Судово-правова реформа в Україні та правова держава

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ I. Судово-правова реформа в Україні 4

1. Мета, принципи, етапи реалізації 4
2. Проведення судово-правової реформи, окремі проблеми

та основні напрямки її подальшого розвитку 7

Розділ II. Правова держава 11

1. Поняття, принципи та головні ознаки правової держави
2. Правова держава в Україні: перспективи становлення

 і механізми реалізації 14

Висновки 18

Список використаних джерел 20

Додатки 22

ВСТУП

У демократичних державах вже давно дійшли висновку, що основою будь-якої цивілізованої держави є суд і система правосуддя, адже підкорення суспільних відносин закону й правилам поведінки  – це фундамент, на якому будується правова держава.

Суд відіграє в житті будь-якої держави важливе значення, а в  правовій державі правильно улаштований  суд має ще й таку функцію, як бути міцною гарантією прав громадянина, що проголошується основним законом держави. Винятково важливою є роль суду як органу, призначеного для розв'язання конфліктів з метою захисту прав та законних інтересів людини і громадянина.

Судова влада – це правовий і політичний феномен, саме вона  є запорукою справжньої інституційно-функціональної правової державної влади.

Саме тому, метою цієї роботи є визначення змісту, тенденцій розвитку та значення судово-правової реформи  як одного з кроків до формування незалежної, самостійної судової влади в Україні, вивчення суті правової держави та оцінка процесів впровадження елементів такої державності в Україні; з’ясування взаємозв’язку судової системи та правової держави.

Актуальність. На даному етапі в Україні ще остаточно не закінчено процес формування судової системи, судово-правова реформа ще триває й перебуває на стадії розвитку. Правова державність в Україні лише формується, в ній виокремлюються деякі  певні ознаки такої держави, але існує ряд проблем, що гальмують даний процес. Отже, незакінченість судово-правової реформи, недосконалість її проведення, наявність суперечностей в встановленні правової держави, існування проблем в функціонуванні судової системи як основного елементу правової держави мотивують актуальність обраної теми та напрямок її розробки.

РОЗДІЛ I

СУДОВО-ПРАВОВА  РЕФОРМА В УКРАЇНІ

1.1 Мета, принципи, етапи реалізації

Формування й становлення судової системи в Україні починається з проведення судово-правової реформи.

Основні принципи і напрями  проведення судово-правової реформи  в незалежній Україні відображені  у Постанові Верховної Ради України  від 28 квітня 1992 року № 2296 ХІІ «Про концепцію судово-правової реформи в Україні», в якій вказується на необхідність формування судової влади як самостійної, незалежної  сили, здатної здійснювати правозахисну функцію в правовій державі [1].

Головною метою судово-правової реформи, що розпочалась з здобуттям Україною незалежності, є:

• формування незалежної судової влади;
• створення нового законодавства й удосконалення форм судочинства;
• розмежування повноважень органів державної влади і забезпечення незалежності судових органів від впливу законодавчої й виконавчої влади;
• реалізація демократичної ідеї правосуддя, виробленої світовою практикою й наукою;
• створення системи законодавства про судоустрій, що забезпечувало б незалежність судової влади;
• забезпечення спеціалізації судів;
• чітке визначення компетенції різних учасників судової системи тощо.

Основними принципами судово-правової реформи є:

• створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для  дійсної  змагальності і реалізації презумпції невинності;
• відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною;
• радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування  і наповнення його гуманістичним змістом;
• виключення з кримінального закону діянь, які в сучасних умовах не можуть визнаватись злочинами;
• реформування системи кримінальних покарань;
• диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеню тяжкості злочину;
• розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також  колегіями  професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;
• чітке визначення умов допустимості доказів;
• встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;
• перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за ново виявленими обставинами.

Судово-правова реформа  була запланована у три етапи:

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно - процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій", а пізніше - Закон "Про судоустрій і статус суддів", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін.

2. Проведення судово-правової реформи, окремі проблеми та основні напрямки її подальшого розвитку

Положення Концепції судово-правової реформи в Україні стали орієнтирами  для законодавчої діяльності в галузі вдосконалення кримінально-процесуального, цивільно-процесуального та арбітражного процесуального законодавства. Про інтенсивність цієї діяльності свідчить той факт, що зміни і доповнення до КПК, ЦПК та АПК України вносились по кілька разів на рік [11, c.13].

На зміст і характер цих змін і доповнень впливали різні чинники. Найбільш вагомим  серед них стало прийняття  Конституції України 1996 року. На конституційному рівні було закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6), встановлено основні засади судочинства (ст.129). Конституція України збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демократичний зміст, розширила сферу застосування, вдосконалила формулювання деяких з них [2].

В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність  фінансування реформи.

З прийняттям нових законів  та під дією інших факторів виникла  необхідність розробки нової концепції.

10 грудня 1994р. розпорядженням  президента було утворено Комісію  з розробки Концепції судово-правової  реформи в Україні та зобов’язано  цю комісію до 28 лютого 1995 року  подати проект Концепції. Потім  іншим розпорядженням від 22 листопада  1995р. було утворено комісію для доопрацювання Концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р.  Указом Президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи. Спроби створити нову Концепцію судово - правової реформи також були відображені у проекті постанови Верховної ради України від 13.05.2010 р. «Про схвалення Концепції судово-правової реформи в Україні»

Але, не дивлячись на ці заходи, Україні так і не вдалося створити офіційний програмний документ щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.

У 1997 році для України  набрала чинності Конвенція про  захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

Істотні зміни та доповнення до КПК, ЦПК, АПК України, законів України «Про прокуратуру України», «Про статус суддів», «Про арбітражний суд», «Про міліцію», «Про попереднє ув’язнення» були внесені законами від 21 червня і 12 липня 2001 року. Загалом зміни до процесуальних кодексів, які почали називати «малою» судовою реформою, отримали схвальну оцінку у науковців і практиків.

Демократичні засади судочинства  були значно посилені Законом України  «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., наслідок чого у судоустрійному та процесуальному законодавстві з’явилося багато новацій.

Разом з тим слід зазначити, що зроблене не стало завершенням  роботи щодо вдосконалення процесуального законодавства, надання йому ефективного, стабільного в усіх відношеннях  характеру, що випливає з подальшого внесення змін і доповнень до КПК  та КПК України та прийняття Кримінально-виконавчого  кодексу України від 11 липня 2003р., Кодексу адміністративного судочинства  України від 6 липня 2005р. та Цивільно-процесуального кодексу України від 18 березня 2004р. [11, с.15].

Вказані зміни і доповнення та прийняття нових процесуальних  кодексів зумовили внесення змін і  до Закону України «Про судоустрій України».

7 грудня 2007 відбувся  VIII (позачерговий) з'їзд суддiв України, на якому було прийнято заяву «Про концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні». В заяві наголошувалось на існуючих проблемах судочинства, невідповідності засад Конституції України діючим законам про судоустрій, на недосконалості судового законодавства. В заяві З'їзд суддів  України  звертався до Президента України,  Верховної Ради  України,  Кабінету  Міністрів   України й закликав  до   конструктивної співпраці   з   метою   вдосконалення судоустрою  і судочинства, істотного підвищення гарантій і рівня захисту прав  та  інтересів громадян,  інтересів юридичних осіб  і держави,  унеможливлення руйнування судової системи чи її частин  та  поглиблення кризових явищ у правосудді.

Найважливішим, принципово новим кроком проведення судово-правової реформи є прийняття Закону України  «Про судоустрій і статус суддів». Цей  Закон був ініційований главою держави  й набрав чинності в липні 2010 року, він заклав фундамент для побудови принципово нової судової системи. Він розмежував повноваження органів  суддівського самоврядування, дисциплінарних органів і судових спеціалізацій, тим самим погасивши конфлікти, які до цього стрясали третю гілку влади. Крім того, судова система була виведена з під впливу найвищих політичних органів, виконавчої влади, парламенту, різного роду чиновників.

Судово-правова реформа в Україні досі незавершена і продовжує свій розвиток. Про це свідчить прийняття нового КПК від 13 квітня 2012р., метою якого є забезпечення процесуальної рівності та змагальності сторін у кримінальному провадженні, підвищення гарантій захисту прав підозрюваних і обвинувачуваних та інших учасників кримінального провадження. Новий КПК пропонує вирішити проблему змагальності вітчизняного кримінального судочинства також шляхом запровадження нового порядку, згідно з яким суд зможе ґрунтувати свої висновки виключно на тих показаннях, які він безпосередньо отримав від сторін кримінального провадження у судовому засіданні, або які були надані слідчому судді у судовому засіданні під час досудового розслідування. 
Не дивлячись на демократичні засади нового КПК, він поки що не отримав схвальної оцінки науковців й експертів, адже в ньому існують певні проблеми, щодо складності  реалізації деяких його норм.

Отже, процес судово-правової реформи в Україні продовжується. Цей процес дуже тривалий і хиткий. На даному етапі в Україні вироблено основні демократичні засади судоустрою, чітко окреслена судова система й повноваження її органів, але проблема в тому, що всі ці положення не завжди реалізуються належним чином. Нагальною проблемою є також те, що судово-правова реформа в Україні стала заручником політичної боротьби між найвищими органами державної влади.

РОЗДІЛ II

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

1. Поняття, принципи та головні ознаки правової держави.

Незалежне правосуддя - обов’язкова умова розвитку незалежної правової держави.

Правова держава – це суверенна, політико-територіальна  організація публічної влади, яка  базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і  свобод, верховенства права, дотримання закону. Схему правової держави відбито у Додатку2.

Також правова держава  є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне  функціонування громадянського суспільства. [10, c.132].

Сучасній правовій державі  притаманні певні принципи та ознаки, які необхідно чітко відокремлювати, тому, що принципи є вихідними положеннями  організації та функціонування такої  держави, а в ознаках (рисах) виявляється  її сутність і багатогранна суспільна  природа.

Таким чином основними  принципами правової держави є:

1) первинність і верховенство права: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позиції права, закону; б) поєднання загальнолюдських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимною публічною владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень державних і суспільних органів; г) наявність в державі необхідних для виразу і дії права форм и процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій и т.д.);

2) пріоритет забезпечення, охорони та захисту прав і  свобод людини та громадянина; 

3) рівність і партнерство  суспільства та держави; 

4) верховенство міжнародного  права й узгодженість з ним  національного законодавства; 

5) розподіл державної  влади.

Існує велика кількість ознак  правової держави, що демонструє Додаток2. До  основних ознак (рис) правової держави відносяться:

·        розмежування права і закону та забезпечення правового  змісту й характеру законодавства;

·        реальне  верховенство конституції, конституційних законів та інших джерел конституційного  законодавства над іншими законодавчими  джерелами;

·        панування  законності та правопорядку в суспільстві  та державі;

·        забезпечення прав і свобод громадянина;

·        застосування двох типів правового регулювання  – загального дозволу («все те, що прямо  не заборонено законом,  дозволено») для громадян та загальної заборони (або звільнення від заборони) («дозволено лише те, що прямо указано в законі») для державного апарату;

·        провідна роль суду  при вирішенні громадянських, соціально-економічних, політичних, міжнародних  спорів, конфліктів та інших суперечностей;

·        рівна  підпорядкованість особи, громадянського суспільства та держави праву  та правовому закону;

·        взаємовідповідальність особистості, громадянського суспільства та держави;

·        узгодження національного законодавства з  міжнародним через ратифікацію, імплементацію, колізійні норми, виконання  актів міжнародних судових органів;

·        структурування державного механізму на законодавчу, виконавчу та судову гілки державної  влади при системі утримань і  противаг між ними [5, с. 6-7].

Якщо розглядати систему  ознак у загальному плані, то варто  зазначити, що вона є настільки щільною, що інколи одна ознака не може впроваджуватися  без іншої, тому їх усі необхідно  розглядати в системі, роблячи відповідні висновки.

 Формування й існування  правової держави в будь-якій  країні припускає встановлення  не тільки формального, але  і реального панування закону  у всіх сферах життя суспільства,  розширення сфери його прямого,  безпосереднього впливу на суспільні  відносини.

З усього вище сказаного  можна зробити висновок, що правова  держава - це така держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади.

2. Правова держава в Україні: перспективи становлення і механізми

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

З проголошенням України  демократичною, правовою та соціальною державою, розпочався процес демократизації всіх сторін життєдіяльності українського суспільства, орієнтації держави на інтереси особистості, на захист її прав і свобод. Доказом прагнення до правової держави є проголошення в (ст. 3) Конституції України, що людина, її життя і здоров’я, честь і  гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [2].

Правова держава в Україні  може розглядатися як політико-юридична форма організації суспільного  життя, що належить до таких фундаментальних, соціальних цінностей, як права людини і громадянина, конституціоналізм, демократія тощо. Сучасна держава  – держава правова, вся її діяльність пов’язана буквою і суттю закону на основі загальнолюдських цінностей  [12, c. 10].

Україні як правовій державі  є притаманні такі основні риси:

- верховенство і панування  правового закону;

- постійне утвердження  суверенітету народу як єдиного  джерела державної влади; 

 -    здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;

- врегулювання взаємовідносин  між особою та державою на  засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємна відповідальність  між особою та державою, відповідальність  держави перед особою і громадянським  суспільством за свою діяльність; - ефективна організація контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності [7, с.140-142].

Конституція та інші закони – це нормативні акти вищої юридичної  сили. У зв’язку із цим велике значення має зміст законів, які  мають бути демократичними, захищати права і свободи людини.

Важливе значення для утвердження  правової держави має принцип  поділу влади. Чітке розмежування законодавчих і виконавчих функцій в Україні  здійснюється на основі чинної Конституції  України (ст. 6). Усі закони та інші нормативно-правові  акти приймаються на основі Конституції  України, тобто в Україні діє  принцип верховенства правового  закону (ст. 8). Зміст і спрямованість  діяльності держави визначають права  людини та гарантії їх здійснення, а  забезпечення та утвердження прав людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Права людини проголошуються як невідчужувані  й непорушні (ст. 21). Конституція закріплює  правовий порядок арештів і тримання під вартою за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановленому законом (ст. 29). Людині забезпечується відшкодування моральної  та матеріальної шкоди, зав­даної незаконними  рішеннями, діями чи бездіяльністю  держав­них органів, органів місцевого  самоврядування, їх службових і посадових  осіб під час здійснення ними своїх повноважень, коштом цих органів (ст. 56). Нормативні акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в установленому законом порядку (ст. 57) [2]. У разі невідповідності Конституції будь-якого закону, указу Президента чи постанови Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України зобов'язаний визнати названі акти неконституційними, що тягне за собою втрату ними юридичної сили.

Однак більшість ознак  української правової державності  мають формальний характер, а побудувати правову державу лише за формальними  ознаками неможливо. Без органічного  поєднання легітимної влади із забезпеченою у суспільстві свободою, без ефективного функціонування поділеної влади з дотриманням її окремими гілками вимог закону і забезпечення верховенства закону в діяльності держави та усіх сферах суспільного життя, законодавствування – з відповідністю самих законів суспільній етиці правова державність залишиться формальним лозунгом, недосяжною мрією [2].

 Отже для формування в Україні правової держави необхідно вирішити цілий ряд проблем. Й до основних напрямків її формування варто віднести:

- необхідність зв’язати  правом (загально соціальним, що  характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави  та її органів; 

- формування правового  механізму, за допомогою якого  можна було б подолати відчуження  людини і громадянина від засобів  виробництва, власності, від безпосередньої  та представницької форм демократії;

- чітку роботу законодавчої  влади на основі Конституції  України і конституційних законів; 

- створення системи незалежних, загальних і спеціалізованих  судів та інших ланок судової  системи України; 

- формування у людей  (народу України) нового правового  мислення, високого рівня правової  культури, знань про життєво необхідні  закони та вміння використовувати  ці закони в по­всякденному  житті.

Звичайно, Україна вже  зробила і в подальшому майбутньому  буде робити кроки до побудови правової держави. Вже відбулися й відбуваються зрушення в оцінці прав і свобод людини, в їх конституційно-правовому  регулюванні, окреслено шляхи їх реалізації, та сформовано відповідні правові механізми. Про це свідчить і те, що Україна визнала юрисдикцію європейських інститутів захисту прав і свобод людини. Але нажаль, значна частина ознак правової держави для нашої країни є поки що лише формальними. Без ефективної співпраці всіх гілок влади, без чіткого дотримання ними не лише писаних норм, а й моральних законів (порушення яких є першопричиною численних вад суспільства) правова держава в Україні перебуває на шляху утвердження тих досягнень, що вже є усталеними у всій Європі [13, c. 67-69].

На сучасному етапі  свого розвитку Україна характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Але не дивлячись на це можна говорити, що правова держава в Україні - це така держава, яка взаємодіє з громадянським суспільством та в якій досягнуто пріоритет прав людини; яка зв'язана саме цим правом і підкоряється йому; де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства у повсякденній діяльності.

ВИСНОВКИ

Формування судової системи в незалежній Україні почалося з проведення судово-правової реформи.

 Судово-правова реформа в Україні має динамічний характер. Кожен її етап ознаменовується появою нових законів. Так у 1992 році при здійсненні судової реформи було прийнято «Концепцію судово-правової реформи», яка заклала основні напрямки вдосконалення судової гілки влади України. Не менш важливими подіями було прийняття Закону «Про статус суддів» 1992 року, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 лютого 2002 року та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу в квітні 2012 року. Але, не дивлячись на динамізм та певну ефективність проведення судово-правової реформи, в українському судочинстві досі залишається ряд невирішених проблем, які гальмують розвиток самої реформи й становлення правової держави в Україні. На сьогодні реформування судової системи потрібно продовжувати згідно з заданих тенденцій, судову систему необхідно відмежувати від тієї політичної боротьби, що точиться між найвищими органами державної влади й різними політичними силами, які невпинно втручаються в діяльність суду України. Наша держава потребує механізмів реального забезпечення всіх правових засад судочинства, зафіксованих в Конституції й чинному законодавстві. а після виходу нового КПК українська влада повинна подбати про те, аби ліквідувати усі суперечності, які у ньому наявні й забезпечити ефективність його виконання.

Розглядаючи взаємозв’язок  правової держави і судової влади, необхідно вказати, що судова влада  виступає  не лише як інституційна характеристика правової держави, а  як найголовніша запорука  побудови правової державності. адже неможливо реалізувати принцип  верховенства права без судової  влади, правосуддя. Поза правосуддям  неможливо також реалізувати  принцип верховенства Конституції  і законів держави, оскільки вони будуть негайно підмінені відомчими інструкціями. Правосуддя визначає також рівень захисту прав і свобод людини і громадянина, оскільки вирішує спори, на відміну від відомчого і кабінетного розгляду, на основі змагальності, вивищуючи себе над усіма можливими органами розсуджування.

Отже, судова система забезпечує головний принцип будь-якої правової держави – принцип верховенства права. Судова система є «лакмусовим папірцем» при вирішенні питання, чи є держава правовою. Саме від того, наскільки судова система є розвиненою, незалежною, демократичною залежить те, чи буде держава правовою. Судова влада – це правовий і політичний феномен, саме вона  є запорукою справжньої інституційно-функціональної правової державної влади.