Українські народні думи

Українські  народні думи

Українські  народні думи відомі в скарбниці  світової культури як оригінальні, самобутні  музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі  бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва  мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації.

Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з  емоційно насиченими відступами, ліричними  моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.

Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ  століттях, але своїм корінням сягає  традицій епічної творчості періоду  Київської Русі, героїчного епосу  слов'янських народів. Історичною передумовою  для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизни. З самого їх зародження в думах утверджуються гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу.

Думи  були дуже популярні серед народу. Цьому сприяли їхня змістовна  і емоційна насиченість, різноманітність  сюжетних ліній. Усього відомо понад 50 сюжетів. Частина з них записана у великій кількості варіантів  і під різними назвами. Наприклад, «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» має близько 50-ти варіантів. Процес створення дум динамічний і безперервний. Кожна епоха народжує свої твори чи видозмінює, шліфує написане попередниками.

За  змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. В них зображені тяжка турецько-татарська неволя, куди потрапляли козаки і мирне населення («Плач невольників»), врятування невільників («Маруся Чурай»), перемога козака над поневолювачами («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку») тощо. У багатьох творах відтворюється козацький побут, наголошується на соціальній нерівності козацтва (дума про Феська ГанжуАндибера).

В історичних думах, присвячених подіям визвольної війни 1648-1654 років, йдеться про передумови війни, про ставлення українського народу до польської шляхти та про  героїчну боротьбу українського народу за визволення. Героями цих творів є насамперед народ, його ватажки - Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та ін. Всі вони - самовіддані борці за долю рідного краю, непримиренні до ворогів.

У побутових  думах глибоко розкрито народну  мораль, засуджено соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках. Серед них трапляються й жартівливі твори («Дума про тещу»).

Крім  позитивних героїв, у багатьох думах  проходять і негативні персонажі. Такий, наприклад, Бутурлак, що намовляє Самійла Кішку «потурчитися», «побусурманитися», на що отримує гідну відповідь. Часто зрадники асоціюються з «ляхами» (панами), «жидами» (лихварями). Сатиричне висміювання негативних героїв сприяло формуванню високих моральних ідеалів українського суспільства.

Авторами  багатьох давніх дум були козаки, учасники воєнних дій. Пізніше (ХУШ-ХІХ століття) їх удосконалювали відомі кобзарі. Вони об'єднувалися в братства. Саме в цьому середовищі збереглося найбільше дум.

Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості  дум широко використовувалися в  художній літературі. Окремі твори перекладено всіма найпоширенішими мовами світу. Вони стали прекрасним пізнавальним і виховним матеріалом для вивчення історії та культури України, для формування уявлення про український народ як невід'ємну частку світової спільноти.

4. мистецтво книги на україні в 16-17 ст

В духовнійкультурі XVII ст. помітнемісцепосідаєісторичналітература. Найціннішоюпам’яткоюукраїнськоїісторіографіїцьогоперіоду є «Густинськийлітопис», якийвисвітлюєвітчизняніподіївідкиївськоїРусі до кінця XVI ст. в тісномузв’язкуізсвітовоюісторією. Автор чіткорозрізняєісторію Руси-України й історіюМосковськогокнязівства. У цьомулітописі ставиться питання про генезис українськоїкультури, яку заперечували у своїхвиступах поляки, впершедосліджуєтьсяісторіяукраїнськогокозацтва.

ПісляЛюблінськоїунії 1569 р. єзуїтирозпочалинаступ на українську культуру. Петро Скаргависунувкілька  тез, спрямованих на захист та ідейнеобгрунтуванняпольсько-шляхетськоїекспансії на схід. Приводом для розгортаннялітературноїполеміки, крімвиступуСкарги, стала і спробазапровадити на Українігригоріанськийкалендарзамістьюліанського. Першим з гостримиполемічнимитворамивиступив ректор Острозькоїшколи Герасим Смотрицькнй. Найбільшвідомимйоготвором є трактат «Ключ царства небесного», щовийшовдруком разом із трактатом «Календарримськийновий» у 1587 р. «Ключ царства небесного» починаєтьсядвомапередмовами. Перша з них присвяченакнязевіОлександруКостянтиновичуОстрозькому; автор закликаєйоговисокотримати і зберігатинаціональнугідність у боротьбі з ворогом в особі Ватикану та єзуїтів. Друга, підназвою «Коротка а пильнапередмова до народівруських», є публіцистичнимзверненням до українського та білоруськогонародівіззакликом стати на захиствітчизни, їїнаціональнихтрадицій. Смотрицький у своємутворікритикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Висновоквіриримської церкви» (1587), спрямованупротиукраїнського народу та йогокультури.

Значнемісце в історіїукраїнськоїполемічноїлітературикінця XVI ст. належить Стефану Зизанію. Вінбув ректором Львівськоїміськоїукраїнськоїшколи, згодомреорганізованої у братську школу. В 1595 р. вінвидав у Вільносвій «Катехізис» як підручник для православнихшкіл. «Катехізис» бувспрямованийпротидогматичних основ католицької церкви. Найвищогопіднесенняполемічнатворчість Стефана Зизаніядосягла в йоготрактаті «Казання святого Кирила, патріархаєрусалимського, о антихристі».

Сильним ударом по натхненниках і авторах  Берестейськоїуніїбуввихід у світтвору  Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 – польськоюмовою; Острог, 1598 –  українською). Це один з найвизначнішихтворівполемічноїлітературикінця XVI ст., в якомувикриваються антинародна суть унії і зрадаправославнихсвящеників, гострокритикуєтьсятодішній папа римський.

Вершиною  полемічноїлітератури стала творчістьІванаВишенського. Ним буловисунутотакіпринциповіпитання, яківиводилийогополеміку за рамки того часу: іншіполемісти та їхмеценатихотілилишеоборонитиправославнуцерквувіднападів, а Вишенськиймріяв про перемогу справжньогохристиянства над усімаіншими «сектами і вірами»;культурні та релігійнідіячіпрагнулистворититакіумови, в якихправославнацерква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу, а Вишенський, виходячиізстарохристиянського аскетизму, висунувутопічнупрограму «царства Божого на землі».

Національнимвідродженнямслов’янськихнародів у XV ст. зумовленапоява у них друкарства. Спочатку книги друкувалисялатинською, пристосованою до слов’янськихмов, а згодомдрукарствоперейшло на кириличну азбуку. У східнослов’янськихнародівнайпершез’являютьсябілоруські книжки, виданняякихзв’язане з ім’ям Франциска Скорини. Великоюподією в історіїбілоруської та української культур булапоява в 1517-1519 pp. двадцятидвохвипусків «Біблії» в перекладі на слов’яно-руськумову, а також «Псалтиря».

Визначноюпам’яткоюстароукраїнськоїлітературноїмовицьогоперіоду  є «Пересопннцькеєвангеліє», перекладене так званою простою мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритомПересопницькогомонастиряГригорієм у 1556-1561 pp. Завидна доля судиласяцьомуєвангелію, через 430 роківвоно стане учасникомурочистого акту, пов’язаного з відродженнямнезалежної, соборноїдержавиУкраїни, – на ньому складе присягу навірністьукраїнськомународові перший всенародно обраний президент.

Виникненнядрукарськоїсправи на Україні не маєвизначеноїдати. Першим друкованимтворомвважається «Апостол», виданий у ЛьвовіІваномФедоровим 1574 р. Ізджерелвідомо, щоІван Федоров разом ізсвоїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершумалидрукарню в Москві, де їїнібибуло спалено «неблагонаміреними людьми». Рятуючись, першодрукаріпереїхали на Україну. М. Семчишин у своїйкнизі «Тисячароківукраїнськоїкультури» (1985) висловлює думку, що перша українськадрукарнямусилаіснувати у Львовіще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатийльвівськийміщанин Степан Дропанподарувавцеркві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власнудрукарню, яку польський король Казимир IV підтвердивпривілеєм 1469 року. Здогад про те, що до прибуття Федорова у Львів тут існуваладрукарня і буливиготовленіслов’яно-руські книги, а московськийпершодрукартільки поновив занедбанедрукарськеділо, висловивтакожвідомийпольськийісторик XIX ст. Бандке. Таке ж твердженнязустрічаємо в працяхгалицькогоісторика Д. Зубрицького.

3.Наука і освіта на Україні в 16-17 ст.Міжсловянське значення Києво-Могилянської академії.

Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком  духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ  передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських  мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.

У містах Східної  Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них  навчалися діти шляхти, міщан і  ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з  останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи  при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в  Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи  з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли  колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові  було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині  став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського  університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського  ордену в Речі Посполитій була проведена  шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.

Із встановленням  на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним  лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром  освіти і науки, суспільного і  куль¬турного життя в Україні (друга  половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська  колегія, яка грамотою Петра І  від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.

У підготовчий або  елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян¬ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на¬ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина  учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії  тривало три роки, а бого¬слов'я  — чотири. Вихованці академії оволодівали  також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітек¬тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді  до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча¬су: Інокентій  Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар  Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, АранійСатановський, Варлаам  Ясинський, Симеон Полоцький, ЕпіфанійСлавннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос¬танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджу¬валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто  продовжували навчання в західноєвропейських  університетах. Багато ук-раїнських  письменників та вчених, що виховувались і здо¬були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: ЄпіфанійСлавинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумі¬лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;

Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської  академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді¬тей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сот¬ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого¬родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;

Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичи¬ни) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ¬ській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Моск¬ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у  Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду¬же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

Важливим осередком  освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із  встановленням у Галичині австрійського  панування (1772 р.) в університеті відбулися  певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих  кафедр, які увійшли до так званого  Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан¬ня української мови. Однак викладання всіх предме¬тів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу—австрійській урядовій установі, що відала питання¬ми освіти.

У Львівському  університеті працювали відомі на той  час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде¬мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер¬бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау¬ковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

На  Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.

Цінною  пам'яткою української історіографії  другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним істо¬ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє  а войнекозацкой з поляками через  Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший  твір в українській історіогра¬фії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко  був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном  своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер¬це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце¬ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі¬тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно¬земних істориків. Це дало йому можливість створити фун¬даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і  обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поді¬ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук¬раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро¬дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць¬кий, до якого автор ставиться з  великою симпатією. Він прирівнює  його до Александра Великого. С. Величко з лю¬бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про¬водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс¬ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну¬вання Батьківщині.

Козацькі  літописи справили великий вплив  на наступні покоління. Вони високо оцінені  в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду  це бу¬ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн¬ського  народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна¬чення для українського національного відродження.

Козацькими  літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській  Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко дві¬чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи¬ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».

Не  один образ Кобзаря навіяний безсмертним  твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима¬ло українських  письменників та істориків, починаючи  від П. К.уліша, М. Костомарова і  закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.

Поряд з історичними дослідженнями, вчені  України зосереджували увагу  на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. ЄпіфанійСлавинецький здійснив пе¬реклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.

У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється  ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь докто¬ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкри¬лася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку¬вання у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на по¬шуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю¬ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу  роль відіграло книгодрукування. В  другій половині XVII— XVIII ст. в Україні  функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Ук¬раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем¬лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей¬ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 кни¬жок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра¬тичних кіл.

Важливою  подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського  шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно¬вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери¬нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодруку¬вання різко розмежувало церковну і  світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських  видань. Таке роз¬межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири¬лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.

2.Полемічна література (Іван Вишенський)

Іван  Вишенський

Помітною  постаттю в літературі наприкінці ХVІ  — на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися  з однойменної поеми Івана  Франка. Про життя цього письменника  знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не

дотримався  її: відчувши тугу за рідною землею й  зваживши на заклики українських  братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у  Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер.До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання.

 Що  це за жанр?

 Послання  — це віршований або прозовий  твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.

«Послання до єпископів» — це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української  полемічної літератури.

Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 р. і вищого православного духівництва, яке зрадило віру. Унія несла нашому народові посилення соціально-політичного гніту з боку Польщі. На захист національно-релігійної належності стали українські письменники тієї доби: Герасим Смотрицький і його син Мелетій, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Петро Могила. Основою полеміки між католиками й православними були релігійні розходження, але її учасники порушували й важливі соціально-етичні питання.

У «Посланні  до єпископів» І. Вишенський з гострою сатирою викриває моральну ницість єпископів, які зображені жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це — нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас. Специфічною рисою мови письменника є творення неологізмів (індивідуально-авторських слів): «Ти ще єси… кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд… , ще єсипериноспал, подушкоспал, ще єситілоугодник… перцелюбитель, шафранолюбитель…»

Іван  Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простолюду.

Братства  по Україні існували не лише в містах, а й у селах. У діяльності братств  відзначалися не тільки чоловіки, а  й жінки.Високоосвічена киянка ЛисаветаГулевичівна  заснувала Київське братство, згуртувавши навколо нього кращих письменників того часу, її діяльність високо цінував і підтримував гетьман Петро Сагайдачний. Благородство й гуманізм звучать у таких її словах: «Хіба наші люди вміють лише наймитувати, гнути спину та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступна українцям?»

3.Петро Могила як культурний  діяч

На фоні духовної культури українського народу виді¬ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на¬щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн¬ськими і польськими аристократичними родами.