Україна у 20-30-і рр. ХХ століття

Зміст

1.Вступ.

2.Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 1920-х років.

3.Колективізація сільського господарства.

4.Голодомор 1932-1933 років-найстрашніший злочин сталінізму.

5.Висновок. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

      Україна…  Багатостраждальна країна, мати великого народу. За часів свого існування вона зазнала багато втрат і придбань. На її території було створено, мабуть, наймогутнішу європейську державу – Київську Русь.

      Майже 700 років територія нашої країни перебувала під владою Росії, Польщі, Румунії, Литви, Австро-Венгрії… На плодорідних землях нашої Вітчизни були пролиті ріки крові наших предків, які захищали Україну від загарбників, боролись за добробут наступних поколінь.

      Століття  за століттям, територія Україна  переходила з одних до інших. Та, на мою думку, найгіршими часами для українського народу були під владою останньої, наймогутнішої «імперії» - Радянського Союзу.  За перші 2 десятиріччя існування СРСР Україна втратила близько 10 мільйонів громадян. 2 голодомори, мільйони неоспіваних жертв, не похованих належним чином; тисячі репресованих, знедолених людей, в ці часи загинула майже вся українська інтелігенція, а з нею-славетна українська культура… 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Міжнародне  і внутрішнє становище  України на початку 1920-х  років.

  Після закінчення громадянської війни  основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що утворились на руїнах колишньої Російської імперії. Тут поступово сформувалась і зміцнилась радянська форма державності.

  Характерною особливістю міжнародного становища радянської України в цей період був її формальний статус самостійної держави. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності і суверенності радянських республік і, зокрема, України; разом з тим підкреслювалось, що ці республіки є частиною радянської федерації, а відсутність єдиної радянської держави вважалась явищем тимчасовим. Оця друга, обмежуюча, тенденція була домінуючою   і   постійно   прогресуючою.

  На  початку 20-х рр. після невдалої спроби „революціонізування багнетом Європи" і спаду революційної хвилі у капіталістичному світі більшовицькі лідери виробили нову модель поведінки „соціалістичної держави у капіталістичному оточенні". Ця модель ґрунтувалась на двох суперечливих основах: принципі „пролетарського інтернаціоналізму" (всебічна підтримка комуністичного та національно-визвольного руху в світі) і концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом    (нормалізація   міждержавних   відносин

із західними країнами). Поступово провідним став прагматичний курс, ключовими завданнями якого були дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, тобто вихід з дипломатичної   ізоляції.

  Як  же реалізовувались ці завдання українською   дипломатією?

  Першу мирну угоду радянської України  підписано Ф.Коном та Ю.Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. Україна була досить активною на міжнародній арені, про що переконливо свідчить встановлення дипломатичних відносин   республіки   з   Латвією   та   Естонією.

  Особливою складністю відзначались стосунки з Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч   і   Горинь.

  Українській стороні нормалізація стосунків  з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду Української народної республіки (УНР) у вигнанні, що знаходився у Тарнуві поблизу Кракова. Амплітуда діяльності цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій -- до організації збройних виступів на території радянської України. „Еміграція не має права,-- підкреслював С. Петлюра,--губити ні одного слушного, принагідного випадку для заманіфестування своїх національно-державних постулатів у формі резолюцій, спеціальних матеріалів і делегування на відповідні з'їзди, міжнародні конгреси та конференції представників своїх" (168, с.247). Як згадував колишній міністр закордонних справ УНР О. Шульгін, дипломати, що репрезентували український уряд у     вигнанні,     брали     активну     участь     у

міжнародних конференціях у Сан-Ремо та Спа в 1920 р.; у, 1921 р. було направлено місію у Францію. Але „Франція, як і вся Європа, більше втручатись у східні справи зовсім не бажала. Голові місії дали відповідь гранично коротку: „Ні одного сантиму, ні одного солдата, поки ви самі не заволодієте знову хоча б частиною своєї території" (246, с.159, 160). Безумовно, така відповідь підштовхувала С.Петлюру та його однодумців до активізації збройних акцій   на   території   радянської   України.

  У квітні 1921^0. Х.Раковський звертається до уряду Польщі з нотою протесту проти порушення ним взятих зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалось на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань петлюрівців. І ця нота була не останньою. Цікаво, що проекти відповідей польського уряду на заяви радянської сторони з приводу дій петлюрівців, якщо вірити спогадам, писав генеральний хорунжий УНР Ю.Тютюнник. Лише в кінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинились. Нове загострення польсько-українських відносин навесні 1923 р. було викликане рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину, на яке уряд .України відповів   нотою   протесту.

  Саме  в 1921 р., незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, починає чіткіше вимальовуватись тенденція обмеження дипломатичної активності республіки, цього важливого атрибуту державності. Це було зумовлено як зовнішніми причинами -- небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, що утворились на уламках Російської імперії, так і внутрішніми -- зміцненням централізації, посиленням     унітаризму,     концентрацією

владних важелів у руках Москви. Побачивши ознаки вказаної обмежуючої тенденції, Е.Квірінг, який разом з О.Шумським укладав від імені УСРР мирний договір з Польщею, висловив стурбованість тим, що інтереси України в інших державах, на думку московських дипломатів, мали представляти   тільки   посли   Росії.

  „Таке вирішення питання, з моєї точки  зору,-- писав Еммануїл Йонович у доповідній записці в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У,— не відповідає ні нашій політиці висування незалежності і суверенності УСРР, ні тому становищу, яке українське питання посідає у міжнародній політиці... У міжнародній політиці найближчих років Україна матиме важливе самостійне значення. Я не говоритиму зараз про те, правильна чи неправильна наша політика прокламування перед зовнішнім світом самостійності УСРР -- але оскільки це так і оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних ^ч посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам стала б показником для цих держав фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю всім нашим   ворогам"   (137,   с.64).

  Е. Квірінг вважав, що Україна повинна мати самостійні представництва у великих державах --. Англії, Франції, США, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці,-- Польщі, Чехословаччині, Румунії. Ці пропозиції не зустріли заперечень під час обговорення ні в ЦК КП(б)У,  ні   в   ЦКРКП(б).

  „Безпосереднім  результатом демаршу українських більшовиків,-- зазначає історик С.Кульчицький,-- стало підписання на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між Україною та Туреччиною. Зміст   його   відповідав   договору,  укладеному

між Росією і Туреччиною у березні 1921 р.". З цього моменту в усіх випадках, коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його намагались поширити і на Україну. До речі, варто підкреслити, що підписання украінсько-турецького договору мало велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у другій половині 20-х рр. доля зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

  На  початку 20-х рр. напруженими залишалися стосунки радянської України з великими державами. І все ж дипломатичний прорив здійснити вдалось. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами -- радянська Україна визнавалась Німеччиною де-факто. А ще через рік --у квітні 1922 р.-- під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському місті Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди   була   поширена   на   Україну.

  Таким чином, на початку 20-х рр. Україні, як і іншим радянським республікам, вдалось в основному вийти зі стану дипломатичної ізоляції, однак Західною Європою вони ще сприймались вороже, і на перешкоді дипломатичному визнанню стояла неврегульованість фінансових питань, особливо проблема   довоєнних   і   воєнних   боргів.

 Внутрішнє   становище   України   на   початку 20-х   рр.   характеризується   двома   словами: глибока   криза. - Які   ж   складові   частини   цієї   кризи?

      Економічна   розруха    зумовлена,    з одного боку, тим, що тривалі косіші дії (майже безперервно протягом 7 років) фактично зруйнували матеріально-технічну базу промисловості, погіршили якісний і зменшили кількісний склад пролетаріату, з іншого боку -- воєнно-комуністична політика значною мірою призвела до дезорганізації   господарських   зв'язків.

  Після закінчення громадянської війни  республіка являла собою руїну. Збитки, завдані народному господарству України, оцінювались у 10 млрд. крон. золотом (1/4частина загальної суми збитків, нанесених усім радянським республікам). Виробництво промислової продукції у республіці знизилось до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалось сталі -- 1,7%, прокату -- 1,8%, вугілля (Донбас) -- 22% рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств у 1921 р. у республіці діяло трохи більше 2,5 тис, переважно дрібних. Характерними рисами процесу розвитку робітничого класу стають розпорошення,   декласування,   маргіналізація.

  Не  кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного комунізму, плюс недостатня забезпеченість сільськогосподарським реманентом та тягловою силою в сумі дали скорочення на 15% посівних площ. У результаті цього валовий збір хліба в Україні у 1920 р. складав не більше 38,5% від рівня 1913 р. Резолюція конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) з тривогою констатувала: „Господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні"

      Політична   нестабільність,    яка    була результатом   невдоволення   селян   продрозкладкою.   Слід   зазначити,   що   після   закінчення 
воєнних   дій   реквізиції   та   заборона   торгівлі

викликали особливо гостру відразу, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням.

  Для подібних акцій хили" продзагонів  вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5.5 тис. чоловік) Української запасної армії. Але здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин не тільки не покращило, а, навпаки, ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулось на збройний опір селянства. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

  За  офіційними даними, наприкінці 1920 -/ - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах нараховувалося понад 100 тис. чоловік. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози з його боку для "Радянської влади красномовно свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий,   Г. Котовський,   О. Пархоменко.

Ідеологічний  спектр повстанського руху в Україні включав два принципових напрямки та їх відтінки: на Півдні та частині Лівобережжя    повстанці   діяли   під   анархо-ко- муністичними лозунгами, па решті території   --   під   націоналістичними.

  З часом соціальна суть селянського  руху поступово змінювалась. Дослідник цієї проблеми О. Ганжа зазначає: „Все більше він (селянський рух -- О.Б.) ставав професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною та громадянською війнами і наступною політичною нестабільністю суспільства. Ця боротьба все більше перетворювалась на взаємо винищення" . Так питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у першочергову політичну проблему з тенденцією   переростання   у   воєнну.

  Грізна  тінь нової громадянської війни  вже   маячила   на   горизонті... 
 
 

Колективізація  сільського господарства.

   Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулось з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Але все виявилось не так просто. Провести перекачку коштів із села у промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію не вдалось. Пропоновані державні ціни часто становили 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялись продавати свій товар. У цих умовах правлячі кола спочатку   побачили   вихід   у   кооперації.

Характерно, що рішення XV з'їзду ВКП(б) (1928 р.), обґрунтовані на ленінських ідеях, передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація : може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, промислова, споживча тощо). Але практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів намітилась після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів, під час заготівлі хліба з лютого 1928 р. І хоча після цих подій Йосип Віссаріонович твердив: „Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п. є контрреволюційним базіканням",— саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації у колективізацію; фактичне згортання    кооперації    (нагадаймо,    що   колективізація -- це процес тільки виробничого   кооперування).

  Сталін  і його оточення, очевидно, дедалі ближче підходили до думки, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25— ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200--300 тис. колгоспів. Але у сталінських планах колективізація -- це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості -- сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з другого -- разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації   багатоукладності   в   економіці.

  На  осінь 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4% селянського землекористування - це слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. У цей період селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась „політикою ліквідації куркульства як класу". Але кого мали ліквідовувати, якщо, за офіційною статистикою ЦСУ СРСР, в Україні у 1927 р. до куркульства було віднесено 4% селянських господарств, а в 1929 р.— 1,4% (116, с.41)? Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для зловживань, для втягування в орбіту „ліквідації" спочатку середняків, а згодом і незаможників під виглядом „підкулачників". Відомий західний дослідник Р.Конквест зазначає:    „...розкуркулювання   відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне   майно..."    (104,   с.147).

  Перша хвиля розкуркулення прокотилася  республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де нараховувалось 2524 тис. селянських господарств (загалом тоді в Україні був 581 район з 5045 тис. господарств). За станом на 10 березня під розкуркулення підпало 61 887 господарств (2,5%    усієї   кількості)    (45,   с.94).

  Селянство, як могло, чинило опір. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників Радянської влади (215, с. 114). У Херсонській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській, Дніпропетровській округах відбулись збройні виступи селян. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. (104, с.173,    174).

Напруга у стосунках селян з владою наростала. Деякі селяни намагались діяти легальним шляхом -- у центральні установи ринув потік скарг і претензій (лише за декілька місяців на ім'я Сталіна і Калініна надійшло 90 тис. таких звернень) (50, с.94). Зрозумівши, що ситуація може стати критичною, генсек вирішив випустити пару -- 2 березня 1930 р. у „Правді" опубліковано його статтю „Запаморочення від успіхів", в якій у „перегинах" звинувачується місцева влада. „Стрілочники" були знайдені, але цілком „замилити очі" народу Сталіну все ж не вдалось, про що переконливо свідчить лист робітника дніпропетровського заводу „Прес" Бєліка в «Правду» після появи сталінської статті: „Тов. Сталін! Я, рядовий робітник і читач газети   „Правда",   весь   час   уважно   стежив за газетними статтями. Чи винен той, хто не зумів не піддатися створеному галасові... навколо питання колективізації? Всі ми, низи і преса, проґавили це головне питання.., а т. Сталін, мабуть, в цей час спав, богатирським сном і нічого не чув і не бачив наших помилок... А тепер т. Сталін звалює всю вину на місця, а себе і; верхівку   боронить"    (56,   С.381--382).

  Вимушена  зміна акцентів у селянському  питанні одразу привела до серйозних; наслідків —, почався масовий вихід селян із^; колгоспів. За сто днів, що минули після публікації сталінської статті, з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Восени 1930 р. в них залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і колгоспи знову стали незаможницькими (113, с.85).

Відступ Сталіна тривав недовго — вже  у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа „Про колективізацію". Зокрема, Україна, відповідно до директив, повинна була подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще більш рішучими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Р.Конквест вказує на характерну особливість другої хвилі розкуркулення, підкреслюючи, що вона „була спрямована переважно проти тих селян-провідників, які очолювали вихід із колгоспів. Більшість із них аж ніяк не могла вважатися „куркулями", і їхня вина полягала лише в тому, що вони очолювали опір колективізації" (104, с.18$). До цих слів додамо лише, що хвиля розкуркулення накрила не тільки селянських ватажків — ц каламутні потоки залили мільйони людських доль. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. селянських родин,   а   з   кінця   цього   року   й   до   червня 1931 р.— 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств (45, с.103). Але ця статистика, очевидно, не повна, адже облік господарств колгоспників і одноосібників, проведений Наркомфіном УСРР, свідчить, що з 1929 по 1932 р. (до початку масового голоду) кількість селянських господарств республіки скоротилася майже на 485 тис. (приблизно на 11%). Ці господарства в абсолютній більшості перестали існувати внаслідок розкуркулення, або ж селяни залишили рідні села, рятуючись від насильства примусової колективізації   (62,   с.57).

  Після завершення чергової акції розкуркулення місцеві активісти нерідко тріумфально звітували „нагору": „За період від п якої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані"... І лише з часом частина їх приходила до сумних висновків: „Нас обманули, бо ми хотіли того. Ми так сильно вірили в комунізм, що готові були погодитися на будь-який злочин, якщо його витлумачували, хоча б трохи розбавляючи комуністичною фразеологією.., зіткнувшись з чимось неприємним, ми примушували себе вірити, що це було індивідуальне явище..." (104, с.147, 165). Між тим, уже в цей час трагедія вимірювалась мільйонами людських даль. Депортація „куркулів" з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? б англомовній літературі є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона „куркулів" протягом чотирьох днів ішла маршем близько 70 км. до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: „Маєте свою Україну ось тут",— і показав на довкола. Й попередив: „Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо"    (104,   с.154—155).

На   жаль,   не   кращою   була   доля   тих   українських    селян,    що   залишались   жити   у республіці. В грудні 1932 р. було введено „внутрішній паспорт", що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки „куркулям", але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як „второе крепосное право большевиков", а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР „воєнно-феодальною".

  Затиснутому з усіх боків одноосібнику не залишалось нічого іншого, як припинити обстоювати своє право на окреме господарство і написати заяву про вступ до колгоспу. Така позиція основної маси українського селянства, помножена на рішуче адміністрування владних структур ("Викликай того, хто не хоче йти до колективу,-- повчав уповноважених на зборах партактиву Фастівського району на Білоцерківщині секретар райкому,-- візьми олівець та папір, запитай офіційно його прізвище, вік — і у нього ноги затрусяться" (235, сі 10), в кінцевому результаті і зумовила можливість форсованого фінішу колективізації. Уже в 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки (84, т.7, с.271). Фактично останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР нараховувалось 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7%   посівних   площ   (215,   сі 15).

  У народних співанках — цій лаконічній, точній, злободенній формі фольклору — український народ так оцінював реалії колективізації:

Ленін   землю   обіцяв, Сталін   й   нашу   відібрав. Ленін   волю   обіцяв, Сталін   в   союзи   всіх   загнав.    (52,   сі4) (Союзи    --    товариства    по    спільному обробітку   землі).

  За  привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія -- спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони. „Якщо 1921 р. був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930-й скінчився несприятливою нічиєю, --підкреслює Р.Конквест,— то період 1932— 1933 років став свідком його нищівної поразки" .

  Які ж причини голоду в Україні  у 1932-1933   рр.?

Серед істориків у вирішенні цього  питання одностайності немає. Вказуючи на складність, багатоплановість та хитросплетіння основних причин цієї жахливої катастрофи, дослідники, як правило, намагаються виділити групу ключових домінуючих чинників. Західні історики Дж.Мейс, Р.Конквест, Д.Соловей та ін. вважають, що основними були національно-політичні фактори. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: „Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932--1933 рр. засобом штучного голоду..." Його позицію підтримує Р.Конквест, стверджуючи, що „голод запланувала Москва для винищення українського селянства   як   національного   бастіону.   Українських   селян   нищили   не   тому,   що   вони були   селянами,   але  тому,    що   були    українцями-селянами"    (цит.   по:    188,   с.99). даними В.Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. чоловік. Серед істориків поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України від голодомору: Р.Конквест називає цифру 5 млн., Н.Верт -- від 4 до 5 млн., С.Кульчицький -- 3,5 млн. чоловік.

  Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулось за. допомогою, як і під час трагічних 1921-1923 рр., до світового співтовариства. Але цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду в 1928 р.: „Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації" (201, т.П, с.258). Якщо про деградацію сільського господарства не можна було говорити до „великого перелому", то після нього, коли було вже заявлено з високих   трибун   про   успіхи   —   тим   більше.

Які   ж   результати   суцільної   колективізації?

  Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення привели до катастрофічних наслідків -- дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр., його невпинного вповзання у "кризу. Про це красномовно свідчить статистика: за період 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилось на 41,8%, коней -- на 33,3%, свиней -- на 62,3%, овець -- на 74% (47, с.160). Річний валовий збір зернових культур в СРСР у 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 р.) (50, с.97). У сталінській моделі побудови соціалізму в одній країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль же аграрного сектора заключалась фактично в „обслуговуванні" процесу індустріалізації і у збереженні в країні більш-менш стабільної ситуації з продовольством. Іншими словами, сільське господарство мало дати необхідну кількість хліба для експорту і для прохарчування зростаючих промислових міст і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічної сировини. І село надривалось та деградувало, несучи на собі фактично весь тягар   „великого   стрибка"   в   індустрії.

  У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України у державні засіки надійшло у 1933 р. 317 млн. пудів хліба, в 1935 р.~ 462 млн., а в 1937 р.- 496 млн. пудів (108, с.225). У 1935 р. в містах було скасовано введену в 1928 р. карткову   систему.

Наприкінці 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалась, але проблеми у аграрному секторі були ще досить серйозними: у 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг. зерна, в 1927 р.~ 615 кг (86, с.89), а в 1940 р.— 639 кг (підраховано автором по: 150, с.227, 374). Багато це чи мало? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х рр. республіка не досягла довоєнного рівня. По-друге, зберігалось відставання від західних країн. За даними 1934—1938 рр., на одного жителя вироблялось в Австралії -- 702 кг, у СІЛА --719 кг, в Аргентині -- 1233 кг, у Канаді   --    1298    кг   зерна. По- третє, виробництво зерна в республіці у 20--30 рр. далеко відставало від раціональної норми -- 1000 кг у рік на людину.

  Головним  результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного   сектору.