Судова реформа 1564-1566 рр

1. Характеристика права

Джерела права

Внаслідок перебування українських  земель у складі кількох сусідніх держав в Україні діяли різноманітні джерела права, які грунтувались, передусім, на джерелах права Київської Русі, а саме, на звичаєвому праві і Руській Правді. У цілому правова система оформилась на основі поєднання місцевого звичаєвого права українських земель, яке тривалий час діяло поряд із нормами писаного права, та нормативних актів Польського королівства і Великого князівства Литовського – судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв тощо. Польське право не становило єдиної кодифікованої системи, натомість створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції та норми звичаєвого права, особливого значення набули Генрікові артикули 1572 р. На відміну, у Великому князівстві Литовському було здійснено 2 великі кодифікації – Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та 3 Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., і навіть після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, крім Галичини, продовжували діяти обласні привілеї і Литовські статути, а не польське право.

З кінця 14 ст. почала розвиватись законодавча діяльність литовських князів, які видавали привілеї (з лат. privata – приватний закон), які стосувались спершу окремих осіб чи питань і у письмовій формі підтверджували вже існуючі порядки і звичаї, а згодом почали видаватись групам осіб і навіть станам. Привілеї поділялись на: 1. пожалувані – виділення землі, шляхетського титулу, посади тощо; 2. пільгові – звільняли від сплати податків, підсудності тощо; 3. охоронні – видавались при порушенні чиїхось особистих чи майнових прав. Існували також земські привілеї – про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, які визначали організацію місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, а також містили норми цивільного, кримінального і фінансового права. Багато привілеїв мали загальнодержавне значення – Ягайла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1437 р. – поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам залишати шляхетські маєтки, встановив доменіальні суди над селянами; Олександра 1492 р., 2 привілеї Сигізмунда І 1506 і 1522 рр. Згодом поширились нові назви законодавчих актів – постанови, устави, ухвали.

Окремим джерелом були Земські устави – законодавчі акти для князівств, земель-намісництв, воєводств. Вони стосувались не осіб чи станів, а усієї землі, усього населення, і видавались, головно, при скасуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і  затверджений на провінційному Сеймі  у Вільні (Вільнюсі) у 1468 р. Він містив деякі запозичення із Руської Правди, звичаєвого права, привілеїв, інших законодавчих актів та складався з 25 статей. Судебник закріплював норми земельного, кримінального і судового права та стосувався порушень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами.

І Литовський Статут (Старий) був прийнятий  при Сигізмунді І на Вальному сеймі  у 1529 р. як виключно світський кодекс, і юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного устрою. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди, звичаєвого (українського, білоруського і литовського) права, окремих положеннях польських і німецьких судебників, у т.ч. Саксонського Зерцала, та поширювався на усе населення держави незалежно від станової приналежності, зокрема, закріплював отримані за привілеями права шляхти, яку зрівнював в єдиний стан, та водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю. Він складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного ужитку.

Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання  про його перегляд. Для розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (5 католиків і 5 православних) – радників маршалкових, урядників земських, хорунжих та інших шляхтичів, а також чужоземних докторів права. Статут було затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність лише з 1566 р.; так як ця редакція з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, він називається також – Волинський. За рівнем кодифікаційної техніки він перевершував І Статут; поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-економічні і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів, встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із польським. За дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на чолі з литовським підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий), що був затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту, щоправда, у приєднаних до Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості селян. 

Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-українською мовою, а на початку 17 ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв, привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої чверті 19 ст.

Значного поширення в українських  землях набуло магдебурзьке право у  вигляді збірників німецького права  у польському перекладі; це, передусім, “Статті магдебурзького права”, видані Бартоломеєм Троїцьким у 1556 р., після чого він видав ще 5 книг, присвячених різних розділам міського права, і які вважались офіційною інтерпретацією магдебурзького права. Містам магдебурзьке право надавалось грамотами чи привілеями.

До джерел права належало і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами  православної церкви в українських  землях були кормчі книги, зокрема збірник  церковного права “Номоканон”, та церковні устави князів Володимира і  Ярослава (“Сувій Ярослава”). Найвідомішою католицькою кодифікацією, що діяла  у Великому князівстві Литовському, був “Звід канонічного права” 1532 р. Частково містили норми церковного права привілеї польських королів Сигізмунда І 1511 р. і Стефана Баторія 1588 р.

Джерелами права були також міждержавні  договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.

Особливим джерелом права були гетьманські (Військові) артикули, які видавались у Великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій; вони були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських  землях мало звичаєве козацьке право  – сукупність правових звичаїв козацтва; його визнавав польський уряд і навіть після приєднання України до Росії царська грамота 1654 р. надала Запорізькому війську право судитись за власним давнім правом. Норми звичаєвого права Запорізької Січі закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, порядок діяльності судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.

Право власності

У польському і литовському праві  поняття власності з`явилось доволі рано – спершу термін “дідівщина”, тобто володіння речима, отриманими у спадок “від дідів”, який згодом витіснив термін “власність” (у польському праві); спершу термін “отчина”, а у І Литовському Статуті – “власність” (у литовському праві). Об`єкти права власності: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Усі речі розподілялись на рухоме і нерухоме майно; нерухоме майно – усе, що пов`язане із землею (за польським правом), маєтки, землі, будови, ліси тощо (за литовським правом).

Правовий режим землеволодінь  був різним, оскільки: 1. розрізнялись королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі; 2. за способом придбання маєтки поділялись на такі категорії – а) “отчини” або “дідини”, тобто отримані у спадок родові володіння; б) вислужені або отримані у користування (данини або держання) на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”; в) набуті внаслідок купівлі-продажу. Відповідно, право розпорядження цими землеволодіннями було різне – якщо власник купленого землеволодіння розпоряджався ним вільно, то щодо отриманих іншим шляхом маєтків існували певні обмеження. Попри те, шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена чи куплена) вважалась недоторканою; щоправда, право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батьків або одружились з іноземцями; діти злочинця теж втрачали право на нерухоме майно; великокнязівські піддані, які втекли у ворожу землю, вважались державними злочинцями, тож їхні маєтки переходили до господаря (Великого князя).

Право володіння землею грунтувалось на пожалуванні, підтверджуваному великокнязівською грамотою або давністю володіння. При здійснюваній перевірці прав на володіння землею у ході аграрної реформи Сигізмунда Августа, якщо держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то вона відписувалась господарю. А І Статут вже гарантував шляхті недоторканість їхніх земель за строком давності володіння ними упродовж понад 10 р. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатись ним на власний розсуд. І Статут підтвердив право вільного розпорядження землевласників їхніми землями, але обмежив його щодо родового і вислуженого майна, власник якого мав право продавати, міняти, відчужувати і дарувати лише 1/3 такого майна. Та ІІ Статут скасував це обмеження – для шляхтичів не вимагався дозвіл Великого князя на відчуження “отчини”, а досить було повідомити про це земський суд, щоправда, вислужені маєтки (“вислуги”) відчужувались лише за згодою Великого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності скасував ІІІ Статут.

Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову службу на підставі земського рішення – кожен шляхтич повинен був з`явитись на війну особисто, а також відправити на війну певну кількість, залежно від розміру свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така військова служба вимагалась з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати військову службу і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.

Було врегульовано права користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові і особисті; це – право  користуватись чужим лісом (брати  матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

На початку 15 ст. з`явилось заставне володіння – землі, які передавались кредитору у забезпечення боргу, і які він міг не лише експлуатувати, а й передати своє право іншим особам. Якщо земля не викуплялась із застави понад 30 р., то переходила у власність кредитора.

Зобов`язальне право

Види договорів: за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з`явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і віддавати у заставу її маєтки.

Закон визначав форму і порядок  укладення угод, встановлював строки позовної давності – 5 або 10 рр., умови  припинення зобов`язань; широку сферу зобов`язальних відносин регулювали норми звичаєвого права. Усі угоди мали укладатись, як правило, у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів – контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Іноді вимагалось дотримання письмової форми договору, зокрема для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за ІІІ Статутом боржник міг повернути кредиторові, який присягав про факт і суму боргу, лише 10 коп грошей. При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.

На забезпечення виконання зобов`язань застосовувались різні засоби: 1. іноді договір скріплювали присягою; 2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу; 3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч  законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчанням. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

Спадкове право

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського  і материнського майна; так, ІІІ  Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності  переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину”  лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ¼ усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження  майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену  нерухомість, яка не належала до родової  власності (вотчини або материнського  майна). Не мали права заповідати майно  нпвнолітні, ченці, не відокремлені від  батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших  нащадків і родичів родове майно  і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно – до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.

Поза тим, значна сфера відносин спадкування регулювалась нормами  звичаєвого права і Руської Правди, до яких відсилали і Литовські  Статути.

Кримінальне право

Польські статути Казимира Великого середини 14 ст. присвячували злочинам майже 2/3 статей, визначне місце займали  вони і у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання; так, за І Статутом образа шляхтича каралась ув`язненням, а нешляхтича – штрафом, за вчинене кількома шляхтичами вбивство карався лише одни з них, а решта сплачували гуртом головщину.

Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “кривду”, заподіяну  окремій особі або громаді, згодом – як “шкоду”, “злочинство”, потім – як “виступ”, “гвалт”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності.  Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну; так, Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал; Литовські Статути доволі чітко розмежовували умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалась співучасть у вчиненні злочину, а також були відомі необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало доволі широкий перелік злочинів, які  розподілялись за об`єктом злочину  на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалось образа “маєстату” або  злочинне посягання на життя і  здоров`я господаря (Великого князя), короля. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана,  під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо.

У Литовських Статутах покарання  позначалось термінами “кара”, “страта” та ін. Мета покарання –  ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому  заподіяної йому шкоди за рахунок  злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди, притому  головною метою було залякування, про  що свідчить жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари) та публічність його виконання. Так, Грамота Великого князя Литовського 1522 р. зазначала, що залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки та збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжче покарання – смертна  кара, яка передбачалась спершу за державні і релігійні злочини, а згодом – за убивство, розбій, наїзд, насильство, крадіжку, злочини проти сім`ї і моралі, військові злочини тощо; застосовувалась переважно до простолюдинів. Розрізнялась проста смертна кара (відрубання голови, повішення) і кваліфікована, тобто особливо нестерпна (спалення, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (побиття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, ноги, відрізання вуха, носа, виколювання очей); вони застосовувались, головно, до непривілейованих станів. Позбавлення волі (ув`язнення у башті, фортеці, в`язниці – підземні і надземні) призначалось за незначні злочини  на строк від 3 тижнів до кількох років. У польсько-литовському праві склалась доволі складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав`язку. Головщина – це грошовий штраф “за голову убитого”, що сплачувався додатково, попри основне покарання (смертну кару), сім`ї або родичам убитого. Розмір головщини залежав від стану убитого – за шляхтича, за ІІІ Статутом, сплачувалось 100 коп грошей, за війта і бурмістра – 60 коп, за ремісника і міщанина самоврядного міста – 30 коп, за тяглову людину – 24 коп грошей. Нав`язка – грошовий штраф за заподіяння поранення, побоїв, вчинене упершу незначну крадіжку; вона могла бути основним і додатковим покаранням. Штраф надходив потерпілому і у державну казну (князеві, королеві); потерпілий отримував шкоду – винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так,  до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.

 Поза польсько-литовським законодавством  перебувала система злочинів  і покарань Запорізької Січі. З кримінальних злочинів найтяжчими вважались убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі чи християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (крім матері, сестри, дочки), пиятика у військовому поході. Покарання залежали від ступеню тяжкості вчиненого злочину. Найсуворіше покарання – смертна кара, здебільшого у кваліфікованій формі – закопування живим у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Як покарання застосовувалось також прив`язування ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), побиття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.

Судовий процес

Процесуальне право фактично не розмежовувало цивільні і кримінальні  справи, причому в українських  землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес – судове провадження починалось за заявою зацікавленої сторони (потерпілого  чи його родичів), увесь процес мав  позовний характер – позивач повинен  був самостійно зібрати усі докази, пред`явити їх суду і підтримувати обвинувачення, і на будь-якій стадії процесу він міг відмовитись від позову чи обвинувачення або укласти мирову угоду. Однак, щодо найтяжчих злочинів, зокрема державних і проти церкви, слідство і судовий розгляд були обов`язковими, незалежно від заяви сторони, що передбачив вже ІІ Статут; таке провадження мало деякі елементи слідчого (інквізиційного) процесу – донесення, катування, таємниця судочинства.

У цілому обсяг процесуальних повноважень  сторін був доволі значним, але залежав  від того, у якому суді розглядалась справа, від класової і станової приналежності сторін. Представниками сторін на суді могли бути спершу прокуратори (речники), а згодом професійні адвокати, які перебували при судах, а в деяких справах їх участь була навіть обов`язковою, їх послуги були платними. Центральною у судовому процесі була “розмова сторін”, тобто процедура словесних змагань сторін. Якщо обвинувачений не з`являвся у суд, то за І Статутом суддя міг винести рішення чи вирок заочно, а за ІІ Статутом – лише після триразової неявки; за неявку з неповажних причин обвинувачений сплачував штраф.

За теорією формальних доказів судові докази поділялись на досконалі (“повні”) і недосконалі (“неповні”). Кількість і якість доказів встановлювалась для кожної категорії справ. Литовські статути передбачали як докази власне зізнання (для здобуття якого іноді застосовувались тортури – били різками, припікали вогнем), покази свідків, речові докази (“поличне”), письмові документи, присягу, характеристику підсудного “добрими людьми” та ін. Свідчили під присягою; покази шляхтича вважались значимішими за покази простолюдина. Так, присяга шляхтича визнавалась “доводом”, тобто безсумнівним доказом. Якщо не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститись присягою; якщо він обвинувачувався вдруге, очищався присягою 2 свідків, а втретє – 6 свідків. І лише після такої процедури винного шляхтича можна було судити, причому лише у державному суді, куди шляхтича викликали позовами. Найпоширенішими доказами були покази свідків, притому присяга і клятва були додатковими доказами. Литовські Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками, - не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги - проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.; найвірогіднішими вважались свідчення духовенства і посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалось письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди лише у письмовій формі.

Практикувалось і попереднє  слідство, здійснюване державними посадовими  особами – старостами, їх намісниками, замковими суддями, які виїздили на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні покази і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті – 2 варті довіри шляхтича.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень – “гаряча копа” - повинні були вжити заходів для віднайдення злочинця, здійснювати обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Для розгляду справи збиралась “велика копа” – усі “мужі” з представників сіл копного округу, а для виконання вироку збиралась 3-я – “завита копа” (“завити” означало “закінчити”).

2Привілеї та грамоти

Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам'яток литовсько-руського права. Привілеями, грамотами або господарськими листами називалися нормативні акти, що виходили з державної канцелярії за підписом або печатками Великого князя (господаря), радних панів і писаря. Акт називався привілеєм, якщо був написаний латиною, грамотою або господарським листом, — якщо староруською мовою.

Загально-земські привілеї

Привілеї поділялися на загально-земські, обласні та міські. Загально-земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави. Першими загально-земськими привілеями можна вважати три привілеї, видані в 1387 р. Великим князем Ягайлом.

Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був спрямований на поширення  католицизму в Литовсько-Руській  державі. Цим привілеєм Великий  князь сподівався обернути в католицьку віру якомога більше вільних селян і шляхти.

Другий привілей від 22 лютого 1387 р. адресувався католицькому духовенству і доповнював перший привілей. За цим привілеєм усе католицьке духовенство виключалося з державної юрисдикції. Привілей зобов'язував усіх жителів Великого князівства Литовського переходити в католицьку віру. Заборонялися шлюби з православними, а маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від усіляких служб і повинностей на користь держави. Встановлення повного панування католицького духовенства над населенням, що проживало в їхніх землях, стало першим кроком до юридичного оформлення закріпачення селян.

Третій привілей від 28 квітня 1387 р. було видано з нагоди Кревської унії, яка вводила в Литовсько-Руській  державі адміністративні установи за польським зразком. У ньому йшлося про призначення воєводських і повітових суддів.

Правову регламентацію союзних  відносин Великого князівства Литовського  з Польщею та юридичне закріплення  суверенності Литовсько-Руської держави  було оформлено Островською угодою 1392 р. і Городельською унією 1413 р. Норми Городельського привілею мали провокаційний характер. їхньою метою було зміцнення й поширення католицизму. Привілей містив неправдиве твердження проте, що землі Великого князівства Литовського включаються до складу Польського королівства зі згоди князів, панів, шляхти, посадовців і бояр Великого князівства. За цим актом усіх не-католиків, головним чином православних, які становили переважну більшість населення, не допускали на державні посади. Городельський привілей розпалював релігійну ворожнечу в державі й був спрямований на підрив єдності Великого князівства Литовського. У привілеях 1432 і 1434 рр. православна шляхта зрівнювалась у правах із католиками. Ці привілеї можна вважати найважливішими правовими актами у справі об'єднання й консолідації шляхетського стану.

Важливим етапом у розвитку законодавства  Великого князівства Литовського слід вважати привілей Казимира 1447 р., в  якому було детально викладено права  магнатів та шляхти, а також деякі принципи кримінального, цивільного і конституційного права. Особливе значення мала ст. 12 привілею, згідно з якою за феодалами закріплювалося право здійснювати суд над залежним населенням. Визнання за ними такого права ставило населення ще у більшу залежність від феодалів. Усе це дає змогу вважати привілей 1447 р. головним правовим актом, що заклав основи юридичного оформлення кріпосної залежності селян. Крім того, привілей забороняв уряду роздавати державні землі та посади іноземцям. Ці положення були спрямовані проти проникнення польських феодалів у Велике князівство Литовське і фактично закріплювали територіальну цілісність держави. Привілей 1447 р. також значно розширив коло осіб, за якими визнавалися права шляхти незалежно від віросповідання. Таким чином, привілеї 1432,1434 і 1447 рр. стали юридичною основою оформлення прав шляхетського стану. Віденський привілей 1457 р. визначав становище іноземців у Литві.

3 Неша́вські стату́ти 1454 — звід законів, запроваджених в Польськім Королівстві 1454 року, в місті Нешава (пол. Nieszawa). Були видані окремо для Малої Польщі, Великої Польщі, земель Серадзської, Холмської, Саноцької і Перемишльської. Пізніше поширились на інші терені України у складі Речі Посполитою.

Казимир IV Ягеллончик зробив ряд поступок до шляхти щоб отримати їх підтримку в Тринадцятирічної війні. Серед інших речей, статути вимагали, щоб король отримував схвалення шляхти на нові закони, на набір війська, або на нові податки. Відміняли виняткове право магнатів заміщати вищі державні посади, регулювали судочинство і місцеве управління (що перебувало в руках магнатів) на користь шляхти. Одночасно Нешавські статути означали і серйозне обмеження королівської влади. Видання законів, вирішення питань війни і миру могли, згідно з Нешавськми статутами, здійснюватися тільки з відома шляхетських сеймиків; шляхта звільнялася від суду королівських чиновників (за винятком особливих випадків). Нешавські статути частково обмежували права міст.

.Цереквіцкий прівілей — так називається привілей, отриманий велікопольською шляхтою в 1454 р. в села Цереквіци. З кінця XIV ст значення шляхти в Польщі все більш і більш посилюється: цей стан набуває поступово прав, які роблять з нього клас, пануючий в державі. Кошицкий прівілей 1374 р. звільнив шляхту від всіх колишніх податків, за винятком податі в два гріш з кожного лана; згідно червінському прівілею 1422 р., шляхтич не міг бути підданий конфіскації майна не по суду; прівілей краківський 1433 р., проголошуючи принцип «Neminen captivabimus nisi jure victum» гарантував шляхті особисту недоторканість. Проте до половини XV ст шляхта не була ще власне політичним чинником в державі, хоча вона і брала участь, разом з аристократією, в обговоренні важливих державних справ, але вирішального впливу на течію їх не надавала; у подібних нарадах вона грала лише службову роль по відношенню до аристократії. Лише у 1453 р. сталося з аристократичного класу, що управляв державою. Король Казимир Ягеллончик відкладав з року в рік затвердження привілеїв, якими користувалися стани, що збуджувало в Польщі сильне незадоволення проти нього. Справа, нарешті, дійшла до того, що, по словах Длугоша, поляки готові були позбавити короля престолу. Щоб обговорити питання про те, як бути далі, з'їзд 1453 р., що складався з прелатів, баронів і шляхти, розділився на два круги (ko?a): аристократичний і шляхетський. Так виникли привілеї, що дарували чинам держави його попередниками. Ця обставина остаточно зміцнила в шляхті свідомість, що вона покликана до політичної ролі. У 1454 р., з нагоди війни з тевтонським орденом, Казимир скликав у Великій Польщі Посполите рушенье, яке повинне було попрямувати до фортеці Хойніцам, обложеної вже королівськими військами. Під час походу шляхта зупинилася біля села Цереквіци, в двох милях від Хойніц, і коли король 12 вересня прибув в табір шляхти Статут цей намічає ряд перетворень в області судочинства, підтверджує привілеї, придбані раніше шляхтою і, — що всього важливіше — покладає на короля зобов'язання обговорювати разом з шляхтою і питання законодавчі. Стаття десята вимагає, щоб державні справи розглядалися заздалегідь на з'їздах шляхти і щоб жодна військова експедиція не робилася без відома загального шляхетського з'їзду (communis terrestris conventio). Отримавши від короля цей важливий прівілей Посполите рушенье, але вже не в одній Великій Польщі, а і в Малій. Тоді малопольська шляхта виступила з такими ж вимогами, як і велікопольськая, і король змушений був видати також прівілей і для Малої Польщі, так назив. опоцкий (в дер. Опок). Прівілєї, подаровані окремим землям, сполучені були потім в один статут нешавський, який складає епоху в розвитку польської конституції, бо з нього починається заснована на праві участь шляхти в законодавстві держави. Див. Ст Wapowski