Сучасна мовна політика в Україні

 

План

Вступ

1.Історія мовного законодавства  в Україні.

2.Мовне законодавство в Україні.

 

3. Мовна політика в Україні.

Висновок.

 

Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

У англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін "офіційна". Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська , малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття "державна мова", 9 – "офіційна", а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання.

У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу  російської мови. У державах, що взяли  різкий курс на "відокремлення" від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан).

Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна  політика даного типу, як правило, вибирається  суспільствами, "обтяженими" "Великою  традицією", яка є надійним фундаментом  для підтримки соціально-культурної і політичної єдності. При цьому  мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – "націоналізм" і "державність". Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.

Припускається офіційний  статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих "Великих традицій". Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну "державність" з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.

Спираючись в своїй  політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові  мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і  світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Історія мовного  законодавства в Україні.

 

Українське законодавство  про мову бере початок від березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська...» Але з втратою незалежності цей закон втратив силу.

1 серпня 1923 р. Раднарком УРСР  видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах йшлося про відкриття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кількості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на українську мову тощо. Але вже на початку 30-х pp. українізація помітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мови й витіснення її російською.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 p.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або російською». Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет  України, прийнятій Верховною Радою  Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку так і не було виконано навіть наполовину.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 p., записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі міжнародні правові документи вимагають, щоб національні меншини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному обсязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: «Захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 p., наголошується: «Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови».

На сьогодні базовим  законом в Україні є «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 року №5029-VI.Закон набув чинності 10 серпня 2012 року. Цей закон закріпив основні засади державної мовної політики, державною мовою України є українська мова. Українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах суспільного життя.

Спільна для всього суспільства  мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал  і, таким чином, у процесі історичного  розвитку переростає в могутню рушійну  силу суспільного прогресу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Мовне законодавство  в Україні.

 

 

 

Відповідно Конституції  України "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

  Базовим законом, регулюючим використання мов в Україні, є також Закон "Про засади державної мовної політики " від 03.07.2012 р., набув чинності 10 серпня 2012 року.

Стаття 1 Закону надає  визначення термінам, які в ньому  вживаються. Так, наприклад, державна мова – це закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики тощо.

Державна мовна політика в Україні  має своїм завданням регулювання  суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української  як державної, регіональних мов або  мов меншин та інших мов, якими  користується населення країни в  державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства (стаття 2 Закону).

Відповідно до статті 3 Закону кожен  має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати  себе двомовним чи багатомовним і  змінювати свої мовні уподобання. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини (стаття 5 Закону). При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

визнання всіх мов, які  традиційно використовуються в межах  держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв  чи обмежень за мовними ознаками;

забезпечення всебічного розвитку і функціонування української  мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території  держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або  мов меншин на тих територіях і  в тих випадках, де це є виправданим;

сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі  у сфері освіти, в засобах масової  інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і  органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

забезпечення умов для  вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних  і комунальних навчальних закладах;

сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються  Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа  в суспільстві вільно володіє  кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

Державною мовою України  є українська мова. Українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при  здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах суспільного життя (стаття 6 Закону).

Законодавство України  про мови складається з Конституції  України, Декларації прав національностей  України, цього Закону, законів України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов  меншин", "Про національні меншини", "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин" та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 Основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні - виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя.

 

24 грудня 1999 року Законом України ратифікована Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. 12 липня 2000 року рішенням Конституційного Суду України закон був скасований унаслідок порушення процедури його підписання (Президент України Л. Кучма відмовився підписати ухвалений парламентом закон, і він був обнародуваний за підписом Глави Верховної Ради України).

Повторно Європейська  хартія була ратифікована Законом України 15 травня 2003 року. 19 вересня 2005 року документи  про ратифікацію були передані в  секретаріат Генерального секретаря Ради Європи. З 1 січня 2006 року Європейська Хартія про регіональні мови і мови меншин вступила в дію на території України.

В порівнянні з 1999 роком, об'єм і деталізація зобов'язань, узятих Україною по виконанню Хартії регіональних мов і мов меншин, були істотним чином скорочені. Наприклад, Україною майже повністю виключені з ратифікації Стаття 9 (Судова влада) і Стаття 10 (Адміністративні органи і державні служби) Хартії. В основному вихолощений зміст Статей 8 (Освіта) і 11 (Засоби масової інформації).

Ратифікувавши Хартію, Україна  зобов'язалася виконувати її положення  стосовно таких мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, німецької, молдавської, польської, російської, румунської, словацької і угорської. Проте згідно з "Законом про ратифікацію.", ці мови отримали визначення "мов національних меншин" замість "регіональних мов і мов меншин". Подібна термінологічна підміна спричиняє за собою досить серйозні наслідки, що дозволяють державі "втратити" об'єкт, по відношенню до якого узяті зобов'язання. Як показують результати перепису населення і чисельних соціальних досліджень, кордони мовних і національних груп в Україні не співпадають.

 

3.Мовна політика  в Україні.

 

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.

Мовна політика - це система  заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою  певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення  демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної  мовної політики.

Концепція державної  мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються  на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають  керуватися органи державної влади  та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.

Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі  з огляду на їхню функціональну специфіку  й ареал поширення".

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.

Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися  на таких пріоритетних напрямках:

 

1) внесення на розгляд  Верховної Ради України проекту  закону України про розвиток  і застосування мов в Україні;

 

2) приведення мовного  законодавства і практики його  застосування у сувору відповідність  з Конституцією України та  Рішенням Конституційного Суду України;

 

3) утвердження української  мови як державної в усіх  сферах суспільного життя на  всій території України;

 

4) створення незалежної  нормативної бази підтримки і  пільг для україномовних ЗМІ;

 

5) вироблення дієвих  засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

 

6) поліпшення якості  українського на теле- і радіоканалах  України;

 

7) сприяння розвитку  мов національних меншин;

 

8) запобігання дискримінації  за мовною ознакою;

 

9) сприяння підвищенню  загальної культури громадян  України;

 

10) створення системи  контролю за дотриманням мовного  законодавства10;

 

11) врегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної  відповідальності за порушення  законів, які регулюють питання використання державної мови.

 

Звичайно, вирішенням цих  питань не вичерпується державна мовна  політика. Держава має робити реальні  кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

 

Нинішній мовний розвиток України і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а, відповідно, для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Оскільки, поширення двох мов в одній країні завжди є  станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

В зв'язку з тим, що процес витіснення української мови є керованим  і набув системного характеру, українська держава має діяти відповідно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, вони є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям. Успіх відродження національних мов і культур, що пережили тривалий період пригнічення, залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності і свідомих зусиль національної еліти, яка впроваджує в державі мовну політику протекціонізму своїй культурі. Солідарність суспільства формує передусім масове усвідомлення громадянами країни приналежності до єдиного мовно-культурного простору. Тому поширення в унітарній державі однієї державної мови є запорукою її політичної стабільності.

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

 

1.ЗУ « Про засади  державної мовної політики» від  03.07.2012 р.[Електронний ресурс] //Режим доступу :http//zakon.rada.gov.ua.

2.Конституція України  - Харків, 2008р.

 

3. Лопушанська О.В.Правове забезпечення мовної політики в Україні/ О.В.Лопушанська. Південноукраїнський правничий часопис.-№4-2008.-с.17-19.

4.Удовенко Г.Мовна політика України  на сучасному етапі/Г.Удовенко//Електронний  ресурс-Режим доступу: http/www.ualogos.kiev.ua.

 

5.ЗУ "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин",.[Електронний ресурс] //Режим доступу :http//zakon.rada.gov.ua.