Судова влада

1. Вступ

В наступній роботі подано матеріал щодо устрою та порядку функціонування судових систем країн європейсько-континентальної (кодифікованої) правової сім'ї —  Німеччини та Франції, розглядаються  конституційні основи та галузеве законодавство, яке регулює систему судів загальної юрисдикції вказаних країн та визначає роль і місце судової влади у суспільстві та державі.

На мою думку, в якості вступу доцільно буде навести основні відомості  щодо конституційних основ та загальних  уяв про устрій системи правосуддя у вищевказаних державах.

Німеччина — одна з небагатьох країн Європи, яка виходячи з філософського погляду про поділ державної влади на три складові гілки визначила на конституційному рівні суди як судову владу (ст. 92 Основного Закону ФРН). Зміст цієї статті дає підстави для поділу юрисдикційних правомочностей судів на конституційну і загальну юрисдикцію. Така доктрина німецьких законодавців і юристів була позитивно сприйнята українськими законодавцями під час підготовки проекту Конституції України та її прийняття як Основного Закону української держави.

Судова система загальної юрисдикції Німеччини (у правовій доктрині ФРН  під терміном "загальна юрисдикція" розуміється сукупність усіх юрисдикцій (звичайної і спеціалізованої), крім конституційної) унікальна тим, що вона побудована за територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішньоієрархічними рівнями судові піраміди. Конституційною основою такої організації є ст. 95 Основного Закону ФРН, де зафіксовано галузеву юрисдикцію через вершини в судових структурованих організаціях, які здійснюють ці юрисдикції. Згідно з частиною 1 зазначеної статті у Федерації засновуються як вищі судові інстанції: Федеральна судова палата, Федеральний адміністративний суд, Федеральний суд з трудових питань, Федеральна фінансова палата, рівнозначні у правомочностях і не підпорядковані одна одній.

Кожна із зазначених судових пірамід  має ієрархічні структури різних рівнів і поєднує суди земель (складові частини країни) та Федерації. Послідовність інстанцій полягає у тому, що справи в земельних судах переходять від одного суду до іншого, а потім до судів Федерації. Суди земель застосовують право Федерації і право Землі при розгляді конкретних справ.

Організація і діяльність зазначених структуровано вибудуваних самостійних судових ієрархій регулюються окремими законами, а не одним уніфікованим нормативним актом.

Проте слід зауважити спочатку, що самостійність ієрархічних організацій галузевих судів не є перешкодою однаковості в правозастосуванні. Про це потурбувався мудрий німецький законодавець, який у частині 3 тієї ж ст. 95 Основного Закону вказав на те, що для забезпечення єдності правосуддя створюється об'єднаний сенат для зазначених судів. Це не стільки структурна установа, скільки процедурне зібрання керівників вищих галузевих судів і тих суддів цих судів, які на рівні своєї галузевої юрисдикції займаються правовою проблемою, що спричинила конкуренцію правомочностей між юрисдикціями або відхилення від практики певної судової галузевої установи.

Ще одна концептуальна ознака судового устрою Німеччини — це та, що територіальна організація судової системи в багатьох випадках не збігається з адміністративно-територіальним поділом держави, особливо в галузях спеціальної юрисдикції. Більш того, німці географічне поділили розташування центрів галузевих юрисдикцій судової системи країни. Наприклад, Федеральний конституційний суд і Федеральна судова палата перебувають у Карлсруе, Федеральний суд з трудових питань і Федеральний соціальний суд знаходяться у Касселі, Федеральний адміністративний суд — у Дрездені, Федеральна фінансова палата — у Мюнхені. Для такого розташування федеральних судових установ вони обрали певний концептуальний підхід: вершини судових підсистем не дислокуються у місцях розташування органів політичної влади держави (парламент, уряд, президент), щоб забезпечити незалежну поведінку суддів при застосуванні законів і попередити можливий вплив або тиск на них з боку представників політичної влади, а також не допускати концентрації судової влади в одному місці, тобто запобігти корпоративності. Дотримуючись цієї концепції на практиці, німці, наприклад, після переїзду столиці ФРН з Бона до Берліна змінили дислокацію Федерального адміністративного суду з Берліна на Дрезден.

Плани розподілу справ у п'яти вищих федеральних судових інстанціях і Федеральному конституційному суді публікуються щорічно у Додатку до "Федерального вісника". Завдяки цьому громадяни отримують узагальнюючий, відкритий і докладний огляд діяльності вищих органів правосуддя. Постанови цих судів друкуються у спеціальних юридичних журналах. Крім того, члени кожного з указаних судів видають відомчі збірники постанов.

Устрій судової системи та здійснення правосуддя у Німеччині безпосередньо пов'язані з розумінням німцями правової держави, що випливає із ст. 20 Конституції ФРН. Складовими тут виступають доступність судів, гарантія захисту від дій органів влади та ефективність такого захисту. В ч. 4 ст. 19 Основного Закону чітко вказано: "якщо право будь-якої особи порушено публічною владою, то в особи є право скористатися правосуддям". Ця одна з головних настанов Конституції гарантує перевірку в судовому порядку будь-яких актів публічної влади як у правовій, так і у фактичній площині. Але здійснення вказаних гарантій можливе лише за наявності принципу незалежності суддів під час розгляду справ від впливу органів адміністративної влади, на що безпосередньо вказує ст. 97 Конституції. Така незалежність складається із свободи судців від вказівок і особистої незалежності судді як особистості. У цьому контексті незалежність є не особистим привілеєм судді, а особливим оформленням статусу його посади.

Французька правова система  базується на одному з найважливіших принципів організації державної влади — принципі розподілу судових і адміністративних функцій. Цей принцип, який було спеціально включено до законів під час Французької революції, сьогодні має одним із своїх основних результатів встановлення двох окремих видів судочинства, які здійснюються в судах загальної юрисдикції і судах адміністративної юстиції.

На сучасну структуру судової  системи Франції, як у сфері організації, так і у сфері судового провадження, значний вплив чинять відомі документи Європейської спільноти в галузі прав людини і прецедентні рішення Страсбурзького суду відносно обов'язків певних держав, у тому числі Франції щодо судових умов дотримання прав людини.

Правна та судова система Франції  унікальна тим, що вона виникла внаслідок буржуазно-демократичних перетво рень у жорстокій боротьбі з абсолютистсько-феодальним режимом кінця XVIII століття за такий державний устрій який, насамперед, захищав би "природні права" людини. Судова структура Франції (особливо адміністративна юстиція створювалась як противага абсолютизму і чиновницькому свавіллю.

Сучасна система органів, що здійснюють функції правосуддя безпосередньо, а також паралельно з виконанням інших (до речі основних) обов'язків, передбачених статусними положеннями установ державної влади, має конституційні передумови, хоч вони, на жаль, не конкретного, а переважно установчого напрямку.

Розділ VIII "Про судову владу" (статті 64-66) Конституції Франції  присвячений судам звичайної юрисдикції, а не всій судовій владі, як це претензійне не випливало б з його назви. Але й основна увага в положеннях цього розділу приділена органу, який здійснює адміністративне керування судами звичайної юрисдикції — Вищої Ради магістратури. Проте зазначені головні принципи діяльності суддів незмінювані; судова влада розглядається як вартовий свободи особи з вказівкою на те, що умови забезпечення реалізації цього принципу передбачаються в законі; суддя є уособленням необхідного втручання (грунтується на законності) у справи влади, якщо це пов'язано із захистом людини від свавілля держави; констатовано незалежність судових органів. Гарантом їхньої незалежності проголошено Президента Франції. У цьому розділі знайшло своє конституційне затвердження визначення судового та прокурорського корпусу як єдиної публічної професійної корпорації під назвою магістратура.

Ще один розділ — розділ IX Основного Закону (ст. 67-68) констатує діяльність специфічної саме для Франції установи, яку покликано у випадкових ситуаціях здійснювати судочинство щодо певної категорії найвищих посадових осіб держави, у тому числі й президента Французької республіки. Ця установа — Висока палата правосуддя, яку 1993 року було реформовано у дві установи, завдяки змінам до Конституції. Вона виконує функції правосуддя, коли виникає потреба. Члени цього утворення у переважній більшості є представниками французького народу у законодавчому органі — Парламенті.

Найбільш детально у Конституції  внормовано організацію, порядок утворення, повноваження та діяльність органу конституційної юрисдикції — Конституційної Ради Франції — розділ VII (статті 56-63).

Проте в Конституції Франції відсутній окремий розділ, в якому б регламентувалася судова діяльність адміністративних органів, що у Франції іменується як адміністративна юстиція, або хоча б діяльність головного органу цієї системи — Державної ради Франції.

Проте, Державна рада все ж таки є органом, який згадується у тексті Конституції Франції, хоча й не у зв'язку з адміністративним судочинством. Саме статті 38 і 39 Конституції вказують на роль цього органу в законопроектній діяльності уряду Франції, а вже окремим ордонансом від 31 липня 1945 р. "Про Державну раду" безпосередньо визначається його роль у системі адміністративної юстиції.

Таким чином, у Франції існує  система установ, які здійснюють судову, а також квазі-судову діяльність щодо правовідносин різноманітних напрямів суспільного життя, де особливістю порівняно з Німеччиною є те, що на деякі органи адміністративної (екзекутивної) і законодавчої влади покладена саме судова функція, що спричинює дискомфорт у поглядах прихильників "чистоти" в реалізації теорії поділу державної влади в державному устрої країн, в яких ця теорія в Конституції є домінуючою.

2. Система судів звичайної юрисдикції Німеччини

Основна кількість справ розглядається  в судах звичайної юрисдикції, які становлять автономні системи  цивільної і кримінальної юрисдикції. Структуру судів звичайної юрисдикції унормовано в Законі про судовий устрій. Можна сказати, що ця система має чотири ієрархічних рівні судів (дільничні, земельні, вищі земельні суди і Федеральна судова палата) і всередині себе ще розгалужується за суб'єктними ознаками або за особливостями правовідносин у середині галузі права. До того ж блок судів цивільної юрисдикції не збігається з блоком судів кримінальної юрисдикції, що значно відрізняє організацію судів звичайної юрисдикції в Німеччині від організації судів загальної юрисдикції в Україні, коли розгляд майже всіх судових справ акумульований в одних судах.

2.1. Структура  судових установ цивільної юрисдикції

 До компетенції судів звичайної юрисдикції належить розгляд усіх цивільно-правових спорів у сфері приватного права і добровільної (поза позовної) юрисдикції щодо обставин і фактів, які тягнуть і породжують цивільні відносини — за українським законодавством це встановлення фактів.

Судочинство у таких справах  регулюється Цивільно-процесуальним кодексом від 30 січня 1877 р., в новій редакції від 12 вересня 1950 р., і Законом про справи добровільної юрисдикції.

У позовній юрисдикції з цивільних  справ існує два види судів  за ієрархічним рівнем, що діють  як суди першої інстанції: дільничні суди, яких в об'єднаній Німеччині 706, і земельні суди, яких є 116 станом на 1999 р.

2.2. Структура  судових установ кримінальної  юрисдикції

До компетенції судів звичайної  юрисдикції належить розгляд усіх кримінально-карних дій. Порушення вимог і заборон, які встановила держава для забезпечення недоторканості прав членів суспільства та інтересів суспільства в цілому, має чинити незручності для порушників через систему покарань.

Нормативною основою німецького кримінального  права є Кримінальний кодекс 1877 року який було оприлюднено у новій редакції 10 березня 1987 року після суттєвих реформаторських кореляцій. Головна теза реформування філософії і системи цього акту — кримінальне право зосереджується на попередженні соціально-шкідливої поведінки схильної до порушень правопорядку в суспільстві особи, дії якої диском-фортують суспільство.  Зміст Кодексу визначає покарання та міри виправлення і безпеки. У Законі про порядок виконання судових вироків зазначено, що під час відбуття покарання у місцях позбавлення волі засуджений повинен опанувати поведінку щодо ведення соціально-відповідального життя без вчинення злочинних дій. Виходячи з цього реформувалося й пенітенціарне право. У сучасній Німеччині є лише один вид покарання, пов'язаний з ізоляцією від суспільства — "покарання у вигляді позбавлення волі". Існуючий до цього поділ — тюремне ув'язнення і тюремне ув'язнення в особливо суворому режимі скасовано.

Врегулювання підсудності, особливо у провадженні в першій інстанції, є занадто складним явищем і структура судових установ цієї юрисдикції викладається за відносно спрощеною схемою.

За теорією кримінального права  Німеччини, кримінально карні дії  залежно від їхнього складу поділяють  на "кримінальні проступки" і "злочини". У свою чергу, злочини також мають кілька підвидів. Від класифікації вказаних дій залежить, якому з суддів підсудна певна кримінальна справа.

Суди   Німеччини,   компетенцією   яких   є   кримінальна юрисдикція, також мають складну систему  чотирьох рівнів.

2.3. Об'єднаний  Великий сенат

Судові установи звичайної юрисдикції, як це вже було проаналізовано, мають  окремі ієрархічні організації залежно  від  виду  галузевої  юрисдикції   (кримінальної,   цивільної), яким притаманні специфічні для їхніх  юрисдикцій функції і порядок проведення судового провадження. Оскільки вони діють автономно, а галузеве судове провадження здійснюють різні судді, які належать до різних галузевих юрисдикцій, то на певну правову проблему об'єктивно можуть бути різні погляди, особливо, якщо така проблема виникла при одночасному застосуванні у певній правовій ситуації норм кримінального й цивільного законодавства. Тому з метою вирішення колізійних питань правозастосування судами звичайної юрисдикції у Федеральній судовій палаті утворюється Об'єднаний Великий сенат у складі сімнадцяти суддів, які належать до сенатів з кримінальних і цивільних справ.

Таке утворення не є постійно діючим і не має постійного складу суддів. Об'єднаний Великий сенат  утворюється лише у виняткових випадках. Склад суддів, які залучаються до слухання справи і проведення судового засідання, визначається президентом Федеральної судової палати у рівній кількості від кожного з галузевих сенатів, яким було доручено вирішити спірну проблему. Якщо у з'ясуванні правового питання брали участь кілька   сенатів   різних   галузевих   напрямків,   то   до   складу залучаються судді саме з цих сенатів. Але до загальної чисельності складу Об'єднаного Великого сенату має увійти однакова кількість суддів, які репрезентують Сенати кримінальної та цивільної юрисдикцій. Сімнадцятим суддею такого складу є Президент Федеральної судової палати. Керівники сенатів, в яких розглядалося правове питання, зобов'язані належати до складу такого представницького зібрання. Рішення, що його приймає цей сенат, вважається схваленим від імені всієї Федеральної судової палати й має обов'язковий для виконання характер, а також консультативно-роз'яснювальний зразок для орієнтування всіх нижчих судів системи звичайної юрисдикції відносно правової оцінки та право-застосовчої практики судами, що розглядають автентичні чи наближені до таких правовідносини. Рішення схвалюється абсолютною більшістю голосів. Усі голоси рівні. Засідання Об'єднаного Великого сенату є найвищою формою судочинства Федеральної судової палати, яка у пленарних режимах, на зразок Верховного суду України, засідання не проводить. Об'єднаний Великий сенат не є інстанцією, яка переглядає рішення якого-небудь з сенатів кримінальної чи цивільної юрисдикції. Цей орган здійснює такі самі ревізійні (касаційні) функції, але у разі зазначених обставин замість сенату чи Великого сенату галузевого напрямку, тобто він працює паралельно  за  необхідності,  спричиненої  певною  правовою ситуацією. Отже, маємо закінчену організаційну і процесуальну структуру судової системи звичайної юрисдикції в Німеччині.

3. Система судів адміністративної  юрисдикції. Правові основи організації  адміністративних судів у ФРН

Організація адміністративної процедури  і адміністративно-процесуальної діяльності тісно пов'язана з історією відповідної країни. У Німеччині Конституція гарантує широку систему правового захисту від будь-яких дій адміністративних органів управління.

Ці основи підтримуються іншими положеннями Конституції (ст. ст. 98, 95) і європейськими правовими принципами. Певну роль відіграє Закон про суддів, який дає детальну дефініцію статусу судді. Тобто поряд з організаційною незалежністю судів від адміністративних органів на перший план виходить насамперед завдання судді: на протилежність іншим державним владам судова влада доручається йому особисто (див. ст. 92 Основного Закону). Це вимагає гарантії незалежності судді при прийнятті рішень від будь-яких вказівок або чужого впливу, в тому числі з боку вищих судів. Наступна вища судова інстанція уповноважена лише на пізніший контроль його рішення. Безперечно, що під цим розуміється свобода від державного, партійного чи іншого громадського впливу (незалежність у справі). Для забезпечення цієї незалежності має бути гарантована особиста незалежність. За винятком трирічного строку ознайомлення з роботою, суддя призначається на все життя і може бути звільнений або переведений на іншу посаду тільки за його згодою.

З точки зору громадянина необхідними  є й інші гарантії, що частково дослівно закріплені в Конституції, а частково випливають з принципу правової держави:

1. Право на загальний, вільний  доступ до суду.

Це означає, що вимоги до скарги не повинні бути не прийнятими, наприклад, через надто короткі строки подання скарги чи занадто високі вимоги до її форми. Соціально слабким особам держава надає для судових витрат фінансову допомогу;

2. Право бути заслуханим судом  (ч.1 ст.103 Основного Закону).

Це означає: усе, про що повідомляє громадянин, суд зобов'язаний взяти  до уваги; суд не повинен обмежувати повідомлення громадянина; при винесенні судового рішення враховуватися має лише те, про що громадянин зміг висловитись;

3. З принципу коректного ведення  справи (що виводиться з принципу правової держави) випливає право на адвокатську допомогу;

4. Право на усний розгляд у  змагальному процесі, в якому адміністративний орган є стороною з такими самими правами, що й громадянин.

Якщо не визначена підсудність  до спеціалізованого суду, то компетентними  є загальні суди. Ця конституційна  гарантія права звертатися до суду здійснюється через систему адміністративних судів, які існують на земельному та федеральному рівнях.

Питання діяльності адміністративних судів відображені у Положенні  про адміністративні суди Німеччини )Прийнято 21 січня 1960 р., нова редакція від 19 березня 1991 р.(. Цей акт, спираючись на конституційно-правові основи, регулює найважливіші питання судового устрою і судочинства. Доповнюють його Закон про судоустрій і Цивільно-процесуальний кодекс.

Суди адміністративної юрисдикції вирішують спори, які виникають у сфері публічного права між громадянином і органом адміністрації, за винятком тих, які підвідомчі Конституційному суду.

Закон визначає допустимість звернення  до адміністративного суду. Таке звернення можливе в усіх конфліктах публічно-правового характеру, за винятком конституційно-правового, якщо для розгляду цього спору федеральним законом не передбачений інший суд. Розв'язання публічно-правових конфліктів у галузі права Землі за законом цієї Землі можуть доручатись іншому суду.

На майново-правові вимоги внаслідок  добровільно визнаної шкоди заради громадського благополуччя, а також на вимоги щодо відшкодування збитків внаслідок порушення публічно-правових обов'язків, котрі не базуються на договорі, що регулюється нормами публічного права, поширюється загальний судовий порядок. Особливі положення норм, що регулюють правовий стан державних службовців, а також норм щодо порядку судового розгляду спорів полягають у тому, що при відшкодуванні майнової шкоди внаслідок скасування протиправних адміністративних актів, їх дії на майново-правові вимоги не поширюються.

Позовом може бути поставлена вимога про скасування правового акта (позов  про визнання акта недійсним), а також  про присудження до видання відхиленого  чи невиданого адміністративного акта (позов про примушення до виконання зобов'язання). Якщо законом не передбачається інше, позов є можливим лише у разі, коли позивач висуває претензію, що адміністративним актом чи його відхиленням або не-виданням були ущемлені його права.

Позовом може бути висунута вимога про  визнання існування чи неіснування правовідносин чи недійсність адміністративного акта, якщо позивач правомірно заінтересований у швидкому визнанні (позов про визнання). Вимога про визнання не може бути висунута, коли позивач може чи міг би домагатися своїх прав позовом про зміну правовідносин чи позовом про виконання зобов'язання. Це положення не застосовується, якщо висувається вимога про визнання недійсності адміністративного акта.

Німецьке законодавство розрізняє предметну та інстанційну підсудність в ієрархічних інстанціях.

В адміністративній юрисдикції існує  три інстанції, дві з яких на рівні  федеральних земель (Адміністративний суд, Вищий адміністративний земельний суд), а третя — на рівні федерації — Федеральний адміністративний суд. Територія, на яку поширюється діяльність адмінстративного суду, відповідає, як правило, території, на яку поширюється діяльність органів влади середньої ланки, тобто території адміністративного округу.

3.1. Адміністративні суди

Судами першої інстанції є суди з адміністративних справ, яких у  Німеччині 52.

Адміністративний суд очолює Президент  суду, якому підпорядковується необхідна кількість головуючих та інших суддів.

Адміністративний суд поділяється  на палати, до складу яких входить Головуючий суддя і, як правило, два професійні судді, призначені безстрокове. Місця двох професійних суддів можуть посідати також судді-стажери протягом їх трирічного випробного періоду.

Адміністративний суд приймає  рішення в першій інстанції в усіх спорах, з якими можна звертатися до адміністративного суду.

Справи можуть заслуховуватись одноособово суддею або колегіальне палатою, склад якої залежить від законодавства землі. У деяких землях — це три професійних судді, а в деяких — три професійних і два непрофесійних. Непрофесійні судді призначаються на чотири роки згідно зі списком достойних громадян, яких готує міністерство юстиції землі.

Процедура розгляду регулюється законом  про адміністративний суд. Палата адміністративного суду приймає рішення у складі трьох суддів і двох суддів на громадських засадах, якщо рішення не прийняте одноособово суддею. Розгляд простих справ палата може доручати також одноособовому судді.

Як правило, палата передає судді  відкриту судову справу для прийняття рішення одноособово за таких умов:

1) справа не є складною у  фактичному чи юридичному питанні  з точки зору дослідження фактів  і правової оцінки конфліктних  обставин;

2) судова справа не має принципового  значення для публічних наслідків судового рішення з конфліктного питання.

Суддя, який розглядає справу одноособово, після заслуховування учасників процесу, може повернути справу до палати, якщо внаслідок суттєвої зміни обставин, досліджених у судовому процесі, виявиться, що вона (справа) має принципове значення для публічних наслідків або є надзвичайно складною у фактичному чи юридичному відношенні. Палата вже не матиме права передати знову цю справу на розгляд судці в одноособовому складі. Згідно з положеннями, якими регулюються зазначені умови передачі справ, процедура передачі оскарженню не підлягає.

Судову справу не можна передавати одноособовому судові, якщо вона вже розглядалась усно у колегіальному складі суду, за винятком випадків, коли проміжне рішення із застереженням вже ухвалене.

Як правило, при розгляді справ для прийняття рішення за змістом позову адміністративний суд складається з одного професійного судді та двох суддів на громадських засадах. У прийнятті рішень поза межами усних розглядів і у складанні судових висновків судді на громадських засадах участі не беруть.

До територіальної підсудності  належать спори, що стосуються нерухомого майна чи пов'язані з певною місцевістю, права на будь-що чи правовідносин між будь-ким. У таких випадках компетентним є лише той адміністративний суд, до округу якого належить майно чи місце виникнення факту. При позовах про визнання недійсним адміністративного акта федерального органу чи безпосередньо федерального об'єднання, установи або закладу публічно-правового характеру компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, в окрузі якого розташовані федеральний орган, об'єднання, установа чи заклад. У спорах згідно із Законом "Про порядок притулку" компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, у окрузі якого іноземець за Законом про надання притулку повинен перебувати, якщо територіальна компетенція цим Законом не визначена. Для скарг на федерацію на територіях, які належать до компетенції закордонних дипломатичних і консульських представництв Німеччини, компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, у окрузі якого розташована резиденція федерального уряду.

За всіх інших позовах про  визнання недійсним акта компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, в окрузі якого було видано адміністративний акт. Якщо його видав орган, компетенція якого поширюється на округи кількох адміністративних судів, або орган кількох чи всіх земель, компетентним є адміністративний суд, в окрузі якого тимчасово чи постійно проживає особа, яка зазнає через акт шкоди. У разі позовів про визнання недійсними адміністративних актів створеного землями Центру розподілу навчальних місць у вищих навчальних закладах компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, в окрузі якого розташований цей Центр.

Для всіх скарг на публічно-правових осіб або органи стосовно нинішніх чи колишніх правовідносин з ними чиновника, судді, військовослужбовця, військовозобов'язаного чи особи, яка перебуває на цивільній службі замість військової, або службових відносин у корпусі цивільної оборони, і для спорів, що стосуються виникнення таких відносин, компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, в окрузі якого позивач має службове місце проживання, а в разі відсутності його — своє місце проживання. Якщо позивач не має службового місця проживання в межах компетенції органу, який видав первісний адміністративний акт, компетентним у територіальному відношенні є суд, в окрузі якого розташований цей орган.

У всіх інших випадках компетентним у територіальному відношенні є адміністративний суд, в окрузі якого були резиденція, місце проживання, а в разі відсутності їх — місця перебування відповідача або його останнє місце проживання чи перебування.

Компетентний суд у межах  підсудності адміністративним судам призначається вищим судом, якщо: 1) компетентний в таких випадках адміністративний суд у конкретній ситуації правових чи суттєвих причин не може розглядати справу; 2) через межі різних судових округів невідомо, який суд компетентний у цьому спорі; 3) при керуванні в питанні підсудності можлива компетенція різних судів; 4) різні суди заявили про свою компетенцію; 5) різні суди, один з яких є компетентним у цьому спорі, заявили, що вони не компетентні.

Якщо компетенцію у територіальному  відношенні виявити неможливо, компетентний суд призначається Федеральним адміністративним судом. Кожний учасник спору і кожний суд, що займається цим спором, може звернутися до вищого за інстанцією суду чи Федерального адміністративного суду. Такий суд може приймати рішення без усного розгляду.

Рішення суду першого рівня може бути оскаржене в апеляційному порядку або, минаючії апеляційну інстанцію, безпосередньо до ревізійної інстанції у випадках, зазначених у законі.

Рішення адміністративного суду, головуючого чи судді-доповідача, що не є вироками чи судовими висновками, можуть бути оскаржені до Вищого адміністративного земельного суду учасниками або іншими особами, яких стосується рішення, за умови, що даним законом інше не передбачено. Розпорядження суто процесуального характеру або щодо роз'яснення ухвали про перенесення чи про визначення строку, призначення засідань для попереднього розгляду доказів, ухвали щодо відхилення прохань про допущення доказів, а також про об'єднання чи роз'єднання справ і претензій оскарженню не підлягають.