  безоплатні позики,  що досягають 50%  коштів,  на впровадження інновацій  (Німеччина);  зниження державного мита для індивідуальних винахідників  (Австрія,  Німеччина,  США та ін.);  відстрочення виплати мита або звільнення від нього, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія) тощо. Основним елементом державної політики зарубіжних країн є програми стійкого розвитку технологічних утворень,  зокрема інноваційних центрів,  за допомогою яких периферійні області з відносно відсталою економікою перетворюються на високорозвинуті регіони, забезпечені високими технологіями в різних галузях промислового виробництва, транспорту та зв’язку. Проблеми раціонального розміщення виробничих сил і збалансованого розвитку окремих регіонів посідають центральне місце в ряді стратегічних напрямів державної економічної політики більшості країн.  Світовий досвід роботи технологічних утворень дає змогу виділити п’ять факторів,  що сприяють їх утворенню:

1.  Достатній науковий,  технічний  й навчальний потенціал.

2.  Спеціалізовані підприємства (заводи, об’єкти обслуговування  техніки на стадії перед виробництвом  і після нього тощо)  є опорою  технопарків.

3.  Високий рівень концентрації  великого капіталу й техніки.

4.  Вибір місця розташування  технополісу (стан транспортної  мережі, наявність аеропорту,  придатне  навколишнє середовище, умови проживання  й освіти).

5.  Гнучка політика надання  пільг,  що сприяє оновленню  виробництва та відкриттю нових  підприємств (заохочення розвитку  малого бізнесу,  пільги для  ризикових капіталовкладень,  інвестиції  в новостворені підприємства  з новітньою технологією,  стимулювання  використання передової техніки) [4, с. 30−31]. У Японії й Франції,  наприклад,  модель технополісу поширюється на всю навколишню міську територію;  у США й Фінляндії – на обмежені території, що перебувають або в межах міста, або поблизу нього. У Карелії існує єдиний науковий центр, здатний стати базою для технополісу, –Петрозаводський державний університет, що вже має регіональну мережу своїх філій у різних містах Карелії.  Жодна науково-дослідна або освітня установа Карелії  (і навіть усього Північного регіону Росії)  не може зрівнятися з ним за можливостями. Університетський Інтернет центр,  локальна комп’ютерна мережа,  Регіональний центр нових інформаційних технологій,  Карельський інноваційний центр –  бізнес-інкубатор, Регіональний центр міжнародного співробітництва, науково-виробничий комплекс тощо становлять “золотий фонд” університету [5].

Функціонування технополісів в Україні дасть змогу зберегти й розвинути науковий, культурний та інженерний потенціал, забезпечити більш повну зайнятість населення, ефективно використовувати іноземні інвестиції в передових галузях промисловості [4,с. 28−30].

Державна політика США в галузі науки й технології має три основні елементи.  По-перше, підтримка фундаментальних досліджень і фінансування базових цивільних НДДКР більше,  ніж на 20%  здійснюється з федерального бюджету.  По-друге,  уряд здійснює державні замовлення НДДКР в оборонній і космічній галузях,  а також у галузі охорони здоров’я.  По-третє,  ряд різнобічних державних заходів спрямований на стимулювання інноваційної й підприємницької діяльності. До них належать захист прав інтелектуальної власності,  витоки якої сягають ще часів заснування республіки,  а також податкові кредити для проведення НДДКР, що діють у тій чи іншій формі з початку 1980-х рр.  Виділяються кошти для промисловості,  університетів й федеральних  (державних)  лабораторій.  Останнім часом державний сектор НДДКР зростає величезними темпами, але в цілому загальна політика залишилася практично незмінною.

Країні необхідно,  враховуючи успіхи інших країн та їх невдачі, прогнозувати та розробляти програми й напрями інноваційної діяльності, розвивати технополіси,  технопарки й бізнес-інкубатори та виводити їх на належний рівень.  Державна політика утвердження України як високотехнологічної країни має спиратися виключно на власні національні ресурси. Міжнародна фінансова допомога,  кредитування тощо спрямовані переважно на короткостроковий монетарний ефект. У зв’язку із цим в умовах перехідного періоду національні товаровиробники,  що впроваджують інноваційні проекти,  мають отримати дієву державну підтримку з метою запобігання руйнівній конкуренції транснаціональних монополій.  Неприпустиме лобіювання інтересів інших країн у межах внутрішнього українського ринку.  Лише за рахунок успішного здійснення інноваційного прориву на світові ринки Україна отримає реальний шанс стати розвинутою країною світу [6, с. 56−70].

В інноваційних моделях розвитку –  в Китаї,  Японії,  Сінгапурі та інших країнах –  на інвестиції спрямовують 30–40%  ВВП.  А як можна назвати політику,  коли на інвестиції спрямовують 13–14% ВВП,  причому не найефективнішим чином?  Коли частка інноваційно активних підприємств зменшилася з 60 до 14–15%,  а частка наукоємної продукції в експорті становить ледь помітну величину?

Коли наука фінансується в межах 0,3% ВВП, тоді як Президент і закон України наполягають на 1,7%?  Таку політику правильно назвати деінноваційною або саморуйнівною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стимулювання та чинники  вдосконалення інноваційного процесу

У світовій практиці застосовують різні  варіанти розв’язання проблеми розвитку інноваційної інфраструктури:  європейська  модель розвитку інноваційної інфраструктури ґрунтується на державних інвестиціях  та дотаціях і спрямовується,  насамперед,  на створення нових робочих місць.  У країнах Азії інноваційна інфраструктура розвивається шляхом утворення технополісів (Японія), технопарків,  насамперед,  у галузі інформаційних технологій  (Індія),  розвитку різних типів інноваційних структур за фінансової підтримки держави (Китай). Модель розвитку інноваційної інфраструктури США менше орієнтована  на державне фінансування й функціонує переважно завдяки інвестуванню зацікавлених фірм.  Одним із варіантів  підтримки інноваційної діяльності, що застосовується в Україні,  є  надання державних субсидій безпосередньо  для виконання інноваційних проектів.

Реалізація кожного з варіантів  потребує державної, у тому числі  фінансової підтримки. При цьому  світовий досвід свідчить про більшу ефективність від державної підтримки  інноваційної інфраструктури,  а  не реалізації окремих проектів.  Останніми роками держава здійснила  ряд важливих заходів із реалізації науково-технічної та інноваційної політики:  Верховною Радою України  схвалена Концепція науково-технологічного й інноваційного розвитку України,  прийняті доповнення до Закону України  “Про наукову і науково-технічну діяльність”,  законодавчі акти про інтелектуальну власність, відбулося  приєднання України до міжнародних  договорів у цій сфері, розробляється  Державна програма захисту і використання інтелектуальної власності.  Створюються  нові інноваційні структури, діяльність яких спрямована на виробниче використання наукоємних розробок,  високих технологій і конкурентоспроможної на світовому  ринку продукції (технопарки, технополіси  тощо).

Для розвитку та активізації інноваційного  процесу необхідно контролювати та збільшити фінансування науки, розробити  відповідну законодавчу базу у сфері  інтелектуальної власності, інструменти  реалізації прийнятих законів та контролю за їх виконанням, створити по-справжньому сприятливі умови для малого та середнього бізнесу.  Але,  враховуючи світовий досвід, цього може бути недостатньо.

Головною перевагою інновацій  є те,  що навіть країна,  яка  не має достатніх матеріальних та фінансових ресурсів,  може досягти  високих темпів зростання і здійснити  технологічний прорив за рахунок  використання інтелектуального потенціалу нації та людського капіталу.  Це твердження,  як бачимо, дуже актуальне  для сучасної України. За рахунок  реалізації головних напрямів державної  інноваційної політики Україна може стати на інноваційний шлях розвитку та вийти на світові ринки як  “новий європейський тигр”, а не третьорозрядна країна, що постачає сировину та напівфабрикати.

У США,  Німеччині,  Франції,  Великобританії, а останнім часом і в Росії  прагнуть не тільки створити сприятливий  клімат для розвитку інноваційної діяльності,  залучення технологічних розробок у виробничий процес,  приватних  інвестицій у високотехнологічний  сектор економіки,  а й інтенсифікувати  міжгалузевий науково-інформаційний  обмін.  Усе сказане є елементами та мотивами інституціоналізму,  який можна трактувати як сучасну парадигму  суспільного розвитку й управління.

Особливого значення сьогодні набуває  розвиток нових інформаційних технологій. З одного боку, саме вони вважаються найбільш вагомим фактором,  що дає  країнам світу можливість підтримувати високий рівень економічної інтеграції,  посилює процеси глобалізації.  Справді,  поширення Інтернету  та цифрових технологій сприяє розвитку ринку послуг та комунікацій; збільшенню інтенсив ності руху товарів і  послуг,  порівнянності світових та внутрішніх національних цін; прискорює  рух потоків прямих та портфельних  інвестицій,  активізує фондовий ринок тощо.  З іншого боку,  масове застосування засобів надшвидкої комунікації неминуче прискорить перетворення науково-технічної інформації на товар,  торгівля яким є надзвичайно вигідною.  На жаль,  цей рівень світової інтеграції в Україні взагалі не задіяний [4, с. 75−85].

Інноваційні процеси впливають  на комплекс галузей економіки:  дають змогу підвищити продуктивність праці й ефективність управління,  зменшити витрати та кількість устаткування,  полегшують комерційну діяльність,  використовуючи глобальні комп’ютерні мережі. Особливістю нової економіки є те, що сучасні технології постійно вдосконалюються,  що запобігає зниженню кривої життєвого циклу продукту. Зараз Японія посідає перше місце з виробництва високотехнологічних товарів,  побутової електронної техніки,  роботів,  автомобілів,  тракторів,  металообробного устаткування. Друге місце в світі за економічним потенціалом після США посідає Японія, для якої тривалий час була характерна політика жорсткого державного контролю за зовнішньоекономічною і валютною діяльністю.  Тільки в 1970-ті рр.,  переконавшись у конкурентоспроможності своєї промисловості й міцності національної валюти, Японія поступово відійшла від жорсткого контролю.

Зовнішньоекономічна політика уряду була спрямована не стільки на імпорт іноземного капіталу,  скільки на імпорт передових іноземних технологій.

У країні потрібно розробити прозору систему вибору для учасників наукової діяльності, це має стимулювати інноваційний бізнес, головну роль у розробках та виконанні мають відігравати державні установи із захисту прав. Розробки слід передавати у бізнес-структури як товар на основі ліцензійних угод, тендерів. Якщо держава фінансує такі закупівлі,  й отримує основну частину грошей,  проте потрібно й далі фінансувати розвиток підприємства  (регіону)  з метою забезпечення зростання економіки країни в цілому.

Держава повинна підтримувати ризикові інноваційні проекти,  тобто кожен,  хто працює на технологічне оновлення виробництва й ризикує основним своїм капіталом, має розраховувати на державу.  Необхідно стимулювати довгострокову інноваційну діяльність,  яка в майбутньому зробить більш значний внесок у державні кошти, ніж короткострокові,  менш прибуткові та ризиковані. Серед внутрішніх чинників,  що сприяють зростанню ефективності інновацій,  можна виділити такі:  спроможність керівників підприємства і персоналу виділяти  та оцінювати економічні,  соціальні й технологічні зміни в зовнішньому середовищі; орієнтація керівників підприємства на довгострокову перспективу і наявність чітких стратегічних цілей; розвинена система збуту й маркетингу,  спроможна досліджувати й оцінювати ринкові тенденції;  безперервний пошук нових ринкових пропозицій;  уміння аналізувати й реалізовувати нові ідеї.

Активізація інноваційного процесу неможлива без заохочення та ефективного використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й новітні технології. Механічне застосування чужих, запозичених ноу-хау сьогодні є не настільки цінним,  як раніше.  Ринковий механізм треба викори- стовувати на повну потужність не заради наздоганяючого розвитку,  а для здійснення радикальних структурних перетворень, спроможних поставити країну в один ряд із державами постіндустріального рівня.  Досягти такого рівня неможливо без посилення мо тиваційних стимулів до праці,  інноваційної діяльності,  підвищення уваги до людського фактора.

Держава повинна забезпечити підтримку  інноваційної активності підприємств  і такі умови, коли виробнику буде вигідніше впроваджувати інноваційну  політику. Лише в такому разі буде розвиватися  інноваційна діяльність та країна в  цілому. Треба негайно реформувати  існуючу в Україні оплату праці  з метою підвищення вартості робочої  сили.

Якщо інтелектуальна праця буде оплачуватися належним чином,  то перед  підприємцями постане проблема її економії. Це може призвести до підвищення рівня  безробіття й посилення конкуренції  на вітчизняному ринку праці,  але  змусить економити енергоресурси  та інші фактори виробництва, збільшувати  продуктивність праці.

Крім того, ресурси потрібно спрямовувати на розвиток інноваційної інфраструктури та у сферу пріоритетних наукоємних виробництв. У цьому разі зростає  роль регіонів у пошуку тих механізмів та інститутів розвитку, які найкраще відповідають місцевій специфіці.  Державі не потрібно економити на пільгах для інноваційної діяльності.  На підприємствах мають бути організовані науково-дослідні відділи,  які будуть ініціювати створення наукоємної продукції [7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Проаналізувавши тенденції сучасного світового розвитку,  основні проблеми глобалізації,  регіоналізації інноваційної діяльності, можна зробити такі висновки:

На розроблення нових продуктів спрямовані багато наукових досліджень. Отримані результати свідчать про те, що багато важливих інноваційних продуктів, технологій і процесів розробляють в рамках підприємства для власного використання. Наукові дослідження виявляють важливість інновацій у виробництві промислової продукції і методи, за допомогою яких можна вико ристовувати отриманий інноваційний потенціал. Існує тісний зв'язок між освітніми ресурсами та інноваційною діяльністю . Однак, незважаючи на те, що вже давно визнано важливість покращення інноваційної діяльності і національної інноваційної системи, в освіті мало уваги приділяють емпіричним випробуванням людських ресурсів, як визначникам інноваційної продуктивності праці.

Результати останніх емпіричних досліджень щодо  "функціонування" джерел інновацій свідчать про те, що розробниками багатьох промислових продуктів, процесів і технологій є самі користувачі, які відіграють важливу роль у розвитку інновацій споживчих товарів.  Виробники-новатори оцінюють вигоду від своїх нововведень, продаючи їх, а користувачі-новатори розраховують витрати від їх безпосереднього використання. У разі впровадження нововведень, новатор враховує такі важливі моменти у процесі інноваційної діяльності: 1) інноваційна частка ринку може бути завищена; 2) загальна кількість користувачів нововведень може бути значно заниженою.  На сьогодні понад 40 %  потенційних новаторів виводять свої інновації на масовий ринок, а чверть нововведень розробляють і впроваджують виробники.

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Cefis E. (2001): The Persistence of Innovative Activities: A Cross-Countries and Cross-Sectors Comparative Analysis / E. Cefis and O. Orsenigo // Research Policy. – Vol. 30(7). – PP. 1139-1158.
2. Інноваційна спрямованість інвестицій. //Ел. доступ.—http://ukrref.com.ua/index.php?id=MTc2Nw==&g=4
3. Юрій Полунєєв. Зубожіння політикуму як чинник неконкурен-тоспроможності країни. // Дзеркало тижня. — № 39 (567) 8 — 14 жовтня 2005. — //Ел. дост. http://www.dt.ua/1000/1030/51450/
4. Васильєва О. Технополіс як інноваційний важіль розвитку регіонів /  О. Васильєва, Н. Васильєва //  Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення : зб. наук. праць НАДУ ;за заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – Т. 2. – C. 28–30.
5. Лапечук П.  Підтримка інноваційної діяльності.  Досвід економічно розвинутих держав та України [Електронний ресурс].  − Режим доступу: http://www.justinian. com.ua/article.php?Id=912.
6. Біла С. Структурна політика в системі державного регулювання трансформаційної економіки : монографія / С. Біла. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 408 с.
7. Захаров С.Е. Инновационное развитие как система факторов и условий  /С.Е. Захаров, В.В. Дрофиенко : сб. межвуз. научных трудов студентов,  магистров, аспирантов и соискателей. – Макеевка : ДонГАСА, 2003. – Вып. 2. – С. 62–63.
8. Franke N. (2003): How Communities Support Innovative Activities: An Exploration of Assistance and Sharing Among End-Users / N. Franke, and S. Shah // Research Policy. – Vol. 32, № 1. – PP. 157-178.
9. . Varsakelis, N.C. (2006): Education, political institutions and innovative activity: A cross-country empirical investigation / N.C. Varsakelis // Research Policy. – Vol. 35. – PP. 1083-1090.
10. Коновалов В.М. Инновационная сага / В.М. Коновалов.  – М. : Вильямс, 2005.  – 214 с.