Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Традиції українського весілля

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАЛЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ВОЛОЧИСЬКА РАЙОННА ФІЛІЇ

ВІДДІЛЕННЯ: ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ

СЕКЦІЯ: ЕТНОЛОГІЯ

Традиції українського весілля

Роботу виконав: Очкур Сергій Валерійович

учень 10 класу Яхновецької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Керівник: Рудак Алла Анатоліївна,

вчитель української мови та літератури

Яхновецької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Волочиськ -2010

ВСТУП…………………………………………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Вивчення традиції українського весілля у працях дослідників……..5

РОЗДІЛ 2. Основні складові частини весільного обряду…………………………………7

2.1. Сватання……………………………………………………………………………………………………..8

2.2. Вінкоплетення ……………………………………………………………………………………………11

2.3. Весільний коровай……………………………………………………………………………………..13

2.4. Гільце ………………………………………………………………………………………………………….15

2.5. Розплітання коси………………………………………………………………………………………….17

2.6. Весільний рушник……………………………………………………………………………………….18

2.7. Вінчання……………………………………………………………………………………………………...21

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………………………………………….24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………….25

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………………………………………..27

Вступ

Із давніх-давен традиційне українське весілля було одним із важливих родинних свят. З ним пов`язували не тільки шлюб молодих, поєднанням двох родів, це була подія масштабна,надзвичайно відповідальна.

Обряд створення нової сім`ї зберігся до наших днів, але у ХХІ столітті важко відшукати ті традиції,що пошановує народ і знає всю глибину цього явища.

Українське весілля – це не лише розмова про суть і значення насправді багатющого народного обряду, це роздуми про рівень нашої духовної потреби, духовної культури, родинного укладу. З одного боку,хочеться, щоб ці обряди таки не зникали.

З другого боку, навіть ті, хто хоче проводити весілля в національному стилі, нині не знають, де знайти весільні пісні, де знайти ведучого, який знав би національний весільний обряд? Бо, насправді, головне на весіллі не шикарний стіл, а ось цей дух магії, який споконвіку супроводжував весільну церемонію.

Актуальність . Зібраний матеріал весільного обряду нашої місцевості допоможе

краще пізнати неповторність і незвичність окремих традицій і звичаїв

подолян.

Мета моєї роботи – дослідити традиції українського весілля, використавши

дослідницькі роботи фольклористів та спогади старожилів.

Завдання дослідження:

опрацювати наукову, довідкову літературу з даної проблеми;

дослідити основні складові поняття весілля, визначити їхні специфічні риси;

подати зразки весільних пісень, записаних у с. Яхнівці , Волочиського району, та систематизувати зібраний матеріал.

Предметом дослідження є традиції українського весілля в записах та публікаціях ХХ – ХХІ століття, архівні матеріали бібліотек Волочиського р- ну Хмельницької обл. та власні записи С.Очкур.

Об`єктом дослідження є традиції українського весілля, весільні пісні даної

місцевості .

Методологічною основою дослідження служить порівняльно – історичний та описовий метод. Нами врахований набуток вітчизняних вчених, зокрема, М. К. Дмитренка, В. Сторожука, М. Щубравської, О. Правдюка.

Наукова новизна роботи полягає у дослідженні обрядів, звичаїв, символів українського весілля. У дослідженні робляться спроби проаналізувати художню своєрідність весільних пісень різних регіонів Хмельниччини.

Практичне значення роботи.

Результати дослідження можуть бути використані у педагогічній практиці, нормативних курсах фольклору, літератури, спецсемінарах, на уроках народознавства, а також музейній практиці та краєзнавчій роботі.

Розділ І.Вивчення традицій українського весілля у працях дослідників

Із давніх-давен традиційне українське весілля було одним з найжаданіших, найхвилюючих родинних свят. З ним пов`язували не тільки шлюб молодих, поєднання двох родів; це була подія масштабна, надзвичайно відповідальна, в якій брало участь чимало людей ( за висловом Ф. Колесси, розігрувало драму власного життя) у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, кухарок, запрошених родичів, сусідів і просто «запорожців».

Традиційна весільна драма дивовижно багата. Про це свідчать описи українських весіль: Г. Боплана (1650), Г. Калиновський (1777), П. Чубинського (1877) О. Рожкевич та І. Франка (1886), Б. Грінченка (1899), Г. Танцюри (1920), М. Руденко (1963), М. Шубравської та О. Правдюка (1967), В. Сторожук (1992) та ін..

Вивчаючи скарби усної народної творчості на Поділлі, я з прикрістю спостерігав: пісенне традиційне дійство втрачає свій дзвінкий, кришталево чистий голос; молодь майже не співає весільних пісень; обряд спрощується, спримітизовується, часом зводиться до бездуховного черевоугодницького застілля.

Традиційних весільних пісень українського народу надзвичайно багато. Ще в минулому столітті П. Чубинський опублікував їх понад дві тисячі. У ХХ ст.. славетні збирачі фольклору Г. Танцюра і Н. Присяжнюк записали на Поділля майже по тисячі весільних поетичних скарбів. Близько п`яти тисяч кращих зразків містять академічні видання «Наукової думки».: «Весілля» (1970, у 2-х книгах, упорядники М. Шубравська, О. Правдюк), «Весільні пісні» (1982, у 2-х книгах, упорядники М. Шубравська, А. Іваницький, Н. Бучель), збірник «Весільні пісні», опублікований «Дніпром» 1988 р. (упорядник М. Шубравська).

Українські весільні пісні синтезують у собі багатовіковий досвід народу; в них знаходимо відгомони давніх вірувань, елементи заклинальної магії, зразки

міфологічної образності, сонцепоклонницької символіки, нашарування різних епох. Через різноманітні табу, побажання, висловлені в яскравій художній формі, весільні пісні, весільний обряд, звичаї весілля несуть глибокий виховний заряд, закликають любити рід, родину, не цуратися батька-неньки, чесно працювати і жити поміж своїх і чужих, близьких і далеких людей.

Високий морально-етичний та естетичний ідеали народу втілено в українському весіллі. Як уважно слід вивчати традиційне весілля, щоб поліпшити сучасний обряд, покрасивішати душею, збагатитися духовно . Недарма І. Франко назвав весілля, весільні пісні «епопеєю селянського життя».

Розділ 2. Основні складові частини весільних обрядів

Весілля – стародавній звичай, що іде своїм корінням в далеке минуле і являє собою якесь дійство з елементами театральності. Усе дійство пронизане символічним змістом, що додає весіллю свій неповторний колорит і специфічний сценарій, у якому беруть участь усі присутні особи. Символічними є не тільки структура, але і всі деталі, якими супроводжується весілля. Коло посвячених охоплює всіх присутніх людей тим або іншим чином, що є пов`язані з цим святом певними узами.

Український традиційний весільний обряд виник на основі давньоруського, хоча має деякі значні відмінності .

Українське весілля повсюдно зберегло певні елементи архаїки(в т. ч. і дохристиянської), являючи собою театралізовані дійства, супроводжувальні безліччю обрядів, ритуалів, народних пісень. При всій різноманітності весільних обрядів в Україні в них чітко виділяють такі складові частини:

сватання,

заручини,

прикрашення гільця і випікання короваю,

власне весілля,

післявесілля ( придани).

Кожна дія має свій стиль, час і свої риси святкування, якими вона і відрізняється від інших частин весілля. Всі ці ритуальні обряди були розраховані, щоб молодята остаточно зважили своє рішення – створити міцну сім`ю. Ось чому, власне, так довго тривали передвесільні обрядодії.

2.1. Сватання

Визначення часу для сватання за В. Скуратівським припадає на 21 вересня – друга Пречиста, Різдво Богородиці. З цього дня вже можна було засилати сватів (весілля справляли тільки з Покрови). Звідси поговірка: «Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста.»

Сватання, як правило, відбувалося після того, як хлопець з дівчиною домовилися побратися. Наречений обирає собі старостів, один з яких має бути обов`язково старшим, і з хлібом ідуть до батьків дівчини. Вибір сватів – це відповідальний момент,тому що від нього залежить результат і подальший розвиток подій самого весілля. У селі Яхнівці цей обряд проходив так [ див. додаток 1 ]

Як підкреслює М. Шубравська, упорядник книги «Весільні пісні», лише в обряді весільна пісня «квітне і розвивається, може виявити свій глибокий зміст, ідейну насиченість і чарівність.»[13; с.9]

Отже ,на Поділлі, зокрема у Волочиському районі, виконувалась така пісня при сватанні:

Ой спасибі тобі , ненько,

Що будила ти раненько, -

А я слухала, вставала,

Собі рушничок напряла;

На гору ходила,рушничок білила,

Старостам дарила 9 Після сватання відбувались оглядини, а згодом і заручини. Заручини вважалися вирішальним кроком, після якого обов`язково повинно відбутися весілля.

Як розповідають старожили, дівчина обов`язково повинна йти жити до свекрухи та свекра. Тому під час заручин виконувалась така пісня:

Там дівочка заручається,

Од батечка відлучається,

До свекора прилучається,

Там дівонька заручається,

Од матінки відлучається,

До свекрухи прилучається,

Од матері, од рідненької,

До свекрухи, до чуженької.

За В. Скуратівським весілля починалися після Покрови(14 жовтня).[27; с.135-136] Дівчата, котрі збиралися заміж, виголошували перед Покровою таку молитву:

Свята Покрівоньку,

Покрий мені голівоньку

Оце осінню.

Хоч і драною хустиною,

Аби з хорошою дитиною,

Щоб із сторони,

Щоб свекор,як батечко,

До мене були,

Свекруха, як матінка,

Мене прийняла.

У ХХ столітті в селі Яхнівці весілля складалося із запросин,обдарування, випікання короваю, прикрашання гільця, розплітання коси, роздавання короваю, дарування (перепою), покривання.

2.2. Вінкоплетення

Як розповідають старожили, на вінкоплетення дівчата збираються у п`ятницю ввечері. Колись давно на вінкоплетини приходили дівчата та старші жінки, які знали послідовність обряду. Жінки співали і вчили дружок, що мала робити кожна з них . Одні дружки обривали листочки барвінку для вінків молодої та молодого.

Барвінок – це символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ незайманості, цноти, його тулили до всього,що потребувало вічності краси, життєстійкості:

До весільного короваю(Стелися, барвіночку, ми тебе будемо рвати, коровай убирати);

Щоб людські серця молодих поважали, до весільного гільця (гільце – деревце…із хрещатого барвінку); як символічно усталеного буття.

Барвінкові віночки прикріплювали молодим в день весілля: молодій віночок надівали на голову під фату, а молодому прикріплювали до весільного букета.

Другі дівчата виплітали вінок молодій. У цьому вінку вона повинна запрошувати гостей. У вінок вплітали всі злакові та оберегові елементи: квіти васильків та рути, колосся пшениці, гілки калини, листя хмелю та винограду, голівку часнику.

Васильки символізують святість, чистоту, красу коханої.

Рута – це символ дівочості.

Вона відображає красу дівчини, символ дівочої цнотливості, символ дівчини на виданні.

Колосся пшениці – символ благополуччя, багатства, достатку.

Калина – символ розквіту, міст, що з`єднує два обереги: молодість і старість. – Дівування і заміжне життя.

Листя хмелю та винограду оберігало молоду від порчі. А голівка часнику – від злих сил.

Завершувався віночок стрічками – биндами.

У нашому селі так в`язали бинди: по центру в`яжуть світло-коричневу стрічку – як символ землі-годувальниці, по обох боках від неї жовті – сонце, далі – світло-зелені – символ краси і молодості, блакитні і сині – небо і вода, що дають здоров`я і силу, червону підв`язують до маку – символу жіночої магічності, символ хліба – жовтогаряча бинда. Фіолетова – мудрість, рожева – достаток. Була на віночку і біла стрічка, але вишита (лівий кінець – місяцем, а правий сонцем) у пам`ять про померлих предків, бо предки вважаються родинним оберегом, дбають в іншому світі про земне продовження свого роду.

Молода одягалась у вишитий, заздалегідь приготовлений одяг, на голову їй одягали вінок з биндами і разом з дружками ходила по селу й запрошувала родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, молода кланялась господарям, цілувала їх , а свахи говорили: «Просили батько, просили й мати, і ми вас просимо на весілля.» Ті дякували, бажали щастя й добра, обіцяли прийти.

2.3.Весільний коровай

Приготування і дарування весільного короваю – старовинна традиція. Років сто назад саме з приготування короваю починалося весілля. Обдарування короваєм –

заключний етап весільного торжества. Коровай свідчив про закінчення юності

нареченого і нареченої. Весільний коровай випікався тільки один раз - при першому шлюбі. Якщо чоловік чи жінка створювали нову сім`ю, коровай не пекли. Із розповіді моєї бабусі я дізнався, що в нашому селі коровай пекли тільки в четвер. Частіше в його приготуванні брали участь 5 жінок. Коровай пекла обов’язково хресна мати нареченого або нареченої. Після заручин, молода і молодий йшли до своїх хресних батьків. Вони їм кланялись і просили спекти коровай.

Коровайницями могли бути тільки досвідчені, шановані серед односельчан жінки, розторопні господині. Ніколи не запрошували пекти весільний хліб вдів, розведених або бездітних жінок: вважалося, що їхня нещаслива доля може вплинути на майбутнє нової сім `ї. Завжди випікали два короваї.

Кожен крок коровайниць супроводжувався обрядовими піснями, заклинаннями і змовами. Коровайниці приносили з собою яйця, масло, різні прикраси. Кожен із запрошених виконував певну роль.[22; с. 1-3]

У дерев`яну діжку, як її ще називають «пікну», сіяла хресна мати борошно, додавала молоко, олію, яйця, цукор, горілку, дріжджі, масло. А дві коровайниці разом місили тісто. Потрібно місити разом і не говорити голосно, не сваритися, щоб молоді жили дружно і в злагоді. Потім ставили тісто у тепло, щоб підійшло. А в цей час співали пісню [ див. додаток 2 ]

Коровай на весіллі – символ плодючості, продовження роду, з`єднання молодих у сім`ю, щастя, символ спільної долі.

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром 75 см., і клали у форму, на нього один біля одного наліплювали різні вироби з тіста: шишки, квіти, листки, колоски. Посередині викладалася найбільша квітка-рожа, яку при розподілі віддавали нареченим або хресним батькам. Разом із короваєм випікали інші вироби – «гусочки», коровайчики.

Одні працювали біля короваю, інші – топили піч. Піч (п`єц) потрібно було правильно натопити, щоб коровай не підгорів, щоб гарно випікся, не був сирий. Тому біля печі була своя господиня, яка відповідала за процес випікання. Натоплювати потрібно тільки дровами з фруктового дерева, щоб коровай був запашний. Перед тим, як садити коровай в піч, господиня тричі хрестила її і просила в Бога допомогти: «Засвіти, Боже, із раю нашому короваю.» Випечений коровай клали на подушку, щоб не зім`явся. З моменту випікання короваю і до моменту розподілу його берегли як зіницю ока.

По короваю ворожили, якою буде доля молодят. Якщо коровай вдався гарний,то спільне життя буде добрим, якщо розвалився або тріснув – погана прикмета.

Жінки плели вінок на коровай. Він сплітався із квітів та барвінку. Коровай ставився на віко(дерев`яна кругла підставка), обв`язували його вишитим рушником і прикрашали вінком. ( Додаток 2)

2.4.Гільце

Напередодні весілля в Україні починали виготовляти весільне гільце. Так називається невеличке деревце, або, точніше велика гілка, яку встромляли в хліб

(у нашому селі – у коровай). Не можна залишити поза увагою характерний лише для Поділля обряд прибирання гільця (найчастіше молодого невеличкого деревця або верхівка дерева ялини, сосни, рідше калини).

«Гільце – деревце з ялини, із червоної калини,» це, як вважає М. Дмитренко, - символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти, символ

любові, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого, символ багатства, плодючості.

Кожен пагін гільця прикрашали квітами, колосками, калиною, кольоровими стрічками, барвінком. Обряд прикрашання гільця символізував створення нової сім`ї.

Усі, хто брав участь у прикрашанні гільця, сідали за столом і співали узаконених звичаєм пісень.[ див. додаток 3 ] Гільце готувалося і у нареченого, і у нареченої. Під час весілля молоді обмінюються ними. А після розподілу короваю дружби намагалися причепити його на даху хати. Причепивши гільце, дружба, не злазить з хати доти, поки не отримає викуп (бутель горілки).

У Волочиському районі, зокрема у с. Яхнівці, вживається назва «різка» Виникла вона, ймовірно, під впливом польської мови «розка весільна»(«rozga weselna»).

О. Потебня визнає безсумнівним впливом книжних християнських, апокрифічних джерел на народну словесність. Так, дослідник вбачає в обрядовому деревці наслідки райського й хресного дерева. Весільне ж гільце іноді так прямо і називається «райське дерево» або «різка хрещаста». М.Сумцов говорить про дуже

давній звичай вінчати молодих обведенням навколо ялини чи дуба. Вчений вважає, що обведення навколо зеленіючого дерева входило до давньослов`янського шлюбного ритуалу й мало зв`язок з культом дерев та з обрядами поклоніння сонцю. Отже, за М.Сумцовим гільце в обрядовому вживанні символізувало бога сонця.

2.5.Розплітання коси

Найурочистіший момент народного весілля – розплітання дівочої коси. Коса – це символ дівочої цнотливості, символ дівування, охайності, чистоти, чепурності, внутрішнього єства, краси і честі українок. Нема коси – нема краси. Дівчина з косою, як трава з росою. Колись коса була своєрідною суспільно –

політичною , моральною ознакою чепурності, охайності дівчини. Уставши вранці,

вона мусила насамперед «навести лад», тобто розчесати і заплести косу. Про дівчину формувалася громадська думка: яка коса – така й краса. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом. Скільки ніжності, шляхетного почуття в піснях, якими молода прощається з косою – символом глибокого духу, дівочої цнотливості: «Розпустіть мені косу по червоному поясу», символом дівування, краси:

Тільки жаль мені гуляння мого

Та роси – коси,

Тільки жаль мені кісоньки моєї

Та краси дівоцької.

Молоду садовлять на кожух вовною догори – символ щастя («який кожух мохнатий, щоб такий зять був багатий»).

Ця процедура супроводжується завжди сльозами радості і смутку як нареченої, так і її батьків, родичів, близьких.[ Див. додаток 4 ]

2.6.Весільний рушник

Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, складалася думка про жінку і її дочок.

У кожній родині, коли підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними, у кращому розумінні цього слова, хизувалися – гостям і сусідам неодмінно показували придане, виготовлене «дівчиною на виданні». Якій матері не хотілося, щоб селом пішла добра слава про доньку «із золотими руками»? Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку обрядовою піснею:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла,

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережку сушила…

Найпершою ознакою, коли приходили свати, було «давати рушники». Якщо дівчина та її батьки бажали того, вони пов`язували сватів і молодого рушниками.

Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати?

А чи мені рушники давати,

А чи мені іншого чекати?

Вважалося за велику образу, якщо дівчина, пов`язавши рушниками сватів, опісля

відмовлялася від шлюбу, чи навпаки – «взявши рушники», хлопець «пускав негарну славу» про дівчину, тобто розривав заручини. Дати рушники традиційно означало готуватися до весілля, що відтворено і в пісні:

Дожидай, доню, та йди додому,

Бо є у тебе аж троє гостей,

Аж троє гостей, всі три старости.

Ой одні стали під воротами,

А треті стали під сіньми кіньми.

Що за садами – тим слово дали,

Під сіньми кіньми – рушнички дали…

У процесі обряду ці вироби також виконували свій ритуальний символ – ними обдаровували родину молодого, перев`язували боярів, заквітчували весільне гільце.

А в коморі сволок,

На ньому рушничків сорок,

Біжіте, внесіте

Та боярів прикрасіте.

Кульмінацією весілля, власне закріпленням шлюбу, було «стати на рушник». Пам`ятаєте відому пісню: «Ой хто ж теє відерце дістане,

Той зо мною на рушник стане…»

Цей поетичний обряд, оповитий високим символом, широко оспіваний не тільки у весільному, а й у фольклорному епосі, утверджував народження нової родини:

Та ми ж з тобою

На білому рушничку стояли,

Золотії перстенечки міняли…

Здається, кожен обрядовий елемент не відігравав у традиційному весіллі такої символічно-естетичної ролі, як рушник. Він утверджував не тільки працьовитість

матері-дочки, а й чистоту почуттів між подружжям, з`єднував у родинні стосунки сім`ї молодого й молодої, стелився образно кажучи, життєвою доріжкою, котрою мали пройти юні з високим відчуттям відповідальності перед суспільством.

Хоч у цілому для українських вишиваних рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон мав свої відмінності як за формою, так і способом

виготовлення, сюжетним оздобленням, кольоровою гамою.

На Поділлі, зокрема в нашому селі, були традиційними геометричні та геометризовані з використанням анімалістичного орнаменту або малюнків стилізованих жіночих фігурок, пташок, тварин.

Традиції українського весілля 📙 Реферат → 🆔 282599