Уголовное право зарубежных стран

ПЛАН 
 

Переднє слово

1. Короткий аналіз Кримінального кодексу України та Кримінальних кодексів  деяких держав світу.
2. Вплив кримінального права пострадянських держав на кримінальне право України.

Висновок

Список  використаних джерел

Переднє слово

 Україна після здобуття своєї незалежності є частиною світовою спільноти, є активним учасником процесів, які відбуваються у світі, має зв’язки з різними державами світу. Тому на даному етапі свого розвитку, життя, яке ми проживаємо у такому глобалізовану світі потребує дедалі глибшого знання не тільки власного законодавства, а й законодавства, в тому числі кримінального  зарубіжних країн, як близького зарубіжжя так і далекого, особливо далекого.Особливо зі вступом України у Раду Європи у 1995 році почався процес поступового зближення законодавства України і зарубіжних країн. 18 березня 2004 року Верховна Рада України ухвалила Загальнодержавну програму адаптації законодавства  України до законодавства Європейського Союзу.¹ Можна сказати процес адаптації хоч якось, але почав рух з мертової точки.

 Дуже  часто український законодавець не надає належної уваги перевіреному століттями зарубіжному  досвіду  з тих або інших питань, а  залишається на засадах консервативного, нерозвиненого радянського законодавства під падаю під вплив чи просто запозичуючи норми законодавства країн пострадянського простору, це стосується, зокрема і кримінального права.

 Взагалі юрист, який не знає або не бажає  знати нічого крім національної правової системи, навряд чи може зрозуміти істину права, його історію.Одним із засобів вивчення зарубіжного права у контексті національного можна назвати порівняльне правознавство, яке дає можливість оцінити стан розвитку національної правової системи порівнюючи зі світовими тенденціями у розвитку права, дає можливість використати позитивний  міжнародний досвід  у тій чи іншій галузі, дає можливість віднайти спільні риси та особливості, взаємний вплив (хоча у нашому випадку швидше не взаємний вплив, а вплив на українську правову систему).На сьогодні знання сучасного кримінального права зарубіжних держав буде корисне для різних категорій працівників-правників, зокрема посадовим особам, які беруть участь у законотворчій діяльності – для врахування найкращих положень зарубіжних кримінальних законів для вдосконалення КК України; суддям, прокурорам- для того, щоб правильно застосовувати положення кримінальних законів України і зарубіжних країн в контексті міжнародного співробітництва та іншим особам, в тому числі не простим громадянам, які мають бути в курсі основних положень кримінального законодавства інших держав для того, щоб не бути притягненним до кримінальної відповідальності за межами України. Отже, кожний в тій чи іншій мірі має орієнтуватися в іноземному законодавстві з різних причин.

 Об’єктом даного дослідження є кримінальне законодавство у різних правових системах світу в їх порівняльному пізнанні

 Предметом є загальні риси й особливості  сучасного кримінального законодавства  України та інших держав, а також  вплив (позитивний чи негативний) на кримінальне  право України кримінального права країн пострадянського простору.

 Основним  завданням дослідження є проаналізувати, порівнюючи з КК України Кримінальні кодекси країн світу, вплив кримінальних законів пострадянських країн, особливо Російської Федерації на КК України, визначити тенденції цього впливу чи були вони позитивні чи негативні,а також визначити найкращі риси зарубіжних кодексів і можливість їх застосування у КК України при його вдосконалені.

1. Короткий аналіз Кримінального кодексу України та Кримінальних кодексів  деяких держав світу.

 На  мою думку, для розкриття даного питання слід спочатку дати коротку  характеристику Кримінального кодексу  України (далі КК України), а потім проаналізувати основні положення КК України у порівнянні з кодексами деяких країн світу.

 5 квітня 2001 р. Верховна Рада 379 голосами прийняла новий Кримінальний кодекс  - перший кримінальний кодекс незалежної України. Цій події передувала  багаторічна і напружена праця з розробки проекту Кримінального кодексу (КК), що  почалася у 1992 р., коли на підставі розпорядження Кабінету Міністрів було  створено робочу групу з провідних учених та практиків України, яка відразу ж почала інтенсивно працювати над проектом.

 Необхідність  підготовки нового КК України була зумовлена передовсім тим, що демократична держава не може нормально розвиватися без існування відповідної законодавчої бази. Такою законодавчою базою в боротьбі зі злочинністю передусім є Кримінальний кодекс. Значне зростання злочинності у перші роки незалежної України, виявлення її агресивних форм, поширення організованої злочинності та злочинності у сфері економіки поставили нагальні питання щодо створення Кримінального законодавства, яке б відповідало сучасним  реаліям і давало можливості належного здійснення заходів боротьби із злочинністю.

 Упродовж  всього терміну роботи над проектом були внесені пропозиції щодо його поліпшення від наукових та навчальних закладів України, Росії, Білорусі, усіх правоохоронних та правозастосовчих органів України, від окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. У 1996 році в Києві проект був обговорений на робочому засіданні експертів Ради Європи, які дали йому позитивну оцінку.

 У зв'язку із прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень та пропозицій, що надійшли від практичних працівників, проект було обговорено із представниками Верховного суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції, СБУ, МВС. У 1997 році проект було вдруге обговорено з експертами Ради Європи, які представляли Нідерланди, Італію, Швейцарію, Швецію, Португалію та інші країни.

 У другому  читанні проект був прийнятий  Верховною Радою у вересні 2000 р. Третє читання, яким був прийнятий  новий Кримінальний кодекс, відбулося  5 квітня 2001 р.²

 КК  України складаєтьяс з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина складається з 15 розділів та 108 статей. Особлива частина складається з 20 розділів та 339 статей. Хоча за 7 років свого існування КК України зазнав значних змін і доповнень, у зв’зку зі свою початковою недосконалістю. Адже за цей час до КК близько двадцяти разів вносилися різноманітні зміни, доповнення, поправки, виключення.

 Декілька  статтей з нього виключено, багатьма він  доповнений, сімнадцять — викладалися  в цілком новій редакції, двадцять одна стаття зазнала змін у диспозиціях чи санкціях. Причому, окремі кримінально-правові норми змінювалися вже двічі. У цілому ж, за сім  років змін зазнали 10% усіх статей КК. Кількість же пропозицій щодо внесення до нього змін взагалі вражає — суб’єкти права законодавчої ініціативи внесли їх уже понад сотню.

 Отже, можна констатувати, що чинний Кримінальний кодекс України не виправдав одне з основних сподівань, що покладалися  на нього — він не став стабільним.

 Тепер перейдемо до аналізу основних положень Загальної та Особливої частин КК України порівнюючи з кодексами різних держав світу, зокрема, насамперед з дуже цікавим Кримінальним кодексом Республіки Польща, Кримінальним кодексом Латвії, Кримінальним кодексом Італії, Кримінальним кодексом Німеччини та інших країн світу.

 Як  було зазначено КК України складається  із Загальної та Особливої частини, які поділені в свою чергу на розділи  та статті. Так, структура кодексів зарубіжних держав є часто схожою, але всеодно дещо не однаковою. Більшість зарубіжних кодексів теж поділяється на дві частини – Загальну та Оосбливу або Спеціальну. Хоча, наприклад, Кримінальний кодекс Республіки Польща ще містить таку частину як Військову, яка застосовується до військовослужбовців,  тобто даний кодекс складається з трьох частин.

 Кількість приписів Загальних частин наведених  кодексів є, свідченням як загального рівня розвитку кримінально-правової доктрини, так і рівня правової освіти, правового виховання і  правової свідомості населення. Якщо законодавець схильний до більш абстрактних, узагальнених формулювань, він, напевно, має підстави сподіватися на те, що не лише юристи цієї країни, а й населення загалом розумітимуть і належно сприйматимуть їх.

 Кількість же приписів Особливих частин є непрямим свідченням демократичності країни: чим менше діянь у країні криміналізовано, тим менше вірогідність того, що у цій країні значна увага приділяється репресивним методам упорядкування суспільних відносин. Крім того, надзвичайно велика кількість приписів Особливої частини КК є ознакою ймовірності того, що деякі з них дублюють одна одну, створюючи небажану конкуренцію норм, а рівень правової освіти та правосвідомості як населення цієї країни, так І представників законодавчого корпусу є відносно низьким, що потребує надмірної деталізації і певної казуальності при формулюванні кримінально-правових приписів.

 У цьому  зв'язку можна зазначити , що найбільш розробленими серед аналізованих є Загальні частини кримінальних кодексів Франції, Бельгії, Сан-Марино, Швеції, Іспанії і Молдови, найменш розробленими — Загальні частини КК Латвії і КК Австрії. Найменше приписів містять Особливі частини кримінальних кодексів Данії, Ісландії, Польщі, Швейцарії і Швеції (у цих же країнах — найменша кількість ув'язнених із розрахунку на 100 тис. населення), а найбільше — Особливі частини кримінальних кодексів Естонії і Білорусі (у цих же країнах — кількість ув'язнених із розрахунку на 100 тис. населення одна з найбільших у Європі)³.

 Структура Загальних частин КК Росії, КК Білорусі, КК Естонії є більш складною, ніж структура Загальної частини КК України: їх розділи поділені ще й на глави (у КК Естонії навпаки — глави поділені на розділи).

 Проте загалом визнати зразковою структуру  будь-якого з аналізованих кримінальних кодексів не можна. Кожна з них  має свої недоліки. Так, у КК Білорусі питання суб'єкта злочину (статті 27—30) включені до глави 5 "Умови кримінальної відповідальності", поряд з питаннями вчинення діяння у стані афекту (ст. 31), адміністративної та дисциплінарної преюдиції (ст. 32) і переліком діянь, які тягнуть кримінальну відповідальність на вимогу потерпілого (ст. 33); питання про поняття злочину, його стадії і співучасть у злочині об'єднані в одній главі 3, а про звільнення від кримінальної відповідальності і про звільнення від покарання — у главі 12.⁴

 Оригінальною  є Загальна частина КК Польщі. Це видно з назв деяких з її п'ятнадцяти глав: принципи кримінальної відповідальності; форми вчинення злочину; виключення кримінальної відповідальності; кримінально-правові заходи; заходи, пов'язані із застосуванням до винного іспитового терміну; сукупність злочинів, а також складання покарань і кримінально-правових заходів; заходи безпеки; відповідальність за злочини, вчинені за кордоном; роз'яснення термінів, застосовуваних у законі; ставлення до окремих законів. Переважна більшість цих назв є відмінними від тих, що застосовані у КК України. Утім, зміст відповідних інститутів є більш близьким, ніж їхні назви.⁵

 На  думку М.І.Хавронюка , серед Загальних частин кримінальних кодексів держав Західної Європи найбільш гарно структурованими є Загальні частини КК Іспанії і Сан-Марино.

 Так, КК Сан-Марино включає такі розділи: І — "Кримінальний закон"; II — "Особа, винна у вчиненні злочину"; III — "Злочин"; IV — "Співучасть великої кількості осіб"; V — "Покарання і заходи безпеки"; VI — "Цивільні зобов'язання та інші дії, що випливають Із злочину"; VII —- "Тлумачення юридичних термінів". Розділи II, III і V поділені на кілька логічних глав.

 Схожою  за своєю структурою є Загальна частина (Вступний розділ і Книга І) КК Іспанії. Особливістю цього КК є те, що при внесенні до нього змін інколи допускається зміна нумерації статей. Наприклад, з 2000 р. ст. 19 стала частиною 3 ст. 16, а статті 20—25 — статтями 19—24, і КК Іспанії доповнено новою статтею 25. Починаючи зі ст. 26, нумерація статей не змінилась. На наш погляд, це негативний досвід, адже зміна нумерації статей створює підстави для певної плутанини.

 Дещо  особливим є система побудови Загальної частини кодексу Федеративної Республіки Німеччина. Загальна частина КК ФРН складається з п'яти розділів, які у свою чергу практично всі (крім четвертого розділу) діляться на глави.

 Розділ  перший "Кримінальний закон" містить  у собі дві глави: "Сфера чинності закону" і "Пояснення термінів". Перший розділ охоплює параграфи  з першого по десятий. Ці норми проголошують принцип "немає покарання без закону", містять приписання про дію КК ФРН у часі й просторі, про місце здійснення діяння й приписання про дію КК у відношенні неповнолітніх. Другий розділ відображає специфіку КК ФРН і пояснює деякі терміни, використовувані в КК ФРН. Так в § 11 даються поняття осіб і речей (наприклад, поняття родича, посадової особи, судді, особи, спеціально уповноваженого на виконання публічних обов'язків, протиправного діяння, мір і ін.).На мою думку, є досить важливим розділ, в якому йде роз’яснення термінів, які містяться в кодексі що варто було б застосувати в КК України.⁶

 У § 12 цієї ж глави містится чисто  формальне поняття злочину й  проступка. Розділ другий зветься "Діяння" і містить п'ять глав: "Принципи караності" (§§ 13-21), "Замах" (§§ 22-24), "Співучасть (виконавство, підбурювання й пособництво)" (§§ 25-31), "Необхідна оборона й гостра потреба" (§§ 32-35), "Некараність парламентських повідомлень і висловлень" (§§ 36-37).

 Розділ  третій присвячений правовим наслідкам діяння, носить однойменна назва і є самим великим розділом у Загальній частині КК ФРН. Він складається із семи глав, які містять приписання про застосування покарання й мір безпеки. Глава перша "Покарання" (§§ 38-45) закріплює систему покарань, передбачену КК ФРН. Глави друга, третя, четверта й п'ята містять відповідно норми про призначення покарання (§§ 46-51), про міри покарання при декількох порушеннях закону (§§ 52-55), про умовну відстрочку покарання (§§ 56-58), про застереження під умовою покарання й відмові від покарання (§§ 59-60) і носять відповідні назви. Глава шоста (§§ 61-72) містить приписання про міри виправлення й безпеки. Глава сьома (§§ 73-76 а) містить норми про конфіскацію майна й вилученні предметів злочину.

 Розділ  четвертий "Скарга по справах приватного обвинувачення, дозвіл на карне переслідування, вимогу карного переслідування" (§§ 77-77 е) не ділиться на глави й містить норми процесуального, а не матеріального карного права.

 Розділ  п'ятий (§§ 78-79 b) містить норми про давність й носить відповідну назву. Він складається із двох глав: "Давність  кримінального  переслідування" (§§ 78-78 з) і "Давність  виконання вироку" (§§ 79-79 b).⁷

 Основні особливості побудови його Загальної  частини полягають у тому, що: а) багато приписів, особливо дефінітивного характеру, у ньому відсутні (немає визначення завдань, переліку принципів, визначень вини, умислу і необережності); б) відсутні деякі інститути, які заповнюються доктриною (групові злочини, рецидив); в) є норми про визначення понять; г) істотно відрізняється розділ "Правові наслідки діяння" від російського розділу "Покарання"; д) інакшою є послідовність норм⁸.

 Отже, проаналізувавши структури кодексів зарубіжних країн можна зазначити, що в кожній країні своя особлива структура кодексу не схожа на будь-яку іншу, навіть незважаючи на те, що в деякій мірі є подібні структурні побудови. Всеодно кожний кодекс неповторний по-своєму.

 Тепер перейдемо до розгляду особливостей деяких особливостей Загальної та Особливої  частини кодексів зарубіжних країн.

 Одним із найважливіших інститутів кримінального  законодавства є злочин, тому розглянемо поняття та ознаки злочину у кодексах зарубіжних держав. Хоча постає питання  вживати злочин чи злочинне діяння. М.І. Хавронюк зазначає, що точніше було б застосовувати термін «злочинне діяння», бо в багатьох європейських державах злочин це різновид злочинного діяння.

 Латвійський законодавець, за прикладом польського та інших, включив до КК поняття "злочинне діяння" і поділив злочинні діяння на злочини і проступки (ст. 7). Відповідно до ст. б КК Латвії злочинним діянням визнається передбачене цим законом діяння (дія або бездіяльність), яке вчинене з умислом (умисно) або через необережність і за вчинення якого загрожує кримінальне покарання. Це поняття є формальним: суспільна небезпечність не вказана як обов'язкова ознака злочинного діяння. Його ознаками закон визначає лише винність, кримінальну протиправність і караність. При цьому винність сформульована конкретно — з визначенням двох можливих її форм.

 У КК Литви також здійснено поділ злочинних діянь на злочини і кримінальні проступки (ст. 10), але загального поняття злочинного діяння немає. Відповідно до статей 11 і 12 КК злочином є небезпечне і цим Кодексом заборонене діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, а кримінальним проступком — таке саме діяння, за вчинення якого передбачене покарання, не пов'язане з позбавленням волі, за винятком арешту. Ці визначення означають, що КК Литви повністю не відмовився від матеріальної ознаки злочину, але головну увагу приділяє караності діяння певною мірою покарання. У цих поняттях знайшло відображення загальнотеоретичне положення про кримінальну відповідальність як обов'язкову ознаку — правовий наслідок — будь-якого правопорушення. Покарання ж, безумовно, є основним способом реалізації кримінальної відповідальності. Як зазначають литовські вчені, згідно із законодавчим описанням норм Спеціальної частини КК Литви, законодавець відмовився від поняття караності самого діяння, натомість акцент зроблено на його забороненості. Разом з тим, караність пов'язується з виконавцем злочинного діяння і санкція адресується до правопорушника. Тому у цілому структура норми побудована таким чином: "той, хто вчинив певне злочинне діяння, карається". Забороненість діяння означає, що законодавець включив його як небезпечне до списку злочинів. Караність же взаємопов'язана з винним порушенням кримінальної заборони. Тому законодавець винність порушення заборони визначив як головне положення кримінальної відповідальності.⁹

 Стаття 9 КК Болгарії визнає злочином суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяльність), яке вчинене винно і оголошене законом караним. Цей КК є, напевно, єдиним, в якому є спеціальна стаття, присвячена визначенню суспільне небезпечного діяння. Згідно зі ст. 10 таким є діяння, яке створює загрозу заподіяння шкоди або заподіює шкоду особистості, правам громадян, власності, встановленому Конституцією правопорядку в Республіці Болгарія або іншим інтересам, що захищаються правом.

 КК  Польщі сприйняв формальне визначення поняття злочину. Хоча спеціальної норми, в якій би давалось визначення цього поняття, КК Польщі не містить, у ньому зазначено, що кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка вчинила діяння, заборонене під загрозою покарання законом (§ 1 ст. 1), і що забороненим діянням є поведінка, яка характеризується ознаками, передбаченими у кримінальному законі (§ 1 ст. 115). По суті, заборонене діяння у цьому КК є синонімом злочину, і така синонімія підкреслює основну ознаку злочину — його заборонність під загрозою покарання.

 КК  Албанії як загальний застосовує термін "злочинне діяння" і визначення його не дає. Особливістю цього КК у контексті поняття злочину є те, що згідно з його ст. 13 ніхто не несе кримінальну відповідальність, якщо відсутній причинний зв'язок між дією чи бездіяльністю і фактичними наслідками або їх імовірністю.¹⁰

 Кримінальні кодекси держав Західної Європи (Гомандії, Італії, Данії, Сан-Марино, Франції, Фінляндії'та ін.) або зовсім не містять дефініції злочинного діяння, або визначають його більш чи менш формально. Як зазначає Ю.В. Голик, це типова ситуація для багатьох країн, коли законодавець у кримінальному законі не дає жодного спеціального визначення злочину, вважаючи, що під злочином завжди треба розуміти те, що описано у цьому законі.

 Яскраво цей підхід виражено у § 2 КК Норвегії, де вказано; кримінальне карані діяння, що розглядаються у другій частині цього закону, є злочинами; те саме стосується кримінальне караних діянь, які розглядаються в інших законах, якщо вони за законом караються тюремним ув'язненням на строк понад 3 місяці, утриманням під вартою на строк понад 6 місяців або звільненням з офіційної служби як основним покаранням; кримінально карані діяння, що розглядаються у третій частині цього закону, є незначними злочинами. У § 4 цього КК зазначається, що до поняття "діяння" у ньому включається також і утримання від діяння, якщо тільки інше чітко не позначено або не випливає із контексту.¹¹

 Відповідно  до ст. 9 КК Швейцарії злочином, проступком і порушенням є злочинне діяння, яке підлягає певному покаранню. При цьому, як випливає із статей 1 і 18 цього КК, злочинним діянням визнається лише таке, яке точно заборонене законом під загрозою покарання, а карається лише той, хто вчиняє злочин чи проступок умисно (якщо закон точно не встановлює іншого).

 У статті 1 глави 1 КК Швеції встановлено: злочином є діяння, визначене цим Кодексом або іншим законом чи статутом, за яке передбачено покарання, а у ст. 2 цієї ж глави: якщо не встановлене інше, то діяння має розглядатись як злочин, тільки якщо воно вчинене умисно. Певну увагу шведський законодавець приділив і питанню суспільної небезпечності злочину, хоч і в інакшій термінології. Так, згідно зі ст. 1 глави 29 кримінальна значимість злочину визначається передусім шкодою, збитком чи небезпекою, заподіяними злочином, що обвинувачений усвідомлював або повинен був усвідомлювати, та його цілями і мотивами.

 КК  Австрії (§ 17) визнає злочинами умисні діяння, які караються довічним ув'язненням або позбавленням волі на певний строк; усі інші злочинні діяння (тобто необережні і такі, які караються більш м'яким покаранням) є проступками. При цьому, як випливає з § 1 і 4 цього КК, злочинним діянням може бути визнане лише таке, яке підпадає під чітку законодавчу санкцію кримінально-правової норми і є винним. Акцентуючи на тому, що злочинним діянням визнається, як правило, дія, КК Австрії визначає дві умови, за яких караною може бути і бездіяльність: 1) особа внаслідок покладеного на неї спеціального юридичного обов'язку повинна була не допустити настання певних наслідків, але вона не діяла і не запобігала їх настанню; 2) бездіяльність відповідає конкретному складу діяння, передбаченому Особливою частиною (§ 2).¹²

 Отже, виходячи із вищевкладеного можна стверджувати, що більшість кримінальних кодексів зарубіжних країн більш конкретно визначають суспільно небезпечні діяння ніж це зроблено в КК України. Так, у багатьох з цих кримінальних кодексів злочинним діянням: 1) визнаються лише діяння, вчинені умисно, а діяння, вчинені через необережність, — тільки у випадках, коли є пряма вказівка на це у законі; 2) визнається тільки дія, а бездіяльність може бути визнана злочинним діянням лише у певних випадках; 3) визнається замах на злочин лише у випадках, прямо передбачених законом; 4) як правило, не визнається готування до злочинного діяння; 5) визнаються деякі види співучасті, зокрема пособництво або підбурювання лише у разі, якщо це прямо передбачено тією чи іншою статтею Особливої частини; 6) фактично не визнаються діяння, які хоч і заподіяли певну шкоду, але ця шкода завдана конкретним особам, які не вважають за можливе подавати скаргу, тощо.

 Перейдемо до розгляду іншого інституту кримінального  законодавства суб’єкт злочинного діяння.

 Відповідно  до кримінальних кодексів Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН суб'єктом злочину є тільки фізична особа.

 Специфікою  і новелою ККЛитви є визначення кримінальної відповідальності юридичної особи (крім держави, інстанцій та установ держави чи місцевого самоврядування, а також громадських міжнародних організацій); юридична особа несе відповідальність лише за ті злочинні діяння, за вчинення яких передбачена відповідальність юридичної особи у Спеціальній частині цього Кодексу (ч. 1 ст. 20). Значна кількість статей Спеціальної частини цього КК містить норми, згідно з якими за діяння, передбачене цією статтею, відповідальність несе і юридична особа.

 КК  Латвії суб'єктом злочину визнає тільки фізичну особу. Але зазначається, що відповідальність за злочинне діяння у справі юридичної особи несе фізична особа, яка вчинила це діяння: а) як представник цієї юридичної особи; б) за її дорученням або в) знаходячись на службі юридичної особи, а також співучасник такої фізичної особи (ст. 12).

 Юридична  особа може бути суб'єктом злочину  відповідно до кримінальних кодексів Молдови, Албанії, Франції, Бельгії, Данії, Норвегії, Голландії, Фінляндії, Португалії тощо.¹³

 Щодо  віку кримінальної відповідальності, то це питання частково вже було предметом дослідження в літературі. Так, В.М. Бурдін проаналізував кримінальне законодавство Швейцарії, Голландії, Франції, Болгарії, ФРН, Латвії, Швеції і, згадавши про періодизацію дитинства, отроцтва, юності, прийняту ще з римського права, запропонував встановити, що діти віком до 11 років перебувають поза сферою кримінально-пра- нового впливу, а також визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх у віці від 11 до 14, від 14 до 16, від 16 до 18 і від 18 років до 21 року.¹⁴

 КК  Росії (ст. 20), КК Литви (ст. 13), КК Білорусі (ст. 27) і КК Молдови (ст. 21), як і КК України, встановлюють, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка досягла 16-річного віку, а у випадках, передбачених законом, — 14-річного. Різниця полягає лише у переліках діянь, за які підлягають кримінальній відповідальності особи, які вчинили їх у віці від 14 до 16 років.

 Законодавці Росії, Білорусі і України зійшлись у тому, щоб включити до цього  переліку: умисні вбивство І заподіяння тяжкого та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зґвалтування і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, захоплення заручників, пошкодження шляхів сполучень і хуліганство. Разом з тим, якщо російський і білоруський законодавці включили до переліку усі види крадіжки, грабежу, розбою та вимагання, то український — вибірково лише окремі. Отже, законом визнано, що особа у віці від 14 до 16 років нібито здатна усвідомлювати суспільну небезпеку будь-якого грабежу, крім грабежу, предметом якого є прекурсори й обладнання для виготовлення наркотиків (статті 312 і 313 КК України), або здатна усвідомлювати суспільну небезпеку крадіжки зброї (ст. 262 КК України), крім випадків, коли вона вчинює цей злочин повторно або за попередньою змовою групою осіб. КК України виходить, як бачимо, з того, що особи у віці від 14 до 16 років мають усвідомлювати суспільну небезпеку усіх найбільш тяжких злочинів.