Творчість Дж.Верді. Та історія створення опери «Аіда»
Джузе́ппе Фортуні́но Франче́ско Ве́рді (іт. Giuseppe Fortunino Francesco Verdi, (*10 жовтня 1813, Ронколе — †27 січня 1901) — італійський композитор, один з найвизначніших діячів італійської оперної школи, твори якого вважаються основою оперного репертуару.
1.Життя і творчість
Джузеппе Фортуніно Франческо Верді народився 10 жовтня 1820 у Ронколе , селі в провінції Парма, яка входила у той час до складу Наполеонівської імперії. Його батько тримав винний льох і бакалійну торгівлю. В 1823 Джузеппе, який одержав початкові знання від сільського священика, відправили в школу сусіднього містечка Буссето. Він уже проявляв музичні здібності й в 15 років почав виконувати в Ронколе обов'язки органіста. На хлопчика звернув увагу багатий купець А.Барецці з Буссето, що постачав крамницю Верді-батька й проявляв жвавий інтерес до музики. Цій людині Верді був зобов'язаний своїм музичним вихованням. Барецці взяв хлопчика у свій будинок, найняв йому кращого вчителя й оплачував його подальше навчання в Мілані.
В 1832 Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старший припустимого віку. Він почав займатися приватно з В. Лавін'є, який дав йому основи композиторської техніки. Оркестровкою й оперним письмом Верді опановував на практиці, відвідуючи міланські оперні театри. Філармонічне товариство замовило йому оперу Оберто, граф ді Сан-Боніфачо (Oberto, conte dі san Bonifacio), яка, однак, не була тоді поставлена.
Верді повернувся в Буссето, розраховуючи обійняти посаду церковного органіста, але через внутрішньо церковні інтриги одержав відмову. Місцеве музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він склав ряд маршів й увертюру (sinfonie) для міського духового оркестру, а також писав церковну музику.
В 1836 Верді женився на дочці свого благодійника Маргариті Барецці. Він знову відправився до Мілану, де 17 листопада 1839 Оберто був виконаний у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери.
У 1840 році композитор пережив особисту трагедію - у короткий термін помирають його двоє дітей і жінка. Написана у цих обставинах комічна опера Король на день (Un giorno dі regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсяг, що не буде більше складати опер і попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко (Nabucco) за мотивами біблійної історії про царя Навуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява заробила. Успішна прем'єра Набукко (1842) відновила репутацію композитора.
За Набукко пішли Ломбардці (І Lombardi, 1843), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім Ернані (Ernani, 1844) по романтичній драмі В.Гюго — добуток, завдяки якому популярність Верді вийшла за межі Італії. У наступні роки композитор, за його власними словами, трудився як каторжник. Опера виходила за оперою — Двоє Фоскарів (І due Foscari, 1844), Жанна д'Арк (Giovanna d'Arco, 1845), Альзіра (Alzira, 1845), Аттіла (Attila, 1846), Розбійники (І masnadieri, 1847), Корсар (Іl corsaro, 1848), Битва під Леньяно (La battaglia dі Legnano, 1849), Стіффеліо (Stiffelio, 1850). У цих творах поверхнева, а іноді й легковажна реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер даного періоду виділяються Макбет (Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також Луїза Міллер (Luisa Miller, 1849) - видатний твір камерного стилю.
З 1847 по 1849 Верді перебував в основному в Парижі, де зробив нову, французьку редакцію Ломбардців, названу Єрусалим (Jerusalem). Тут композитор зустрівся із Джузеппіною Стреппоні, співачкою, що брала участь у міланських постановках Набукко й Ломбардців і вже тоді зблизилася з Верді. Зрештою, через десять років вони одружилися.
На період 1851—1853 припадають три зрілих шедеври Верді — Ріголетто (Rigoletto, 1851), Трубадур (Іl trovatore, 1853) і Травіата (La traviata, 1853). У кожному з них відбита особлива сторона хисту композитора. Ріголетто по п'єсі В.Гюго «Король бавиться» демонструє, крім уміння створювати живі, захоплюючі мелодії, нову для композитора оперну форму — більш зв'язну, з меншими контрастами між речитативом, що досягає характеру співучого аріозо, і арією, яка відхиляється від встановлених схем. Розвитку дії сприяють написані у вільній формі дуети й інші ансамблі, у тому числі знаменитий квартет в останньому акті — видатний зразок уміння Верді відбити в ансамблевій формі конфлікт характерів і почуттів своїх персонажів.
Трубадур, заснований на іспанській романтичній мелодрамі, містить прекрасні зразки сильної, героїчної музики, у той час як Травіата по «сімейній драмі» Дюма-сина «Дама з камеліями» зачаровує пафосом почуттів. Успіх цих трьох опер розкрив перед Верді нові можливості. В 1855 йому замовили твір для Паризької опери в характерному мейєрберівському стилі — Сицилійську вечерню (Les vpres siciliennes). Для того ж театру він зробив нову редакцію Макбета (1865), а також створив Дона Карлоса (1867); для петербурзького Маріїнського театру створив Силу долі (La forza del destino, 1862). Паралельно зі здійсненням цих грандіозних проектів Верді працював над більше скромними операми в італійському смаку — Симоном Бокканегрою (Simon Boccanegra, 1857) і Балом-маскарадом (Un ballo in maschera, 1859). Всі ці здобутки являють собою романтичні мелодрами, засновані на більш-менш достовірних історичних подіях. Хоча жодна з перерахованих опер не відрізняється досконалістю із драматургічної точки зору (цьому перешкоджає схильність Верді перескакувати без достатніх підстав від однієї ефектної сюжетної ситуації до іншої), всі вони демонструють зростаючу майстерність музичної характеристики й оркестрової драматургії (особливо це помітно в Симоні Бокканегрі й Дон Карлосі).
Дж. Верді зображений на банкноті 1000 лір
Верді явно мав потребу в літературному співробітнику й він знайшов його в особі А.Гісланцоні, у співробітництві з яким народилося лібрето Аїди (Aida, 1871) — шедевра в стилі французької «великої опери», замовленої композиторові єгипетським урядом для виконання на відкритті Суецького каналу. Ще більш плідним виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арриго Бойто (1842—1918), автором опери Мефистофель і видатним поетом. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканегри (1881). Потім він перетворив шекспірівську трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла Скала» в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. За Отелло в 1893 пішов Фальстаф (Falstaff): в 80 років Верді написав музичну комедію, що винагородила його за провал його першої музичної комедії "Король на годину". Отелло й Фальстаф увінчали прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.
Помер Верді в Мілані 27 січня 1901 року.
2.Стиль
Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Мейєрбер й, найважливіший — Ґаетано Доніцетті. За можливим виключенням «Отелло», Вагнер Ріхард на Верді не вплинув зовсім. Поважаючи Ш.Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Ференц Ліст популяризував у Західній Європі, повернувшись із турне по Росії.
Протягом всієї кар'єри Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.
Незважаючи на те, що часом оркестровка у Верді майстерна, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії. Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один акомпонуючий інструмент — як, наприклад, гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось, «Із всіх композиторів, я найбільший невіглас». Але поспішив додати, «Я це серйозно говорю, але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики».
Проте, було б невірним стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати її до кінця, коли йому це було потрібно. Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто» , — хор, що співає на "ммм.." за лаштунками, досить ефектно зображуючи наближення буревію) — характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не наважилися запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву впізнаваність.
Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.
3.Твори
Опери
Оберто, граф ді Сан-Боніфачо — Ла Скала, Мілан, 1839
Король на день — Ла Скала, Мілан, 1840
Набукко — Ла Скала, Мілан, 1842
Ломбардці — Ла Скала, Мілан, 1843
Ернані — Ла Феніче, Венеція 1844
I due Foscari — Театр Арджентіна Рим, 1844
Жанна д'Арк — Ла Скала, Мілан, 1845
Альзіра — Ла Феніче, Неаполь, 1845
Аттіла — Ла Феніче, Венеція, 1846
Макбет — Teatro della Pergola, Флоренція, 1847
Розбійники — Her Majesty's Theatre, Лондон, 1847
Єрусалим — Académie Royale de Musique, Париж, 1847 (редакція опери I Lombardi)
Корсар — Teatro Grande, Trieste, 1848
Битва під Леньяно — Театр Арджентіна, Рим, 1849
Луїза Міллер — Teatro San Carlo, Неаполь, 1849
Стіффеліо — Teatro Grande, Trieste, 1850
2-а редакція — Арольдо — Teatro Nuovo, Rimini, 1857
Ріголетто — Ла Феніче, Венеція,1851
Трубадур — Teatro Apollo, Рим, 1853
Травіата — Ла Феніче, 1853
Сицилійська вечеря — Académie Royale de Musique, Paris, 1855
Трувери — Académie Royale de Musique, Париж, 1857
Симон Бокканегра — Ла Феніче, Венеція, 1857
2-а редакція Ла Скала, Мілан, 1881
Арольдо — Teatro Nuovo, Rimini, 1857
Бал-маскарад — Teatro Apollo, Рим, 1859
Сили долі — Імперський театр, Санкт Петербург, 1862,
2-а редакція 1869, Ла Скала, Мілан
Макбет — Theâtre Lyrique, Париж, 1865 (revised version)
Дон Карлос — Académie Royale de Musique Paris, 1867
2-а редакція — Teatro San Carlo, Неаполь, 1872
3-я редакція — Ла Скала, Мілан, 1884
4-а редакція — Teatro Municipale, Modena, 1886
Аїда — Хедивова опера, Каїр, 1871
Отелло — Ла Скала, Мілан, 1887
Фальстаф — Ла Скала, Мілан, 1893
для хору
«Звучи, труба» («Suona la tromba») на слова гімну Г. Мамелі, для чоловічого хору й оркестру. Твір 1848 р.
«Гімн націй» («Inno delle nazioni»), кантата для високого голосу, хору й оркестру, на слова А. Бойто. Твір для Лондонської всесвітньої виставки. Перше виконання 24 травня 1862 р.
духовна музика
«Реквієм» («Messa da Requiem»), для чотирьох солістів, хору й оркестру. Перше виконання 22 травня 1874 р. у Мілані, у церкві San Marco.
«Pater Noster» (текст Данте), для пятиголосного хору. Перше виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.
«Ave Maria» (текст Данте), для сопрано й струнного оркестру. Перше виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.
«Чотири духовні п'єси» («Quattro pezzi sacri»):
1. «Ave Maria», для чотирьох голосів (близько 1889);
2. «Stabat Mater», для чотириголосного змішаного хору з оркестром (близько 1897);
3. «Le laudi alla vergine Maria» (текст із «Раю» Данте), для чотириголосного жіночого хору без супроводу (кінець 80-х років);
4. «Тe Deum», для подвійного
чотириголосного хору й
Камерна, інструментальна і вокальна музика
Струнний квартет e-moll. Перше виконання 1 квітня 1873 р. у Неаполі.
Шість романсів для голосу з фортепіано на слова Дж. Віттореллі, Т. Б'янкі, К. Анджоліні й Ґете. Створено у 1838 р.
«Вигнанець» («L'Esule»), балада для баса з фортепіано на слова Т.Солера. Створено у 1839 р.
«Зваба» («La Seduzione»), балада для баса з фортепіано на слова Л. Балестра. Створено у 1839 р.
«Ноктюрн» («Notturno»), для сопрано, тенора й баса із супроводом флейти obligate. Створено у 1839 р.
Альбом — шість романсів для голосу з фортепіано на слова А. Маффеї, М. Маджоні й Ф. Романі. Створено у 1845 р.
«Жебрак» («Іl Poveretto»), романс для голосу з фортепіано Створено у 1847 р.
«Покинута» («L'Abbandonata»), для сопрано з фортепіано Створено у 1849 р.
«Квіточка» («Fiorellin»), романс на слова Ф. Піаве. Створено у 1850 р.
«Молитва поета» («La preghiera del poeta»), на слова Н. Соле. Створено у 1858 р.
«Сторнель» («Іl Stornello»), для голосу з фортепіано. Створено у 1869 р. для альбому на користь Ф. М. Піаве.
4.Аїда.
Аї́да — одна з найяскравіших опер Верді в 4 діях 7 картинах. Лібретто А. Гісланцоні та К. дю Локля. Побудована на автентичному локальному єгипетському матеріалі (сценарій написав французький єгиптолог Маріетт), вона охоплює також і загальнолюдські ідеї — конфлікт між обов'язком і почуттям, протест проти насильства, утвердження гуманізму й справедливості.
Перша постановка — Хедивова опера, Каїр, 1871 р. п/о Д. Боттезіні мала триумфалний успіх. Перша постановка на батьківщині композитора — Мілан, Ла Скала, 1872 р. п/о Ф. Фаччо. Вперше в Росії — Санкт-Петербург, 1875 р.
Верді довів в «Аїді» високу життєздатність принципів класичної опери, яку Вагнер оголосив мертвою. Зберігаючи завершені номери — арії, дуети, ансамблі, хори, геніальний музикант-драматург об'єднав їх у великі драматичні сцени, наситивши гострою конфліктністю. Сила Верді — у вмінні розкрити через виразну мелодію почуття, характер, ситуацію. В «Аїді» це мистецтво досягло нових вершин. По проникливості, психологічному та емоційному багатству, пластичній ясності та чарівності мелодій центральні вокальні епізоди опери перевершують все, що було досягнуто композитором раніше. Кожний з героїв — Аїда, Радамес, Амнеріс, Амонасро, Рамфіс — неповторний характер, образ, що володіє тільки йому властивим інтонаційним строєм. І арії, і ансамблі, і окремі фрази виконують важливу дієву функцію. Музична драматургія наскрізь конфліктна. Це опера драматичних зіткнень, напруженої боротьби не тільки між ворогами, але й між закоханими. Звідси своєрідна дуетність «Аїди» — в прямому та переносному сенсі. Навряд чи знайдеться інша опера, в якій було б стільки дуетів або «поєдинків» двох героїв (Аїда—Амнеріс, Аїда—Амонасро, Аїда—Радамес, Амнеріс—Радамес та фінальний дует Аїди—Радамеса). Значну дієву функцію виконують також великі, розгорнуті ансамблі, хори та оркестр
Однієюз найпомітніших подій другої половини XIX ст. стало будівництво Суецького каналу. У 1868 році, коли роботи по його спорудженню уже завершувалися, єгипетський уряд вирішив ознаменувати втілення грандіозного проекту будівництвом оперного театру в Каїрі, для якого правитель країни розпорядився замовити твір Джузеппе Верді, на той час найзнатнішого європейського композитора. Проте маестро, який щойно завершив роботу над оперою "Дон Карлос" і пережив смерть батька, відхилив пропозицію.
Через деякий час французький лібретист і директор паризької "Коміше-опери" Каміл дю Локль, подорожуючи Єгиптом, знову повернувся до пропозиції, що надійшла із Каїра, конкретизувавши її яскравою темою з часів епохи фараонів. У травні 1870 р. Каміл дю Локль познайомив композитора із прозовим начерком сценарію опери "Аїда", в основу якого було покладено розвідку відомого французького єгиптолога, директора Каїрського археологічного музею О. Марієтта. Сценарій захопив Дж. Верді своєю драматургічною напруженістю та виразністю характерів.
З листа Дж. Верді до К. дю Локля від 6 травня 1870 р.:
"Прочитав твій єгипетський
начерк. Дуже добре скроєно;
За два тижні Дж. Верді, осмисливши сюжет, приймає остаточне рішення писати оперу з історії епохи фараонів і сповіщає про це К. дю Локля.
З листа Дж. Верді К. дю Локлю від 2 червня 1870 р.:
"Усі витрати на
написання лібрето сплачу
Ось так розпочалася яскрава біографія однієї із найзнаніших опер у світі.
Дж. Верді разом із К. дю Локлем розробляють сценарний план "Аїди" французькою мовою, визначаючи кожну мізансцену, драматургічний вузол, характер. Для написання поетичного тексту італійською мовою композитор залучив відомого лібретиста Антоніо Гісланцоні (1824-1893), який створив для нього нову редакцію лібрето "Сили долі". Як колишній співак-баритон він чудово розумівся на вокальному мистецтві, до того ж мав неабияке поетичне обдарування, про що свідчить його творчий доробок - вісімдесят лібрето для досить відомих тогочасних італійських композиторів Е.Петрелли, А.Понкьєллі, А.Каньоні, Е.Браги, А.Каталані та ін.
З листа Дж. Верді до Піролі від 16 липня 1870 р.:
"Я захоплений... Уявіть! Пишу оперу для Каїра!!! Коли б два роки тому хтось сказав мені: "Ти писатимеш для Каїра", я б зауважив його божевільним, тепер вочевидь цей божевільний я сам..."
Композитор знайомиться з першими поетичними варіантами А.Гісланцоні, якісь схвалює, інші відхиляє і квапить лібретиста надсилати тексти. Обкладається книгами з історії Єгипту, активно консультується з директором Каїрського археологічного музею О.Марієттом, який дає слушні поради, оберігаючи творців нової опери від надмірного захоплення орієнталістичною екзотикою, радить бути ближче до тогочасних наукових знань про минуле однієї з найдавніших держав світу, життя і побут часів фараонів. О.Марієтт створює ескізи декорацій, костюмів, аксесуарів, що дуже допомогло Дж. Верді проникнутися відчуттям часу, епохи...
25 серпня 1870 року Дж. Верді
підписує контракт на постановк
З листа Дж. Верді до А. Гісланцоні (серпень-вересень 1870 р.):
"...Перший хор другої дії
холодний і дещо приземлений.
Така розповідь могла б
Верді працює активно і захоплено. Він в полоні від драматично напруженого сюжету з історії стародавнього Єгипту. В основу опери лягла розповідь про боротьбу одного з фараонів з ефіопами (нубійцями). Ефіопія, або Нубія (від давньоєгипетського "нуб" - золото) знаходилася у верхів'ях Нілу на південь від Єгипту і була багатою на копальні коштовних металів та добуток слонової кістки, чим і приваблювала фараонів, які неодноразово її захоплювали. Але щоразу ефіопи повставали, з мечем відстоювали свою незалежність. Трагічні події одного з таких повстань і знайшли своє відтворення у вердіївській опері.
Кохання єгипетського полководця Радамеса до рабині Аїди, насправді захопленої у полон доньки нубійського царя Амонасро, на тлі гострих соціальних потрясінь, які охопили Єгипет (не випадково жерці і народ так часто звертаються до Ізіди з благанням захисту й порятунку) композитор розкриває у яскравій і неповторній своєю виразністю і красою музиці опери. Кохання і обов'язок (Радамес), кохання і відданість заповітам батьків (Аїда), кохання і ненависть (Амнеріс) -психологічна і емоційна палітра опери Дж. Верді. Але композитор виходить далеко за межі традиційного любовного трикутника. Раз-по-раз він повертає нас до витоків цієї трагедії. Її передумовою є завойовницька війна, яку ініціюють фараон і всевладні жерці (згадаймо знамениту повість Болеслава Пруса "Фараон"). Симпатії Дж. Верді на боці знедолених нубійців, які, зазнавши поразки, роблять усе, щоб звільнитися від рабства. Далеке минуле композитор проектував на свою добу, пов'язував через символіку образів з трагічними подіями франко-пруської війни, яка привела до битви біля Седану і облоги німцями Парижа. Власне, "Аїда" не була винятком. Усі історичні сюжети, втілені Дж.Верді в операх "Набукко", "Дон Карлос", "Ломбардці", "Жанна д'Арк", "Аттіла" так чи інакше проектувалися на тогочасну італійську дійсність, тобто боротьбу народу за звільнення від австрійського гніту.
За стильовими особливостями "Аїду" можна віднести до жанру "великої французької опери", у якій розгорнуті масові сцени і ансамблі, урочисті процесії, є балет. І все ж, елементи "великої опери" в "Аїді" підпорядковані національному характеру композитора: блискуча зовнішня форма поєднується з глибоким психологізмом, з італійським багатством мелодій. Зберігаючи традиційний поділ оперної форми на номери, він об'єднує мелодійні епізоди з речитативами і добивається наскрізного розвитку дії. Своєю емоційністю, мелодійною наповненістю арій головних героїв (Аїда, Радамес, Амнеріс), ліризмом почуттів це, вочевидь, психологічна музична драма, одна із вершинних в цьому жанрі. Велику роль в опері композитор відводить оркестру, який в багатьох епізодах виконує домінуючу й по суті самостійну роль. З великою майстерністю використовує Дж. Верді темброву палітру інструментів. Мрії Аїди про рідну землю передаються через поетичні мелодії гобоя, флейти, тему Амнеріс втілюють переважно струнні інструменти, героїчні фанфари характеризують образ Радамеса...
Драматургія "Аїди" не вичерпується мотивами любовного суперництва. Основний конфлікт опери - трагічна боротьба народу за свободу та з силами пригноблення і насильства (ось чому композитор так широко виписує хорові сцени жерців). Дійові особи в опері не стилізовані і не архаїчні, це живі люди, які діють, страждають, борються за власне щастя, їхні устремління дуже співзвучні сучасникам самого Верді, і вже це було запорукою майбутнього успіху нової опери.
Минуло менше як півроку, а опера була майже готовою. Уже на початку листопада Дж. Верді приступає до написання фінальної сцени.
З листа Дж. Верді до А. Гісланцоні від З листопада 1870 р.:
"Похоронний спів жерців, танець жриць, прощання закоханих із життям, іп расе Амнеріс, -все це надасть багатогранну, добре продуману єдність. І якщо мені вдасться все це добре об'єднати у музиці - ми створимо хорошу, принаймні неординарну річ. Отож, сміливіше!"
12 листопада 1870 р. композитор
сповістив О.Марієтта, що робота
над оперою завершується і
можна з впевненістю говорити,
що прем'єра в Каїрі
6 грудня розпочалися
репетиції нової вердіївської
опери в Каїрі і через
Із листа Дж. Верді до Аррівабене від 8 лютого 1872 р.:
"...чудово; як загалом
так і в деталях виконання
було блискучим, постановка
З цієї вистави, власне, й розпочався тріумфальний хід вердіївської "Аїди" оперними сценами світу. Уже у квітні прем'єра опери відбувається у Пармі, а наступного року, в кінці березня, в Неаполі. Успіх незаперечний.
З рецензії у газеті "Пунголол":
"Мабуть, нам ніколи не випаде стати свідком такої музичної епопеї, як ця. Шаленство публіки було безперервним і з кожною хвилиною наростало. На одному подиху маестро викликали 37 чи 38 разів; уже це засвідчило, що вчора публіка була присутньою на великій музичній події. Дійсно бездоганна гра оркестру, чарівне і бездоганне виконання вокальних партій - все це надало прем'єрі "Аїди" значення величного і справді художнього музичного свята".
У 1873 р. виставу було показано у Нью-Йорку, 1875 - Петербурзі за участю Терези Штольц, 1876 -Парижі... В Україні "Аїда" вперше прозвучала на початку 80-х років XIX ст. у виконанні італійських труп в Одесі, Києві та Харкові. Цікаво відзначити, що саме цією виставою 1 жовтня 1926 р. започаткував діяльність Державний український театр опери і балету у Києві (диригент А.Маргулян, режисер Я.Гречнєв, художник С.Евенбах). У головних партіях виступили О.Петляш (Аїда), О.Мосін (Радамес), Д.Захарова (Амнеріс), М.Шуйський (Амонасро), О.Шидловський (Рамфіс), І.Бронзов (Фараон). До цього твору театр повертався неодноразово: у сезон 1931/1932 рр. (диригент Л.Брагінський, режисер В.Манзій, художник І.Курочка-Армашевський); 1940/1941 рр. (диригент В.Йориш, режисер В.Манзій, художник М.Ушин); 1949/1950 рр. (диригент В.Кортацці, режисер В.Манзій, художник І.Назаров); 1968/1969 рр. (диригент С.Турчак, режисер С.Пасинков, художник Ф.Нірод). Серед київських виконавців опери "Аїда" відомі українські співаки О.Петляш, М.Сокіл, Л.Лобанова, Л.Мазепа, Н.Ткаченко Л.Кравченко, Є.Колесник, М.Стеф'юк, О.Жила, Л.Руденко, Г.Туфтіна, Л.Юрченко, В.Река, В.Третяк, В. Козерацький Я. Головчук, М. Гришко, Д.Гнатюк, М.Ворвулєв, О.Чулюк-Заграй, С.Козак, В.Курін, А.Кікоть, В.Грицюк, О.Загребельний, Г.Красуля та ін.
5.Історія створення.
В 1868 р. під час відкриття Суецького каналу, єгипетська влада пропонувала Верді написати оперу на національний єгипетський сюжет; прем’єра опери присвячувалась відкриттю театру в Каїрі. Верді відмовився, але у 1870 р. ознайомившись з сценарієм “Аїди”, композитор зацікавився і дав своє погодження. Автором сценарію був відомий французький египетолог О.Марієт; він використав легенду з епохи довготривалої боротьби фараонів древнього Єгипту проти Ефіопії; по малюнках Марієта Виготовлялися декорації і костюм театральної постановки.
- Творчість Ернеста Хамінгуея
- Творчість Жака Луї Давида
- Творчість Івана Франка
- Творчість Ле Корбюз’є
- Творчість Леонардо да Вінчі
- ТворчІсть Леонардо да Вінчі
- ТворчІсть Леонардо да Вінчі (2)
- Творчество Юрия Григоровича
- Творчество Янки Маура
- Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу
- Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу
- Творчий розвиток дошкыльникыв
- Творчий шлях Артура Сен-Леона
- Творчість Володимира Боровиковського
