Суть і основні риси офшорних зон

Вступ

Третє тисячоліття характеризується стрімким розвитком і поглибленням глобалізаційних процесів, які супроводжуються  значними обсягами вивозу капіталу, інвестуванням  в різні види діяльності та посиленням міжнародної співпраці. В таких  умовах значно зростає і міжнародна, зокрема і податкова конкуренція, яка примушує країни шукати нові найоптимальніші шляхи розвитку.

Загострення податкової конкуренції  в Європі, яке відчувається з середини ХХ століття й є актуальним і донині, пов'язане з розширенням Євросоюзу. Це змусило більшість європейських країн реформувати свої податкові  системи, що відображається, передусім, у напрямку зниження податкового  навантаження на мобільні фактори виробництва - працю і капітал .

Виникнення офшорних зон  пов'язане з тим, що після розпаду  колоніальних систем деякі країни опинились  у ситуації коли основні фактори  виробництва були або практично  відсутніми або значно обмеженими. Саме вони почали розвивати новий  фактор виробництва - «умови для ведення  бізнесу», що, як показує світова  практика, принесло блискучі результати.

Території з пільговим  режимом оподаткування, до яких відносимо  офшорні зони, стали своєрідним інструментом міжнародної податкової конкуренції  та міжнародної економічної діяльності в цілому. Сьогодні офшорний бізнес перетворився на самостійну сферу економіки.

Актуальність даної теми визначається впливом офшорних зон  і компаній, що функціонують в них, на перерозподіл фінансових ресурсів, яке пов'язане з припливом або  відтоком капіталу, що надає можливість опосередковано впливати на економіку  окремих країн і на світову  економіку в цілому.

1. Суть і основні риси офшорних зон

Серед фінансових центрів  виділяють офшорні зони. Офшорні  зони — це поза національні фінансові центри, які здійснюють значні обсяги кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах).

Для цих зон характерні:

• ліберальне валютно-кредитне законодавство, що захищає інтереси інвесторів, не накладаючи при цьому зайвих обмежень на фінансові інститути (низькі податки, незначне державне втручання);
• здійснення валютно-кредитних операцій в основному з іноземною для даної країни валютою;
• законодавчий допуск продажу валюти за офіційною ціною, коли офіційний обмінний курс нижчий від ринкового, і купівлі валюти, коли офіційний курс валюти вищий за ринковий.

Тепер розглянемо детальніше сутність, класифікацію, основні типи офшорних центрів, а також способи  їхнього використання.

Існує багато термінів для  позначення місць, у яких здійснюється вигідна — з погляду представників ділового світу — фінансово-підприємницька діяльність. У германомовних країнах їх називають податковими оазисами, у франкомовних — податковим раєм, а в англомовних — загальноприйнятим терміном для визначення подібних територій виступає таке поняття як «податкова гавань» (tax haven).

Однак останнім часом загальне поширення одержало поняття «прибережний фінансовий центр» (offshore financial centre), що став синонімом визначенню «податкової  гавані», чи, простіше кажучи, «офшорний  центр». У назву «прибережний»  стосовно «податкового раю» кожен індивідуальний клієнт вкладає свій власний зміст. З погляду інтересу кожного з  них, якщо існують більш вигідні  податкові розпорядження і кредитні умови в сусідніх країнах або в далеко розташованих територіях, то для них ці місця стають «прибережними оазами».

Із самого початку необхідно  застерегти від змішування понять «офшорний  центр» і «вільна економічна зона». Хоча в формально-логічному значенні можна розглядати офшорні центри як різновид чи як окремий випадок більш широкого поняття «вільна економічна зона» (тому що в них загальна «родова» ознака — низькі податки чи їхня повна відсутність), але в той же час між цими дефініціями існує істотна відмінність. Вона полягає в тому, що вільні економічні зони орієнтовані на залучення продуктивного капіталу (як іноземного, так і вітчизняного), який утворить доходи усередині зони, тоді як мета офшорних центрів — залучення іноземного фінансового капіталу, який приносить доходи як власникам цього капіталу, так і організаторам офшорних центрів. Джерела ж цих доходів перебувають за межами офшорних центрів.

Характерною рисою офшорного  центру є те, що депонований у  ньому капітал не лежить без руху, а призначається для інвестування у високоприбуткові галузі з низьким оподаткуванням за кордоном.

Офшорні зони зобов'язані  себе узаконити — і в загальному плані і, особливо, у відносинах з  іншими державами, одержавши їхню згоду  на низьке оподаткування. Це важлива, але  не єдина їхня риса. До основних варто  віднести:

• політичну й економічну стабільність у країні;
• гарантію дотримання фінансової і банківської таємниці;
• відсутність валютних обмежень;
• сучасні засоби зв'язку і добре обладнану мережу комунікацій;
• зручну правову систему;
• виконання індивідуальних потреб інвесторів.

До інших особливих  вимог клієнтів офшорних центрів  звичайно відносять: відносно низькі адміністративні витрати, необхідні для поточної діяльності, гарне мовне обслуговування з боку перекладачів, послуги професійних радників, сприятливі умови стягування податків, можливість придбання громадянства, можливість купівлі нерухомості, а також низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин.

Розглянемо одну за одною  перераховані вище риси.

Це, насамперед, економічна і політична стабільність. Вона є  однією з головних умов, яких повинні  дотримуватись офшорні центри. Цілком зрозуміло, що ніхто й ніколи не буде тримати капітал у банках тих країнах, де може бути проведена націоналізація власності, чи фінансам яких загрожує економічний крах. Те ж саме стосується політичних змін, особливо при яких верх беруть ліво орієнтовані чи радикальні елементи. Однаковою мірою військова дестабілізація чи збройні конфлікти ставлять хрест на існуванні офшорних центрів.

Наступна значна і важлива  особливість офшорного центру (після  політичної й економічної стабільності) — зобов'язання зберігати і гарантувати  дотримання суворої банківської  таємниці. Це загальна риса таких центрів. Завдяки ліберальному законодавству у відношенні банківської діяльності створюється легкість і доступність відкриття банківських рахунків — з одного боку, а з іншого — поряд з безумовним обов'язком дотримання банківської таємниці гарантується максимум безпеки і довіри в проведенні банківських операцій.

Розпорядження банківського законодавства часто містять  розмежування фінансової діяльності на сфери: міжнародну і внутрішньодержавну. Міжнародна фінансова діяльність, головним сегментом якої виступає банківська діяльність, користується звичайно статусом екстериторіальності, який охороняє її від усякого виду незручностей і обмежень. Країни, які проводять таку політику, називаються ще «банківськими оазами».

Законодавство таких держав гарантує не тільки збереження таємниці банківських рахунків, а й нерозголошення паспортних даних власників цих рахунків. Видача якої-небудь інформації розцінюється тут як правопорушення. Тому дуже важко встановити особистості вкладників банків таких країн. Ще складніше розкрити імена власників самих банків. Пропонуючи клієнтам повне дотримання таємниці, вони забезпечують можливість накопичувати багатство без обкладання його яким-небудь відчутним податковим тягарем.

Банківська таємниця сягає  своїми коренями у вікові традиції розповсюдженого в англосаксонських країнах так званого 3агального Права (Common Law). Мова йде про мовчазну угоду між банком і його клієнтом. Порушення такої угоди передбачає відповідальність банкіра в рамках цивільного і кримінального права. Джерела суворого дотримання банківської таємниці варто шукати у фінансовій практиці Швейцарії.

Особливостями фінансових операцій міжнародного масштабу, проведених у  Швейцарії, є те, що вони пов'язані із санкціями карного переслідування, спрямованими проти будь-якого співробітника, який розголосив інформацію, отриману від клієнтів. Початок такої охорони датується 30-ми роками ХХ ст., коли біженці з Німеччини переказували свої кошти до Швейцарії, щоб зберегти їх від нацистів. Правила дотримання банківської таємниці призвели до того, що всі німецькі внески, незалежно від того, хто був їхнім власником (фашисти чи представники опозиції), були взяті під захист.

Швейцарський закон про банки вимагає, щоб ті беззастережно надавали правоохоронним органам відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи. Якщо ж йдеться про цивільне судочинство, то питання про надання інформації щодо банківських клієнтів знаходиться в компетенції кантональної влади. У цілому ж сторонні особи не мають права на одержання інформації про клієнтуру швейцарських банків.

Особливе становище Швейцарії порівняно з іншими розвинутими країнами полягає, зокрема, саме в тому, що податкові служби тут не мають безпосереднього доступу до банківських рахунків клієнтів. Якщо податковій інспекції необхідна інформація про банківські рахунки платника податків, їй потрібно звертатися безпосередньо до нього, а не до керівництва банку.

Високий ступінь таємності  операцій, проведених швейцарськими банками, не означає, що від них одержують менше інформації, ніж за кордоном. Ряд операцій, пов'язаних з відмиванням «брудних» грошей, стали причиною пред'явлення більш суворих вимог, що стосується особистості клієнтів і нагляду за банківськими операціями. Банки одержали право видавати правоохоронним органам інформацію про клієнта, якщо в їхнього керівництва склалося переконання, що він пов'язаний із злочинним елементом.

Значна частина капіталу, який надходить до Швейцарії через  кордон, приходить з інших офшорних центрів. Підрахунки підтверджують, що близько 40% усіх банківських угод у цій країні пов'язані з ними. З метою дотримання максимальної обережності і конфіденційності при проведенні банківських операцій введений спеціальний порядок відкриття рахунків на псевдонім чи номер, обраний клієнтом. Така система сприяє зміцненню довіри до банківських рахунків, але не робить ці рахунки зовсім анонімними. Власник рахунка завжди залишається відомим банку. Останніми десятиліттями Швейцарія послабила вимоги, пропоновані до таємниці банківських внесків. Створено важливі прецеденти з видачею інформації про внески екс-диктаторів — гаїтянського Дювальє і філіппінського Маркоса. В останньому з названих випадків на настійну вимогу уряду США і Філіппін швейцарські банки передали інформацію про грошові внески диктаторів урядовим органам.

У міжнародній практиці найбільш конфіденційними вважаються такі системи банківських рахунків, при яких банкір не знає свого клієнта. Таким є застосовуваний у Японії рахунок з печаткою «натсу-ін», при користуванні яким ідентифікація вкладника виробляється за допомогою його особистої печатки. Його аналогом в Австрії існує система рахунків за назвою «Überbringer Sparbucher» , при якій використовуються спеціальні документи для видачі внеску на пред'явника.

У цілому ж охорона таємниці банківських рахунків у різних країнах  забезпечується по-різному. У державах Ради Європи, за винятком Австрії і  Люксембургу, порушення банківської  таємниці не спричинює карного переслідування. В Австрії на основі спеціально схваленого в 1979 р. закону, банківський службовець за розголошення інформації про вкладників банку може бути засуджений на термін до року тюремного ув'язнення чи повинен буде виплатити штраф, що дорівнює річній зарплаті. Разом з тим банк може представити дані, які стосуються клієнта, тільки за визначенням суду. У Люксембурзі закон про охорону банківської таємниці схвалений у 1981 р. Відповідно до нього банки розголошують відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи, але за згодою міністра фінансів.

На Кайманових островах порушення  таємниці банківських внесків загрожує тюремним ув'язненням до 2 років і  грошовим штрафом. Покарання за таку провину може бути збільшене, якщо обвинувачуваний  — банківський службовець, адвокат, урядовий службовець чи торговий посередник.

У Гонконгу охорона банківської  таємниці відрізняється суворістю: її порушники можуть піддаватися штрафу до 100 тис. дол. чи тюремному ув'язненню до 2 років. Разом з тим на практиці податкові служби при необхідності одержують від банків усю необхідну для них інформацію.

У Ліхтенштейні законодавство  про охорону банківської таємниці багато в чому аналогічне швейцарському, тільки коло осіб, які несуть юридичну відповідальність за її збереження, ширше, ніж у Швейцарії.

У Монтсерраті подібне  законодавство також засноване  на швейцарському досвіді. Передача кому-небудь інформації про банківських  клієнтів, крім правоохоронних органів  в обговорених законом випадках, заборонена. Однак, на відміну від Швейцарії, тут не передбачені конкретні санкції за порушення законодавства про банківську таємницю.

Суворими заходами для  охорони таємниці банківських внесків  відрізняється законодавство Панами. її розголошення карається позбавленням волі до 6 років, штрафом до 1 тис. дол. або тим та іншим разом. Крім випадків, передбачених Кримінальним кодексом цієї країни, навіть муніципальним чиновникам закритий доступ до інформації про вкладників банків. Заборонено видавати аналогічну інформацію урядовим службовцям та іноземним податковим відомствам.

Далі до характерних рис  офшорних центрів відноситься відсутність обмежень на обмін валюти й операції з валютою. Майже скрізь тут не здійснюється контроль над переказом валютних коштів за умови, якщо джерело їхнього походження перебуває за межами офшорного центру. Якщо ж і залишаються які-небудь обмеження з цієї частини, клієнти наполягають головним чином на тому, щоб був забезпечений вільний переказ коштів і щоб ці кошти не затримувалися на рахунках інших банків, крім офшорних. Звичайно, таке прагнення клієнтів теж пов'язане з ризиком, тому що повної безпеки внесків не існує ніде. Але поєднати одночасно несплату податків і повну відсутність ризику втрати внеску принципово неможливо.

3гадані вище ознаки  офшорних центрів не можуть  бути реалізовані без такої важливої їхньої властивості, як наявність у центрах сучасних засобів зв'язку і надійне їхнє функціонування. Це потребує високого рівня розвитку інфраструктури. Привабливість офшорного центру багато в чому залежить від рівня і якості послуг зв'язку. Як правило, усі ці центри обладнані ефективними засобами телекомунікації, які забезпечують блискавичний зв'язок, так необхідний для фінансових операцій. Наприклад, Кайманові острови за допомогою супутникового зв'язку забезпечують сучасне автоматичне з'єднання зі Сполученими Штатами, Канадою і Великою Британією.

Подібний же високий рівень послуг зобов'язані надавати тут  і засоби транспорту. Козирною картою офшорних центрів є авіасполучення, яке забезпечує швидкі і зручні особисті контакти для учасників фінансових угод. 3гадані Кайманові острови пропонують клієнтам два щоденних рейси на Флориду. Численні чартерні рейси, здійснювані зі США, забезпечують перевезення великих грошових сум в офшорні банки на Карибах. Аналогічне становище з транспортом і телекомунікаціями в офшорних центрах Панами і Гонконгу. У тих же офшорних зонах, де транспортні послуги ненадійні і в скрутному становищі (Науру, Ангілья), залучити численну клієнтуру, незважаючи на пропоновані пільги, не вдається.

3аконодавчий устрій офшорних  центрів вирізняється розмаїтістю. Трохи узагальнюючи, можна відзначити, що всі території, які відносяться до континентальної Європи, живуть у рамках так званого Кодифікованого цивільного права, витоки якого сягають римського права, а від нього — кодексу Наполеона. У той же час території, історично пов'язані з британською короною чи колишні її колонії, застосовують у себе зовсім іншу судову систему, засновану на системі 3агального Права (Common Law), яка функціонує на базі прецедентів, тобто на підставі раніше винесених судових вироків.

Система Загального Права  надає велику свободу для підприємницької діяльності, але одночасно майже завжди потребує допомоги з боку адвоката, оскільки ця система відзначається юридичною складністю. Зате вона відкриває більші можливості в галузі переміщення майнових прав з однієї країни в іншу, що особливо важливо для клієнтів офшорних центрів.

Останньою (за порядком перерахування, але не за важливістю) характерною рисою офшорних центрів є міра задоволення індивідуальних потреб клієнтів, а саме: відповідні умови проживання, внутрішнє транспортне сполучення, медичне обслуговування, володіння іноземними мовами (як місцевими жителями, так і обслуговуючим персоналом) наявність кваліфікованих фахівців — нотаріусів, адвокатів, бухгалтерів і операторів комп'ютерів.

2. Класифікація офшорних центрів

Існує безліч критеріїв класифікації офшорних центрів. В основу головних критеріїв, які використовуються представниками ділового світу при виборі таких центрів з метою мінімізації податкових зобов'язань, ставиться підсумований обсяг і характер привілеїв, пропонованих клієнтам.

При такому підході офшорні  центри зазвичай поділяють на два основних типи.

Перший — це власне офшорні  території, офіційно визнані в світі, і юрисдикції, які відносяться  до «податкових гаваней». Це переважно  країни з невеликим населенням і  малою земельною площею. За термінологією, прийнятою в ООН, вони називаються  міні-державами. Для них характерна відсутність податку на прибуток для іноземних «пільгових» компаній. Але ця перевага значною мірою знецінюється в очах клієнтів таким серйозним недоліком, як відсутність податкових угод з іншими державами й особливо договорів про уникнення подвійного оподаткування. До цього типу юрисдикцій відноситься велика кількість офшорних центрів світу, наприклад, острів Мен, Гібралтар, Панама, Багамські острови, Теркс, Кайкос та ін.

До другого типу відносять  юрисдикції з «помірним» рівнем оподаткування. Такі держави не вважаються типовими офшорними територіями, хоча деякі з них в окремих випадках включені в «чорні списки» податкових гаваней. Тут найчастіше стягується «помірний» (а часом і досить значний) податок на прибуток. Але такий «недолік» (з погляду бажаючих мінімізувати свої податкові зобов'язання) цілком компенсується тим, що такі юрисдикції пов'язані численними податковими угодами з іншими державами. Крім того, тут надаються значні пільги для компаній певного виду діяльності, насамперед, холдингових, фінансових, ліцензійних. Як буде показано в розділі 3, такі компанії використовуються як проміжні пункти для міждержавного переказу доходів і капіталів. При цьому як кінцевий пункт такого переведення виступають офшорні компанії, зареєстровані в загальновідомих податкових гаванях.

Зонами «помірного» оподаткування  зазвичай вважають цілком «респектабельні» держави Західної Європи — Швейцарію, Голландію, Австрію, Ірландію, Бельгію.

Існує й ряд «комбінованих» юрисдикцій, у яких поєднуються ознаки двох згаданих типів. До них можна  віднести такі «оптимальні» юрисдикції, як Кіпр та Ірландію.

Однак не всі офшорні центри першого типу «відлучені» цілком від можливості укладання податкових угод. Деякі з них мають договори про запобігання подвійного оподаткування з окремими країнами (до таких офшорних юрисдикцій відносяться Мадейра, Голландські Антіли, Маврикій, Британські Віргінські острови). Усе це створює ще одну зручну «лазівку» для приховування від податків доходів і капіталу.

Якщо ж розглядати офшорні  центри тільки з погляду ситуації фіскальної, тобто з боку специфіки  різноманітних вигод і переваг  для різних категорій платників  податків, то такі центри поділяються на кілька груп.

Це країни і території:

• які не обкладають своїх резидентів ніякими податками (Андорра чи Багамські острови);
• які обкладають податками тільки прибуток, одержаний у даній країні, але звільняють від податків доходи, які надходять з-за кордону (Коста-Ріка, Гонконг);
• у яких одержуваний там прибуток не обкладається податком, зате обкладається прибуток, одержаний з-за кордону (Монако);
• де обкладається податком прибуток, одержаний за кордоном, однак податкові ставки дуже низькі — нижче ніж 1% (острови Гернсі чи Джерсі Іарк);
• які оподатковують накопичені багатства (матеріальні цінності), а не поточний прибуток (Уругвай);
• у яких дозволяється застосовувати різні комбінації з пільгових податкових правил, які створюють особливо вигідні умови для фізичних осіб. їхні доходи тут цілком звільнені від податків або окремі види доходів користуються податковими привілеями. У Європі такими центрами є Андорра, Ірландія, Монако, Кампьоне де Італія, за межами Європи — Багамські, Бермудські, Кайманові острови, Французька Полінезія.

Крім того, офшорні центри групуються за географічною ознакою. При  характеристиці окремих центрів  будемо дотримуватись розподілу їх на два основних типи, розглянуті раніше, — на безподаткові території та юрисдикції з «помірними» умовами оподаткування.

3. Характеристика типових офшорних центрів

Офшорні юрисдикції у межах Європи Острів Мен

Найбільш типовим прикладом  європейської традиційної податкової гавані є острів Мен. Це самоврядна територія, яка належить Великій Британії. Острів Мен розташований в Ірландському морі, між Ірландією й узбережжям Англії. Столицею території є місто Дуглас. На острові проживає 70 тис. жителів, які розмовляють англійською мовою. Близькість до найбільших промислових центрів Європи, наявність найсучасніших засобів зв'язку, політична й економічна стабільність роблять цю територію винятково привабливою для розміщення тут офшорних підприємств і філій. Безперечною перевагою є й та обставина, що острів Мен — член ЄС, хоча з обмеженими правами.

До найважливіших переваг  юрисдикції острова необхідно також віднести:

• низький рівень прибуткового податку (20%) на прибуток резидентних компаній;
• відсутність податку на дарування і спадкування;
• суворе (навіть порівняно з іншими офшорними центрами) дотримання банківської таємниці;
• можливість реєстрації офшорних компаній декількох типів.

Остання з перерахованих  переваг має винятково важливе  значення для офшорного бізнесу. Зареєстровані на острові компанії можуть одержати статус резидентних, не резидентних і звільнених (exempt) компаній. Перші з названих належать, як правило, місцевим власникам, а не резидентні й звільнені від податків створюються іноземцями для ведення офшорного бізнесу. За домовленістю з податковою владою, їм надається пільговий режим — податкові ставки від 0 до 20%, а на офшорні операції таких компаній податок мінімальний чи не накладається зовсім.

Закон 1986 р. взагалі звільнив не резидентні компанії від прибуткового податку. Цей же закон вимагає, щоб усі акціонери не-резидентної компанії проживали за кордоном. Там же повинні проводитися засідання ради директорів компанії і загальні збори акціонерів.

Звільнення від податків компаніям острова Мен надається  при дотриманні ряду умов. Звільненій від податків компанії заборонено займатися торговою чи іншою комерційною діяльністю на острові Мен. Не допускається участь у банківській і страховій справах. Закон зобов'язує, щоб секретар компанії чи один з її директорів були резидентами острова.

До інших важливих переваг  варто віднести й те, що острів Мен  користується митними привілеями Загального ринку і несе зобов'язання, пов'язані  з регулюванням торгівлі в рамках Європейського Економічного Співтовариства.

Особливо потрібно відзначити привабливість острова для клієнтів з погляду збереження банківської таємниці. Закон про банки (1975 р.) з доповненнями 1986 р. не дозволяє надавати інформацію щодо банківських вкладників ні своєму уряду, ні уряду іноземних країн. Вироком британського Верховного суду від 1981 р. визначено, що навіть британська податкова влада не має права перевірки банківських документів громадян острова. І хоча фінансовий контроль над банками острова здійснює банк Англії, однак і йому не дозволено проводити перевірку рахунків і розголошувати інформацію, отриману в ході його контрольної діяльності. У випадку порушення банківської таємниці передбачене судове покарання.

Водночас законом не передбачена  екстрадиція осіб, підозрюваних у здійсненні податкових злочинів.

Усі ці зобов'язання зробили  острів Мен одним з найвідоміших і популярних для клієнтів офшорних центрів. Зареєстровані тут іноземні компанії спеціалізуються в сфері  зовнішньої торгівлі, операцій із землею і нерухомістю — головним чином  в Англії й інших країнах Європи. На острові Мен діють численні міжнародні холдингові компанії, інвестиційні компанії, компанії з управління інтелектуальною власністю, фінансові компанії, які займаються внутрішньо фірмовим кредитуванням, а також судовласницькі компанії.

Однак останнім часом, разом  зі світовою спільнотою, влада острова  Мен активно проводить у життя  політику «знай свого клієнта», що багато в чому ускладнює заснування та ведення бізнесу закордонними підприємцями, тому багато компаній (особливо із сумнівною репутацією) змушені або припинити своє існування, або «переїжджати» до інших, більш привабливих, юрисдикцій.

Нормандські острови (Гернсі і Джерсі)

Ці острови розташовані  в протоці Ла-Манш між південним  узбережжям Англії і північним узбережжям Франції, на захід від півострова Іербур. Знаходячись у володінні  британської корони, обидва острови  мають власне самоврядування і широку автономію у вирішенні юридичних і внутрішньополітичних проблем. Території відзначаються високим рівнем економічної й політичної стабільності. Збереження банківської таємниці на островах надійніше, ніж в Англії. Підозрювані в податкових злочинах, як і на острові Мен, не підлягають екстрадиціїї1. На островах відсутній контроль над проведенням валютних операцій.

Острови володіють швидким  і надійним поштовим і телекомунікаційним зв'язком з країнами Європи. Ці території мають особливий статус у Європейській Раді. Сприятливе податкове законодавство дало можливість Нормандським островам стати великими і популярними офшорними зонами. Нормандські острови славляться в світі бізнесу високою репутацією.

Для початку ведення комерційної  діяльності на цих островах потрібно одержати дозвіл. Спеціально створені на островах комітети повинні впевнитися, що діяльність іноземних інвесторів буде відповідати цілям економічної політики цих територій. При реєстрації перевага віддається великим і фінансово надійним корпораціям.

1 Екстрадиція — видача  іноземній державі особи, яка  порушила закони цієї держави.

За своїм статусом і  системою оподаткування тут, як і  на острові Мен, корпорації поділені на резидентні і не резидентні. Резидентні обкладаються податком у 20%. Компаніям-нерезидентам, які одержали статус звільнених компаній (exempt companies), надаються спеціальні податкові пільги. Таким компаніям податковою адміністрацією може бути встановлений податок у розмірі від 0 до 30%, але в переважній більшості випадків він призначається на рівні 1—2%.