Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу. 2

Реферат 

НА  ТЕМУ:

«Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….2

 І. Біографія……………………………………………………………………..…...3

1.1. Роки  навчання………………………………………………………………….3

1.2. Подальша  діяльність………………………………….………………………4

1.3. «Я  столпотворение умножать собою не хочу»……………………………..5

ІІ. Філософське вчення Григорія Сковороди…………………………………….7

ІІІ. Серце  та духовність у філософії Г. Сковороди………………………………9

3.1.Філософія життя………………………………………………………………..9

3.2.Проблема  антропології людини…………………………………………….10

3.3.Серце  як антитеза психічному життю………………………………………10

3.4.Серце  як божественна сутність………………………………………………11

3.5.Серце  як сфера підсвідомого…………………………………………………11

3.6.Безодня  серця – зв'язок із божественним  буттям…………………………..12

IV.  Етичні, соціологічні і педагогічні погляди  Сковороди……………………14

Висновки……………………………………………………………………………18

Використана література………………………………………………………….19 

ВСТУП 

     Григорій  Сковорода (1722—1794) — найвидатніша постать  у культурному житті України XVIII ст. Філософ і пост, педагог і  музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової  української літератури, а й творцем  найзначнішого вчення в історії  української філософської думки. Пройшовши  складний шлях боротьби із зовнішнім  «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впіймав» його, Сковорода  дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне  — то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію  — філософію життя і прагнув  створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.

        Своє філософське вчення Сковорода  сформував під впливом античної  і середньовічної європейської  філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Пліній); народної  творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (Ф.  Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв. 
 
 
 

    І. Біографія

    1.1. Роки навчання

    “Пусть также всегда живут в твоей душе и такие слова Плиния –

    потеряно то время, которое ты не употребил для учебы”.

    З листа Григорія Сковороди до свого учня Михайла Ковалинскького

     Народився Григорій Сковорода на Полтавщині 22 листопада 1722 р. у родині малоземельного козака Сави Сковороди. Пізніше Сковорода  любив називати себе Григорієм Вар-Савою, тобто Сином Спокою.

    “Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, твердостью духа. В церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно”.

       За  звичаєм свого часу Григорій закінчив чотирирічну дьяковскую школу і у шістнадцятирічному віці поступив до Києво-Могилянської Академії. Київська Академія була першим вищим навчальним закладом на Україні. Її засновник - Петро Могила в 1631 р. об’єднав братерську школу зі школою Києво-Печерської Лаври в єдиний Києво-Могилянский Колегіум, що з 1694 р. набув статус Академії. Петро Могила забезпечував академічну бібліотеку кращими виданнями, літературою різних релігійних і філософських плинів, запрошував з Європи кращих професорів. Академія стала центром духовного життя України, котрий не поступався за рівнем викладання вищим навчальним закладам Європи того часу. Її студентів можна було зустріти в найбільших університетських центрах – Сорбонні та Болоньї, Кракові та Празі, Гейдельберзі та Галлі.

       В Академії було створено ту інтелектуальну атмосферу, де знайшли свій розвиток класичні гуманітарні науки. У перших чотирьох класах викладали аналогію, інфиму, граматику і синтаксиму. Ті учні, які успішно перейшли в п’ятий клас, ставали студентами й на протязі восьми років вивчали пиитику, риторику, займалися філософією, богослов’ям. У цілому, навчалися в Академії 12 років. Крім обов’язкових дисциплін Сковорода опанував німецьку і польську мови, досконало знав латинь, грецьку і давньоєврейську. Він читав в оригіналі і добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура і Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.

     Сковорода перебував в Академії, що правда з перервами, майже 20 років. Час від  часу він відволікався від навчання: був і півчим імператорської капели в Петербурзі, подорожував по Європі, викладав у Переяславському Колегіумі, але завжди повертався до своєї Alma Mater. 

    1.2. Подальша діяльність

     Перелічуючи коло подальших занять Сковороди, можна  згадати його вчителювання в маєтку Томаров, відвідування Троїце-Сергієвської Лаври, 10-літню викладацьку роботу в Харківському Колегіумі. До Харківського періоду його життя належать " Байки харьковские”, курс лекцій з етики, філософські трактати і діалоги. Саме тут Сковорода познайомився зі своїм майбутнім учнем – Михайлом Ковалінським. Юнак не відразу прийняв свого вчителя, він не смів і думати, що гідний його дружби, хоча з захопленням, подивом і повагою ставився до способу його життя і філософських ідей.

     Лише  чудесне видіння, що наснилося Ковалінському переконало його в необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч зі Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Лише коли Ковалінський “пришел во видения и откровения Господня", ця дружба піднялася на вершини містичної дійсності. Сковорода направляв Ковалінського у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичної моралі, писав листи, сповнені участю. Справжнім щастям для філософа стала це дружба, і в учні він бачив своє продовження.

     «Дружба, – писав Сковорода, – мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше. чем пирамиды, мавзолеи и другие царские пам’ятники».

     Але світ, що не впіймав Сковороду, відібрав найкоштовне для вчителя – найбільш обдарованого учня.

     Щодо  містики в житті філософа, не можна  не згадати описаний Ковалінським зі спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився з ним на 48 році життя. Це був 1770 р. Сковорода вже третій місяць перебуває в Китаєвській пустелі у свого родича Іустина:

     “Вдруг приметил в себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он в Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его в Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний Город в Киеве, пришед на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города и он отправился в путь на другой же день. Через две недели в Охтырке получили известие, что в Киеве моровая язва, о которой в бытность его и не слышно было и что город заперт уже”.

     Коли  Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало  відбиток на подальше життя філософа. 

    1.3. «Я столпотворение умножать собою не хочу»

    "Світ  ловив мене, але  не впіймав"

    Г. Сковорода

     Увесь це час світ ловив Сковороду. Йому пропонували і високі світські посади і духовну кар’єру. Але він  залишався вірний своїм принципам, відстоював свою особисту волю й індивідуальність, не піддаючись спокусам світу.

     “Хватит бродить по свету! Время пристать в гавань, нам известны твои таланты. Святая Лавра примет тебя, как мать свое дитя, ты будешь столпом церкви и украшением обители.

     – Ах, преподобные! – возразил он пылко, – Я столпотворение умножать собою не хочу, достаточно и вас, столпов неотесанных, в храме Божьем”.

     На  питання харківського губернатора  Щербініна, чому Сковорода не візьметься за якусь справу, він відповів, що світ подібний театру і що дійова особа хвалиться не за знатність ролі, а за успішну гру.

     “Я  долго раздумывал над этим и после долгого испытания себя увидел, что не смогу сыграть в театре мира никакого лица успешно, кроме низкого, простого, безобидного и одинокого. Я сию роль выбрал, взял и удовлетворен”.

     Володіючи незалежними поглядами і власними методами викладання, Сковорода не знайшов спільної мови з керівництвом Харківського колегіуму. Це було останнє  місце роботи вченого і педагога. З тих пір він стає мандрівним філософом. Викладання в Харкові  було останньою спробою йти звичайною  дорогою, і в той же час –  поштовхом, завдяки якому в насиченому розчині багаторічних шукань почалася швидка й остаточна кристалізація.

     У його житті починається майже  тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від усіх спокус світського життя. Відмовляючись від  бажання влаштуватися в житті, Сковорода  остаточно переносить своє життя  у внутрішні виміри, стає мандрівником – перелітним птахом.

     Посох мандруючого – це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і  відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадок і  кілька підшивок робіт – ось з  чого складалося все його майно. Безперервна  мандрівка стала єдиною справою  його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу. Бути мандрівником, відчувати  себе в цьому світі мандрівника  і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий - значить залишатися байдужим до усього, що трапляється  на шляху, розуміти, що усе це як з’явилося  на мить, так через мить все і  зникне, переконатися, що немає у  світі нічого вічного і постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам’ятаючи про останню мету, про  рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!

     Він не знає ніяких пристрастей, для нього  немає нічого тут, а все існує  там, по ту сторону, у майбутньому. Мандруючи  фізично, Сковорода метафізично  входить у себе, повертається в  дім свій і знаходить свою внутрішню  сутність. Поза тілом, вище тіла хотів  би жити філософ, він хотів би жити трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла свого. Тому що той, кого гнітить вага минаючих речей не може бути вільним і духовним. Для нього головним було бути, а не мати, тому, що щира досконалість людини не в тім, що вона має, а в тім, якою вона є.

     Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 р. в с. Іванівка в маєтку знайомого поміщика. Незадовго до смерті Сковорода сам викопав собі могилу біля гаю під липою і заповідав зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, але не піймав", – що і було виконано. 

    ІІ. Філософське вчення Григорія Сковороди 

    Філософ з “крепкою душою и мирным сердцем"

    – любив казати про  себе Г. Сковорода

     Філософське Григорія Сковороди вчення виникало під впливом багатьох джерел і  тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода звертається  у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В поглядах на проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди є Піфагор, Діоген, Сократ, а сама його філософська система сформувалася під впливом Платона і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних просвітителів С.Полоцкого, Ф.Прокоповича, П.Могили, Д.Туптала та народну творчість: міфи, казки, прислів’я.

     У своїх працях Григорій Сковорода  вчив, що існують три світи: один великий і два малих.

     Великий світ – Всесвіт – Макрокосмос, що складається з безлічі світів. Другий – Мікрокосмос – мирок чи людина. І третій – світ символів – чи Біблія. Ідеї, запозичені Сковородою з Біблії, проглядаються у всій його філософській системі.

     Сковорода визнає, що:

     “Библия есть наисовершеннеший и наимудрейший орган”, “она – аптека, наполненная божьей премудростью для лечения душевного мира, не исцеленного никакими земными лекарствами”.

     У символічному світі Біблії зібрані  фігури всіх небесних, земних і підземних  речей, що ведуть людську думку до поняття вічного.

     Кожний  з цих трьох світів має дві  натури: матеріальну – видиму –  розрізнену, минаючу – і невидиму – вічну, єдину, духовну.

     “Эта невидимая натура или Бог, все живое пронизывает и поддерживает, везде всегда есть, был и будет”.

     Первинною є невидима, духовна натура, видима ж натура є тільки вічною тінню  Бога.

     Властиві  всім людям пошуки щастя привели  Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими  благами зовнішнього світу, а  в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у "сродній праці". Ось як про це дописують до Мережених форумів учорашні українські студенти:

     «сродня праця» – «Однажды моим университетским заданием было прочитать и осмыслить книгу о философии Григория Сковороды. Лично мне запомнилось, что одним из основных положений Сковороды было понятие «сродной праци». Мол для каждого человека имеется определенное занятие. Сколько людей – столько и «сродных праць». Только «сродно працюя», человек может полностью раскрыться и по-настоящему быть счастливым. Как бы узнать свою, «сродненькую»?..

     Саме  праця до душі гармонізує відносини  людини з Всесвітом:

     “Нет горшей муки, чем болеть мыслями, а болеют мысли, лишаясь врожденного дела”.

     Той, хто пізнав себе (тобто образ Бога у своїй душі), хто відрікся від  егоїстичної власної волі, хто  зробив себе провідником волі Божественної, стає Сином Божим – Вічною Людиною  не підвладною ні гріху, ні стражданню, людиною, у якої совість, як чистий кришталь. 
 
 
 
 

      ІІІ. Серце та духовність у філософії Г. Сковороди 

1. Філософія життя.

    Коротко оглянувши біографію мандрівного  філософа, можна сказати, що все його життя було присвячено філософії, роздумам. Життя для нього є філософією і філософія є життям. Д. Чижевський визначає це основною думкою мислителя. В реалізації думки, в тому, що він  дійсно зробив зі свого життя філософію, втілив свою філософію у своє життя  – велич Сковороди. – У цьому  ж, може, і його певна слабість. Бо, розчинивши філософію у життєвому  чині, він не покладав занадто вже  великої ваги на теоретичне оброблення, формальне усталення, систематизацію своїх філософічних ідей. Через це дехто і звав його «філософом без  системи», через це, коли і можна  говорити про «методу» Сковороди, про  його «метафізику», «онтологію», «гносеологію», то завше лише в певному сенсі, лише з певним застереженням, бо викінченої і обробленої системи у нього  дійсно немає, немає закінченої і  детальної відповіді на усі запитання, що може поставити систематик-філософ. А проте філософія мислителя  – суцільна і монолітна, збудована, так би мовити, в одному стилі, просякнута одним духом.

     Коли  життя є філософія, як пише Д. Чижевський, а філософія людини має зумовлювати  її життя, то природно в центрі уваги  філософа повинні стояти релігійні  і моральні проблеми, так би мовити, певна практична проблематика є  завершення і ціль теоретичної філософії. Теорія має вести до певної «praxis pietatis». У Сковороди, дійсно, не бракує теоретичної філософії; де в чому її проблеми освітлені дуже детально й уважно, але завершення системи його думок є, безумовно, релігійно-моральне.

      Із  цим «практичним» ухилом філософування  Сковороди пов’язане і те, що для нього центральне в людині – не її «теоретичні», «пізнавальні»  здібності, а більш глибоке за них емоціонально-вольове єство  людського духу – «серце» людини. Із серця піднімається, виростає і  думка, і стремління, і почування. На «серце» людини повинна бути звернена і головна увага моральної  чинності людини. Звідси вимога «пізнай  себе», «поглянь у себе» і т. д. Звідси і визнання рівноцінності різних людських типів і людських індивідуумів. Звідси і своєрідна теорія «нерівної рівності» людей щодо їх морального та релігійного життя. 

2. Проблема  антропології людини.

         І досліджуючи твори мислителя, розуміємо, що проблема людини, зокрема внутрішньої, є дійсно для Сковороди центральною. Вона означує собою й етику мандрівника – завдання людини «переобразитися» в «дійсну людину».

    Внутрішня людина, на думку Сковороди, так само захована у зовнішній людині, як ідеї в матерії. І душа має свою «поверхню», свою «зовнішність», що прикриває  глибину внутрішнього. Ці обидва зовнішні шари людської істоти слід усунути, щоб  дати вільно проявитися внутрішній людині, щоб вона вийшла зі своєї глибини.

    Перший  засновок для звільнення внутрішньої  людини є пізнання, що внутрішня  людина взагалі існує. Цей теоретичний  ступінь є лише перший та підготовчий  ступінь на шляху до «нових народин», на шляху до «дійсної людини». «Дійсна людина» є «таємниця», яку необхідно відкрити для пізнання справжньої сутності особистості. Відкриття цієї таємниці утворює підвалини, щоб з’єднатися із «внутрішньою», «дійсною», «правдивою» людиною.

    Наука про «внутрішню людину» - одна з найпоширеніших наук не лише християнської, а й уже  античної містики. Філон розвиває із платонівських зародків науку про земного та небесного Адама. У Святому Письмі читаємо про «внутрішню людину серця».

    Таким чином, вчення Сковороди про людину, її антропологію, що є основою його етики, - антитетичне. Як весь світ, так  подвійна по природі своїй і людина. 

3. Серце як антитеза психічному життю.

    Проте Сковорода протиставляє «внутрішню людину» не лише тілу, а ще й якійсь «поверхні» психічного життя. Він відрізняє  останню, а також глибину, яку називає «серцем». Але уявлення про «серце» є, швидше, передумова антропології Сковороди, ніж дальше уточнення та розвій ідеї «внутрішньої людини». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами і душі, й духу, - шлях до «дійсної людини» веде через «преображення душі в Духа, а Духа – в серце».

     Серце є найпервісніше в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є безодня, глибінь, основа людського буття. Серце є корінь людини. Як повітря невидне та непомітне, але ламає дерева, руйнує будови, гонить хвилі та кораблі, гасить та роздмухує вогонь, так і серце.

     Розуміється, не досить визначати найглибше в  людині, як серце, - містики всіх часів  витратили немало сил, щоб дати означення  цьому середовищу людського буття. Сковорода хоче з різних боків  ближче підійти до єства «серця». 

4. Серце як божественна сутність.

     Серце є божественне в людині. Внутрішня  людина є Бог, - тому й серце божественного  «елементу». Серце означене епітетами  Бога: воно «вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог, «неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода називає  «точкою», «пунктом», «центром» душі. Іншими словами, серце є «цілісна»  людина, бо емпіричній людині саме і  бракує цілості. Дійсна людина не є  складна, комплексна, але «вічна, ціла». Богопізнання не приступне нікому, хто має лише «половину серця» або «половину душі». Єдність, цілісність серця є заодно єдністю усіх сердець у Богові.

      Коли  Сковорода хоче визначити внутрішній характер серця, сердечного життя, то він, з одного боку, виходить із характеристик  «душевної іскри», scintilla animae або rationis у філософії середньовіччя, й іноді серце є для нього раціональним принципом: «думка є наш головний та центральний пункт. Тому вона часто зветься серцем…» 

5. Серце як сфера підсвідомого.

     Але серцем є не лише думка. Наука Сковороди  вільна від раціоналістичного забарвлення. Філософ розуміє серце і як сферу підсвідомого.

      Наука про серце не повинна бути містичною, як вважає Д. Чижевський. Але Сковорода  надає їй містичного забарвлення. Серце  безроздільне, панський принцип, що своїм  напрямом визначає поворот людини до Бога або від Бога. Обидві можливості – безмежна висота, до якої може піднятися  людина, та безмежна глибінь, до якої вона може впасти, - є заодно у серці.

      Тим-то Сковорода відрізняє просто два  серця – «старе й нове»; «суєвірне», «попільне», «темне» та «тілесне», «скотське», «звіряче»; «нечисте» - з одного боку, та «нове й чисте», «спокійне», «тихе», «мирне», «прозоре» - з іншого. Сковорода подає складну символіку форм буття серця: верблюд, вовк, олень, «віл-молотник», лев, сокіл, орел, голуб символізують для нього ці різні форми (ступені) людського буття. Серце чисте перетворюється у «духів» чеснот, що «злітають» догори, над усім «брудом» земного. 

6. Безодня серця – зв'язок із божественним буттям.

    У філософії Сковороди викликає цікавість  ще й відношення людини до божественного  буття. Відношення між «внутрішньою»  та «зовнішньою» людиною, між ідеєю  та матерією, між «глибоким серцем»  та поверхнею психічного життя, між  словом та сенсом Біблії – нагадують  до деякої міри відношення між людиною  та Богом. Саме в цьому контексті  філософ розглядає серце як лампу, де «горить» олія божественного буття.⁶

      Глибину серця Сковорода називає також  «безоднею». Тим самим він наближається до всіх пізніших наук про «підсвідоме». Щоправда, він відрізняється від  багатьох із пізніших представників  «філософії підсвідомого» тим, що для  нього душевна безодня серця  зовсім не є темною глибиною, джерелом лише злого та ненормальних збочень. Глибина душевна – подвійна: зла  та добра, темна та світла.

      Бездонність серця виявляється у його «ненаситності», як темна, так і світла сердечна безодня  не дасть задовольнити навіть і цілим  світом: неспокій, хвилювання, колихання  темного, «нестримний рух» світлого серця є динамічними висловами для цієї ненаситності. Завжди знаходитись у русі, що прагне до безмежного, - є єством людської душі.

      Невпинний рух є формою буття людської безодні. Ця рухливість, це стремління та цей  неспокій мають постійний, нерухомий, незмінний пункт напряму, постійну тенденцію – до божества, до правдивого буття. Хто хоче ту ненаситність заспокоїти чимось іншим, а не вічністю, той  хоче «жменею» закидати безодню океану, а краплею охолодити вогненне царство.

        Людина ж – «мікрокосмос», «око його серця» відбиває у собі весь світ. Схожість структури великого та малого світу є для Сковороди лише спеціальним випадком загальної згоди, паралелізму між різними сферами буття: не лише людина виказує паралелізм із «великим світом», але й Біблія.

      Людина  – центральна точка світу. Тому Сковорода  неодноразово повторює: «пізнай себе», «слухай себе», «увійди в себе самого!», «повернись до себе самого!». Бо самопізнання є неминучим разом  із богопізнанням, і заодно – з пізнанням «житлового світу», пізнанням Біблії. Це, наприклад, є основною темою першого з діалогів філософа «Нарцис».

        Наука про серце, як було вже згадано, базується на письмі та платонізмі. «Глибина серця», що доступна лише Богові, є сталим висловом Старого Заповіту, де знайдено й «іскру». І Новий Заповіт переймає засіб вислову Старого, говорячи про «таємну людину серця». З іншого боку, в елліністичну епоху виробляється поняття найвищого та найглибшого пункту внутрішнього життя людини, що далі сполучається із біблійною мудрістю у християнській теології. Вже Платон мав уявлення про «спалахування» душі, про «іскру душевну».

      Наука про серце проходить через  цілу схоластику: Петро Ломбардський говорить про superior scintilla rationis, Бернгард про scintilla animae, Ріхард від св. Віктора про intimus mentis sinus, Тома Аквінський про scintilla animae, Діонісій Рікель про vertes animae, apex mentis, інші про abditum mentis, intimum et summum mentis, acies mentis, sancta sanctorum, scintilla. Зовсім природно наука про глибину душі стає одним із основних пунктів науки німецьких містиків.

      «Серце» часто – як і в Сковороди  – розуміється без деякого  емоційного забарвлення. І все ж  ще зі старовини зустрічаємося із емоційно забарвленими характеристиками «серця».

    В українській літературі «філософія серця» відома, здається, вже з початку  ХVII ст. – по-перше, ніби в оригінальному  творі – у «Зерцалі богословія» Кирила Транквіліона-Ставровецького. У ХІХ ст. зустрічаємо емоціоналізм у найбільших представників українського духу – в Гоголя, Куліша та Юркевича; в останнього – у формі розвиненого емоціоналізму в етиці, філософії релігії та навіть у теорії пізнання.