Сучасна радикальна політична економія

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Факультет економіки та управління

Кафедра історії економічних  вчень та економічної історії 

РЕФЕРАТ

на тему: «Сучасна радикальна політична економія»

Виконала:

студент V курсу,

 спец. 8501

Обліванцева Ю.В.

Перевірила:

доктор ек. наук, проф. Фещенко В.М..

КИЇВ 2012

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3

1.  Основні риси радикальної політичної економії……………………….4

2. Сучасна соціал-демократія. Основні моделі економічного розвитку..6

Висновки…………………………………………………………………….15

Список використаної літератури………………………………………..16 

Вступ

Радикальну політичну  економію можна віднести до числа  феноменів в еволюції сучасної економічної  думки розвинених країн, оскільки її поява суперечить на перший погляд звичною логікою економічних  навчань. У ній відбиваються ускладнення  проблем сучасної епохи, нові явища  в розвитку продуктивних сил і  суспільства, соціальні і економічні протиріччя.

 Як напрямок сучасної  економічної думки радикальна  політекономія сформувалася в  кінці 60-х років, хоча радикалізм  в економічній літературі капіталістичних  країн не представляє абсолютно  нового явища. Його теоретичні  витоки сягають до робіт таких  економістів, філософів та соціологів, як П. Баран, П. Суізі, Р. Мілс, Е. Фромм, Г. Маркузе та ін. Сучасні радикали заявили про себе одночасно з широким розмахом студентського руху в США та інших розвинених країнах. Зріс авторитет і зміцнилися їхні позиції в університетської науки. У США був створений союз прихильників радикальної

політекономії, почалося видання "Review of Radical Political Economics ". До радикалам відносяться такі впливові економісти, як Г. Шерман, Ф. Гордон, Р. Едвардс, Дж. 0'Коннор та ін. За короткий час економісти-радикали створили обширну літературу. Одну з перших спроб її систематизації зробив видатний теоретик радикалізму американський економіст Г. Шерман в книзі "Політична економія". Критичному аналізу радикальної політекономії присвячено низку

робіт вітчизняних економістів, в яких розкривається теоретична основа, зміст, основні риси та особливості властивих їй концепцій.

1. Основні риси радикальної політичної економії

Радикальна політекономія  неоднорідна за своїм складом, соціальної орієнтації,завдань, що вирішуються  її представниками. У ній розрізняють  помірне крило, представники якого близькі до ліберального реформізму, примикають до посткейнсіанства, або соціально-інституціонального напряму.

 Економісти-радикали  в певній частині спираються  на ідеї лібералізму та розвивають їх. Поряд з цим оформилося ліворадикальний течія, яка виходить

за рамки лібералізму.

Ліві радикали - це представники середніх верств суспільства, переважно  критично мислячої інтелігенції, університетських кіл, частини студентства, економісти і соціологи, розчаровані в результатах  сучасної еволюції суспільства, налякані негативними наслідками НТР, соціальними  катаклізмами, - вони не тільки критикують капіталізм, але й відкидають його як систему. Ставлення до соціалізму у них також негативне. Американський економіст Дж. Герл назвав цей напрямок політекономією "протесту і виклику".

 У період формування  теоретики лівого радикалізму  відчували вплив руху "нових  радикалів", що розгорнувся в  розвинутих країнах. Проте ототожнювати їх або розглядати ліворадикальну позицію як різновид руху "нових лівих" немає підстав. Вони не збігаються по багатьох позиціях. Рух "нових лівих" піддалося глибокому розкладанню і значно втратила свої позиції. Ліворадикальна політекономія не пов'язана з масовим рухом. Діяльність економістів-радикалів в основному обмежена сферою теорії, наукових досліджень, викладання, публіцистики.

 Ліворадикали піддали критичній переоцінці західну економічну теорію. Своїм вістрям ця критика спрямована насамперед проти неокласицизму. Економісти ліворадикального штибу протиставляють йому більш реалістичні побудови, що спираються багато в чому на концепції посткейнсіанства, інституціоналізму, соціальну теорію розподілу, а також окремі положення економічної теорії К. Маркса. Теоретики радикалізму звертаються до соціальних проблем, широко відбивають їх у своїх концепціях.

Теоретики лівого радикалізму  сприйняли окремі методологічні  і теоретичні положення інституціоналізму. Нерідко вони застосовують інституціоналістських трактування суспільної структури, враховують її вплив на економічний процес, використовують у своїх теоріях окремі елементи новітніх концепцій трансформації економіки, наприклад, таких, як "якість життя".

 Разом з тим ліворадикали не згодні з теоретиками трансформації, що йдуть по шляхи збереження капіталістичної системи, які обмежуються її реформуванням, оновленням і поліпшенням. З цієї точки зору критикується концепція Дж. Гелбрейта. Критика капіталізму в концепції ліворадикалів утворює вихідний рубіж, від якого починаються всі наступні побудови, формуються  уявлення про альтернативні варіанти суспільного устрою, званих "Економікою участі".

 Вони звертаються до  економічного вчення К. Маркса, використовують його окремі положення  в своєму аналізі. Однак марксистський  аналіз капіталізму як системи  з витікаючими з нього революційними висновками теоретики лівого  радикалізму не сприймають. У своїй критиці вони роблять різні акценти. Так наприклад, велике місце відводиться проблемі взаємовідносини між споживачами і виробниками, дії різних похідних чинників, наростанню протиріч між суверенітетом споживачів і суверенітетом виробників. Слід зазначити, що критика ліворадикалів будується не стільки на аналізі об'єктивних соціально-економічних процесів, скільки на зверненні до норм моралі і справедливості, принципам гуманізму, проблем духовної сфери, придушення свободи особистості, її здібностей до творчості і т.д.

Економічні теорії лівих  радикалів не представляють чогось єдиного і завершеного. Багато хто  з них виступають за створення "нової радикальної політекономії". На думку американського економіста Дж.Годзона, найважливішою ланкою такого навчання повинні бути зв'язки двох компонентів, сприйнятих від К. Маркса і Дж. Кейнса. Однак питання про створення єдиної економічної теорії залишається відкритим і вчення лівих радикалів і раніше відрізняється еклектизмом і роз'єднаністю.

2. Сучасна соціал-демократія. Основні моделі економічного розвитку

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні  соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування конкретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання  економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею.

Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

—оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

 — приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

 — державна власність, державний сектор, державні підприємства;

 — суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають  у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Побудоване на засадах економічної  демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

—участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери.

Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики.

Соціальна політика держави розглядається  як могутній інститу-ціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться  до побудови ефективної економіки вільної  конкуренції за посилення інституціональних  функцій держави.

Австрійська модель «змішаної економіки». На відміну від соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоретично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі «змішаної економіки».

У повоєнні роки в Австрії сформувався  найпотужніший у Західній Європі державний сектор, який став основою австрійської промислової структури, визначав структурну політику, протистояв проникненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, керованим державою.

Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на користь приватного сектора. З ним зв'язана ідея планового індикативного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.

Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через  залучення профспілок та представників  трудящих. Ідею демократизації управління в приватному секторі було законодавче зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування сильних профспілок, які мали регулювати відносини у приватному виробництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнерства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на загальнонаціональному рівні.

Наслідком економічних трансформацій  неоліберальної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку.

На сучасному етапі австрійська  модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель «шведського соціалізму».

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту, на акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.

Після другої світової війни, коли лідерство  у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв'язку стають державними. Наприкінці 70-х pp. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи змішаної економіки».

Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці.

Поєднання плану й ринку у  моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний  вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної  економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль,

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський  соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі  і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.

Соціалізація суспільства в  Швеції пов'язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

—збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп». Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і  залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств. Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв'язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади.

Еволюція програмної мети шведських  соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці.

Французький варіант  «змішаної економіки». Французький варіант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного  трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;

У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі  принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою  соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.

1989 р. в Стокгольмі відбувся черговий, XVIII конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, який затвердив низку програмних документів, розроблених шведською соціал-демократією. Серед них особливе місце займала «Декларація принципів», яка відобразила еволюцію поглядів соціал-демократії стосовно широкого спектра питань, передовсім щодо міжнародних відносин. Зміщуються акценти і щодо трактування поняття «демократичний соціалізм»: він визнається міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність.

Вирішення глобальних проблем зв'язується зі встановленням «нового міжнародного економічного порядку», який покликаний примирити інтереси промислове розвинених країн та країн, що розвиваються.

Концепція «демократичного соціалізму» у нових програмних документах залишалась незмінною, але уточнювалось, що будь-які форми власності за сучасних умов інтернаціоналізації господарської діяльності більше не гарантують економічної ефективності й соціальної справедливості. Це забезпечується тільки раціоналізацією процесу державного втручання в економіку, тобто посиленням суспільного контролю над економікою, який здійснюватиметься через систему різноманітних заходів: формування демократичної загальнодоступної і децентралізованої виробничої політики; суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних та соціальних інтересів; участь трудящих і спільне прийняття рішень на рівні компаній і виробничому рівні; поглиблення рівня самоуправління кооперативних форм; демократизація світових фінансових інститутів і економічної системи; створення системи міжнародного контролю і спостереження за діяльністю ТНК.

Загальної економічної моделі, яка  б реалізувала принципи соціал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь трудящих та їхніх об'єднань в управлінні економікою.

Висновки

Радикальна політична економія поширює тенденцію до реформізму, на основі якого робляться висновки про можливість "поліпшення" капіталізму шляхом посилення державного втручання в економіку та проведення цілого ряду інших реформ.

Ідеологія соціал-демократії стала  творцем низки моделей економічного розвитку держави. Усі вони відрізняються підходами, інструментарієм та глибиною втручання влади в економічну складову розвитку суспільств. Проте існують ознаки притаманні всім моделям: визнання самоеволюції капіталізму та ідея можливості еволюційного здійснення реформ, які мають забезпечувати прогресивні соціальні перетворення.

Демократія в економічній сфері  забезпечує функціонування змішаної економіки, рівноправним співіснуванням різних форм власності, участю трудящих в управлінні виробництвом. Основними функціями  держави є перерозподіл доходів  з метою забезпечення суспільного  добробуту та планове регулювання  суспільного господарства.

У суспільстві, побудованому на ідеях  економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись  як динамічний засіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспільства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання  заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-власності на підприємствах, досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, представницька політична демократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних економічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності.

Список використаної літератури

1. Історія економічних учень // Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін..; за редю Л.Яю Корнійчук, Н.О. Татаренко.-К.: КНЕУ, 1999. – 564с.
2. История экономических учений // Курс лекций. Mосква 1997
3. Козлова К. Леворадикальная политэкономия в США // Мировая экономика и международные отношения. 1987. №2
4. Научитель М., Титова Н. Леворадикальная концепция "благосостояния"// Экономические науки. 1983
5. Научитель М. Б., Титова Н.Е. Иллюзии "общества благосостояния" М.: Высшая школа, 1984
6. Сучасні економічні теорії : навч. посіб. / В.М. Фещенко. – К. КНЕУ, 2012, -474с.
7. Українська Радянська Енциклопедія // (Вергун В.А.)