Україна в геополітичному просторі. Сучасна геостратегія держави

    ВСТУП.

    Початок ХХІ століття позначився глибокими  змінами, що відбуваються в системі  міжнародних відносин, які характеризуються з одного боку, активізацією інтеграційних  процесів на всіх рівнях, а з іншого – посиленням суперництва між  світовими центрами сили за збереження свого впливу в світі та окремих регіонах.

    Таке  посилення, перш за все, пояснюється  загостренням протиборства між двома  глобальними тенденціями: формування багатополярної та одно полярної світобудови.

    Глобальний  світ після розпаду його біполярності перейшов до системної неврівноваженості, нестійкості, непередбачуваності, до “площини великого перепуття ” й тому зараз ми спостерігаємо процес створення нової світової архітектури.

    В сучасних умовах осмислення шляхів подальшого розвитку людства та пошуку кожною країною власної стратегії розвитку набувають особливої актуальності. Повною мірою це стосується і України.

    Процес  подальшого входження України у  світовий цивілізаційний простір супроводжується  кардинальними зрушеннями в усіх сферах її суспільного життя: політичній, соціальній, економічній, інформаційній тощо.

    Проблеми  практичного застосування здобутків  вітчизняної геополітики в сфері  ефективної зовнішньої політики та національної безпеки стають дедалі актуальнішими. Особливо за умов, коли досягнуто чітке розуміння того, що недостатньо лише констатації фактів наявності загроз, пов'язаних із деструктивним впливом геополітичних чинників на національну безпеку держави. 

    1. Україна в геополітичному просторі. Сучасна геостратегія держави. 

    Поява незалежної України поставила її перед необхідністю вибору свого шляху та моделі розвитку. Здатність України знайти своє місце в системі міжнародних відносин, захистити національні інтереси, утвердити себе в якості впливово суб’єкта зовнішньої політики значною мірою залежить від обрання геостратегічного напряму нашою державою. Саме ж формування зовнішньополітичної стратегії України відбувається у складних умовах наявності протилежних концепцій в суспільстві щодо орієнтації України, шляхів і методів утвердження її у світі.

    Геополітика відіграє надзвичайно  важливу роль у  формуванні власної  геополітичної стратегії  держави. Це обумовлено насамперед:

    потребами стратегічного плануванням розбудови  держави;

    стратегією  національної безпеки та оборони;

    перспективами розвитку економічного співробітництва з країнами-сусідами, регіональними та глобальними державами;

    інтересами  забезпечення внутрішньої стабільності;

    визначенням національних інтересів і механізмів та шляхів їх реалізації;

    повноправною  участю України у формуванні нового світового порядку, регіональної та глобальної системи безпеки.

    Українську  геостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни: євразійський (РФ, СНД), європейський (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, Китай, країни Сходу).

    Навколо цих напрямів складаються відповідні парадигми зовнішньополітичного мислення. Всі вони мають досить глибокі  історичні корені й зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їхню об’єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди й налагоджувати союзні відносини.

    Геополітична  ситуація України вимагає створення  збалансованої системи відносин за усіма векторами .

    Основними геополітичними і  зовнішньополітичними пріоритетами України є:

    подальше  зміцнення України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і  зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний  прогрес;

    підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

    зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном  та країнами Вишеградської групи;

    сприяння  формуванню “поясу стабільності”  та регіональних структур безпеки від  Балтійського і Чорного морів  до Закавказзя і Центральної Азії;

    активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів  як по “Балто-Чорноморсько-Близькосхідній” вісі, так і по вісі “Західна Європа - Україна - Закавказзя - Центральна Азія – КНР”, використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

    курс  на альтернативне лідерство у Чорноморсько-Каспійському регіоні;

    входження України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських політичних і соціальних структур;

    посилення економічного й політичного потенціалу і “дієспроможності” України  в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

    орієнтація  на інтеграцію до ЄС. Розвиток партнерства з НАТО;

    зміцнення стратегічного партнерства з  США і зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів  і пріоритетів України;

    протидія  неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;

    блокування  поточних спроб односторонньої іноземної  соціально-культурної та інформаційної  експансії й домінування;

    цілеспрямоване  формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

    Геополітичне  положення України, що упродовж століть  перетворювалась на арену протиборства між різними геополітичними гравцями, об’єктивно підштовхувало країну до виконання ролі буфера між Сходом і Заходом.

    Специфіка геополітичних координат України  полягає в її належності до двох регіонів – Європи та Євразії. Причому  в обох регіонах Україна займає периферійне  положення, тобто не формує геополітичний  простір навколо себе, що частково зумовлює її пасивну роль у масштабних регіональних процесах. Логіка геополітичного розвитку до Другої світової війни була така: якщо Україна ідентифікує себе як “регіональна периферія”, то вона неодмінно має стати “санітарним кордоном” – плацдармом ліберально-демократичного Заходу проти недемократичної Росії.

    Сучасна міжнародна система є якісно іншою  так само, як і геополітичні умови  її формування, тому ризик втрати своєї  самостійності та суверенітету не має  сьогодні критичного значення для України. Географічне положення, характер зовнішньополітичних пріоритетів, а також соціокультурна самоідентифікація народу України вимагає від неї особливих підходів у ставленні до євразійства як моделі суспільного розвитку. За своїми базовими характеристиками Україна належить як до центрального, так і до східного європейського цивілізаційного ареалу. Якщо зважити на домінантну українську геополітичну думку, то можна дійти висновку: більшість вітчизняної наукової спільноти не схиляється до ідеї євразійства як підґрунтя для інтеграції пострадянських держав.

    Україна має особливу позицію як щодо НАТО, так і щодо РФ і Ташкентського  договору. Декларуючи власний, самопроголошений нейтралітет, вона прагне зберегти деякий баланс стосунків між РФ та НАТО, хоча й відчуває час від часу посилення тиску то з одного, то з другого боку. Такий стан речей не може зберігатися тривалий час. Врешті-решт під дією відповідних зовнішніх та внутрішніх сил Україна опиниться в ситуації остаточного вибору, який зараз передбачити важко. Україна посідає надто важливе стратегічне місце в Південно-Східній Європі, має надто великий потенціал, щоб країни НАТО та РФ не спокусилися набути для себе значні переваги за її рахунок і залишили її у спокої як, наприклад, Швецію або інші нейтральні країни. Водночас формування якого-небудь стратегічного альянсу поза НАТО або РФ, скажімо Балто-Чорноморського, поки що малореальне, хоча увага до створення таких структур постійно підвищується.

    Принципово  помилковими є спроби розглядати відносини з РФ у вигляді дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Правильним є підхід до цих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва та сфери конкуренції.

    Зважаючи  на існування таких сфер у найрізноманітніших галузях міжнародних відносин, економіки, екології, культури, будується політика України щодо РФ. Вона основана на взаємовідносинах двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації.

    Такий підхід забезпечує ефективну імплементацію  зовнішньополітичної стратегії  України на пострадянському просторі і в Європі в цілому.

    Таким чином, геополітична стратегія України  визначається географічним фактором –  європейським місцеположенням, відсутністю (на відміну від Росії) “євразійського синдрому”, рубіжною біполярністю (між  Заходом і Сходом), внутрішніми  та зовнішніми векторами, що забезпечують баланс багатовекторності національних інтересів. Але її геостратегія, як і колись, має переважно забезпечити входження України до європейської спільноти з метою участі в оновленій системі європейської колективної безпеки.

    Однак справа не в геополітичній дилемі Захід – Схід, а в спроможності Української держави та українського суспільства в цілому відстоювати свої життєво важливі інтереси, в тому числі і на міжнародній арені. Якщо виходити з політичної реальності, а не із задекларованих принципів та відповідних доктрин, то Україна за часи незалежності фактично втратила свої геополітичні та геоекономічні переваги, що негативно позначилось на геостратегії.

    Сталося це тому, що був порушений баланс основних векторів геополітики Українською  державою, втрачені переваги комунікаційного рубіжного співробітництва та час для проведення суспільно-економічної модернізації. Як наслідок – стагнація науково-технічної бази виробництва, промислового й аграрного секторів економіки, падіння життєвого рівня населення.

    У найближчій перспективі Україна  не може розраховувати на те, щоб  перебрати на себе роль регіонального  лідера. Проте її геополітичні параметри  дають їй змогу будувати стосунки з іншими країнами на умовах партнерства. Відтак є підстави стверджувати, що роль країни-партнера як із Заходом так із Сходом найбільш відповідає інтересам України на початку ІІІ тисячоліття.

    Зрозуміло, що свої подальші геополітичні змагання Україна повинна здійснювати, спираючись на стратегію національного розвитку та національну ідентичність, враховуючи власний досвід розбудови державності, а також використовуючи кращі зразки європейської та інших ефективних моделей суспільної модернізації. Функції глобалізації у цьому сенсі полягають у тому, що вона створює додаткові можливості для запозичення та оптимального використання іноземного досвіду модернізації країни. 

    Аналіз  воєнно-політичної обстановки у світі.

    Воєнно-політична  обстановка в світі характеризується суттєвим зменшенням ймовірності розв’язання  широкомасштабної війни. Цьому сприяє прагнення більшості держав світу до обмеження використання воєнної сили як засобу досягнення політичних цілей. Але в цілому воєнно-політична обстановка залишається в нестійкому, нерівноважному стані, є важко передбачуваною й характеризується зростанням можливості виникнення регіональних війн, локальних війн та збройних конфліктів.

    До  основних тенденцій  розвитку воєнно-політичної обстановки можна віднести наступні.

    посилення протиборства між світовими центрами сили через прагнення до встановлення однополярного світу з боку одних сил, і посилення протидії цьому з боку інших;

    активізація боротьби за природні ресурси: джерела  нафти і газу, їх маршрути транспортування. Яскравим прикладом є події у  Перській затоці протягом минулого десятиріччя;

    наявність значних цивілізаційних протиріч між світовими цивілізаціями;

    зростання технологічного, економічного, культурного  та ін. розриву між державами і  регіонами світу;

    здійснення  глобалізації за єдиним (західним) стандартом;

    зниження  ефективності існуючих систем міжнародних відносин та систем колективної безпеки.

    Спільний  вплив вище перерахованих глобальних факторів переважним чином визначає воєнно-політичну обстановку у світі, й призводить до змін переліку викликів та загроз воєнній безпеці країн світу.

    На  погіршення воєнно-політичної обстановки впливає подальше загострення боротьби за контроль над джерелами енергоресурсів, їх розподілом та маршрутами транспортування. Воно відбувається швидше, ніж змінюються три складові сучасної цивілізації: власність, технології, управління. В найближчі 50 років економічна (а отже й політична) стабільність будь-якої держави буде визначатися наявністю, а точніше, доступом до земних ресурсів. Тому глобальні центри сили (США, Європа, Китай, Російська Федерація) прагнуть до здійснення політико-економічного контролю над державами, що мають багаті запаси природних ресурсів. При цьому, між центрами сил виникають безкомпромісні протиріччя, які у майбутньому можуть спонукати до виникнення воєнних конфліктів. Звичайно, зростає й супротив з боку держав, що мають значні природні ресурси.

    Іншим вагомим фактором є наявність цивілізаційних протиріч. Цивілізація (за А. Дж. Тойнбі) – це динамічне утворення, яке здатне до просторового розширення, зміни напрямків свого розвитку, в процесі якого вона поєднує статику та динаміку, молодість та старість. Молоді цивілізації – це ісламські країни та Північна Америка, старі – Європа, Китай, Індія. І якщо воєнні конфлікти відбуваються на межі розділу цивілізацій, то глобальні зіткнення (наприклад, між США та ісламськими країнами) є майже неминучими.

    Наступним фактором, що визначає воєнно-політичну  обстановку в світі є асиметричне зростання народонаселення в географічному і економічному плані на фоні асиметричного розподілу і споживання природних ресурсів та значної асиметрії у розвитку різних країн і регіонів світу. Цей фактор посилює вплив усіх раніше перерахованих чинників. Крім того, він призводить до посилення легальних і нелегальних міграційних процесів, здійснення контролю над якими стає дедалі складнішим, що сприяє виникненню нових загроз воєнній безпеці держав, які будуть вказані нижче.

    Суттєво впливає на воєнно-політичну обстановку в світі глобалізація. Сама по собі глобалізація, як процес перетворення світу в єдиний економічний та цивілізаційний простір, є скоріш за все благом для людства. Однак глобалізація економічного та інформаційного простору призводить до нав’язування єдиних правил гри усім воєнно-політичним силам, без урахування їх національних, культурних та інших особливостей і тим самим викликає незадоволення та суперечки на регіональному і національному рівні. З іншого боку, глобалізація призводить до підвищення уразливості навіть наймогутніших країн світу за рахунок підвищення їх відкритості. З глобалізацією тісно пов’язано розширення поля діяльності міжнародних та внутрішньодержавних терористичних угруповань, расового та етнічного екстремізму, релігійного фундаменталізму. Це спонукає деякі провідні країни світу до поступового відходу від демократичних принципів у здійснені своєї внутрішньої та зовнішньої політики.

    До  наведених факторів можна також  додати стратегічний дисбаланс міжнародних відносин у світі, тобто – відсутність збалансованої системи міжнародних відносин, що суворо регламентується та контролюється міжнародними організаціями й виключає можливість використання політики подвійних стандартів на міжнародному рівні.

    Через зниження ефективності міжнародних  систем контролю за розповсюдженням  зброї масового ураження і засобів  її доставки відбувається й поступова  руйнація воєнно-стратегічної стабільності.

    Існуючі на планеті обсяги ядерної зброї  спроможні гарантовано знищити  будь-яку країну або навіть регіон. У багатьох країнах здійснюється робота над створенням нових систем озброєння, які ставлять під сумнів ефективність противаг існуючої системи підтримки стабільності. Збільшується також чисельність країн, які не декларовано мають хімічну, бактеріологічну, а можливо й ядерну зброю, або наближаються до їх створення. 
 
 
 

      2. Характеристики сучасних викликів і загроз та основні напрямки сучасної зовнішньої політики України. 

    Перелік реальних та потенційних загроз національним інтересам і національній безпеці  України визначений Законом України “Про основи національної безпеки України”. Основними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є:

    у зовнішньополітичній  сфері:

    посягання на державний суверенітет України  та її територіальну цілісність, територіальні  претензії з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

    воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

    у сфері державної  безпеки:

    розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних  служб;

    загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

    поширення корупції, хабарництва в органах  державної влади, зрощення бізнесу  і політики, організованої злочинної діяльності;

    злочинна  діяльність проти миру і безпеки  людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;

    загроза використання з терористичною метою  ядерних та інших об'єктів на території  України;

    можливість  незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового  ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;

    спроби  створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах  певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

    прояви  сепаратизму, намагання автономізації  за етнічною ознакою окремих регіонів України;

    у воєнній сфері  та сфері безпеки  державного кордону  України:

    поширення зброї масового ураження і засобів  її доставки;

    недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;

    нелегальна  міграція;

    можливість  втягування України в регіональні  збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами;

    нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ  та озброєнь,  які порушують співвідношення сил, що склалося;

    небезпечне  зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною  технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності;

    повільність у здійсненні та недостатнє фінансове  забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України;

    накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил  України військової техніки, озброєння, вибухових речовин;

    незавершеність  договірно-правового оформлення і  недостатнє облаштування державного кордону  України;

    незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

    у внутрішньополітичній сфері:

    порушення з боку органів державної влади  та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;

    можливість  виникнення конфліктів у сфері міжетнічних  і міжконфесійних відносин, радикалізації  та проявів екстремізму в діяльності  деяких  об'єднань  національних  меншин  та релігійних громад;

    загроза проявів сепаратизму в окремих  регіонах України;

    структурна  та функціональна незбалансованість  політичної системи суспільства, нездатність  окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці;

    в економічній сфері:

    істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку;

    ослаблення  системи державного регулювання  і контролю у сфері економіки;

    нестабільність  у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі  фінансової (фіскальної) політики держави; відсутність ефективної  програми  запобігання  фінансовим  кризам; зростання кредитних ризиків;

    критичний стан основних виробничих фондів у  провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України;

    недостатні  темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці;

    критична  залежність національної економіки  від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку;

    нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та  низькою  питомою  вагою продукції з високою часткою доданої вартості;

    велика  боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і  внутрішнього боргів;

    небезпечне  для економічної незалежності України  зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки;

    неефективність  антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних  монополій, що ускладнює створення  конкурентного середовища в економіці;

    критичний стан з продовольчим забезпеченням  населення;

    неефективність  використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання  та відсутність активної політики енергозбереження, що створює  загрозу енергетичній безпеці держави;

    “тонізація” національної економіки;

    переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними;

    у соціальній та гуманітарній сферах:

    невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

    неефективність  державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання  бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

    криза системи охорони здоров'я і  соціального захисту населення  і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення  наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

    загострення демографічної кризи;

    зниження  можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

    прояви  моральної та духовної деградації суспільства;

    зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

    у науково-технологічній  сфері:

    наростаюче  науково-технологічне відставання України від розвинутих країн;

    неефективність  державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності;

    низька  конкурентоспроможність продукції;

    нерозвиненість  внутрішнього ринку високотехнологічної  продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії;

    зниження  внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних  кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних  підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності;

    відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої  сили за межі України;