Теория политических партий

Політичні партії виникають і розвиваються  в тих державах, де немає виборчої демократії, наприклад, комуністичні партії. В багатьох політичних режимах, де вони, по суті, не потрібні для виграшу  на виборах – вони існують як ефективні механізми зв’язку з масами. Одна з особливостей політичних партій виявилася саме в тому, що вони стали придатними для реалізації різних цілей, перетворилися в невід’ємний інструмент політики.

Досліджуючи процес виникнення політичних партій М. Дюверже поділив їх на партії внутрішнього та зовнішнього походження (так звана генетична модель походження партій). “…Усі партії, – пише він, – зазнають на собі сильного впливу свого походження, подібно до того як людина перебуває під впливом свого дитинства. Неможливо, наприклад, зрозуміти структурну відмінність, яка розділяє британську лейбористську і французьку соціалістичні партії, не знаючи обставин їх народження. Не можна серйозно аналізувати французьку чи голландську багатопартійну і американську двопартійну системи, не аналізуючи походження партій в кожній з цих країн…”

Парламентські партії формуються там, де парламентські органи існували до розвитку широкого виборчого права. Головним прикладом тут виступають дві традиційні британські партії. Торі та віги розвивалися в період (1688–1832), коли парламент був важливою частиною урядової структури, а не коли парламентські вибори були справою  кількох людей. У Швеції партії розвивалися  в ХVIII ст. коли там був функціонуючий парламент, але виборче право було обмеженим. Останнім відомим прикладом парламентських партій було скликання Генеральних станів під час французької революції. Тут знову законодавча влада брала на себе загальну владу, в той час як депутати репрезентували тільки малу частину населення.

Позапарламентські партії виникають  тоді, коли розвиток парламентських інститутів супроводжується значним розширенням  прав виборців або коли партія розвивається з певного інтересу, ідеології  або визначеної групи населення. Це явище спостерігалося у Франції під час Третьої республіки, коли розширення виборчого права пояснювало походження Радикальної соціалістичної партії. Так відбувається часто, коли певна частина населення шукає представництва у владі. Відомими прикладами є лейбористська, соціа-лістична, комуністична, фашистська, аграрна, християнська партії. Така схема виникнення партій не надає великого значення різниці в організаційній будові партій.

Партії внутрішнього (парламентського) походження. Загалом сучасні партії з’являються при розширенні загального виборчого права та парламентської демократії. Поширення представницької  моделі спричиняє утворення в  парламентах груп, до яких депутати входять виключно за політичними уподобаннями. Розширення виборчого права приводить до створення виборчих комітетів, які мобілізують виборців.

Про народження партії можна говорити тоді, коли між парламентськими групами та місцевими виборчими комітетами налагоджуються регулярні стосунки.

Партії зовнішнього (позапарламентського) походження. Певна кількість політичних партій однак не проходить через  виборчий чи парламентський механізм і часто створюється з уже  існуючих угруповань: профспілкових (Лейбористська  партія Великобританії вийшла з робітничого  профспілкового руху), професійних (у  багатьох скандинавських країнах аграрні  партії утворилися з селянських спілок), релігійних (християнсько-демократичні партії), об’єднань ветеранів (на їх основі створювалися партії крайніх  правих у період між двома світовими  війнами в Італії, Німеччині, Франції).

Необхідно також згадати і Французьку комуністичну партію яка утворилася внаслідок внутрішнього розколу  соціалістичної партії 1920 р., але народженню якої вельми сприяла перемога соціалістичної революції в Росії та прагнення  її лідерів експортувати дану модель у Західну Європу.

Систематичне вивчення походження політичних партій розпочалося у  післявоєнний період.

М. Шварценберг вивчаючи процес утворення політичних партій у нових державах уточнює, що класифікація, запропонована М. Дюверже, найбільше підходить для західних режимів і майже не прийнятна для молодих держав Африки та Азії, оскільки, більшість політичних партій мають тут зовнішнє походження і аж ніяк не завдячують ним виборчому механізмові, а більшість африканських та азійських політичних партій утворилися в період визрівання процесів деколонізації і виникли одночасно з утворенням самої держави.

На думку М. Дюверже, спосіб утворення  політичних партій суттєво впливає  на їхню діяльність. Партії парламентського  походження часто є досить несміливими  об’єднаннями впливових осіб, згуртованих навколо своєї парламентської групи. Партії зовнішнього походження є централізованими і дисциплінованими організаціями, часто віддаленими і ворожими  представницьким інституціям.

Генетична модель походження партій, розроблена М. Дюверже, складається  щонайменше з трьох додаткових чинників, які впливають на процес виникнення політичної партії.

1. Організаційний розвиток політичної  партії може характеризуватися  територіальним проникненням або  територіальною роздробленістю  або комбінацією цих двох схем. Про територіальне проникнення  говоримо тоді, коли “центр” контролює, стимулює або керує розвитком “периферії” (локальних об’єднань). Територіальна роздробленість означає, що локальні еліти творять автономні об’єднання, які потім інтегруються в єдиній на-ціональній організації. Ліберальні та консервативні партії, як звичайно, були внутрішнього походження (парламентськими партіями), які виникли та розвинулися в результаті територіального проникнення в той час, як більшість ліберальних партій – через процес роздробленості. Однак найпоширенішим є змішаний спосіб виникнення політичних партій. Спочатку був процес територіальної роздробленості – виникали локальні організації, а лише згодом з’являється загальнонаціональна структура, як федерація локальних об’єднань. У творенні партійних родин простежуються певні закономірності – більшість комуністичних і консервативних організацій розвинулися через процес проникнення, а більшість соціалістичних і релігійних – шляхом територіальної роздробленості. Як правило, організаційний розвиток партій ліволібертіальних (особливо екологічних) відбувався згідно зі схемою територіальної роздробленості, а багато з них практично не мають розбудованих національних структур (процес територіального проникнення в них ще не настав), творячи федерацію автономних локальних організацій.

2. Другим чинником, який значно  модифікує генетичну модель виникнення  партії є факт існування (чи  відсутності) зовнішніх інституцій, що підтримують діяльність політичної  партії. Йдеться про суспільні  організації (інститути), які становили  первинну форму мобілізації визначеної  соціальної групи і були ініціаторами  створення політичної партії  як гаранта групового інтересу. Церква (особливо католицька), відчуваючи  загрозу з боку держави, що  експансивно розвивалася, трактувала  конфесійні партії як політичну  форму організації та ізоляції  прихильної йому частини суспільства.  Подібною є ситуація з впливом  профспілок на процес оформлення  деяких соціал-демократичних чи  лейбористських партій. У випадку  появи такого “спонсора” можна  побачити, що лояльність до партії  має опосередкований характер  або пов’язана насамперед із  зовнішньою інституцією і лише  потім – з партією. Ця інституція  є джерелом рекрутування та  легітимації керівної еліти партії  і в результаті може мати  вирішальний вплив на її внутрішню  будову. З огляду на це можна  виділити партії, які характеризуються  зовнішньою легітимацією і в  яких лояльність стосовно партії  є похідною порівняно з первинною  лояльністю до зовнішнього інституту,  а також партії, які характеризуються  внутрішньою легітимацією, де джерелом  лояльності є сама партія та  її ідеологія.

3. Третьою складовою, яка впливає  на формування політичних партій  є роль харизми (харизматичного лідера). Деякі з партій можуть виникнути завдяки активності конкретного лідера та організованої навколо нього групи прихильників (наприклад, голістська партія у Франції, Націонал-соціалістична партія в Німеччині). Ці харизматичні партії існують завдяки своїм провідникам і важко про них говорити без характеристики особи її засновника.

Потрібно, однак, пам’ятати, що у генетичній фазі, пов’язаній з оформленням  нового типу зв’язків між партією  і соціальною групою (соціумом) елементи харизми виступають майже завжди у стосунках між лідерами та їх прихильниками. “Стан колективної  загрози” (Вебер) чи “стан колективного ентузіазму” (Прідхам) сприяють появі  харизматичного лідера. Психологічний  стан соціуму стає ключем до розуміння  механізму цього процесу очевидним  результатом якого є поява  нової колективної ідентифікації. Часто в цьому контексті вживається визначення “ситуаційна харизма”. Факт, що суспільство опинилося в  кризовій ситуації (суспільний стрес) зумовлює те, що воно готове бачити в  лідері (найчастіше в політичній партії) особу надзвичайно кваліфіковану, здатну вивести суспільство з  кризи. Лояльність ця пов’язується із програмою зцілення суспільства  чи так званою новою візією суспільства, яку пропонує лідер. Особа лідера не має в цьому випадку нічого спільного з чистою харизмою, однак  спричиняє харизматичну реакцію. В  час глибокої кризи він проголошує готовність керувати суспільством і  є це способом виходу з кризової ситуації чи нетривалого залагодження конфлікту. Такого типу харизма була характерна для К. Аденауера в  Німеччині, де Гасперо в Італії чи Караманліса в Греції. Ситуаційна харизма відрізняється від чистої харизми тим, що ситуаційні лідери не здатні повністю визначати характер партії. К. Аденауер чи де Гасперо повинні  були брати участь у переговорах  з іншими акторами внутрішньопартійної  сцени. Обидві християнсько-демократичні партії мали більш автономний характер відповідно до своїх лідерів і  не були простим їх витвором. Де Голль, навпаки, організував і цілком опанував партію, а її існування було тісно  пов’язане з його долею.

Питання не стільки харизми, скільки  персоналізації керівництва постає  в 70-х роках в Західній Європі з появою нового організаційного  типу політичних партій. Вони не виникають  з певного соціального руху, а  створюються конкретними особами, які не належали до правлячої еліти, так звані “особи з нічого”. Лідер  у цих партіях не є одним  зі складників ідентифікації партії, але стає основним, істотним пунктом  голосування вибо-рців. Багато з  таких партій, принаймні на час  свого виникнення, у свою назву  закладали ім’я засновника – наприклад, Норвезька прогресивна партія називалася партією Андерса Лангего, а її датський відповідник – партією Могенса Гіліструпа. Багато інших партій асоціюються з іменами своїх засновників і лідерів (наприклад, австрійська соціал-демократична партія – як партія Ю. Хайдера, французький Національний фронт – як фронт М. Лє-Пена, фінська селянська партія – як партія В. Веннамоса). Лідери цих партій не мають, звичайно, харизматичних рис.

Особлива позиція лідера сильно впливає на спосіб організації цих  партій. Є вони строго централізованими та ієрархізованими, але стосується це лише національного або лише локального рівня. Поміж двома цими рівнями  не існує вертикальних зв’язків (так  звана порожня організація), а  локальні партії володіють значним  рівнем автономії, нерідко організаційною незалежністю. Чинником який інтегрує партії, організовані на основі такої  радикальної формули структурного федералізму, виступає авторитет національного  лідера партії.

Досить часто нові партії утворюються  внаслідок трансформації інших  політичних утворень або через переоб’єднання певних груп у нову партію внаслідок  політичної кризи. У Франції, наприклад, політична система спонукає до ментальної переорганізації через вузький рівень інституціоналізації, який був у минулому. У 80-х роках ХХ ст. багато маніфестацій за голізм спричинили утворення численних рухів, що базувалися на крайньо правій ідеології. На противагу їм Демократична партія Франції створила лише невпорядковану коаліцію, що склалася з лібералів та правих центристів. Щодо Соціалістичної партії, то вона стала лідером на політичній арені Франції після перебудови старого Соціал-федеративного об’єднання і включення до його складу багатьох дрібних організацій, так званих нових лівих.

М. Педерсен трактує партії як інституції, близькі до живих організмів. Вони народжуються, досягають зрілості та зникають з політичної арени (вмирають). Він вважає, що у своєму розвиткові партія долає кілька рівнів – бар’єрів розвитку. Учений виділяє чотири таких бар’єри:

1) бар’єр декларацій. Політична група публічно декларує бажання брати участь у виборах. Це може мати форму заяви в пресі чи телевізійного виступу;

2) бар’єр  авторизації. Подолання цього  бар’єру означає, що організація  стає партією в юридичному  сенсі, набуває правового статусу.  У багатьох країнах (наприклад,  у Данії) повинна відбутися  реєстрація партії, що змушує  її зібрати певну кількість  підписів громадян, готових підтримати  партію на наступних виборах.  Часом замість підписів або  крім підписів вимагають внести  ще й грошову заставу (Великобританія, Німеччина);

3) бар’єр репрезентації. Його подолання означає, що партія здобуває місце в парламенті. В Данії, наприклад, бар’єр підтримки становить 2 %, у Німеччині – 5 %. Він окреслює межі парламентської партійної системи, або визначає, які партії залишаються в її межах, а які втрачають статус парламентської партії;

4) бар’єр істотності. Це коаліційний потенціал та потенціал шантажу партії, тобто здатність партії бути учасником урядової коаліції або ж її здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, перебуваючи поза нею. Для центристських партій більш характерним є коаліційний потенціал, а для радикальних партій – потенціал шантажу.

  Проблема типології політичних партій, яких у світі налічується більше ніж 800, є актуальною для України, адже у ній Мін'юстом України зареєстровано 138 партій станом на початок 2007 року, серед яких важко визначитись пересічному виборцю.

У більшості підручників на теренах України за основу типологізації партій обрано трикомпонентний підхід — виокремлено:

А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві  забезпечується досягненнями, авторитетом  у політичному житті), у яких домінують  партійні функціонери;

Б) партії масові, що складаються з  достатньої кількості рядових членів партії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;

В) "партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США  Венєром, Пал амба ра та іншими на основі того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення. Судячи з попередніх політичних подій, такі партії утворились в Україні восени 2007 року на дострокових парламентських виборах — "партія Л. Кучми", "блок Людмили Супрун" та інші.

В основу типології має більш широке коло ознак:

1. Соціальна база;

2. Політична ідеологія;

3. Політична програма;

4. Форма участі у діяльності  парламенту;

5. Організаційні засади.

За критерієм соціальної бази партії поділяються на пролетарські, буржуазні, селянські, мілко буржуазні тощо. Вважається, що соціальні групи, інтересам яких відповідає програма діяльності партій, складають її соціальну базу — остання скоріш об'єктивне, ніж суб'єктивне явище. Так, впевненість лідерів компартії України має основу не у відповідній агітаційно-пропагандистській та організаційній роботі, а у наявності стабільної групи колишніх комуністів, людей похилого віку, пенсіонерів, що живуть минулими спогадами та складають „не спалиму" базу партій комуністів.

Згідно із політичною ідеологією, яку розробляють та дотримуються партії, вони можуть кваліфікуватись  як комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, націоналістичні, фашистські. Проблема сучасних ідейно-політичних течій буде розглядатись у окремій лекції. Зауважимо, що ідеологічна платформа партії може бути розпливчатою, нестандартною, як наприклад, у партії "Пора".

Програмні положення партій дозволяють поділяти їх на революційні, консервативні, реформістські і т.д. Це означає, що партії виступають або за рішучі зміни існуючого соціально-політичного устрою шляхом революції, або вимагають поступових, плавних змін деяких сторін суспільного життя (реформи), або за збереження (консервацію) основ існуючих порядків.

По формі участі у діяльності парламентів партії можуть поділятись на парламентські, опозиційні та альтернативні — анархісти принципові противники участі у парламентській боротьбі.

За організаційною ознакою партії можна поділити на кадрові, масові, нелегального стану, закритого типу та інші.

Партійна система є сукупність взаємозв'язаних політичними відносинами  партій певної країни, що об'єднана загальними підходами до вирішення найважливіших політичних проблем і складає підсистему політичної системи.

Дослідники на теренах СНД виділяють віл 4-5 до 6-7 типів партійних систем. Спробуємо синтезувати вищезгадані з тим, щоб не дублювати схожі типи-двійники і водночас охопити специфічні об'єднання партій.

1 .Однопартійна система притаманна тоталітарним суспільствам, у яких ця єдина партія є надзвичайно потужна політична сила, що спирається на державу і забезпечує "партійну легітимність" правлячому режиму. Вона й дотепер зберігається на Кубі, у Північній Кореї, а тенденції до утворення фактично єдиної потужної проявляються в Лівії, Венесуелі, інших країнах.

2. Двопартійна система, у якій дві партії мають приблизно однакову політичну силу, фінансові, інформаційні, кадрові можливості впливати на електорат, функціонує у США, Великий Британії, Австралії та інших країнах.

З.Багатопартійна система з партією-гегемоном, яка начебто політичний гігант домінує у партійно-політичному житті країни, була в країнах колишнього соціалістичного табору — Болгарії, Угорщині, Польщі, а також у Японії, де правляча ліберально-демократична партія знаходиться у руля влади більше 55 років.

4. Багатопартійна система з фіксованою, "обзорною" або "поміркованою" кількістю 6-10 партій, які мають майже рівні політичні сили та можливості у боротьбі за лідерство, функціонує у більшості країн Європи. Вважається, що така партійна система найбільш адекватна правовій державі, розвиненій демократії, громадянському суспільству.

5. Багатопартійна система "атомарного" типу або мультипартійна система, в структурі якої десятки мілких партій майже не пов'язані між собою.

Партійну систему України слід аналізувати з точки зору процесу  її зародження і становлення та незавершеності структурування.

Розглядаючи партійну систему України  зауважимо, що перша особливість  партійної системи сучасної України  — це мультипартійність, зростання  якої ще не завершено. Ця багатопартійність, яка не була викликана нагальною  соціально-класовою потребою, як це було на початку століття, а стала наслідком ідеологічних і владних розбіжностей. її "батьками" стали групи політиків, які вийшли на політичну арену за умов демократизації суспільного життя, нового етапу державотворення. Однак сьогодні можна стверджувати, що багатопартійність стала досить стійким та важливим фактором розвитку політичної системи країни.

Другою визначальною особливістю  партійної системи України на сучасному етапі, окрім багатопартійності, є її повільна трансформація. Ця тенденція  підтверджується такими тенденціями, як значна поляризація політичних сил та радикалізм політичної свідомості населення. Незавершеність партійно-політичного структурування українського суспільства може створити ситуацію можливості формування "псевдо-партійних авторитарних структур", здатних до ліквідації завоювань демократичного розвитку.

Третьою особливістю партійної  системи України є поступове  послаблення крайніх ідеологічних позицій—партій комуністичного та національно-патріотичного  спрямування: так Комуністична партія України з підтримки до 20% голосів виборців на виборах у Верховну Раду 1-2 - то скликання дійшла до 5-6% на виборах у парламент 5 та 6 - го скликання, а Народний Рух України взагалі останнім часом не може перейти бар'єр у 3% поданих голосів.

Четвертою особливістю партійної  системи сьогодні стала зміна  парадигми розвитку. Українські партії не стільки репрезентують окремі суспільні прошарки, скільки слугують зовнішньою формою організації публічного функціонування і легітимації окремих груп, політичної та бізнесової еліти. Вони почали будуватись "згори", при цьому процес вибору ідеології набув штучного характеру. Гальмування економічних реформ та соціальних перетворень, принципи організації влади, що утвердились, визначили зворотну логіку: протягом тривалого часу розвитку незалежної України (до останніх президентських та парламентських виборів) не партії артикулювали суспільні інтереси і не вони визначали стратегії політичного розвитку, характер і зміст діяльності влади, а сама існуюча влада визначала правила виникнення та функціонування політичних партій,

Ще однією особливістю політичних партій в Україні є їх незначний  вплив партійної політики на політичні  позиції виборців. В Україні налічується не більше десятка партій, які мають вагомий банк виборців, розгалужену мережу партійних комітетів на місцях та первинні організації. Ще до 10 партій мають вплив в окремих регіонах, є десяток більш-менш відомих лідерів партій (частіш за все це народні депутати України), значні фінансові та інформаційні можливості для проведення масової роботи. Більшість же вітчизняних партій мають настільки невелике коло своїх прибічників, а їхній кількісний склад такий незначний, що й називати їх партіями в повному розумінні цього слова можна лише умовно, хоча вони й набули юридичного статусу політичної партії. З позиції політичної науки ці партії швидше підпадають під поняття "групи за інтересами", яких в Україні близько 100.

Наступною особливістю партійної  системи є те, що ідеологічні відмінності  не виразні та переплітаються з відповідними регіональними, національними, соціальними, професійними та іншими ознаками. Слід зазначити, що поляризація українського суспільства як за національною, так і за регіональною, а відтепер і партійною ознакою є головною перешкодою формуванню впливових центристських сил, які здатні консолідувати наше суспільство. Більш того, ті партії, які проголошують себе "центристськими", є такими не завжди. Вельми часто трапляється невідповідність назви її політичній платформі та смислу діяльності партії.

Станом на початок 2007 р. в Україні  налічувалось 138 політичних партій, які  були зареєстровані в Міністерстві юстиції. Однак більшість партій так і залишаються мало чисельними, а тому поза сферою міцного партійного впливу залишається значна частина  населення України.

Умови і фактори, що впливають на подальше становлення партійної системи України:

а) посткомуністичний, посттоталітарний характер українського суспільства, який обумовлює "компартійні" атавізми в його політичній культурі та суспільній свідомості;

б) перехідний характер економіки, соціальна та політична поляризації суспільства;

в) нестійкість у суспільній свідомості базових демократичних цінностей, національних інтересів України;

г) зрошування інтересів економічної  і політичної еліти;

д) посилення впливу бізнесових структур (пряме і опосередковане фінансування) щодо створення і діяльності політичних партій;

е) недовіра населення до більшості політичних партій як суб'єктів політики.

В сучасному партійно-політичному  спектрі України виділяються 5 основних груп партійних орієнтацій, котрі  помітно впливають на процес суспільно-політичної модернізації. Це: 1) партії комуністичної  та соціалістичної орієнтації; 2) партії соціал-демократичної орієнтації західноєвропейського типу; 3) партії центристської (ліберальної) орієнтації; 4) партії консервативної орієнтації; 5) націонал-патріотичні демократичні партії.

Деякі науковці визначають лише 4 групи  партійних орієнтацій: 1) партії націонал-радикального спрямування (Конгрес українських  націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська Національна Консервативна партія та ін.) 2) партії націонал-демократичного напряму (Українська республіканська партія, Партія зелених України, Народний рух України та ін.) 3) партії центристсько-прагматичної орієнтації (Ліберальна партія України, Народна партія України, Селянська партія України та ін.) та 4) партії соціалістично-комуністичного спрямування (Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична партія робітників і селян та ін.).

На підставі аналізу програм політичних партій ми можемо умовно згрупувати політичні партії України на три великих групи: правого напрямку — 36 партій, центристської орієнтації — 54 партії та лівого спрямування — 36 партій.

Співставлення програм партій виявляє  їхню значну змістовну ідентичність і навіть певну єдність з питань основних проблем життєдіяльності  суспільства, зміцнення державності, соціально-економічної політики, зовнішньої та воєнної політики.

Відмінності між ними пов'язані  з різними соціальними і політичними інтересами тих верств населення, які представляють партії, тактичними підходами до завоювання прихильності, суб'єктивними характеристиками лідерів та іншими ознаками. Варто також мати на увазі, що у кожній з цих партійних груп є свої радикали й ліберали, консерватори й реформатори.

Таким чином, типологія політичних партій та партійних систем визначається їх ідейно-політичною платформою, програмними  положеннями, організаційно-структурними засадами діяльності, соціальною базою та соціально-політичними функціями.

   Сучасні підходи до типології держав, їх порівняльний аналіз. Тенденції розвитку сучасних держав.

В першій половині ХХ ст у багатьох країнах розпочався поступовий, здійснюваний різними шляхами. Засобами і темпами, перехід від традиційно буржуазного  суспільства (суспільства початку  “вільного”, а потім монополістичного капіталізму) до громадянського правового  суспільства соціальної демократії. Такому суспільству і має відповідати  правова держава, яка за її сутністю не може не бути державою соціальної демократії.

Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де ліквідоване  відчуження працівників, трудящих від  засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, де всі  трудящі є (в тій чи іншій формі) власниками або співвласниками засобів  та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії це, як би то не було, після буржуазне (пост буржуазне) суспільство. А держава у такому суспільстві має бути за її сутністю державою трудящих власників.

Держава соціальної демократії це організація  політичної влади трудящих власників (що становлять більшість суспільства), яка керуючи суспільством відповідно до їх волі забезпечує реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення  загально соціальних потреб на загальнолюдських засадах свободи, справедливості і  солідарності.

Типова належність даної держави  визначається, як і в інших випадках, у кінцевому рахунку якісною  своєрідністю (своєрідним типом) виробничих відносин. Йдеться про “комбінацію” таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи індивідуальна), комунальна (муніципальна) і суспільна (державна). Хоч їм всім забезпечуються формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів  виробництва є приватною власністю. При цьому трудящі абсолютна  більшість населення країни –   мають можливість так чи інакше розпоряджатись використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів.

Такого варіанту організації економічного життя суспільства, такої структури  виробничих відносин ще ніколи не існувало в історії людства. Отже, це буде історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя суспільства, що й становитиме об’єктивну основу його якісно нового соціального утворення трудящих власників і відповідного типу держави ( держави “соціальної демократії”).

Якісно новому етапу всесвітньо історичного розвитку людства, його переходу до громадянського суспільства  соціальної демократії відповідає у  політико юридичній сфері і перехідний тип держави, зорієнтований на соціальну  демократію.

В сучасних умовах виділяються два  основних різновиди держав такого перехідного  періоду (типу):

а) держави, які існують у промислово розвинених країнах соціально орієнтованого, “соціалізованого” капіталізму;

б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно бюрократичного ладу до громадянського суспільства  і перетворюються з організації  тоталітаризованої влади колишньої  партійно управлінської верхівки на організацію влади більшості  населення.

Держава соціально демократичної  орієнтації це організація політичної влади більшості населення, яка  забезпечує необхідний консенсус усіх його частин, груп та перехід до створення  умов. Потрібних для реального  і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав націй (народу) та прогресу суспільства на засадах  соціальної демократії.